Християнський світогляд 2 страница

Цікавий опис алегорій подав англійський дослідник Джеймс Холл у "Словнику сюжетів і символів у мистецтві" (1996). Він зазначав, що класифікацією Марціана Капелли користувались упродовж Середньовіччя, а деякі її первісні елементи збереглись у період Ренесансу й пізніше.

Середньовічна церква вважала вільні мистецтва "зброєю проти єретиків". У романській і готичній скульптурі з'явилися зображення вільних мистецтв, інколи об'єднаних у пари відповідно до семи головних чеснот (чесноти і пороки). В італійському мистецтві XIV ст. і пізніше вільні мистецтва зображали у надгробній скульптурі, декорі пасторських кафедр, на фресках та ін. Поза межами Італії вони поширені рідко, за винятком гравюри і гобелена XV-XVI ст. Інколи Мінерва — покровителька мистецтв і наук — представляє художника усім вільним мистецтвам, що засвідчує піднесення статусу митця в епоху Ренесансу. Історичні особистості подекуди зображались окремо як символи цих мистецтв; тоді в них були ті самі атрибути, що й у відповідних жіночих фігур, котрі уособлюють ці мистецтва.

Риторику символізує Ціцерон; Логіку — Арістотель (інколи він тримає примірник своєї "Етики", як, наприклад, на фресці Рафаеля "Афінська школа"); Граматику — Присціан (граматик імператорського двору в Константинополі, початок VI ст.) або Донат (IV ст.), чий трактат "Мистецтво граматики" ("Ars Grammatica") становив основу середньовічної граматики; Геометрію — Евклід, який тримає циркуль; Арифметику — Піфагор (він інколи уособлює Музику, чим наголошувалося на її математичних засадах); Астрономію — александрійський астроном Птоломей. Часто його сприймають за представника однойменної царської династії, що мала таке саме ім'я, і відтак астронома зображали з короною на голові.

Мистецтва як безіменні жіночі фігури зображають так. Граматика — основа усіх інших; біля її ніг — двоє учнів зі схиленими над книгами головами. В готичному мистецтві Граматика може тримати Різку, яку дав їй Марціан, щоб карати винних. У XVII ст. вона набувала іншого вигляду. Це жінка, яка поливає саджанці й інколи тримає стрічку з написом: "Грамотна і виразна мова, відповідно виголошувана" ("Vox literata et articulata debito modo pronunciata") — визначення, запозичене в античних граматиків і цитоване в "Іконології" Ріпи — іконографічному довіднику XVII ст.

Логіка тримає Змію (одну чи дві) або її рука лежить на гнізді гадюк; вона також може тримати Скорпіона або Ящірку. Марціан називає її закрученою (лат. involutus). Це слово має ще одне значення — оповиті тьмою. Тому в Середньовіччі Логіку інколи зображали напівприкриту плащем, що символізувало хитромудрість софістики. В епоху Ренесансу Логіка могла тримати Терези (вимір істинного та хибного) або Квіти чи Гілку, що розквітають. Логіку зображали й у вигляді старшої жінки, одягненої в тогу і заглибленої у роздуми.

Риторику Марціан наділив войовничим характером; у зображеннях доби Ренесансу вона могла тримати Меч і Щит. Проте звичний її атрибут — Книга із назвою "Ціцерон" ("Cicero"). Інколи в її руках був злегка розгорнутий Сувій.

Атрибути Геометрії — це земна куля і глобус, Циркуль (вимірювальний), Трикутник і Лінійка.

Арифметика від часу пізнього Середньовіччя тримала скрижаль (дощечку) з написаними цифрами, інколи — Абак (грец. abax (abakos) — дошка); як і Геометрія, могла мати Лінійку.

Астрономія мала (з часів Марціана) свій атрибут — кулю, власне небесний глобус, на якому позначені сузір'я. Подібно до Геометрії, вона могла використовувати для вимірювання сферичний Циркуль, іноді тримала в руках Секстант, що спочатку слугував для вимірювання зірок, або армілярну Сферу. Астрономію зображали також поряд з Уранією (однією з дев'яти Муз).

Музика традиційно зображувана у вигляді жінки, що грає на музичному інструменті. В Середньовіччі вона мала набір із трьох або чотирьох дзвіночків, по яких вдаряла молоточком. Згодом з-поміж її інструментів могли бути портативні Орган, Лютня, Віола або Скрипка. Інколи поряд з нею зображали Лебедя (завдяки легенді про його пісню). Як частину цієї серії персонажів Музику інколи представляв Орфей, котрий витонченою грою приручав тварин (Холл, 1996, с. 503-505).

Художники зверталися до образу Сократа; переважно зображали дві сцени: алегоричну (щоб показати вплив філософа на молодь) і момент його смерті. Відомості про філософські ідеї Сократа подав Діоген Лаертський, автор єдиної збереженої біографічної історії давньогрецької філософії. Повна її назва у Паризькому кодексі — "Життя і думки уславлених філософів разом зі скороченим зводом поглядів кожної філософської школи". Діоген зазначав, що Сократ радив молодим людям частіше дивитися у дзеркало: гарним — щоб не зганьбити своєї краси, потворним — щоб вихованням прикрасити бридкість. Звідси підстава алегорії — Сократ, який навчає молодь самопізнанню, й ілюстрування девізу — "Пізнай себе". Такі зображення трапляються в італійському бароковому живописі. Філософ показував Дзеркало, в яке вдивляється малюк або юнак; інші молоді люди могли бути поруч, заглибившись у роздуми. Дзеркало як символ самопізнання пов'язувалося також із Розсудливістю та Істиною (Холл, 1996, с. 523-524).

У період пізньої античності "сім вільних мистецтв" становили окрему групу, вони відділялися від філософії ("матері" всіх наук і мистецтв) і від технічних (або механічних) мистецтв (зокрема, архітектури і землеробства), тобто сфер діяльності ремісника чи людини фізичної праці.

Пізньоримський філософ, "батько схоластики" Боецій (бл. 480-524) намагався поєднати традиції античного світосприйняття з християнськими. Він обґрунтував доцільність "семи вільних мистецтв" для освітньої практики. Науковий спадок вченого — понад 20 творів, у тому числі тексти навчального характеру з "вільних наук", твори з логіки (коментарі, трактати, переклади), теологічні праці, філософсько-елегічна поема "Утішання Філософією" (працював над поемою у в'язниці, перед стратою). Боецій описує, як у темниці йому явилась величава жінка в розквіті краси, образ її змінювався — від звичайного зросту до неосяжного, коли вона, здавалось, "тім'ям торкалась неба"; вбранням їй слугували шати з нетлінної тканини, "з витонченим мистецтвом сплетеної із найтонкіших ниток", на них, "як на потемнілих картинах, відчувався подих забутої давнини". Серед її атрибутів Скіпетр — у лівій руці, Книги — у правій, на голові — Корона. Згідно з описом Боеція, Філософія виглядає не як богиня, а як смертна жінка. Вона не подібна до Філології (цариця муз у Марціа-на Капелли) — витонченої нареченої Меркурія. Філософії властива строгість. її покликання надзвичайно важливе, спрямоване на осмислення не лише культури, а загалом сенсу життя, що потребує натхненної праці та дисципліни. Невизначений вік, риси і давнини, і юності ("палаючі очі") — свідчення постійної актуальності Філософії (Боецій, 1990, с 191-195).

Алегорична постать Філософії, описана Боецієм, була відома в Середньовіччі, її зображали так само в тогочасному і пізнішому мистецтві. Філософія могла бути оточена значною кількістю Книг або мати лише одну — "Моральний закон" ("Moralis") і "Натуральний (природний) закон" ("Naturalis"). Вбрання Філософії іноді прикрашали знизу Квітами, в середній частині — Рибою, зверху — Зірками. Це алюзія трьох гілок філософії — мораль, натуральна природа і споглядання, які в Середньовіччі ототожнювали з елементами Землі, Води й Повітря. Відповідно її корону могли прикрашати три голови. Як "матір" семи вільних мистецтв, Філософію інколи зображали разом з ними; ногами вона могла стояти на кулі (земна куля), що підтверджує її верховенство над світом (Холл, 1996, с. 586-587). Художні зображення "семи вільних мистецтв" ніби унаочнюють діалогічний взаємозв'язок філософії — культури — мистецтва — освіти, відповідно окреслюючи систему чинників, що активізують пізнавальні можливості людини.

Незаперечні докази високого культурного розвитку слов'ян містять лінгвістичні дослідження. Вчені аргументовано довели, що слова "писати", "читати", "письмо", "книга" спільні для всіх слов'янських мов і виникли до поділу загальнослов'янської мови, який відбувся, ймовірно, не пізніше середини І тис. н.е. (Істрін, 1988). У розвитку освіти періоду Київської Русі власні історичні традиції поєднувалися з античним і болгаро-візантійським досвідом. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого стала складовою загальнодержавної і церковної політики. Утворилися три види шкіл: палацова школа підвищеного виду (державний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священиків), світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького та ремісничого населення міст) (Науменко, 1965). Школи організовували за грецьким зразком; програма античної елементарної (початкової) школи поєднувала інтелектуальне, музичне, фізичне виховання і навчання; за програмою середньої школи вивчали "сім вільних мистецтв".

Згідно з державними потребами, у давньоруських школах викладали основи письма, читання, рахунку (арифметики), спів, музику (її вважали одним із "семи вільних мистецтв"), поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Учні писали (як у візантійських школах) спеціальною паличкою — стилем. Від дохристиянських часів відомі стилі, виготовлені з рогу різних тварин або металу. Археологи виявили стилі при розкопках у Києві (на Подолі), Новгороді, Мінську та ін. У давньоруських пам'ятках стилі мають назву писала. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Пергамент (на Русі — хартія, відповідним способом вичинена шкура телят, ягнят чи козенят) був дорогим і використовувався лише для записів важливих документів (записи здійснювали великим уставним письмом, пером з очерету, розщепленим на кінці). Папір на Русі з'явився наприкінці XIV ст., значно пізніше, ніж на Сході (VI-XI ст.) або на Заході (ХІІ-ХШ ст.).

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовували завезені з Болгарії віршовані азбуковники, а на їх основі згодом укладали власні. Набули популярності псалми, зібрані в Псалтирі — найпоширенішій навчальній книзі у тогочасних школах грамоти. Найдавніші списки Псалтиря датовані XI ст. Важливою пам'яткою ранньохристиянської писемності вважається Апостол — богослужебна книга, що містить Діяння і Послання апостолів. Був популярний Апостол у перекладі з грецької церковнослов'янською мовою, який здійснили Кирило і Мефодій та їхні учні (друга половина IX ст.)*.

За посередництва Візантії у середньовічній освіті на Русі розвивалися філософія, діалектика, граматика. В давньоруській філософській думці античні уявлення про людину складалися під впливом праць Платона, Арістотеля, Сократа, Епікура та ін. Енциклопедичний зміст вирізняє "Ізборник Святослава 1073 p.", де вміщено фрагменти творів візантійських богословів, філософів, письменників; трактат із поетики Георгія Хіровоска "О образах" (перший слов'янський риторичний посібник), відомості з історії, ботаніки, зоології, медицини, астрономії, математики, логіки, етики тощо.

У київський період започатковано власний науковий досвід, укладалася "Руська правда" — збірка законів князя Ярослава і його наступників (пізніше збірка стала основою Литовського статуту і законодавства гетьманської доби).

Як відомо, перший науковий медичний трактат "Алімма" ("Мазі") написала в середині XII ст. Євпраксія-Зоя (онука Володимира Мономаха, дружина візантійського імператора Йоана Комнева, ім'я Зоя прийняла під час коронації 1112 р.). У Греції вона удосконалила медичну освіту, яку здобула в Києві. Написаний нею трактат вміщує п'ять частин і 29 розділів, зберігається в бібліотеці Медічі (Флоренція).

Київська Русь не поступалась освіченістю тодішнім країнам Європи. При дворі Ярослава Мудрого виховувалися і служили сини англійського короля Едуарда — Едвін і Едуард, син норвезького короля Олафа — Магнус, угорський королевич Андрій, син шведського короля Стенкіля Інге — Улаф та ін. (Пашуто, 1968).

Син Ярослава — Всеволод знав п'ять іноземних мов (ймовірно, грецьку, латинську, німецьку, угорську, половецьку), заснував Видубицький "вотчинний" монастир. Інший син Ярослава — Святослав був замовником "Ізборників 1073 і 1076 pp.", фундатором Успенського собору Печерського монастиря, на будівництво якого виділив 100 гривень золота — 13,3 кг. Донька Ярослава — Анна вивчала іноземні мови, історію, спів, малювання, правила придворного етикету. Вона стала дружиною французького короля Генріха І (який, до речі, був неписьменним) і королевою Франції. Коронація відбулася у Реймському кафедральному соборі на Святу Трійцю 14 травня 1049 р. (за іншими даними — 19 травня 1051). Анна подарувала Собору привезене з Києва Євангеліє (згодом воно одержало назву Реймського). Саме на цьому Євангелії французькі королі впродовж багатьох десятиліть присягали під час коронації в Соборі та вступу на престол Франції. Зберігається Євангеліє в міській бібліотеці Реймса (Франція).

Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність давньоруських князів, передусім київських — Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха (онука Ярослава).

Книги на Русі читали вслух (вголос). Слух (книга, проповідь, церковний спів, музика) і зір (живописне оздоблення храмів) розширювали можливості пізнання світу, осягнення символізму, сприяли вихованню "внутрішньої" просвітленої людини.

Символічне мислення має універсальний і специфічний зміст: універсальний — оскільки виходить за межі певної культури, і специфічний — оскільки належить до певного періоду історії. Мислити символами означає постійно відкривати нові значення.

Християнство, поширюючись на слов'янський світ, набуло статусу світової релігії, вступаючи у складні взаємовідносини з язичництвом, але не знищило його глибинного духовного потенціалу.

Цікаві узагальнення стосовно язичництва зробив М.Чмихов. На його думку, язичництвом можна вважати систему світогляду, основні ідеї якої виникли і розвивалися у предків слов'ян, починаючи з переходу до протонеоліту. Язичництво характеризує низький рівень продуктивних сил, натуральне господарство й обмін, аграрні культи, обожнення домашніх тварин, а головне — племінна замкненість. Язичництво не було вузькоколоніальним явищем, це очевидний варіант світогляду предків інших індоєвропейських народів. Воно пов'язане багатьма паралелями зі світоглядом давніх народів Близького Сходу. Основу язичництва становить поняття закону гармонії суспільства і природи, спорідненість з ідеєю універсального колообігу і зодіакальної моделі Всесвіту. Проте універсальний закон міг зберегти державне значення тільки за умов застійного суспільного виробництва. І, можливо, насамперед з цієї причини, Русь, яка розвивалась швидкими темпами, відмовилась від язичництва. За припущенням М.Чмихова, хрещення киян відбулося у день, на який тоді припав Новий рік за язичницьким календарем, тобто 1 березня 990 р. Оскільки Новий рік за князювання Володимира розпочався 1 березня, язичницькі свята виявилися перекритими християнством (Чмихов, 1990).

Стосовно величного пантеону міфічних персонажів, витворених поетичною уявою праукраїнців, письменник і літературознавець С.Плачинда зазначив, що "давньоукраїнська міфологія, на відміну від похідних від неї старогрецької та римської, була виключно демократичною, зрозумілою для народу, близькою для простих людей. Тому її персонажі, незважаючи на прийняття християнства, залишалися на довгі століття у поетичному світогляді українців і ввійшли прекрасними міфічними образами до фольклору (Купайло, Дана, Берегиня, Коляда, Лада та ін.) (Плачинда, 1993).

Важливий методологічний висновок обґрунтував Я.Головацький, український вчений-славіст, поет, педагог, зачинатель нової української літератури на західноукраїнських землях. Він дійшов висновку, що "міфологія давніх слов'ян повинна неодмінно вивчатися в усій широті їхнього регіону, з залученням емпіричного матеріалу всіх їхніх земель, що так само логічно, як, скажімо, вивчення німецької міфології обіймає не тільки всі німецькомовні народи, а й навіть північних скандинавів та ісландців" (Головацький, 1991).

На засадах міфологічної та історико-порівняльної школи досліджували космологічні уявлення українського народу М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, А.Петрушевич. Заслуговує на увагу унікальне дослідження міфології українського народу, легенди від часів язичництва до початку XIX ст., яке здійснив Г.Булашев (Булашев, 1992). Історику, наголошував М.Костомаров, при дослідженні етнічних структур потрібно виходити із синтезу національних особливостей, "вивчати те, що у світі людському ставить на розумну істоту печать розпізнавальності, тобто місце і час, народ і вік" (Костомаров, 1994). У міфологічній системі І.Нечуя-Левицького першочергово йдеться про світлих богів, таких, як Бог Господар, Богиня Сонце, Богиня Зоря, Богиня Весна, Різдво Сонця та ін. (Нєчуй-Левицький, 1992).

Давньоруські уявлення щодо "істинного" гідного людини життя втілював ідеал світський та святості. Але поміж ними спостерігається "не боротьба, а взаємо-доповнюваність, оскільки відчужена споглядальність була однаково невластивою їм обом. Спільним було уявлення про гідне людини "істинне" життя як життя діяльне (виділення авт. — С.Ч.), лише з різним трактуванням активності. Узальне-но це — ідеал досягнення людиною її життєвого призначення, що було як потребою, так і відображенням самого характеру епохи — епохи висхідного соціального, політичного та культурного розвитку" (Пікулик, 1990, с 34-35).

Досліджуючи образ святості в культурі Київської Русі, В.Горський зазначав, що поняття святості давніше за християнство. Витоки поняття святості укорінені в народному міфологічному світосприйнятті. Проте на відміну від міфологічного християнське усвідомлення поняття святості спрямоване поза межі наявного буття. "Переосмислення образу святості у християнському світогляді полягає в троїстій переорієнтації місця перебування її. По-перше, з природи — на людину; по-друге, з матеріально-фізичного — на ідеально-духовне; по-третє, з конкретного й відчуваного — на абстрактне й невідчуване. Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Початкове значення "зростання" прибирає характеру не так матеріально-предметного, як духовного — воно сприймається своєрідним "світловипромінюванням", зростанням духу, творчістю духу. Святий — це людина, котра містить у собі осібний різновид духовно-добродійного зростання, найменованого святістю" (Горський, 1994, с 9, 12).

Пантеон святих на Русі (разом з подвижниками) утворює п'ять категорій. Отже, святими вважались: рівноапостольні — ті, хто життєвим подвигом рівний з першими проповідниками вчення Христа; святителі — представники вищої церковної ієрархії: патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи; мученики — герої, котрі постраждали за християнські переконання; преподобні — святі монахи; праведні — святі миряни (Горський, 1994, с 18).

Першою серед найшанованіших святих Київської Русі була рівноапостольна княгиня Ольга (її пам'ять Православна церква вшановує щороку 11 липня); згодом рівноапостольний князь Володимир Святославич (онук княгині Ольги), святі страстотерпці князі Борис і Гліб (сини князя Володимира), за ними — когорта преподобних святих монахів Києво-Печерської лаври на чолі з засновниками монастиря святими Антонієм та Феодосієм. Першими були канонізовані князі Борис і Гліб, потім — святий Феодосій Печерський, а святі Ольга, Володимир та Антоній — значно пізніше. Проте всі вони глибоко шановані в народній пам'яті, яка, власне, і виокремила ті риси здійсненого ними життєвого подвигу, що уособлюють образ святості й морального ідеалу, стверджуваного у вітчизняній культурі. В грецькій церкві першочергово вшановувався "теократичний ідеал царського служіння"; на відміну від цього давньоруська церква "не висвячує владу як таку"; тут князя сприймали виразником інтересів народу і національним героєм. У подвижницькому житті святих вбачали передусім національний подвиг, що визначало сутність ідеалу праведного життя в культурі Київської Русі (Горський, 1994, с 20-21, 122-123).

Давньоруські мислителі розробляли образ святого. Це засвідчує численна агіографічна література, "житія"* та ін. У Київській Русі житія поширюються через посередництво південних слов'ян. Житія оповідають про духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Центральний герой житія — святий, котрий утверджує віру не словом, а усім своїм життям. Укладалися оригінальні житія перших східнослов'янських святих ("Житія Бориса і Гліба", "Житіє Антонія Печерського", "Житіє Феодосія Печерського"). Агіографічна література акцентує на найважливішій світоглядній характеристиці києворуської (й української) ментальності, якою є екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людини.

Набули поширення ікони на честь давньоруських святих Бориса і Гліба (Овсійчук, 1996; Овсійчук, Крвавич, 2000). Стосовно явища "княжого портрета", дослідники виділяють "дві типологічні групи"; до першої — "громадської" відносять зображення на монетах та ктиторську фреску Софії Київської, до другої — "приватної" — мініатюри Ізборника 1073 р. і Кодексу Гертруди. Українські княжі портрети XI ст. сформували плідну образотворчу традицію, рецепція якої виявляється в литовському, польському, російському, білоруському мистецтві, своєрідності вітчизняного портретування наступних епох (Козак, 1999).

Філософська думка Київської Русі розвивається як поліфонія різних поглядів стосовно головних засад буття, підґрунтям чого є давньоукраїнська міфологія, функціонування різних світоглядних орієнтацій у системі культури.

В уявленнях давніх слов'ян про місце людини в космосі відсутнє завершене протиставлення "духовне — тілесне". Це позначилося на розумінні слов'янами акту творіння: воно не мислилося "як перетворення "ніщо" на "щось", а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилась роль активного співучасника світових подій" (Горський, 1996, с 28).

Християнство як етична система "висловило динамічне уявлення про людську особу, саме йому були властиві ретроспекція, інтроспекція, концепція "внутрішньої" людини, самопізнання, самовдосконалення, діалогу не лише людини й абсолюту, а й утвердження певної діалогічності самої людини, а головне — воно з гострим драматизмом поставило питання про свободу волі" (Пікулик, 1990, с 36).

У християнському вченні про людину найважливіший мотив спасіння. Життя людини розглядається як віха на шляху до спасіння, але світ чуттєвого буття стає перешкодою на цьому шляху. Тобто ідея спасіння пов'язана з думкою про відмову, зречення від світу.

Філософський аналіз проблеми зіставлення етики обов'язку й етики творчості, "етики Закону" й "етики Благодаті" здійснив, зокрема, відомий російський філософ Б.Вишеславцев (1877-1954). Звертаючись до цих складних проблем, він використав тогочасні дослідження у галузі психоаналізу (З.Фройд, К.Юнґ) та етичної думки XX ст. (М.Шеллер, М.Гартман та ін.).

Погляди Б.Вишеславцева характеризує теза про те, що справжня сублімація можлива лише за наявності Абсолюту. Тому системи, в яких Абсолют заперечується, замінюють сублімацію "профанацією", тобто не тілесно-фізичне підносять до духовного, а, навпаки, духовне зводять до нижчого матеріального або навіть фізіологічного рівня.

Християнську ідею безсмертя та спасіння Б.Вишеславцев протиставив песимізму індуського світобачення. Універсальну гармонію він розглядав як філософське тлумачення християнського Царства Божого. Про цей символічний образ йдеться в останніх главах Апокаліпсису. Царство справедливості Платон також мислить як гармонію протилежностей, як "симфонію і симетрію". Проте у давньогрецькому мисленні відсутня ідея актуальної нескінченності. Цю ідею вміщує поняття "месіанське царство" і символ "Пантократора": Бог постає як усе в усьому. Така ідея конкретної всеєдиності відома також неоплатонікам: "єдине і все, всеєдиність". Микола Кузанський розглянув ідею актуальної нескінченності на засадах еллінської і візантійської діалектики протилежностей у зіставленні з християнським вченням про "Царство Боже". Відтак Микола Кузанський обґрунтував положення про "збіг протилежностей".

В індуському світобаченні універсальна гармонія ("Царство Боже") розглядається як ілюзія. Це простежується в буддизмі (доведення небуття Бога), Упанішадах, філософських системах Веданти і Йоги, де Абсолютне (Браман) або Бог (Ішвара) визнаються як істинно сущі. Господь Бог володарює у вічності й у своїй трансцендентності; далеко під Ним шумить потік світу і людства у вічному кругообігу появи і зникнення. В цьому потоці блукає загублена у світі, мандруюча душа. І мандруючий світ ніколи не дійде до Царства Божого, залишаючись непросвітленим, без мети і без кінця. Для Індії світ та історія не мають ні цінності, ні мети. Саме у цьому полягає повна протилежність індуського світогляду і християнського, якому властиве позитивне ставлення до цінностей світу. Індуси в гармонію не вірять, оскільки вона вважається швидкоплинною; гармонія протилежностей не становить предмета віри індусів. Будь-яка протилежність принципово призводить до відштовхування, ворожості, страждання. Вільне від суперечностей, безсмертне і поза страждайням тільки Абсолютне — Браман у своїй вічній тотожності (Вишеславцев, 1994, с 238-240).

У цьому випадку розв'язання суперечностей полягає в розчиненні протилежностей у тотожності, рішучому "знятті" самого протиставлення. Тому Веданта і є вченням про абсолютну відсутність роздвоєння: множина постає як велика космічна ілюзія. Злиття і розчинення всього у вищій тотожності абсолютної відсутності роздвоєння досягається по-різному: через чуттєве ототожнення себе зі всезагальним стражданням, співчуття, теоретичне ототожнення суб'єкта з об'єктом внаслідок їх нерозрізнення. Разом з протилежностями зникає будь-яке становлення, весь ритм виникнення і зникнення, народження і смерті. Згідно з Упанішадами і заснованими на них системами Веданти та Йоги, стан спасіння — це вище блаженство, повнота. Те, що залишається після розчинення всіх протилежностей і світів, є самість ("Я"), Атман, Пуруша ("людина у собі") у незвичайному стані. Індуська філософія обґрунтувала висновок: трансцендентність самості, "зняття" протилежностей означає не смерть, а безсмертя, оскільки протилежна народженню. Самість виходить за межі ритму смерті та народження, тому вона у цьому стані безсмертна, оскільки тією мірою, якою вона звільняється від ритму життя, вона також звільняється від ритму смерті.

Ідея спасіння єврейсько-християнська прямо протилежна індуській. Єврейсько-християнська ідея — це ідея творіння. Світ — не ілюзія, а реальне творіння Бога, "Космос". Ідея творіння — це ідея утвердження світу, всього буття з його суперечностями і рівнями. Любов виявляється як афект буття.

Водночас принципово визнаються і богоподібність, і творча сила людини з її мистецтвом і культурою як щось цінне. Еллінсько-християнська ідея полягає у діалектиці протилежностей в їхньому з'єднанні через гармонію. За висновком Б.Вишеславцева, лише при повному розкритті протилежностей, при напруженості опору може прозвучати гармонія. Для ілюстрації осмислення гармонії він використав символ лука і л і р и, багатозначність якого зазначав ще Геракліт. За Гераклітом, саме ця гармонія протилежних напружень подібна до лука і ліри. Лук розглядається як система протидіючих сил: чим потужніше напруження полюсів, що відштовхуються, тим міцніший лук. Зменшити або знищити опір обох кінців лука — означає знищити сам лук. Але тятива лука може перетворитися на струну ліри, побудованої за тим самим принципом, що й лук. Ліра — це багатострунний лук, перетворений, або "сублімований" лук. Тут можливо споглядати і чути, як із "протиборства виникає довершена гармонія". Краса, добро, вся система цінностей засновані на цьому принципі. Для грецького світовідчуття гармонія набула космічного значення. В Платона йдеться про гармонію сфер у їхньому русі. Не лише Космос, а й мистецтво, архітектура, техніка використовують принцип лука ("арка"); тут йдеться про протидію сил. Цей принцип стосовно внутрішнього світу, мікрокосмосу ілюстрував Платон, зобразивши душу у вигляді колісниці, запряженої двома кіньми — білим і вороним (суперечності протилежних сил душі та їх гармонія).

В християнстві перехід від трагічного протиріччя до вирішення і спасіння становить сутність "благої вісті". Принцип гармонії протилежностей визнало Євангеліє щодо внутрішнього світу, зовнішнього і соціального. Боротьба свідомого і підсвідомого розв'язується через гармонію протилежностей за допомогою одухотворення тіла і душі. Піднесення від Гераклітової ліри до ідеї універсальної гармонії — шлях діалектичний, шлях до трагічного оптимізму християнства. "Ідея універсалізму — не абстракція, а справжня дійсність. Немає ізольованих самодостатніх гармонійних систем, — ні в індивідуальній психології, ні в соціальному, національному чи державному житті. Все пов'язано з усім..."

(Вишеславцев, 1994, с 251). Максим Ісповідник розглядав зло і гріх як онтологічну тріщину, розлад у космосі й мікрокосмосі, у світі й людині; саме людина покликана цей розлад подолати. Христос здійснив таку можливість, він — справжній збіг протилежностей. Аналізуючи проблему богоподібності самості, Б.Вишеславцев зазначив: "Абсолютне, з погляду якого ми все піддаємо релятивізації і від якого залежимо в усіх релігіях, є самість"... "Самоосмислення насамперед говорить: ти не абсолютний. Пережиття трансцендентної залежності, як останнє і найглибше містичне пережиття, не можна заперечувати і не можна неправильно тлумачити. Ми відчуваємо його завжди на висотах нашого духовного життя: так мистецтво переживається як натхнення, наука як відкриття, релігія як одкровення... Останнім результатом, якого сягає самоосмислення, є те, що я знаходжу себе передусім у моєму крайньому протиставленні Абсолютному, до котрого я, з усвідомленням своєї власної сили і своєї гідності, можу звернутися на "Ти". Бо якщо Абсолютне є Монада, то і я — Монада; якщо Абсолютне є Бог, то і я "олюднений Бог" (Микола Кузанський); якщо Бог є самість, то і я — самість; якщо він, нарешті, таїна, глибина безначальності, то і я — таїна і безначальність. Людина і Бог — це єдність протилежностей, але не тотожність. У цьому відмінність християнсько-європейського розв'язання боголюдської проблеми від індійсько-китайського: в останньому всі протилежності зливаються, мов крапля води з океаном; у першому — вони з'єднуються "нероздільно, але й незлито" (Вишеславцев, 1994, с 269-270).

Дата добавления: 2015-05-22