Особливості розвитку ринкового господарства та економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

У кінці XVIII ст. українські землі були вкотре поділені і опинилися під владою Російської і Австрійської імперій, у складі яких вони перебували впродовж XIX – початку XX ст. Становище українських земель було складним, що пояснювалося тим, що імперії розглядали Україну як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних районів своїх імперій. Панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства й внутрішнього ринку.

Для країн Західної Європи цей час характеризується розвитком промислової революції, що не могло не позначитися на економічному розвитку країн Центральної і Східної Європи, в тому числі й України. Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Виділяють два його етапи. Перший етап відбувся у 20 – 40-х рр. XIX ст. Незважаючи на панування кріпосництва в аграрній сфері та інші перешкоди на шляху до економічного зростання, мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Зростала кількість мануфактур, число найманих виробників. Використовувалися механічні робочі машини, зростала зацікавленість власників у збільшенні виробництва.

Почався промисловий переворот в Україні з харчової галузі промисловості. У 20-х роках з’явилися перші парові гуральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збільшила продуктивність праці. У цей час виникає цукрова промисловість. Робочі машини й механізми, які замінили ручну працю робітників, з’явилися на текстильних мануфактурах, перш за все на суконних. У 1823 р. було споруджено перший на Дніпрі пароплав. З 1835 р. на Дніпрі діяла акціонерна пароплавна компанія. Зростали потреби у машинах і механізмах, що зумовило появу машинобудівних заводів. Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам’яного вугілля. Промислове виробництво базувалося на примусовій кріпосницькій праці, тільки чверть робітників були вільнонайманими. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких і зростала чисельність купецьких, капіталістичного типу підприємств. Нові фабрики й заводи будували, починаючи з 40-х років, в основному в містах.

Другий етап промислового перевороту відбувся після ліквідації кріпосного права (60 - 80 рр. ХІХ ст.). Фабрики та заводи остаточно витіснили мануфактурне виробництво. Основне місце в структурі української промисловості займало цукроваріння. Для цукроваріння стала характерною концентрація виробництва, зростання продуктивності праці. Такі ж явища відбувалися і в горілчаній промисловості. Успішно розвивалися: борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва. Галузі важкої промисловості технічно розвивалися більш повільними темпами, ніж харчова та легка. На півдні України почали виникати шахти і металургійні підприємства. У 1880-х рр. у Донбасі налічувалося 11197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн. пудів вугілля, що становило 43,1% від усього видобутку вугілля в Росії. Нарощувалося виробництво чавуну, сталі й прокату. Зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів.

Найкраще в пореформений період розвивався залізничний транспорт. У 1863 р. почалося будівництво першої залізниці від Балти до Одеси, яка згодом була подовжена до Києва. На лівобережжі України залізниця від Курська була подовжена до Броварів. У 1870 р., після закінчення будівництва моста через Дніпро, вся Україна була сполучена залізницею. Таким чином, після ліквідації кріпосного права в Росії й Україні прискорився економічний розвиток, завершився промисловий переворот.

У східній Україні упродовж 60-80-х років ХІХ ст. завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисловим паливом стало кам’яне вугілля. Активно застосовувались досягнення науки і техніки. Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов’язані з сільським господарством. Наприкінці ХІХ ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з яких - належали іноземцям. На кошти іноземного капіталу (англійського, бельгійського, французького) були збудовані завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк), Дніпровський завод у селищі Кам’янському (нині Дніпродзержинськ), Гданцівський завод біля Кривого Рогу та інші. Іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже в 63 млн. крб. займали ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній, металургійній промисловості України. В 1900р. переважно іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування. Значним досягненням у процесі індустріалізації стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів.

На початку ХХ ст. активним став процес монополізації. Причиною цьому стала економічна криза 1900-1903рр., внаслідок якої збанкрутіли сотні дрібних підприємств, натомість виник ряд великих монополістичних об’єднань. Монополії проникли в усі сфери господарства. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на одне з перших місць у світі. Підприємці, в основному - іноземні, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду.

Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний крок уперед в економічному розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвинутіших районів імперії. Тут склалися такі центри, як Донецький вугільно- металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукровобуряковий район.

Однак, у зв’язку з початком Першої світової війни, індустріалізація в Україні так і залишилась незавершеною. До того ж, царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України. Фактично однобічний характер мав і товарообмін. Ціни на українську сировину залишалися низькими, а вартість готових російських товарів була надзвичайно високою. Так українська економіка не могла мати високої прибутковості. Отже, незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

Економічна думка в Україні в ХІХ - на початку 20 ст. знаходилась під впливом соціально - економічних процесів того часу. Розпад феодально- кріпосницької системи перейшов у тривалу кризу. В цей період в Російській імперії почався промисловий переворот, але кріпосний лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.

Напрями і течії економічної теорії в зазначений період формуються в напрямі тих основних ідей шкіл, які складалися і розвивалися на Заході. Це, насамперед, ідеї класиків, ідеї марксизму.

Серед ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений, засновник Харківського університету В. Каразін (1773-1842рр.). І хоча В. Каразін не виступав проти кріпосного права, але він прагнув ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків. Він вимагав ліквідувати панщину і замінити її грошовим оброком, а також виступав за використання найманої праці.

Найглибший аналіз кризового стану феодально-кріпосницького ладу міститься в працях видатного українського економіста й статистика Д.Журавського (1840-1896рр.). Широко використовуючи статистичний матеріал, Д.Журавський показав на прикладі Київської губернії стан і перспективи розвитку основних галузей господарства, і відмітив, що занепад поміщицьких господарств пов’язаний з низькою продуктивністю кріпосної праці.

Відомим представником української економічної думки в роки реформ був професор Київського університету І. Вернадський (1821-1884). Він був прихильником англійської класичної школи політичної економії з її постулатом невтручання держави в хід економічного розвитку, та ідеями вільного ринку, і виступав за приватну ініціативу та вільну конкуренцію. В своїх роботах «Курс політичної економії», «Нариси політичної економії» та ряді інших І. Вернадський розглянув ряд важливих питань політичної економії. Він виходив з того, що праця є «головним і єдиним джерелом багатства», що вона й визначає врешті решт відношення людини до предметів і людини до людини. Визначення ролі праці, вартості та джерел доходів наближало І. Вернадського до доктрин класичної школи, зокрема, поглядів Д. Рікардо.

Період від кінця ХІХ до початку ХХ ст. був насичений дуже складними політичними та суспільно-економічними процесами як в Україні, так і в Російській імперії в цілому. В центрі передової економічної думки того часу знаходились проблеми подолання відставання України від провідних капіталістичних держав Заходу, проблеми індустріалізації та впровадження здобутків технічного прогресу в промисловість та сільське господарство. Економічна думка в Україні цього періоду була представлена в роботах М.Туган-Барановського, Є. Слуцького, Д. Ляшенка, М. Коссовського, В.Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи. В цей час в Україні ідуть економічні дослідження в таких напрямах, як історико-економічний аналіз, проблеми статистики, демографії, теорії і практики сільськогосподарської кооперації, економіки промисловості, фінансів. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні працями таких відомих науковців того часу, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Вобкий, Р. Орженицький, Є.Слуцький, А. Бориневич, П. Фомін та інші.

Однією з найцікавіших робіт того часу є праця М. Туган-Барановського «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1906р.). Характеризуючи в ній основні напрями економічної думки, М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плану суспільно - економічної думки. Він виділяє три основні напрями політичної економії:

1) захисники нерегульованого ринку (товарно-господарського ладу);

2) прихильники ідей соціалізму як антиподу товарного виробництва;

3) прихильники змішаної системи, в якій зберігається товарно – господарський лад, але він пом’якшується шляхом посилення державного втручання в економічні процеси.

До першого напряму він відносить А. Сміта, Д. Рікардо, а також роботи представників школи маржиналізму - К. Менгера, Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. До другого напряму відносяться роботи К. Маркса та ортодоксальних марксистів. До третього напряму відноситься німецька історична школа, яка представлена роботами Г. Шмоллера та Л. Брентано.

М. Туган-Барановський показав, що між цими школами йде гостра полеміка, оскільки один напрям виключає інший. Він підтримує ідеї австрійської школи граничної корисності, і вважає, що вона запропонувала підхід, який обіцяє назавжди покінчити з суперечками про цінність. Визнання граничної корисності головним фактором, що визначає цінність, дає «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності товару. Вплив соціальних факторів на економічні явища в роботах М.Туган-Барановського відображається через розробку соціальної теорії розподілу, основними положеннями якої виступають:

1) Залежність заробітної плати від зростання продуктивності суспільної праці (НТП) та соціальної сили робітничого класу (дієвість профспілок).

2) Прибуток – історична категорія, соціальною основою якої є власність на засоби виробництва.

3) Історичний взаємозв’язок між заробітною платою і прибутком обумовлює розподіл доходів.

Ідею змішаності (марксизму як соціалістичного вчення і суб’єктивізму маржинальної концепції) економіки відстоював у своїх роботах В.Левицький. Спираючись на теорію реалізації і криз Ж.Ш.Сісмонді, він заперечував прогресивну роль капіталізму. Розвиток ринкових відносин у Росії і Україні вважав штучним явищем, закликав зупинити їх розвиток. Капіталістичній економіці український народник протиставляв дрібне народне господарство селян і ремісників та різні форми кооперативного господарства. М.Левицький був теоретиком і практиком кооперативного руху в Україні. На основі ідей його праці «Артільний договір» протягом 1894 -1896 рр. на Півдні Україні було організовано 85 кооперативних спілок, або артілей.

Економічна думка обох частин України – як у Російській, так і в Австрійській імперіях – становила єдність як складова культури одного народу, однак розвивалася в різних соціально-економічних і політичних умовах.

Першим дослідником економіки ринкових відносин у Галичині був В. Навроцький (1847 – 1882рр.) – публіцист, етнограф, статистик і економіст. Він був прихильником соціалістичних ідей. Виступав з гострою критикою теорії «економічної гармонії» Ф. Бастіа, доказуючи антагоністичні інтереси експлуататорів та експлуатованих. Гнівно реагував на знеземелення галицьких селян, засуджував монополію шляхти у виробництві і продажу алкогольних напоїв, критикував колонізаторський характер австрійської податкової політики.

Із захистом соціалістичних ідей виступали О.Терлецький (1850 -1902рр.), М. Павлик (1853 -1915рр.), І. Франко (1856 -1916рр.). Наприкінці ХІХ ст. більшість українських вчених були прихильниками неокласичної теорії, яка розвивалася на основі маржиналізму. Більше прихильників стає у суб’єктивно-психологічного напряму досліджень, теорії попиту та пропозиції, загальної економічної рівноваги, виробничих ресурсів. Так М.Вольський предметом економічної теорії вважає «працю із суспільного погляду», яка охоплює всі сфери матеріальної і духовної людської діяльності. Політекономія – це наука про людину, її діяльність, що спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб. Д.Піхно (1853 – 1913рр.) в роботах «Закон попиту і пропозиції: до теорії цінності», «Основи політичної економії» та інш. аналізував обмін і споживання як основні сфери, корисність блага вважав джерелом і мірилом ціни. Досліджував роль потреб у формуванні попиту, ввів класифікацію потреб, характеризував їх конкретні форми.

Найвідомішим представником маржиналістського напрямку був Р.Орженцький (1863 – 1923рр.). Аналізуючи теорію граничної корисності, він прийшов до висновку, що цінність і ціна блага формуються не на особистих, а на суспільних оцінках корисності благ.

Дата добавления: 2015-05-22