Християнський світогляд 3 страница

Християнство — культура книжна, це релігія Писання з властивим їй пошануванням Слова. Дослідники довели, що в межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного філософського теоретизування. В західноєвропейській культурі переважно реалізується "платонівсько-арістотелівська" лінія філософії, яка, згідно з канонами наукового мислення, прагне до істини, незалежної від людини і людства. Натомість у нашій культурі переважає "александрійсько-біблійна" лінія філософії. Вона орієнтована не стільки на здобуття безсторонньої істини, скільки правди, що "будується як драма людського життя". Недостатній розвиток абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського умогляду — типова риса української ментальності. Через це в історії української культури логіко-технічна філософська освіченість, вишуканий "гносео-логізм", категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання. У цьому сенсі "любомудр"-філософ виступає цілісним суб'єктом пізнання, котрий мислить себе як факт всередині буття. Він не обмежується осмисленням всезагального як об'єктивно-безособової дійсності, а переживає його як власну долю, приходить до філософських висновків через пошук особистого сенсу життя. Саме тому в українській культурі витворюється філософія, в якій домінує тенденція екзистенціально-антропологічної редукції філософського знання. Від давнини ця філософія розвивалась навколо обговорення проблем людини та людської історії. Співвідношення "істинного слова" і "доброго діла" вирішується на користь пріоритетного значення добрих справ, завдяки яким людині надається можливість наблизитися до Бога. Етика життя мудрого, а отже, світ Софії, самоосмислюєть-ся як осягнення вищого, "але не заради знання істини самої по собі, а в ім'я битійного входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей" (Горський, 1996, с 30-31).

Давньоруські мислителі звертали увагу на проблему пізнання. Так, Климент Смолятич (?-після 1164), з праць якого до нас дійшло лише "Послання пресвітеру Фомі" (у списках XV-XVI ст.), був добре обізнаний з античністю і візантійським ораторським мистецтвом. Він розглянув два способи пізнання трансцендентного. "Благодатний" спосіб притаманний святим і апостолам, оскільки Христос їм безпосередньо відкрив таємниці небесного царства. "Приточний" спосіб пізнання властивий усім смертним, це спосіб "розумного" тлумачення "знамень" і "чудотворень".

Особливо цінний здобуток давньоруських мислителів — аналіз функції розуму в пізнанні, актуалізація інтелектуальної діяльності. Про це йдеться у "Слові про Закон і Благодать" (митрополит Іларіон), "Посланні" Володимирові Мономаху (митрополит Ни-кифор), працях Климента Смолятича, "Молінні Данила Заточника" (Кирило Туровський) та ін.

У християнстві містичне зіткнення з Богом і з ближнім здійснюється за посередництва серця. Цей особливий інтимний зв'язок називається християнською любов'ю. Функцію розуму врівноважує, точніше, облагороджує серце. Воно об'єднує розум, почуття, волю людини. Отже, серце і є тим органом, який залучає людину до Божої істини. Проблему серця — органа віри, — Іларіон розглянув у "Слові про Закон і Благодать". Він глибоко розмірковував над питанням, як "серце розкрилося" князю Володимирові. Коли "каган наш Володимир... у дні свої жив і землю свою пас правдою, мужністю і розмислом, навідав його Всевишній, глянуло на нього всемилостиве око благого Бога, і возсіяв розум у серці його... зажадав він серцем, загорівся духом, щоб і собі стати християнином і землю свою до християнства навернути". Наголос на осягненні божественного, віруванні "всім серцем і душею" простежується у "Повчанні" Володимира Мономаха, інших пам'ятках давньоруської літератури. Звертаючись до дітей, а через них — і до широкого загалу, Володимир Мономах наголошував: "страх майте божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть початок всякому добру" (Володимир Мономах, 1989).

Для давньоруської філософської думки характерні різні підходи до осмислення сутності людини, сенсу її буття. Відбуваються значні зрушення в самосвідомості людини. Відтак вона — не лише частинка природного космосу, а й усвідомлює себе над природним космосом, оскільки він створений Богом задля людини. З погляду такого антропоцентризму, людина — центральна ланка між Богом і Світом (який і створив Бог).

Сутність людини розглянуто через співвідношення у ній душі й тіла. В Ізборнику 1076 p., "Шестидневі" Йоана Екзарха Болгарського й інших творах християнські ідеї подають переважно богословсько-філософські тексти, що поширювалися на Русі у перекладах на староболгарський лад. Так, термін "тіло" використано у протиставленні не "душі", а "духу"; термін "плоть" розглянуто в опозиції "душі". Плоть і душа є такими, що "комплектують" тіло, а дух автономний щодо тіла. Тіло — це плоть, з'єднана з душею. Душа — частина тіла, яка за допомогою плоті втілюється в тілі. Протилежною стосовно душі є не тіло, а плоть. Отже, всі людські вади пов'язані не з тілом, а з плоттю. Плоть зіпсована гріхопадінням, тому зло — у плоті, а не в тілесному як такому.

Причина зла виявляється не в матерії, такою причиною вважається воля. Отже, мета християнського спасіння полягає не в звільненні душі від плоті, а передусім у звільненні плоті від гріховності, очищенні плоті через її "одушевления" (Горський, 1996, с 37).

Увагу давньоруських мислителів привертала проблема поєднання двох начал, притаманних людині: індивідуально-особистісного і колективного, "соборного".

Стосовно Бога людина мислилась як індивід, який особисто відповідає за все вчинене впродовж земного життя. Проте цей принцип персоналізму суперечить принципу ієрархізму та корпоративності, що суттєво позначалися на осмисленні місця і призначення людини у суспільному житті. В свою чергу, принцип

Українське мистецтво - КРВАВИЧ (частина друга):

Дата добавления: 2015-05-22