Функції керівника

Теорія влади

З багатьох незвичних ідей Бернарда особливо виділяється його трактування влади. Влада, за Бернардом, — це "порядок передавання інформації у формальній організації, за допомогою якого вона (інформація) сприймається підлеглим як управління діями, які він виконує ". При цьому, за теорією Бернарда, джерело влади міститься не в "людях, що володіють владою", або тих, хто віддає накази, а в прийнятті або неприйнятті влади підлеглими. Крім того, шо таке розуміння влади було прямо протилежним усім попереднім її трактуванням, які грунтуються на ієрархії посадових осіб в організації, воно радикально відрізнялося і від незвичного трактування влади Фоллет. Якщо Фоллет, згідно з "законом ситуації", деперсоналізувала владу, то Бернард, зберігши особистісний аспект, додав до нього, можна сказати, обернену інтерпретацію. За Бернардом, індивідууми погоджуються з владою, якщо вони:

1) можуть зрозуміти і справді розуміють порядок передавання інформації;

2) вважають, що цей порядок відповідає цілі організації;

3) вважають, що порядок відповідає їхній особистій заінтересованості і 4) розумове і фізично здатні підкорятися цьому порядкові.

Як же функціонує відповідно до цієї унікальної концепції влади організація? Для пояснення даного питання Бернард уводить поняття "зона байдужості" для кожного індивідуума, у межах якої розпорядження приймаються беззастережно, не піддаючи сумніву силу влади. Межі цієї "зони байдужості" залежать від ступеня, в якому винагорода перевершує труднощі і жертвування інтересами індивідуума в процесі виконання роботи.

Такою ланкою механізму функціонування влади є припущення, що розпорядження і передача інформації авторитетні і надходять від посадових осіб. При цьому в одному випадку розпорядження приймається, оскільки керівник наділений владою незалежно від його особистих здібностей. Це — офіційна, або посадова, влада. В іншому випадку розпорядження приймається тому, що підлеглий поважає керівника і довіряє йому завдяки його особистим якостям, а не через його службового становища або посади; це — влада лідерства". Поєднання "влади лідерства" із посадовою владою робить "зону байдужості" надзвичайно широкою. Все це, підкреслює Бернард, можливе лише у вільному суспільстві, де "визнання влади залишається за індивідуумом “.

Передача інформації, як уже зазначалося, — основа всіх теоретичних міркувань Бернарда. На цій основі він будує і аналіз функцій керівника.

Керівник, за Бернардом, є з'єднуючою ланкою в системі передавання інформації, спрямованої на забезпечення необхідної координації спільних зусиль. Функції керівника саме і повинні підтримувати спільні зусилля. Вони безособові; до них не входить безпосередньо управління групою людей Швидше за все вони подібні до функцій мозку і нервової системи в людському організмі, тобто не залежать від людини (керівника), а, навпаки, роблять його залежним від функцій. Бернард називає три функції керівника,

1. Підтримування працездатності системи передавання інформації. Виконання цієї функції припускає чітке визначення обов'язків, внесення ясності в рівні влади і відповідальності при використанні як офіційних, так неофіційних каналів передавання інформації.

2. Сприяння збереженню необхідних особистих зусиль. Ця функція спрямована на спонукання людей брати участь у спільній діяльності, спрямованій на досягнення цілі організації. По суті, йдеться про підбір персоналу і про те, що Бернард називає "методами" забезпечення: 1) збереження моральних цінностей; 2) забезпечення системи стимулів. 3) забезпечення систем нагляду, контролю, інспектування, навчання і передавання навичок, що стануть гарантами життєздатності кооперативної системи, забезпечать її злагоджену роботу.

3. Формулювання і визначення цілі. Вище постановка цілі і завдань організації вже розглядалася. Але Бернард розширює цю функцію, включаючи до неї прийняття рішень і повноваження. Повноваженнями він вважав рішення, що стосуються як цілей, так і засобів їх досягнення. Прийняття рішень Бернард розглядав як процес, що має дві стадії: І) аналіз або пошук "стратегічних чинників", які створюють сукупність аби систему умов, необхідних для виконання завдань організації; 2) синтез, або проникнення в суть взаємозв'язків між елементами, що разом складають систему. "Мистецтво управління" Бернард пов'язував із розумінням організації як цілісної інтеграції у взаємозв'язку з внутрішньою рівновагою й адаптацією до зовнішніх умов.

Функціонуючі організації (мікрорівень) у сукупності представляють усі сторони суспільства як однієї великої кооперативної системи (макрорівень). На організацію Бернард покладав також завдання забезпечення людей матеріальними і соціальними благами. Ефективність організації він визначав як вирішальний чинник розвитку економіки, суспільного прогресу загалом.

Рушійною творчою силою в кожній організації Бернард при цьому називав лідерство. Лідери повинні мати високі моральні принципи, бути здатними об'єднати волю людей і розвинути їхні моральні якості для виконання завдань, передбачених не їхніми власними цілями, а ідеалами і цінностями, що відображають суспільні інтереси.

Таким чином, як керівник Бернард здобував знання не тільки зі свого власного досвіду. Для побудови теорії кооперативних систем він широко використовував основи соціології і був, за словами Фріца Ротлісбергера, "єдиним захопленим керівником, котрий міг не тільки успішно управляти організацією, а й мудро розмірковувати про те, що збирається робити в процесі управління ". Ці міркування ґрунтувалися на переконанні, що лише професійне, моральне лідерство підвищить ефективність організації і збільшить добробут народу.

5. Розвиток школи “людських відносин”: від психоаналізу до біхевіоризму

Розвиток школи "людських відносин" відбувався за кількома напрямами, кожний з який розвивав ті або інші ідеї її основоположників. Головним із них стало подальше розроблення соціологічного підходу до повсякденної практики виробничого керівництва, особливо дослідження проблеми морально-психологічного стимулювання.

Вивчення середньої ланки "А" (позиції) у розглянутій вище формулі поведінки S-A-R у 40—50-х роках дедалі більше пов'язувалося послідовниками Мейо з емоційною сферою людської свідомості. По суті, "А" у цій формулі було замінено більш широким поняттям — "особистості" "Р" (person — англ.). І хоча в обіг уводилася безліч "соціальних чинників", оскільки це випливало з висновків хоторнських експериментів, психологізація механізму поведінки значно при цьому зростала. Більше того, внаслідок сильного фрейдистського впливу складний механізм поведінки людини був зведений до інстинктивізму, тобто пошуку мотивів поведінки в глибинах людської психіки, у підсвідомості, у прагненні до задоволення "вічних" (тобто психофізіологічних) потреб. Формула поведінки людей, по суті, поверталася до старої простої схеми S-R ("стимул - реакція"). Різниця була лише в тому, що тепер "S" ("стимул') дістав психоаналітичне тлумачення.

Вихід із становища, що склалося, був знайдений у біхевіоризмі (від англ. behavior — поведінка). Замість спрощених психофізіологічних потреб прихильники біхевіоризму почали вивчати весь складний і різноманітний комплекс потреб людини як соціоіндивіда (прагнення до гарантій, незалежності, поваги власної гідності, службового просування тощо). Все це вимагало насамперед типологізації і класифікації потреб.

У різноманітній класифікації потреб, яка використовується в концепціях школи "людських відносин", важливу роль відіграла ієрархія, або піраміда, потреб, запропонована Абрахамом Маслоу.

Абрахам Маслоу народився в Бруклині (штат Нью-Йорк) у 1908 р., вчився на психологічному факультеті Висконсинського університету й був спочатку стипендіатом Карнегі в коледжі, що готував викладачів коледжів, потім адьюнкт-професором психології в Бруклинському коледжі. У середині тридцятих років ХХ ст. він приступив до роботи над тим, що стало основною працею його життя, книгою «Motivation and Personality» («Мотивація й особистість»), опублікованої в 1954 р. Як пише сам Маслоу, «мені хотілося синтезувати холістичний, динамічний і культурний підходи, які були популярні в молодих психологів того часу. Я почував глибинний взаємозв'язок між цими підходами й сприймав їх як окремі аспекти єдиного всеохоплюючого цілого» (Maslow, 1954). В 1943 р. він опублікував дві роботи: «A Preface to Motivation Theory» («Вступ в теорію мотивації») і «A Theory of Human Motivation» («Теорія людської мотивації»), де сформулював позитивну теорію мотивації, обумовлену їм, як «узагальнено-динамічну». Між 1947 і 1949 р. Маслоу залишив академічну кар'єру й організував Maslow Cooperage Corporation, вирішивши зайнятися власним бізнесом. Проте, він зберіг свої академічні зв'язки й продовжував публікувати статті в науковій періодиці й у цей період. Повернувшись до академічної діяльності, він став спочатку адьюнкт-професором, потім повним професором і керівником кафедри в масачусетському університеті Brandeis.

А. Маслоу висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали самі насущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження).

За Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби самого нижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії. Усе, що необхідно для підтримки життя, -їжа, одяг, житло - об'єднується в категорію фізіологічних потреб. Перш ніж людина зможе переслідувати якісь інші цілі, їй необхідно задовольнити ці основні потреби. В даний час більшість людей, що працюють і одержують зарплату, цілком спроможні задовольнити свої фізіологічні потреби, тому запити вищих рівнів стають усе більш сильним мотиваційним чинником. Наприклад, коли людина має достатню кількість предметів першої необхідності, вона ринеться застрахуватися від можливих втрат. Така потреба в безпеці і подібні їй можуть бути задоволені завдяки достатньо високій заробітній платі, що дозволяла б робити заощадження, а також завдяки системам медичного і соціального страхування і програмам пенсійного забезпечення і гарантій зайнятості.

Над потребою в безпеці розташовується бажання людей спілкуватися, любити і бути любимими, відчувати почуття приналежності до колективу. Як показали дослідження Готорна, ці соціальні потреби можуть бути для робітників більш важливі, ніж фінансові потреби. Люди також мають потребу у визнанні - їм необхідно відчуття цінності своєї особистості як невід'ємної частини єдиного цілого. Крім того, вони потребують повагу, засновану на досягненнях у змаганні з іншими людьми. Всі ці потреби тісно пов'язані з поняттям статусу, що означає "вагу" або "важливість" людини в очах оточуючих. Можливість задоволення таких потреб може служити потужним мотивуючим чинником у роботі.

А.Маслоу визначив потребу в самовираженні як "бажання стати більшим, ніж ти є, стати усім, на що ти спроможний". Ця потреба - самого вищого порядку, і задовольнити її складніше усього. Люди, що "добираються" до цього рівня, працюють не просто через гроші або щоб справити враження на інших, але тому, що усвідомлюють значимість своєї роботи і відчувають задоволення від самого її процесу.

Ієрархія Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим, як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.

Література основна [5, 9, 10, 12, 15-16]

Література додаткова [37, 38]

2. Професіоналізація менеджменту в Україні.

Розвитку науки менеджмент в Україні за часів незалежності сприяли праці відомих вітчизняних вчених Б.М. Андрушківа, О.Г. Білоруса *, Й.С. Завадського *, А.П. Колота, А.І. Кредисова, О.Є. Кузьміна *, Є.Г. Панченка *, Ф.І. Хміля, Г.В. Щокіна * та ін.

В 90-х рр. 20 ст. було проведено ряд історико-економічних досліджень, в процесі яких на основі нових теоретико-методологічних позицій розглядалися проблеми розвитку як економічної так і управлінської думки. Зокрема, розширювався діапазон і хронологічні межі вивчення накопиченого досвіду у сфері господарювання, що давало можливість розглянути послідовність розвитку управлінської думки; досліджувалися не тільки вітчизняні концепції і досвід, а й зарубіжні; змінювалися оцінки ефективності форм і методів господарювання; з’являлися нові трактування традиційних питань управління суспільним виробництвом.

Сучасна українська наука опинилася перед необхідністю переоцінки деяких теоретичних уявлень і концепцій минулого, осмислити масштабні проблеми економіки та управління, критично оцінити зарубіжний досвід менеджменту. Пошуки вітчизняних вчених поки що концентруються на проведені аналізу світових наукових досягнень, узагальненні досвіду економічно розвинених країн. Багато із існуючих теоретичних положень науки управління потребують перегляду у зв’язку зі зміною соціально-економічних умов функціонування організацій.

Протягом тривалого часу українська управлінська наука мала описовий характер. Нині ж вона повинна визначати способи ефективного управління господарюючими суб’єктами, випереджаючи практику.

Таким чином, як у всьому світі, так і в Україні відбувається постійний пошук ефективної системи управління організаціями, яка б відповідала сучасним умовам розвитку економіки та суспільства.

Література основна [5, 9, 11, 12]

Література додаткова [17]

* Олег Григорович Білорус – член-кореспондент НАН України, професор, фахівець у сфері менеджменту, один із організаторів і перший директор Міжнародного інституту менеджменту (1989-1992).

* Йосип Станіславович Завадський - доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри менеджменту та маркетингу Національного аграрного університету

* Олег Євгенович Кузьмін - доктор економічних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України, академік Академії підприємництва та менеджменту, академік Академії економічних наук України, академік Транспортної академії України, директор навчально-наукового інститут економіки і менеджменту, завідувач кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва Національного університету “Львівська політехніка”.

* Євген Григорович Панченко – доктор економічних наук, професор, лауреат премії ім. О.Шліхтера НАН України (1990), віце-президент Міжнародного центру приватизації, інвестицій і менеджменту (м. Київ). Зробив значний внесок у розробку і реалізацію адаптованих до умов України навчальних програм.

* Георгій Васильович Щокін – президент Міжнародної Кадрової Академії та Міжрегіональної Академії управління персоналом, заслужений працівник народної освіти України, має вчені звання в області психології, соціології і ділового адміністрування, є почесним професором університетів Азербайджану, Білорусії, Киргизстану, Молдови, Польщі, США., дійсний і почесний член суспільних академій і наукових товариств Англії, Росії, Румунії, США, України.

Дата добавления: 2015-05-22