Культура і духовне життя в Україні 1917 – 1920 РР. 1 страница

Вступ

Перша половина ХХ ст. була багато в чому переломною як для всього людства, так і для нашої країни. Та пора надзвичайно насичена подіями, які мали неперебутнє значення для українського державотворення. Український народ пережив трагедію Першої світової війни, але ця війна призвела до поразки і розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, що поневолювали Україну. Народ, саме існування якого заперечувалося, а мова переслідувалася, дістав шанс здобути національну державність і право жити власним життям у соборній Україні. У 1917 р. починається героїчна доба Української революції, що в результаті неї на українських теренах постали одразу дві держави: Українська Народна Республіка (УНР) і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Невдовзі вони об'єдналися. Тоді здавалося, що мрії та сподівання кількох поколінь борців за волю й незалежність українського народу можуть здійснитися.

Але історія розпорядилась інакше. Визвольні змагання 1918-1921 рр. закінчилися поразкою. Світовий політикум тоді не підтримав прагнення українців до незалежності. Проте набутий досвід став корисним і повчальним для наступного покоління борців за волю України.

Українські землі поділили радянська Росія (Центральна, Східна і Південна Україна), Польща (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Холмщина, Берестейщина), Румунія (Північна Буковина, Хотинщина, Південна Бессарабія) та Чехо-Словаччина (Карпатська Україна). Доля українців у цих державах склалася по різному. Найбільш трагічною вона була в українців, які потрапили під владу російських більшовиків. Хоча радянська Україна зберігала деякі ознаки державності, вона стала невідємною складовою Радянського Союзу (1922 р.), де утвердився тоталітарний сталінський режим. Під гаслом щасливого комуністичного майбутнього тоталітаризм приніс українському народові тяжкі страждання. Всеосяжний експеримент із радянської модернізації, що включав у себе індустріалізацію, колективізацію і „культурну революцію”, супроводжувався терором і невиправданими жертвами. Лише під час Голодомору 1932-1933 рр. загинуло до 10 млн людей.

Зазнавали утисків і переслідувань українці й під владою Польщі та Румунії.

Попри все українці не полишали боротьби. Згуртовувалися сили українських патріотів, викристалізовувалась українська ідея.

15 березня 1939 р. українці здійснили ще один відчайдушний крок, проголосивши незалежність Карпатської України, знову засвідчивши своє прагнення до самостійного державного життя. Але і цього разу історія не була прихильною до України. Світ втягувався у вир Другої світової війни, яка принесла нові випробування і нові сподівання...

УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. БОЙОВИЙ ШЛЯХ ЛЕГІОНУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ (1914–1917 РР.)

Війна обернулася трагедією для українського народу. 3,5 млн українців було мобілізовано до російської армії, а 250 тис. українців Галичини й Буковини – до австро-угорської.

Воєнне протистояння обох імперій розкололо національно свідоме українство. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з К. Левицьким. ГУР являла собою міжпартійний блок із представників радикальної, соціал-демократичної, націонал-демократичної партій. ГУР звернулася до українського народу з Маніфестом, у якому, зокрема, зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави... Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!»

У 1914 р. з ініціативи ГУР було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС).

У травні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізувалась у Відні в Загальну Українську Раду – єдиний і найвищий представницький орган українського народу Східної Галичини. Рада домагалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації та шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини й утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримала ідеї незалежної України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема щодо організації окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. Із часом з українських полонених у Німеччині та Австро-Угорщині було створено відповідно дві дивізії – «синьожупанну» і «сірожупанну», названі так за колір форми.

5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили створення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії, а згодом і Галичини. На знак протесту Загальна Українська Рада саморозпустилася. Керівництво українським рухом на західноукраїнських землях зосередилося в українському парламентському представництві.

У той же час політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі Української соціал-демократичної партії (УСДРП) – А. Жук, Д. Дорошенко, Д. Донцов, і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) – М. Меленевський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.

У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. Головну ставку він робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, передбачаючи поразку Росії у війні.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо Союзу коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як із офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося.

1915 р. члени СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії газету «Робітничий прапор», розгорнули агітаційно-пропагандистську роботу в таборах військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ здійснював велику пропагандистську діяльність. Діячі Союзу виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. Вони налагодили регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською та шведською мовами багатьох науково-популярних видань з історичного минулого та сучасного України. Серед них «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Були надруковані окремі праці М. Грушевського, хоч сам він ставився до СВУ неприхильно. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. Союз Визволення України припинив свою діяльність у червні 1918 р. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.

На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини.

Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Редактор журналу «Украинская жизнь» у Москві С. Петлюра закликав українців чесно виконувати свій обов’язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.

Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу С. Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не пом’якшувала його упередженості до України. Це переконувало українців, що тільки в рамках національного руху можна розв’язати українське питання.

Починаючи з 1916 р. у містах України масово починають виникати націоналістичні гуртки молоді, переважно студентів, які виступали за незалежність України.

У серпні 1914 р. ГУР у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Запис до УСС проводився на цілком добровільних засадах. Бажаючих вступити виявилось 28 тис. осіб. Основний контингент становили вихованці молодіжних воєнізованих українських організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Австрійський уряд, стурбований наявністю такого великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб. Легіон, який складався з трьох куренів, увійшов до австрійської групи військ генерала Бормана. З наближенням фронту до Львова австрійське командування намагалося кинути непідготовлений легіон у бій. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконати цей наказ. Згодом легіон очолив поручник М. Галущинський. Після прийняття присяги легіон перекинули на Закарпаття. Плани австрійського командування полягали в поступовому знищенні УСС у боях із противником. Окремі підрозділи легіону були переправлені для захисту Верецького й Ужоцького перевалів (вересень 1914 р.). Решті було наказано групами по 20 осіб пробиватися в тил російських військ для здійснення диверсій. Проте такі операції виявились малоефективними, а січовики зазнавали значних втрат. Зрештою австрійське командування змінило свої погляди на долю стрільців, які виявились одними з найбільш боєздатних солдатів австро-угорської армії. У грудні 1915 р. добровольчий Легіон УСС переформували на регулярний полк австрійської армії. УСС відзначились у боях за гору Маківку (березень 1915 р.), у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоню на Тернопільщині (вересень 1916) став останнім для полку УСС. Залишки полку перевели на Волинь, де стрільців зобов’язали допомагати австрійській окупаційній владі поповнювати австрійську армію рекрутами з місцевого населення. Скориставшись цим, січові стрільці відразу розпочали велику освітню роботу. Так, вони організували близько 100 початкових шкіл і працювали там учителями. Після переформування полку в лютому 1917 р. січовики повернулися на фронт під Бережани. У березні – жовтні 1918 р. полк УСС під командуванням сотника О. Микитки у складі австро-угорської армії, згідно з умовами Берестейського миру 1918 р., здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка – Херсон – Олександрівськ). На початку жовтня 1918 р. УСС перевели на Буковину, у Чернівці. Після проголошення ЗУНР у листопаді 1918 р. полк передислокували до Львова, де він став ядром Української Галицької армії (УГА).

Наприкінці грудня 1917 р. із колишніх полонених січовиків і вихідців із Галичини у Києві було створено Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Курінь січових стрільців (так він став називатися з початку 1918 р.) повністю підтримав УЦР, ставши однією з кращих частин Армії УНР.

Таким чином, Січові стрільці, взявши активну участь у Першій світовій війні, стали основою майбутньої української армії, як на західноукраїнських землях, так і в Наддніпрянщині, яка до 1921 р. вела непосильну боротьбу, відстоюючи завоювання Української революції.

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (1914–1917 рр.)

Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.

Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

ПОЧАТОК ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (березень 1917 – березень 1918 рр.)

Українська революція засвідчила невгасиме прагнення українців до створення власної держави. У 1917 р. український народ одержав історичний шанс звільнитися від іноземної залежності й створити власну соборну демократичну державу.

Учасники і дослідники революції вказують такі її причини:

Залежне та пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва.

Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне й ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народові в боротьбі за свою державність.

8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 р. в Російській імперії, в її столиці Петрограді, вибухнула революція. Народ, доведений до відчаю й зубожіння невдалою війною, піднявся на боротьбу проти своїх кривдників. Цар Микола ІІ, не маючи змоги приборкати повстання, 15 (2) березня 1917 р. зрікся трону. Царський режим, який століттями гнобив народи, розсипався за декілька днів.

Повалення царату поставило на порядок денний питання про подальшу долю країни та про владу. Суспільство розкололося на прибічників різних, іноді діаметрально протилежних, поглядів на це питання. Одна частина суспільства, на чолі якої стояв новоутворений Тимчасовий уряд, дотримувалась ідеї свободи приватної власності, підприємництва та демократії. Тобто тих цінностей, на яких базується європейська цивілізація. Для того щоб здійснити це, потрібно було, на їх думку, переможно завершити Першу світову війну. Проте їх погляди не поділяла основна маса селянства та робітництва, що згуртувалася навколо створених Рад робітничих і солдатських депутатів. Вони стверджували, що пропоновані Тимчасовим урядом заходи є недостатніми і що необхідно забезпечити нормальне життя для більшої частини населення: припинити, нарешті, війну, дати селянам землю, створити дієву систему соціального захисту і гарантії прав та свобод. Найрадикальніші діячі (партія більшовиків) взагалі закликали до знищення приватної власності й встановлення загальної рівності та справедливості, тобто запровадження соціалістичного (комуністичного) устрою суспільства. Протистояння прихильників різних політичних поглядів зумовило гостру боротьбу, яка призвела до громадянської війни.

Вихор революції захопив і Україну.

Для відстоювання своїх прав українцям потрібен був керівний центр. Зусиллями українських діячів Києва було створено Українську Центральну Раду. Попервах це була одна з київських організацій, які виникли в місті під впливом революції. Головою УЦР обрали найавторитетнішого діяча українського руху, історика Михайла Грушевського. День обрання керівного складу УЦР 20 (7) березня 1917 р. вважається датою її заснування.

Дуже швидко УЦР завоювала довіру населення. Свідченням цього стали багатотисячні українські маніфестації під жовто-блакитними прапорами в Петербурзі та Києві, а згодом і інших містах.

Надихнуті підтримкою на місцях, діячі УЦР взялися за розроблення програми дій та вимог українців, а також до організаційного оформлення руху. З цією метою на початку квітня було скликано Всеукраїнський національний конгрес. На нього з'їхалися близько 1500 делегатів із різних куточків України. На конгресі ухвалили курс на рішуче домагання національно-територіальної автономії України в складі федеративної та демократичної Росії за умови забезпечення прав усіх народів, котрі мешкають в Україні, і таких самих прав української меншості в Росії.

УЦР із київської організації перетворилась на загальноукраїнську.

Конгрес та його рішення сприяли подальшому розгортанню українського руху, який почав охоплювати все нові прошарки суспільства: селянство, робітництво й, особливо, військових (за роки війни до російської армії було мобілізовано 3,5 млн українців), які делегували до УЦР своїх представників. У результаті УЦР збільшилася чисельно і з національного центру перетворилася на український представницький орган – парламент.

Наступним кроком УЦР стали переговори з Тимчасовим урядом. Суть вимог української делегації зводилася до того, щоб російський уряд визнав автономію України, а також визначив її кордони. Але в Петрограді укранцям відмовили. Тоді українські діячі стали на шлях практичної реалізації ідеї автономії України без погодження з росіянами.

10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді В. Винниченко зачитав текст І Універсалу УЦР, в якому проголошувалося: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори».

Оприлюднення І Універсалу викликало спалах ентузіазму в українському суспільстві. УЦР досягла найвищої точки своєї популярності.

Підтвердженням серйозності намірів УЦР, стало утворення Генерального Секретаріату – українського уряду, який очолив В. Винниченко.

Стривожений таким розвитком подій Тимчасовий уряд пішов на поступки. Між Петроградом і Києвом було укладено договір, який був оформлений як ІІ Універсал. Так, УЦР відкладав реалізацію ідеї проголошення автономії України до Всеросійських Установчих зборів, а ТУ зобов’язувався визнати Генеральний Секретаріат державним органом влади в п’яти українських губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Подільській та Волинській.

У розвитку української революції та діяльності УЦР наступив момент, коли потрібно було показати народові свою здатність управляти й вирішувати практичні проблеми. Але до цього українські проводирі виявилися неготовими. Стрімко падав життєвий рівень населення.

Тим часом розбурхана революцією Росія не могла стати до нормального життя. Різні політичні рухи за допомогою сили намагалися захопити владу. На початку листопада (наприкінці жовтня) 1917 р. більшовики вчинили заколот проти Тимчасового уряду і повалили його. Перед УЦР постав вибір: підтримати прихильників поваленого російського уряду, визнати владу більшовиків або проголосити незалежність Української держави.

Розв’язання ситуації прискорили самі більшовики, спробувавши захопити владу в Києві. 10 листопада (29 жовтня) 1917 р. у місті розпочалися бої між більшовиками й прихильниками ТУ. Скориставшись цим, війська, віддані УЦР, змусили ворогуючі сторони припинити бої і встановили свій контроль над містом. У цій ситуації 22 (7) листопада 1917 р. УЦР видала свій ІІІ Універсал. У ньому зазначалося: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України».

Крім цього III Універсал проголошував широку програму перетворень, що мали би змінити життя українців на краще.

В Універсалі містилася й обіцянка негайно розпочати мирні переговори, про вихід України з Першої світової війни. 11 (24) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх воюючих і нейтральних країн із нотою, в якій говорилося, що УНР буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Українська делегація приєдналася до мирних переговорів, що розпочала радянська Росія з країнами Четверного союзу у Брест-Литовську. Напередодні від’їзду делегації, яку очолив В. Голубович (згодом О. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови – утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочалися 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.).

9 лютого 1918 р. було укладено договір УНР із країнами Четверного союзу. За договором, УНР зобов’язалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції та сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання Холмщини та Підляшшя до УНР і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю. Берестейський договір поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави і продемонстрував успіх молодої української дипломатії. Окреслені договором кордони України набули міжнародного визнання.

Після підписання мирного договору делегація УНР оголосила, що Центральна Рада перебуває у важкому становищі й вимагає негайної допомоги.

У лютому 1918 р. війська Четверного союзу перейшли в наступ на території України, попереду них просувались українські частини. 3 березня 1918 р. у Брест-Литовському мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною підписала і РСФРР. Росія зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, визнати договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мирний договір, вивести з її території частини Червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських установ УНР.

1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ, а вже 7 березня сюди повернулась УЦР. Протягом березня-квітня радянські війська були витіснені з усієї території України. Одним із важливих рішень УЦР було прийняття закону про новий адміністративно-територіальний устрій.

ПЕРША ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ З УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ (грудень 1917 – травень 1918 рр.)

Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити владу в Україні змусив їх змінити тактику. Більшовики взяли курс на усунення УЦР шляхом її переобрання на Всеукраїнському з’їзді рад. 4 (17) грудня 1917 р. об’єднаний виконком Київських Рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. На з’їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва були розроблені таким чином, щоб найбільше делегатів було від рад, які знаходилися під впливом більшовиків. У цей час, на противагу більшовикам, УЦР готувала вибори до Установчих зборів на основі загального, рівного виборчого права з таємним голосуванням і дотриманням принципу пропорційного представництва.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу, більшовики не забували про збройні сили. У Києві було створено Військово-революційний комітет (ВРК), який готував нове повстання. Раднарком Росії протиправно проголосив Україну в стані облоги і зобов’язав місцеві революційні гарнізони (55 запасних революційних полків) рішуче діяти проти ворогів революції, тобто проти УЦР.

У відповідь на дії Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українським частинам, що перебували за межами України, повернутися на батьківщину, а 30 листопада (12 грудня) 1917 р. обеззброїв і вислав із Києва більшовицькі частини. Провалом закінчилася спроба більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, роззброїли і вислали за межі України.

Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист із вимогою направити на з’їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

На з’їзд у Київ зібралося понад 2 тис. делегатів, серед яких більшовиків було тільки близько 100. Делегати з’їзду однозначно висловилися на підтримку УЦР.

Більшовики вирішили продовжувати роботу в Харкові. Вони об’єдналися з делегатами обласного з’їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи першого Всеукраїнського з’їзду Рад. На ньому були представлені всього 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило майже 2/3 населення України, майже не було.

Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові працював 11 – 12 (24 – 25) грудня 1917 р.; більшістю голосів він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (Радянська УНР). З’їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 особи (з них 35 – більшовики). Головою ЦВК обрали українського соціал-демократа Є. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний Секретаріат. До його складу увійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін.

Народний Секретаріат одразу скасував заборону на вивіз хліба до Росії й опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату. Також Народний Секретаріат звернувся до Раднаркому Росії за воєнною допомогою у боротьбі проти УЦР.

Поряд із «війною декретів» розгорталася збройна боротьба. Ще 17 грудня 1917 р. Раднарком надіслав ультиматум УЦР за підписами В. Леніна і Л. Троцького.

Наголошувалося на тому, що в разі невиконання вимог ультиматуму Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні.

20 грудня 1917 р. УЦР відхилила цей ультиматум. Більшовицьке керівництво відразу оголосило стан війни з Центральною Радою.

Наявність в Україні двох центрів влади – київського національного і харківського радянського – дала змогу РНК Росії формально залишатись осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Йшла відкрита підготовка до збройної боротьби.

Радянські війська концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював В. Антонов-Овсієнко, а військове – колишній царський полковник М. Муравйов. Більшовицькі сили, які нараховували 160 тис. вояків, складались із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Їх тактика полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Дата добавления: 2015-05-22