Світовий досвід забезпечення інноваційної діяльності

Розділ 3. Шляхи підвищення ефективності інноваційної діяльності

На сьогодні у світі в рамках трьох основних моделей інноваційного розвитку: американської, європейської та японської сформувались доволі повні та комплексні системи стимулювання різних етапів інноваційного процесу, які оперують багатьма прямими та непрямими інструментами стимулювання: починаючи від етапу досліджень і закінчуючи етапом просування нових технологій, товарів та послуг на ринок. Досвід Європейського співтовариства з питання координації інноваційних політик окремих країн-членів щодо утворення єдиного наукового та інноваційного загальноєвропейського простору вбачається найбільш цікавим та повчальним для України. Основні форми підтримки та стимулювання інноваційної діяльності, що використовуються в розвинених країнах такі:

по-перше це пряме фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт щодо створення та використання інновацій у формі субсидій на розробку та просування нових технологій, товарів та послуг, яке за обсягом складає до 50% сукупних витрат підприємств на такі цілі (характерно для США, Франції). Найбільш поширеною формою субсидій в останні роки стали гранти, які на конкурсних засадах надаються державою, різними міжнародними та громадськими організаціями та іншими спеціальними фондами шляхом фінансування проектів;

по-друге це пільгове кредитування інноваційної діяльності, яке передбачає повну або часткову компенсацію відсотків сплачених за банківськими кредитами за рахунок коштів спеціальних фондів або державного бюджету. Наприклад, у Німеччині для підприємств, які інвестують у модернізацію виробництва, освоєння випуску нових видів продукції або енергозбереження, надаються пільгові кредити у обсязі до 50% від коштів, що витрачає з цією метою підприємство як таке. Крім цього, банківські кредити на закупівлю нового обладнання мають бути застраховані за рахунок державного бюджету. В Італії пільгові кредити на технологічні нововведення надаються у сумі до 80% вартості інноваційного проекту на строк до 15 років;

по-третє це надання податкових пільг та канікул як засіб непрямого стимулювання та мотивування до інноваційної діяльності, оскільки прибуток підприємства є основою фінансування інноваційної діяльності, і його збільшення призводить до зростання інноваційних можливостей компаній;

по-четверте це митні пільги або повне звільнення від сплати митних податків при імпорті наукового або високотехнологічного обладнання.

Лідером світової конкурентоспроможності за багатьма рейтинговими системами є Сполучені Штати Америки. Розгляне­мо досвід цієї країни в управлінні інноваційними процесами. Інноваційна діяльність у США здійснюється за допомогою дер­жавного регулювання інноваційних процесів. Держава підтри­мує підприємства, які ініціюють та здійснюють інноваційні зміни, через:

- пільгове оподаткування фірм, що здійснюють НДДКР, у розмірі до 20 % приросту витрат на НДДКР порівняно з серед­ньорічним рівнем цих витрат за попередні роки;

- пільгове оподаткування до 20 % витрат компаній на про­грами фундаментальних наукових досліджень, виконуваних університетами за контрактами з ними;

- вирахування з доходу, що оподатковується, вартості на­укової апаратури та обладнання, яке безкоштовно передаєть­ся компаніями університетам та науково-дослідним організа­ціям;

- установлення пільгового режиму амортизаційних відра­хувань;

- надання інвестиційного податкового кредиту, а саме: зменшення податку на прибуток у розмірі від 6 % до 10 % за­гальної вартості інвестицій в устаткування.

Інноваційній діяльності у США характерна підтримка роз­витку ризикованих проектів за допомогою стимулювання ство­рення венчурних фірм і дослідних центрів дрібних і середніх інноваційних підприємств, державних дослідницьких центрів і спеціальних лабораторій великих промислових корпорацій, а також пільгового безкоштовного субсидування цих суб'єктів інноваційної діяльності Національним науковим фондом США, що дає змогу розвиватися венчурному бізнесу.

Еталоном фонду, що здійснює фінансування фундаменталь­ної науки й інноваційної діяльності, є Національний науковий фонд США - NSF. На сьогодні NSFреалізує такі програми [1, с. 185]:

- програма інноваційних досліджень малого бізнесу (Small Business Innovation Research, SBIR), яка допомагає малому високотехнологічному бізнесу знаходити замовлення федераль­них агентств, а також надає підтримку у формуванні початкового капіталу. У даній програмі держава вкладає через свої федеральні агентства кошти в початкову стадію високоризикових проектів;

- гранти на підтримку зв'язків науки з промисловістю (Grant Opportunities for Academic Liaison with Industry, GOALI);

- інновації й організаційні зміни (Innovation and Organiza­tional Change, IOC).

В Європі одним з лідерів у науковому та інноваційному розвитку є Великобританія, уряд якої вважає сприяння роз­витку науки й інновацій своєю стратегічною метою. Еконо­мічна політика Великобританії щодо активізації інноваційної діяльності в країні здійснюється через різноманітні національ­ні й регіональні програми підтримки інноваційної активності, такі як Mercia, Connect, Enterprise Fellowship Scheme, Medici. У країні збільшується кількість щороку реєстрованих нових патентів і активно створюються венчурні компанії, яким надаються значні пільги щодо:

- зменшення податку на прибуток;

- страхування коштів, які надаються венчурним фірмам з боку держави;

- відшкодування витрат на нововведення згідно з держав­ними програмами щодо субсидування малих інноваційних фірм;

- у будь-якій сумі списання на собівартість продукції (пос­луг) витрат на НДДКР.

Інноваційна діяльність розглядається як основний меха­нізм підвищення конкурентоспроможності бізнесу в регіонах країн. Для цього створений Регіональний інноваційний фонд, здійснює підтримку інноваційної діяльності з урахуванням потреб регіонів Великобританії. Частина програм має на меті залучення малих і середніх підприємств у інноваційну діяль­ність.

У Німеччині найбільшими пільгами в процесі інноваційної діяльності, користуються підприємства, які ініціюють та здій­снюють інноваційну діяльність:

- надання цільових безоплатних субсидій підприємствам, що освоюють нову технологію;

- надання дотацій на термін до трьох років щодо підвищен­ня кваліфікації науково-дослідного персоналу;

- надання пільгових кредитів фірмам (до 50% коштів, що вкладає власник фірми), річний продаж яких не перевищує 300 млн. євро, що вкладають кошти в модернізацію підприємства, освоєння випуску нових товарів, а також у заходи щодо раціо­нального використання енергії;

- надання до 100 тис, євро пільгових кредитів малим і се­реднім підприємствам, що вступають у промислову коопера­цію з іншими фірмами;

- дотації малим підприємствам на інвестування в НДДКР;

- дотації малим і середнім фірмам на наукові дослідження або розробку нової технології для виготовлення продукції;

- дотації наукомістким підприємствам;

Інноваційна система в Німеччині багато в чому схожа з іншими країнами. Значні кошти виділяються державою на організацію інноваційного процесу. Специфічною для Німеч­чини формою є так званий КЕІМ – процес, у рамках якого ство­рений орган, що управляє групою університетів та інститутів для трансферу технологій. Передбачено спеціальну програму навчання професорського складу і студентів з підготовки вче­них до підприємницької діяльності.

У Німеччині широко практикується створення технопарків, інкубаторів технологій та їх аналогів. Технопарк в Карлсруе має площу більше 300 000 м2, і в нього активно залучаєть­ся іноземний капітал. Прогресивною формою з’єднання для трансферу технологій державного і приватного капіталу є асо­ціації типу «Cyberforum», яка об'єднує понад 600 організацій: університети, компанії. Одним з провід­них науково-технологічних центрів Німеччини є Штутгардт. Особливе місце в системі трансферу технологій посідає тут фонд і університет «Steineis».

Перші інноваційні структури, технопарки або науково-технологічні парки (НТП) почали створюватись в Італії ще на початку 70-х років з метою координації та активізації наукових досліджень в інтересах підтримки загального науково-технічного розвитку, впровадження нових технологій в виробництві, прискорення розвитку в депресивних, економічно відсталих регіонах країни, особливо на півдні Італії. За даними Асоціації науково-технологічних парків Італії, в країні нараховувалося 31 науково-технічних парків, в складі яких працюють близько 600 високотехнологічних підприємств, 14 бізнес-інкубаторів, що спеціалізуються у напрямку підтримки створення та розвитку нових підприємств, та 150 центрів досліджень.

У рамках НТП в процесі розвитку інноваційних проектів вирішуються питання забезпечення потреб внутрішнього товарного ринку, нарощення обсягів виробництва конкурентоздатної високотехнологічної продукції та збільшується кількість робочих місць. Близько 2500 італійських компаній користуються послугами існуючих науково-технологічних парків, в яких кількість зайнятих тільки у високотехнологічному виробництві становить близько 6 300 осіб [1, с. 192].

За інформацією Асоціації науково-технологічних парків Італії, серед стимулюючих механізмів, що застосовуються з метою заснування та розвитку науково-технологічних парків, для підприємств, що входять в НПТ, існують наступні переваги:

- звільнення від сплати реєстраційного податку для нових підприємств, що створюються в складі НТП;

- звільнення від сплати податку на прибуток в перші два роки діяльності та сплата податку на прибуток за пільговою ставкою в наступні роки для підприємств, що вже функціонують в складі НТП;

- звільнення від сплати земельного податку та податку на майно.

Науково-технічний парк AREA Science Park відрізняє самий широкий спектр досліджень, які знаходять своє застосування в хімічній та фармацевтичній промисловості, автомобілебудуванні, текстильному виробництві, захисті навколишнього середовища, космічних дослідженнях та багатьох інших галузях науки, техніки та індустрії.

В Італії завданням стимулювання науково-технічної й ін­новаційної діяльності в повному обсязі виконує держава, але при цьому вона не скасовує в наукових організаціях пільги, що існували раніше. З широкого арсеналу заходів, здійснюваних у царину державного стимулювання науково-технічної й інноваційної діяльності, найважливішим є наступні:

- податкове стимулювання;

- стимулювання через амортизаційну політику (самостій­ний механізм);

- прямі бюджетні дотації компаніям, що освоюють нові види продукції;

- можливість одержання інвестиційного податкового кре­диту.

Головний принцип італійської інноваційної системи по­лягає в тому, що податкові пільги надають не науковим ор­ганізаціям, а підприємствам та інвесторам, що забезпечують попит на дослідження і інновації. Перевага податкової під­тримки в тому, що вона надається не авансом, а за реальну інновацію.

З метою стимулювання інноваційної діяльності, а також розширення та зміцнення наявної бази для проведення нау­ково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у Франції існує розгалужена система надання пільг:

- податковий кредит на приріст витрат на НДДКР у розмі­рі 25% приросту витрат компанії на НДДКР порівняно з рів­нем минулого року;

- не оподатковуються податками кошти, що вкладаються в ризиковані проекти (100% податків на інвестовані кошти);

- пільговий податок для нових компаній - 25% податку на прибуток протягом трьох років;

- надання державних дотацій організаціям, що ведуть на­уково-дослідні роботи за контрактами до 50% суми витрат на проведення робіт на замовлення малих та середніх підпри­ємств;

- надання субсидій малим та середнім підприємствам до 50% витрат на наймання наукового персоналу (до 175 тис. євро на рік) [1, c. 195].

У Франції створено парк високих технологій поблизу Ніц­ци. Він розташований на території 2,3 тис. га, де розміщено 1200 організацій різного профілю, в яких зайнято 25 тис. лю­дей. Понад 1000 фірм є компаніями з іноземним капіталом. Для управління технополісом утворена асоціація, членами якої є десять місцевих організацій. Оператив­не управління парком здійснюється акціонерною компанією, бюджет якої формується за кошти асоціації і комісійних за зда­вання в оренду земельних ділянок.

З азійських країн найяскравішим представником успішної інноваційної діяльності є Японія. Держав­не стимулювання науково-технічної й інноваційної діяльності провадиться в напрямках:

- зменшення пільгового податку на прибуток венчурних підприємств;

- податкової знижки на приватні інвестиції в НДДКР;

- гарантованого повернення (до 80 %) коштів, вкладених у венчурний бізнес;

- пільгових кредитів венчурним фондам;

- одержання малими інноваційними підприємствами поло­вини відсоткової ставки за використання кредиту;

- стимулювання малих інноваційних підприємств;

- звільнення від оподаткування пенсійних фондів малих інноваційних підприємств;

- звільнення від оподаткування відрахувань, що надходять до страхових фондів захисту від ланцюгових банкрутств;

- створення товариств взаємного кредитування [3].

У Канаді існує добре розвинена і така, що постійно удоско­налюється, багатокомпонентна інфраструктура державної під­тримки інноваційної діяльності:

- надаються субсидії на реалізацію проектів промислових досліджень у розмірі до половини витрат на заробітну плату науково-дослідного персоналу;

- надається податковий кредит у розмірі 10-25% капі­тальних і поточних витрат на НДДКР залежно від масштабу корпорації та її територіального розміщення;

- зменшений корпоративний податок на суму, еквівалент­ну частині приросту власних витрат фірми на НДДКР стосов­но до попереднього рівня.

Національна дослідницька рада підтримує науково-дослідну і інноваційну діяльність у Канаді в напрямках роз­витку інноваційної інфраструктури (технологічні кластери, інкубатори технологій і сервісу для нових технологічних ком­паній); трансферу технологій, створених в інститутах і цент­рах (ліцензування, створення нових технологічних ком­паній).

Діяльність Литовського центру інновацій спрямована на підвищення міжнародної конкурентоздатності підприємництва Литви шляхом інтенсифікації нових технологічних рішень і організаційного ініціювання їх реалізації на підприємствах. Центр інновацій надає послуги, спрямовані на:

- міжнародну передачу технологій (імпорт і експорт технологій, вивчення технологічних потреб підприємств і пошук партнерів за кордоном, які можуть задовольнити ці потреби, їх ідентифікацію й пошук шляхів придбання цих технологій);

- інформування про програми технологічного розвитку ЄС;

- підтримку інновацій, надання інформації про захист інтелектуальної власності, ліцензування, фінансування інновацій;

- консультаційну допомогу підприємствам при ініціюванні і здійсненні інноваційних проектів, використанні допомоги структурних фондів ЄС.

Центром створений спеціальний інноваційний портал в Інтернеті: www.innоvation.lt. Крім того, у Каунаському технологічному університеті у 2002 році на базі Центру впровадження інновацій і відділу інформації був створений Відділ інновацій і інформації (www.ktu.lt). Виконуючи проект Програми PHARE«Інноваційні здібності», Литовський інноваційний центр заснував 5 представництв у Каунасі, Алітусі, Паневежисі, Шауляї і Клайпеді. У даний час у Литовській Республіці до мережі наукових і технологічних парків входить 6 парків.

Підприємницькі інформаційні центри в Литві допомагають починаючим підприємцям, яким на пільгових умовах надають інформацію, консультації, проводять навчання щодо організації підприємництва, підготовки бізнес-проектів, використання інформаційних технологій, управління фінансами і бухгалтерським обліком тощо. В Литві вже діють 33 таких центри [2].

Зокрема, наказом Міністра господарства Литовської Республіки від 12.04.2005р. №4-156 затверджено основні способи фінансової підтримки інновацій, а саме «Правила надання фінансової підтримки для здійснення проектів науково- технологічним паркам, інноваційним і технологічним центрам». У документі визначено, що ініціатори реалізації проектів у науково-технологічних парках, інноваційних і технологічних центрах можуть отримати державну фінансову підтримку на підготовку інноваційних проектів, оренду приміщень, придбання майна довготривалого користування, обладнання й транспорту, підвищення кваліфікації працівників, проведення семінарів і конференцій, використання послуг аудиту, виплату заробітної плати та зобов'язань соціального страхування, проведення реконструкції та ремонту приміщень, виконання інформаційних робіт тощо.

Основними пріоритетами міждержавного науково-технічного та інноваційного співробітництва для Литви є: використання литовського й міжнародного науково-технічного та технологічного потенціалу для підвищення конкурентоздатність литовської промисловості і сфери підприємництва; розробка енергозберігаючих технологій; альтернативна енергетика; селекція нових сортів рослин для біопалива; боротьба за генетично чисті продукти харчування; наукове регулювання ринку товарів і послуг, тощо.

Фінляндія стала першою країною, яка прийняла концепціюнаціональної інноваційної системияк основного елемента політики у сфері науки й технології.

Варто відзначити такі особливості та сильні сторони фінської інноваційної системи: стабільність систем освіти, управління та інститутів інноваційної діяльності, співпраця університетів та приватного сектору, наявність ринку венчурного капіталу та регіональних програм розвитку (див. рис. 2).

За обсягами інвестицій у наукові дослідження, Фінляндія є однією з провідних країн світу. В питаннях фінансування для Академії Фінляндії пріоритетними є такі напрямки досліджень: сфера медицини, біологічних наук і навколишнього середовища; культура й суспільство; природознавство й техніка.

Одним, із найбільш значимих є Національне фондове агентство з технологій та інновацій Tekes виступає як посівний інвестор. Агентство є підзвітним Міністерству праці і економіки Фінляндії й розподіляє більшу частину бюджетних коштів, що виділяються на прикладні дослідження. Tekes став основним джерелом фінансування державних досліджень і розробок, орієнтованих на бізнес. За міжнародними оцінками, Tekes ефективно фінансує дослідження і розробки, орієнтовані на створення експортних продуктів. Цей фонд на певних стадіях фінансує розробки практично всіх успішних фінських технологічних компаній (у т. ч. і Nokia). Дієвість Tekes обумовлена його незалежним статусом. Незалежність дозволяє фонду діяти більш оперативно, а також на довшу перспективу, ніж діють політичні структури. Це дає можливість максимально наблизити процес прийняття рішень до специфіки розробок. Хоча фонд має звітуватися перед міністерством торгівлі і промисловості за витрачання коштів, міністерство не вправі приймати рішення про фінансування конкретних проектів - це вирішує сам Tekes.

Під егідою Парламенту країни діє фонд Sitra, який не займається фінансуванням технологічних досліджень і розробок як таких, але перетворився у венчурного капіталіста, що субсидує нові ком­панії на стадії початку і розширення їхньої діяльності. Переважна більшість компаній (95 %), де «Sitra» фінансує інновації, спочатку були партнерами «Tekes» [4].

Формування і розвиток інноваційної інфраструктури в Російській Федерації було закріплено у Федеральному Законі «Про науку та державну наукову політику» і віднесено до сумісного ведення Російської Федерації та її суб'єктів. Федеральний рівень бере на себе вирішення значної частини проблем розвитку інноваційної інфраструктури і зводить її в ранг пріоритетів наукової та інноваційної політики. Все це сприяє тому, що створення інноваційної інфраструктури в таких регіонах розглядається як одне з найважливіших завдань державного значення.

Для Російської Федерації формування та розвиток технопаркової інноваційної інфраструктури має ту особливість, що наука в країні сконцентрована лише в декількох регіонах, вона є генератором базисних інновацій. А саме ці інновації в цілому є джерелом формування інноваційної інфраструктури.

Сьогодні Росія є по суті технопарковою державою, в країні діє близько 60 технопарків. Щорічно починаючи з 1990 р. в Росії створюються в середньому 8-10 технопарків. Передбачалося, що за підсумками першого десятиріччя ХХІ сторіччя в Росії буде більше 100 технопарків. У технопарках Росії створено 8 тис. робочих місць. У кожному російському технопарку розміщено 22 - 25 інноваційних сервісних фірм [5].

Широку популярність здобули технопарки Томська, Санкт-Петербурга, Нижнього Новгорода. Аналіз складу засновників технологічних парків показує, що вони об'єднують в умовах перехідного періоду промисловий потенціал підприємств, науковий потенціал вузів, наукових організацій, залучають зарубіжних партнерів, органи територіального управління, що дозволяє їм активно впливати на формування регіональної науково-технічної і економічної політики.

Другим видом технопаркової інноваційної структури в Російської федерації є наукові парки. У Росії наукові парки, створені при університетах, фактично виконують функції технологічних «бізнес-інкубаторів», оскільки вони сприяють комерційній реалізації завершених НДДКР. Російські наукові парки надають інноваційним малим підприємствам наступний спектр послуг: оренда приміщень, телефонне обслуговування, забезпечення доступу до результатів науково-дослідної роботи, допомога у підготовці технічних проектів, навчання і підбір фахівців тощо.

У науковому парку малі інноваційні підприємства можуть отримати наступні послуги: організаційні (маркетинг і реклама, організація виставок і ярмарків); навчання, видавницько- поліграфічні, фінансові (бізнес-планування і прогнозування, сприяння у пошуках джерел фінансування тощо); консультаційні (технологічний трансфер, патентування і ліцензування, бухгалтерський облік і аудит, правове забезпечення тощо); діловодство; оренда комп'ютерів і оргтехніки охорона.

В Російській Федерації створення технополісів має ту особливість, що ядром більшості технополісів є будівництво наукових містечок («наукоградів»). «Наукогради» в більшості – це закриті міста, державні наукові центри. Російські «наукогради» – це міста науки і високих технологій.

Крім великих наукових центрів Росії, що мають багатий науковий потенціал з великою кількістю висококваліфікованих фахівців, технополіси можуть створюватися й на базі колишніх закритих міст військово-промислового комплексу. Це полегшує процес конверсії та проблему зайнятості фахівців, що особливо важливо сьогодні, коли перед Росією постає завдання відродження ВПК. Необхідно додати цьому процесу сучасний характер, провести величезну роботу з його реструктуризації та високотехнологічної конверсії ряду галузей і підприємств ВПК.

Віддавши всі податки в розпорядження місцевої влади, федеральний уряд повністю усунувся від контролю над ситуацією. Якби з боку федеральних органів влади здійснювалося постійне спостереження та контроль над наданням пільг у «закритих» містах, вдалося б уникнути і бюджетних втрат та відпрацювати механізм податкового стимулювання наукової та інноваційної діяльності не тільки в рамках одного міста, але й у масштабах усієї держави.

Крім того, у російській економіці «полюсами росту» були «академмістечка». На сьогодні в Росії діє понад 50 академмістечок (Томський, Санкт-Петербурзький, Новосибірський, Зеленоградський, МДУ тощо). В них працює більш 900 малих інноваційних і понад 150 обслуговуючих підприємств. Найбільш відомим технополісом у Росії є Новосибірське академмістечко. У цей час у Росії налічується понад 70 технополісів. В міру стабілізації економіки розвиток російських технополісів повинен сприяти активізації національного економічного та інноваційного потенціалу і структурному перетворенню всього соціально-економічного простору Росії.

Висновки. Безумовно, можна було б розглянути й системи стимулю­вання інноваційної діяльності інших країн світу, але й на­ведених вище прикладів достатньо, щоб порівняти наявні в Україні засоби стимулювання суб’єктів інноваційної діяль­ності з тими можливостями, які надають для інноваційного розвитку країни світові лідери. Слід зазначити, що на відміну від широко розвиненої системи наукових та проектно-конструк­торських організацій, такий фінансовий інститут, як венчурні організації, є для України новим явищем і перебуває у зарод­ковому стані.

Отже, орієнтація на побудову інноваційного суспільства має базуватися на пріоритетному використанні національних систем науки, освіти, їхній інтеграції та зміцненні зв’язків з виробництвом, визначенні та підтримці пріоритетних напря­мів, удосконаленні всієї системи інноваційних циклів, упро­вадженні нових організаційних форм, здійсненні надійного захисту інтелектуальної власності, інтересів власних товаро­виробників, інтересів споживачів, упровадженні перспектив­них нетрадиційних способів розв'язання організаційних питань (створення тимчасових творчих колективів тощо). Здійснення таких заходів комплексно як взаємозв'язаний механізм сприятиме розвитку інноваційної діяльності, а зна­чить і підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.

У зв'язку з дальшим розвитком світових економічних про­цесів, глобалізацією з'являються нові інтегровані організа­ційні форми. Дедалі більше поширюються міжнародні форми об'єднання підприємств, зокрема з метою розроблення й упровадження інвестиційно-інноваційних процесів. Крім того, перехід економі­ки в якісно новий стан підвищив значимість інтелектуального (інноваційного) потенціалу як найважливішої умови для еко­номічного зростання.

Немає сумніву, що шлях у України свій особливий, врахо­вуючи надзвичайно складний політичний та економічний стан нашої держави, з одного боку, і потужний інтелектуальний потен­ціал української нації – з другого боку, можливе лише створен­ня нестандартної схеми реалізації інтелекту громадян України задля формування національного багатства нашої держави.

Перш за все необхідно створити умови входження «критич­ної маси» представників інтелектуальної еліти до кола осіб, які приймають політичні рішення, оскільки неминуче потрібно розробити й ухвалити стратегію інноваційного розвитку України виходячи з її геополітичних інтересів і внутрішніх можливостей.

Необхідно сформувати систему фінансування інноваційних процесів з усіх можливих джерел (державного, кредитного, венчурного та інших), спрямовуючи їх у дослідження і галузі, які в найближчі десятиліття могли б перевести Україну з аутсайдерів інноваційного розвитку у ліде­ри. Це можливо, якщо ставка буде зроблено на інтелект, як це, кожна по-своєму, здійснили свого часу Японія, Фінляндія, Південна Корея, Сінгапур.

3.2 Основні засади організаційно-структурної побудови системи наукового забезпечення розвитку аграрного виробництва

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Основним завдання державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.

Метою інноваційної політики провідних країн світу є сприяння розвитку науки й техніки, підвищення інноваційної активності, що забезпечує конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку, обороноздатність країни, покращує екологічну ситуацію, а також сприяє розвитку венчурного довгострокового бізнесу. Виходячи з цієї мети, держава визначає пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхи підтримки підприємств, які працюють над виконанням державних інноваційних програм.

Пріоритетні напрями — це тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнення перспективних і поточних цілей соціально-економічного розвитку. Вони формуються під впливом національно-економічних, політичних, екологічних та інших чинників. Залежно від масштабу вирізняються глобальні (загальносвітові), міжнародні (система країн) і національні (окремі країни) пріоритети розвитку науки й техніки.

Пріоритетні напрями деталізуються в переліку критичних технологій, які мають міжгалузевий характер, при цьому ураховується їх вплив на конкурентоспроможність продукції, якість життя, поліпшення екологічної ситуації.

Пріоритетні напрями реалізуються у вигляді важливих міжгалузевих проектів і програм зі створення, освоєння та поширення технологій, що здатні кардинально змінити технологічний базис економіки. Наприклад, міжнародні пріоритетні напрями ЄС на 1994—1998 pp. були відображені в 19 програмах, які охоплювали інформаційні технології та телекомунікації, програми виробничих технологій і матеріалів, навколишнього середовища і клімату, біомедицини й охорони здоров'я, сільського господарства і керованого термоядерного синтезу.

Держава одночасно розробляє і принципи, на основі яких буде проводитись політика в науці та в інноваційній сфері, а також механізм реалізації цієї політики. Ці принципи залежать від економічної системи, яка склалась у країні, механізмів економіко-правового регулювання економічних відносин, соціального розвитку країни. Практично в усіх індустріальних країнах нововведення є одним з пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності й економічного розвитку. Наприклад, у довгостроковій програмі реформ Б. Клінтона1, яка була ухвалена Конгресом у 1993 p., головна роль відводилась досягненню країною світового науково-технічного лідерства. Програма передбачала послідовну реалізацію доктрини «глобальної технологічної конкурентоспроможності США в умовах глобальної конкуренції».

Уряди західноєвропейських країн, починаючи з 90-х років, як уже зазначалось, підсилили увагу до інноваційних проблем. У прийнятих спеціальних програмах розвитку нововведень передбачались заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності фірм, формувались нові механізми міжнаціонального співробітництва в рамках ЄС зі створення інновацій.

Інноваційна політика є важливою частиною державної економічної політики, але разом з тим має самостійний характер і є динамічним інструментом державного господарювання та підприємництва.

Інноваційна політика спрямована на створення сприятливих умов для розвитку інноваційних процесів; на концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах науки, зменшення ризику приватних компаній у процесі розробки нової високотех-нологічної продукції; складання комплексних прогнозів національного інноваційного розвитку; формування цільових науково-технічних програм; створення ринку для нововведень, скорочення витрат фірм, що здійснюють НДДКР; на поширення науково-технічних знань як найважливішого економічного ресурсу.

До основних принципів державної інноваційної політики належать:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень;

2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом;

3) свобода наукової і науково-технічної творчості;

4) правова охорона та патентний захист інтелектуальної власності;

5) інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти;

6) підтримка конкуренції у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності;

7) концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах НДДКР;

8) створення загальногосподарського, інноваційного клімату; заохочення відновлення капіталу особливими пільгами при впровадженні нових, що раніше не використовувались у виробництві, видів устаткування, сировини, матеріалів, енергії;

9) заохочення розвитку відсталих районів і стримування зростання існуючих агломерацій;

10) підготовка та перепідготовки кадрів для нових і новітніх

галузей виробництва;

11) сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва;

12) ефективність (економічність) інноваційних процесів.

Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом пе

редбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктив

них сил. Тільки використовуючи на практиці результати науко

вих досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність

продукції та самих підприємств.

Свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави.

Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти зміцнює взаємозв'язки між системою освіти та науково-виробничими системами, що дає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльність орієнтувати на вирішення виробничих проблем.

Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища.

Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток.

Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечує вирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розроблення відповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, які становлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне стати світовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіх принципових наукових розробок планети і налагоджений процес дослідного виробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів та систем, що стане новою спеціалізацією країни в міжнародному поділі праці.

Інноваційна політика ґрунтується передусім на пріоритетах загальної економічної політики і має динамічний характер.

Увесь період становлення та розвитку системи державного регулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна умовно розділити на три етапи.

1. Початковий етап (із середини 40-х до кінця 60-х років) охоплює два напрями державної політики, які між собою були недостатньо скоординовані й організаційно розділені на науковий та промисловий. Перший напрям державної політики був спрямований на підтримку НДЦКР у вищій школі, підготовку наукових кадрів і проведення фундаментальних досліджень у державних лабораторіях.

Другий напрям був націлений на регулювання галузевої структури виробництва, підтримку НДЦКР підприємств і сумісних з власним сектором досліджень.

Науково-технічна політика цього періоду окреслювалась обмеженим колом завдань, першими ланками інноваційного процесу, накопиченням знань та ресурсів, і практично не розглядались шляхи, спрямовані на практичне використання одержаних результатів.

Починаючи з 70-х років, увага до проблем нововведення посилилась у зв'язку з серйозними труднощами, які виникли під час промислового освоєння результатів науково-технологічних розробок у рамках великомасштабних стратегічних програм атомного, авіакосмічного і телекомунікаційного профілів. Саме в цей період виникло поняття інноваційної політики, постали питання пошуку та розроблення нових засобів стимулювання НДЦКР, прискорення впровадження у виробництво одержаних результатів. Збільшилось коло організацій, які залучались у сферу державного втручання, виникла необхідність об'єднання наукової й технічної політики з іншими напрямами державного регулювання, економічною, промисловою, енергетичною та соціальною, а також із засобами у сфері підготовки й використання робочої сили. Пошук нових шляхів стимулювання інноваційного розвитку започаткував створення центрів нововведень, кооперацію навчальних закладів і промислових фірм у здійсненні НДДКР (створення технопарків та інших організаційних форм взаємозв'язку науки й виробництва).

Третій етап (з 80-х до кінця 90-х років) характеризується формуванням законодавчих основ інноваційної політики, її нормативної бази, яка має стратегічний характер, розширенням методів стимулювання інноваційної діяльності; створенням нових організаційних форм проведення сумісних міжнаціональних наукових досліджень; підвищенням мобільності наукових кадрів; подальшим розвитком інформаційної технології як чинника економічного зростання у XXI ст. Слід зазначити, що західні вчені інформацію розглядають не як просту сукупність даних, а як ті можливості, що безпосередньо має людина, що володіє відповідними знаннями та вміннями, здатністю до самовдосконалення, вільного співробітництва з іншими людьми.

У працях О. Тоффлера, П. Друкера, Д. Белла, Ф. Махлупа, Дж. Гелбрейта розглядаються закономірності становлення й розвитку «високоінформаційного суспільства» та характер структурних зрушень, пов'язаних із цим явищем. Зокрема, набувають поширення погляди, згідно з якими суспільство поділятиметься на соціальні групи (класи) не на основі відношення людини до власності, а з урахуванням її належності до виконання певних суспільних функцій, доступу до інформації та можливості оволодіння нею [8, 9,21,25,43].

«Соціальна нерівність виникає внаслідок нерівного доступу до освіти; неосвіченість — довічний супутник громадян другого сорту», — пише з цього приводу Ф. Фукуяма1. Західні вчені наголошують на тому, що в наш час інформація є найбільш демократичним джерелом влади, оскільки всі мають до неї доступ, а монополія на володіння знанням узагалі неможлива.

Унікальність інформації як чинника виробництва полягає в можливостях її самозростання завдяки інтелектуальним здібностям людини. Споживання інформації не означає її ліквідацію, а

сприяє появі принципово нового рівня знань. Виникає ланцюгова реакція: знання породжують нові знання.

Уведення до наукового обігу категорій, пов'язаних з інформаційно-структурними зрушеннями та трансформаційними процесами, що йдуть за ними, зумовило зміни традиційного в економічній теорії розуміння обмеженості ресурсів, особливостей їх кінцевого споживання в процесі суспільного господарювання та вивели світову науку на новий рівень розвитку. Загальноприйнятими стали положення про об'єктивність переходу до суспільства, в якому «інформація та знання набувають статусу основного виробничого ресурсу», — вважає, зокрема, К. Кумар1.

Отже, як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягти високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуального потенціалу нації й «людського капіталу». Ці твердження вкрай актуальні для сучасної України.

Особливість інноваційної політики України визначається тим, що українська економіка розвивалась як підсистема єдиного народногосподарського комплексу СРСР, виробляла лише 20 % кінцевого продукту та була зорієнтована на обслуговування промислового виробництва інших союзних республік. З моменту проголошення акта про політичну незалежність перед Українською державою постало актуальне завдання створити власну економічну систему, що має функціонувати на ринкових засадах. Важливою особливістю трансформаційного процесу перехідного періоду в Україні є його інверсійний характер (тобто формування ринкового господарства в умовах уже існуючого індустріального суспільства). Функціональна заміна централізовано керованих планових зв'язків на ринкові в системі державного управління економікою обов'язково супроводжується глобальними структурними перетвореннями на всіх рівнях суспільного життя. Особливе місце в цьому процесі належить реструктуризації економіки. її складовими, на думку провідних українських економістів, слід уважати:

— структурні зрушення (тобто виведення основних фондів з виробництва без заміни та відшкодування тощо);

— капіталоновацію, створення нових виробничих структур на базі принципово нових технологій;

— структурне трансформування, що поєднує перші два напрями та передбачає оптимізацію заміни старих фондів і економічних форм існування підприємницької діяльності на нові.

Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.

Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цим законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми та методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємопов'язані й тісно взаємодіють.

Відповідно до положень «Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України» (схваленою постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-XIV) в умовах жорсткого дефіциту коштів в основу формування і реалізації державних пріоритетів у сфері науки та технологій покладено принципи відповідності основних напрямів науково-технологічного розвитку головним проблемам та перспективам розвитку суспільства. Отже, головними пріоритетами державної політики України визначені:

• у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності;

• у сфері технологічного розвитку: дослідження та створення умов для високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення медичних закладів медичною технікою, а населення — лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій;

- сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

- у сфері виробництва: формування наукомістких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення кон

курентоспроможних переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей економіки держави; упровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів.

Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів мають бути загальнодержавні та галузеві наукові й науково-технологічні програми1.

Пріоритетними напрямами прогресивних структурних зрушень та інноваційного оновлення виробництва в Україні традиційно вважаються літакобудування, ракетно-космічна галузь, суднобудування, машинобудування (приладобудування, виробництво енергетичного устаткування та важке машинобудування). У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низку національних комплексних програм. Відповідно до Закону України «Про національну програму інформатизації» Верховна Рада України затвердила Завдання цієї Програми на 1999— 2001 pp. (постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 914-XIV). Крім того, особливої підтримки потребують ядерна енергетика, космічна діяльність тощо.

Прикладом державного захисту цих сфер виробництва стало прийняття Закону України «Про державну підтримку космічної діяльності» (від 16 березня 2000 р. № 1559-Ш); постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо забезпечення функціонування, збереження та подальшого розвитку унікальних об'єктів космічної діяльності» (від 26 лютого 2000 р. № 404); Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» (від 11 січня 2000 р. № 1370-XIV). Здійснюється Національна програма підтримки літакобудування, створення промислових зразків та серійне виробництво літаків АН-70, АН-70Т, АН-140, ТУ-334. Ця інноваційно зорієнтована галузь виробництва принесла Україні визнання на міжнародних ринках. Однак окремі успіхи не вирішують усіх проблем, які гальмують інноваційний розвиток держави.

Наступне погіршення економічної ситуації в країні не дало можливості забезпечити відповідне фінансування наукових досліджень і реалізацію цих пріоритетних напрямів. Більш того, протягом 1990—1999 pp. кількість розробок зі створення нових видів техніки і технологій в Україні зменшилось у 3,2 раза, з них розробок, технічний рівень яких відповідає світовому — у 3,4 раза. Бюджетне фінансування інноваційної сфери становило 0,41 % від ВВП у 1999 р. (у 1998 р. цей показник дорівнював 1 %; у 1997 р. — 0,44; у 1996 р. — 0,46; у 1995 р. — 0,45 %).

Для України поки що характерні відсутність радикальних (базових) інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни, низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення на рівні винаходу були використані у процесі створення лише 9 % загальної кількості зразків нової техніки1.

До основних причин, які перешкоджають розвитку інноваційних процесів у державі, належать такі:

» відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства, яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяльності;

• розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для інноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обсягом;

• великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутність механізмів щодо покриття та страхування цих ризиків;

«низький рівень підготовленості керівників та персоналу на мікро- і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіх стадіях його життєвого циклу;

• недостатність інформації про новітні технології, пропозиції

їх трансферту та кон'юнктуру інноваційного ринку.

Внаслідок дії зазначених та інших причин, які гальмують інноваційний розвиток країни, раніше створений науково-технічний потенціал залишається без попиту, що знов-таки призводить до його руйнації і стагфляції економіки.

Дата добавления: 2015-05-22