Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Культура і духовне життя в Україні 1917 – 1920 РР. 2 страница




Воєнні сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва – добровольчі формування, які створювалися в ході війни. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по всій території України, у той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках.

Радянське командування насамперед встановило контроль над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня 1917 р. було захоплено важливі залізничні вузли і станції – Лозову, Павлоград, Синельникове. 26 грудня 1917 р. у Катеринославі впала влада УЦР. До кінця грудня з Донбасу були витіснені білогвардійські загони генерала Каледіна. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Узгодженими ударами з півночі та сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в кількості й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці України. Становище УЦР ставало критичним. В умовах деморалізованості й дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кількохсот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня 1918 р. неподалік станції Крути вступили в нерівний бій із переважаючими силами противника й загинули за Україну.

16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення. Того ж дня було оприлюднено ІV Універсал, який проголошував незалежність України.

Але наступ більшовицьких військ тривав. 25 січня члени Малої ради й Ради Народних Міністрів залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім – до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної опори УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, у той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної та централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; вміла соціальна демагогія рад.

Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовим «червоним терором». Лише в Києві радянські війська під командуванням Муравйова знищили до 5 тис. людей. Це, зрозуміло, не привертало народ України до нової влади. Непопулярними були й інші заходи більшовиків.

Центральна Рада, розуміючи, що власними силами їй не вдасться здолати більшовицьку агресію, вирішила звернутися по допомогу до Німеччини та Австро-Угорщини, з якими в цей час вела мирні переговори. Ті погодилися надати допомогу в обмін на українське продовольство й сировину. Було підписано Берестейську угоду (лютий 1918), що закріплювала домовленості. Крім того, була досягнута таємна угода, за якою українці, які проживають в Австро-Угорщині, будуть об’єднані в єдиний «коронний край».

Після укладення угоди півмільйонна армія Німеччини та Австро-Угорщини рушила в Україну. Більшовики такій силі нічого протиставити не могли і швидко відступали в Росію, знищуючи за собою все, що не могли забрати.

Та союзники українців швидко показали своє справжнє обличчя. Вигнавши більшовиків, вони самі стали поводитись як окупанти: самочинно вилучали в населення продовольство, грабували, відновлювали порядки, що існували ще за царя. Все це не сприяло зміцненню авторитету Центральної Ради, котра в очах народу виглядала як зрадниця його інтересів. Тим часом і німці прагнули замінити УЦР на більш поступливу владу. 29 квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ у Києві було здійснено переворот. Центральну Раду усунули від влади, а правителем України проголосили гетьмана Павло Скоропадського, нащадка колишнього гетьмана Івана Скоропадського.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА. УТВОРЕННЯ ДИРЕКТОРІЇ та ВІДНОВЛЕННЯ УНР (травень – листопад 1918 р.)

Новій владі довелося діяти за німецькими вказівками. Будь-яким проявам самостійності в здійсненні влади чинилися перешкоди. Єдина сфера, де гетьманові була дана свобода дій, – це сфера культурно-освітнього життя, в якій було досягнуто найбільших успіхів. За недовгий період правління П. Скропадського було відкрито два університети, велика кількість українських шкіл, засновано Українську академію наук, організовано Національну бібліотеку, архів, галерею мистецтв, історичний музей, театр тощо. Ці успіхи не могли врятувати гетьмана від зростаючого невдоволення його залежністю від окупантів. Українські діячі не могли пробачити Скоропадському те, що він насильно усунув їх від влади, селянство – повернення поміщиків, робітники – обмеження здобутків революції. Але поки були німці, влада гетьмана мала воєнну опору. Коли Німеччина програла у Першій світовій війні, стало зрозумілим, що довго П. Скоропадський владу не втримає. Українські партії стали готувати повстання проти гетьмана, центром якого мало стати місто Біла Церква. Для керівництва повстанням обрали керівний центр – Директорію, яка складалася з п’яти чоловік, серед яких виділялися В. Винниченко і С. Петлюра. Поштовхом до рішучих дій повстанців стала грамота гетьмана про відмову від незалежності України й повернення до складу майбутньої небільшовицької Росії. Повсталі, що їхня загальна кількість сягала понад 100 тис. чоловік, завдали поразки військам гетьмана. Вирішальна битва відбулася біля станції Мотовилівка, неподалік Києва. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва, П. Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон (загинув 1945 р. в Берліні).

Захопивши владу, Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки (УНР) і законів, що були прийняті за попередній період її існування.

У жовтні–листопаді 1918 р. сталися важливі зміни на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Австро-Угорщина зазнала поразки, і народи, які вона об’єднувала, стали на шлях самостійного життя.

1 листопада 1918 р. українські військові частини захопили Львів, Східну Галичину, а згодом на цій території було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), президентом якої обрали Є. Петрушевича. Прагнення українців створити власну державу зіштовхнулися з протидією. Поляки, які теж відродили свою державність, заявили про свої права на Галичину. Спалахнула Україно-польська війна. Українське населення Галичини, яке було більш національно свідоме й згуртоване, ніж у Наддніпрянщині, стало на захист батьківщини. Українська галицька армія (УГА) чинила завзятий опір переважаючим силам поляків

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у жовтні 1918 – серпні 1919 рр. ЧОРТКІВСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (ОФЕНЗИВА) УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ. ЗАВЕРШЕННЯ ОКУПАЦІЇ ГАЛИЧИНИ ПОЛЬЩЕЮ (червень – липень 1919 р.)

Західноукраїнські землі – Східна Галичина (центр – Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево) – до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі розпочали підготовку до створення власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили намірам поляків щодо утворення «великої» польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці сподівались одержати мирним шляхом із рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським взяла ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під контроль Львів, а наступного дня інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинного робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення. Але поляки, які теж стали на шлях відродження своєї держави, повели боротьбу проти ЗУНР. Спалахнула Україно-польська війна (1918–1919 рр.).

Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з О. Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.

5 листопада 1918 р. на сторінках газети «Справа» з’явилася програмна декларація Національної Ради, відповідно з якою ЗУНР проголошувалася демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13 листопада 1918 р., після зречення імператора.

22–26 листопада 1918 р. відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, яким було віддано 30 % депутатських місць.

Соціальна стабільність забезпечувалася розпочатою у квітні 1919 р. аграрною реформою, що передбачала експропріацію маєтків великих власників (переважно поляків), передачу земель малоземельним і безземельним українським селянам.

Надзвичайно важливим актом державності стало об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (Акт злуки). Назву ЗУНР було змінено на Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР) за повної її автономії.

Українсько-польська війна, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході.

ДРУГА ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ ПРОТИ УНР. ВСТАНОВЛЕННЯ в УКРАЇНІ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ (грудень 1918 – червень 1919 рр.)

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади i виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня воєнні частини Директорії вступили до Києва.

Диктатура Директорiї призвела до кризи влади. Поміж її членів існувала розбіжність думок щодо напрямків найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка i Петлюри. 11 лютого (за іншими даними 10 лютого) 1919 р. В. Винниченко подав у відставку і С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

На відміну від помiрковано-консервативного гетьманського режиму Директорiя УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування, що визначило її внутрішню та зовнішню політику.

Директорiя не змогла навести порядок i налагодити ефективне управління країною. Селянська стихія, розбурхана антигетьманським повстанням, почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, де владу перебрали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалися несприятливі умови – розпорошувалися без бою, прихоплюючи зі собою зброю. Так, якщо під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, то наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, – приблизно 21-тисячну. Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Центральна влада неспроможна була спинити анархію. Ситуація ще більше ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання – взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку,– підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримали в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію і стали причиною подальшого поглиблення розколу всередині Директорії.

Серед членів Директорії не було єдності: одні виступали за союз із більшовиками (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал), інші – за союз з Антантою проти більшовиків (С. Петлюра).

Доля Директорiї вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росiї проти УНР – кінець 1918 р. і початок 1919 р.). Із січня 1919 р. війська Директорiї залишили Харкiв, який став столицею радянської України. Протягом трьох тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розділився на два фронти: Пiвденно-Захiдний та Пiвнiчно-Захiдний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронтi й на початку червня 1919 р. закріпитися на лінії Старокостянтинiв – Проскурів – Кам’янець-Подільськ. Над рештою території України (крім західних областей) встановився радянський контроль.

Формування державних інститутів розпочалося зі створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який пізніше було перейменовано в Раду народних комісарів (РНК) України. Очолив його авторитетний більшовик, професійний революціонер, болгарин за національністю Х. Раковський, присланий із Москви. Більшість членів уряду складали росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників було дуже мало.

Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердилися в радянській Росії. 6 січня 1919 р. назва, якою радянська влада прикривалася в 1918 р. – Українська Народна Республіка, була скасована. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 – УРСР). Вищим органом державної влади визнавався Всеукраїнський з’їзд Рад, у період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам. 10 березня 1919 р. Третій з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

Ця Конституція закріплювала диктатуру пролетаріату, скасовувала приватну власність і позбавляла експлуататорські класи виборчих прав. Пролетарський характер держави закріплювала непропорційна система виборів депутатів.

У процесі становлення радянської влади здійснювалися спроби від’єднати од України Донецько-Криворізький край і Крим. Якщо перший залишився у складі республіки, то в Криму була створена Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

Сутність політичного курсу більшовиків полягала в прискореній руйнації існуючої в Україні економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Така політика дістала назву «воєнного комунізму» і була доказом можливості негайної заміни капіталізму соціалізмом.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким обмеженням її суверенітету:

  1. КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями відповідних російських організацій і керувалися з Москви;
  2. – РНК України, УРНГ діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР;
  3. – у травні–червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських республік; об’єднанню під керівництвом вищих державних органів Російської Федерації підлягали: військова організація і військове командування народного господарства, залізниці, фінанси; 4 червня ліквідовано Український фронт, а з підрозділів, що входили до його складу, утворили три армії.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки, викликала невдоволення у середовищі селянства, інтелігенції та робітників. Проти більшовицької влади почав підніматися могутній селянський повстанський рух. Найнебезпечнішим для більшовиків було повстання під проводом М. Григор`єва.

НАСТУП БІЛОГВАРДІЙЦІВ в УКРАЇНІ. КОНТРНАСТУП ОБ'ЄДНАНИХ УКРАЇНСЬКИХ АРМІЙ та ЇХНЯ ПОРАЗКА (липень – жовтень 1919 р.). РОЗГРОМ АРМІЇ ДЕНІКІНА. ВІДНОВЛЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ в УКРАЇНІ (жовтень 1919 – квітень 1920 рр.)

Друга половина 1919 р. характеризувалася гострою боротьбою в Україні між трьома силами: Червоною армією, білогвардійцями і військами УНР. На середину року більшу частину України контролювали більшовики. Але їхня попередня політика «воєнного комунізму» викликала обурення населення і, відповідно, позначилася на боєздатності частин Червоної армії, що знаходилися на фронті.

У травні 1919 р. білогвардійські війська генерала Денікіна, які контролювали Донбас, Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшли в рішучий наступ. Подолавши опір Південного фронту Червоної армії, вони оволоділи майже всією Лівобережною Україною і рухалися далі на Київ. У той час інші частини армії Денікіна згідно з директивою від 25 червня 1919 р. розгортали наступ на Москву. Єдиний серйозний опір армії Денікіна чинили загони Н.Махна.

Одночасно на Правобережній Україні проти більшовиків розгорнули наступ частини армії УНР.

Сталося це після того, як 17 липня Українська Галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на лівий берег р. Збруч. Згідно з угодою між урядами УНР і ЗУНР УГА влилася в армію УНР для продовження спільної боротьби за незалежність України під гаслом «На Львів через Київ!». Об’єднана армія налічувала 80 тис. чоловік, із яких 50 тис. були галичанами. Об’єднана армія розгорнула наступ у двох стратегічних напрямках: на Київ та Одесу. На Київ наступали галичани, а на Одесу – частини армії УНР. Спочатку наступ розвивався успішно і вже 30 серпня галичани вступили в Київ. Одночасно з лівого берега Дніпра до Києва вступили частини Добровольчої армії під командуванням генерала Бредова. Спроба знайти порозуміння з денікінцями не мала успіху, й українські частини змушені були відійти на Васильків. Здача Києва була рівносильною поразці. Ця подія увійшла в історію як «Київська катастрофа». Українці втратили символ незалежної держави. До морально-психологічної поразки додалися й інші негаразди: між українською і Добровольчою арміями розпочалися бої, тим часом польська армія оволоділа Західною Волинню, позбавивши українську армію тилу; армію вразила епідемія тифу та інших хвороб і, як результат, її кількість скоротилася на 70 %.

Першою припинила збройний опір УГА, яка після сепаратних переговорів перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася. Війська С. Петлюри ще деякий час чинили опір. Опинившись в оточенні, залишки української армії перейшли до партизанських методів боротьби. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив рейд частин військ УНР, що рушили тилами денікінських військ і Червоної армії (цей рейд увійшов в історію як перший «Зимовий похід» (грудень 1919 р. – травень 1920 р.)).

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і спільну боротьбу з більшовиками.

Історики по-різному оцінюють діяльність С. Петлюри. Особливі суперечки викликає його угода з Польщею. Але, незважаючи на це, С. Петлюра залишиться в історії як один з керівників УНР і національно-визвольного руху.

Наприкінці літа 1919 р. денікінці окупували майже всю Україну і поділили її територію на три області – Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Політика денікінців в Україні проводилася під гаслом відновлення «Великої Росії». Український національний рух був проголошений зрадницьким і зазнавав переслідувань. Назва «Україна» була заборонена. Жорстокі репресії чекали всіх, хто запідозрювався в опозиції до режиму. У промисловості та на селі стали відроджуватися старі порядки: на підприємствах скасовувалися всі завоювання революції, на селі відновлювалося поміщицьке господарство. За допомогою каральних загонів у селян конфісковували будівлі, реманент, худобу. Згідно із законом про врожай 1919 р. селяни повинні були віддавати третину зібраного врожаю поміщикам. Також був запроваджений податок – 5 пудів зерна з кожної десятини на потреби армії. Затримки й ухиляння каралися смертю. Такі порядки призвели до вибуху народного невдоволення: страйки і повстання робітників, розгортання масового селянського руху (партизанський рух загонів Н. Махна та інших отаманів), з яким денікінці не змогли впоратися. Усі успіхи денікінців на фронтах проти більшовиків зводилися нанівець повним розвалом їхнього тилу. Зрештою в жовтні 1919 р. Червона армія завдала контрудару по денікінцях. Після запеклих боїв їх головні сили були розгромлені (кінні корпуси Шкуро і Мамонтова) і залишки денікінців, що відступали, на початку 1920 р. закріпилися в Криму. Денікін склав із себе обов’язки головнокомандуючого. Із поразкою Денікіна частини УГА опинились у складному становищі й в лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків. З’єднання одержало назву Червоної Української Галицької армії (ЧУГА).

Таким чином, бойові дії другої половини 1919 р. призвели до третього приходу більшовиків на Україну. Головні противники більшовиків: Армія УНР і Добровольча армія генерала Денікіна були розгромлені.

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА і УКРАЇНА. РОЗГРОМ ВІЙСЬК ВРАНГЕЛЯ і ЗАГОНІВ МАХНА (квітень 1920 – листопад 1921 рр.)

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Спроби РСФРР нормалізувати відносини виявилися невдалими. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали великодержавні прагнення керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 –24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали назву «Варшавська угода». Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний Отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Натомість Західна Україна з населенням 5,2 млн осіб мала залишитись у складі Польщі. Війська УНР разом із польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, унаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України.

Перший етап радянсько-польської війни (квітень – травень 1920 р.) проходив успішно для Польщі, війська якої до 7 травня разом із військами УНР і бригадами УГА зайняли Житомир, Вінницю, Київ та інші міста. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного фронту, поляки сподівались і на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ.

Однак польський окупаційний режим одразу ж викликав незадоволення. До Польщі вивозилися промислове устаткування, товари та сировина, і головне – відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань.

У середині травня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті змінилася на користь радянської сторони. Для боротьби з поляками радянське командування перекинуло найбільш боєздатні дивізії. План контрнаступу передбачав здійснення основного удару в Білорусії силами Західного фронту (командувач М. Тухачевський) в напрямку Варшави і допоміжними силами Південно-Західного фронту (командувач О. Єгоров) на Рівне–Брест. Контрнаступ Західного фронту, що розпочався 14 травня, був невдалим. 26 травня розгорнув наступ Південно-Західний фронт. 5 червня 1-ша Кінна армія С. Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і Бердичів, 12 червня вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України.

4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У другій половині липня Червона армія вступила на територію Польщі. Такий розвиток подій занепокоїв уряди країн Антанти. 22 липня 1920 р. польський уряд запропонував Москві розпочати переговори. Червона армія не припинила наступу. Тепер нею рухали надії більшовиків на світову революцію, про що свідчить створення Польського ревкому на чолі з Ф. Дзержинським і Ю. Мархлевським. Радянські війська опинилися на піступах до Варшави.

Але радянське командування переоцінило свої можливості. Тили Червоної армії не встигали за передовими частинами; два радянські фронти наступали в різних напрямках (Західний – на Варшаву, Південно-Західний – на Львів); радянський наступ не призвів до посилення класових протиріч, а навпаки, консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю та спорядженням.

27 серпня 1920 р. польські війска з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставивши його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир’я між Польщею та радянською Росією. Це означало розрив відносин Польщі з УНР.

Українські війська, кількість яких зросла до 35 тис. осіб, продовжували вести боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді 1920 р. радянські частини відтіснили війська С. Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію. Там українські війська були інтерновані.

18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і Східна Галичина.

Таким чином, Ризький мир мав для України ще важчі наслідки, ніж Варшавський договір. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну Україну закінчилася їх поразкою. Україна знову була розчленована між сусідніми державами: Румунією, Чехо-Словаччиною, Польщею і радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і зберігався до Другої світової війни.

На початку 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, а також внісши зміни в ідеологію білого руху, він розпочав наступ. На кінець червня 1920 р., скориставшись тим, що основні сили Червоної армії були зайняті у війні з Польщею, П. Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створивши загрозу Донбасові. Всі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти донське і кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Радянське командування, занепокоєне таким розвитком подій, у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля.

З метою залучити додаткові сили у вересні між урядом УСРР і махновцями, була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося із цими вимогами. У результаті угоди Червона армія одержала добре озброєного мобільного (основну бойову силу махновців складали кілька тисяч кулеметних тачанок) союзника у справі завоювання Криму.

7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро і захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ Врангеля. Всі спроби ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Невдало завершилися рейд білогвардійців на Правобережжя і прорив у Донбас. У середині жовтня білогвардійці тримали оборону по всьому фронту. 28 жовтня Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Загнані у Крим, вони ще становили серйозну загрозу. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення будь-що до зими завершити розгром П. Врангеля.

Червона армія нараховувала майже 100 тис. вояків. Їй протистояло 28-тисячне угруповання, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм Турецького валу. Протягом 8 – 11 листопада 1920 р. оборонні позиції білих ціною значних втрат були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 листопада весь Крим був у їхніх руках. Залишки Білої армії та біженці (близько 150 тис.) спішно евакуювалися на кораблях до Туреччини та Болгарії. Але близько 300 тис. цивільних і військових не змогли або не захотіли залишити батьківщину. Вони стали об’єктом для розправи з боку радянської влади. Загалом було знищено від 40 до 150 тис. осіб.

Після розгрому П. Врангеля радянське командування вирішило розправитись із махновцями. 20 листопада були заарештовані, а згодом розстріляні командири Кримської групи махновської армії С. Каретніков і П. Гавриленко. 25 листопада почалась операція зі знищення махновських частин у Криму. У районі Євпаторії вони були оточені. Але легку перемогу здобути не вдалося. Після жорстокого бою частинам махновців вдалося вирватися з Криму, але під Тимошівкою вони зіткнулися зі значними частинами червоноармійців і зазнали поразки. Тільки небагатьом махновцям вдалося прорватися, і згодом вони з’єдналися з рештками повстанців на чолі з Махном, які вирвалися з оточення в районі Гуляйполя. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 військ Південного фронту. Репресії проти повсталих і населення, яке їх підтримувало, посилювали повстанський рух. На березень 1921 р. під командуванням Махна було вже 15 тис. осіб. А загалом в Україні діяло майже 40 тис. повстанців. Кульмінацією селянського антибільшовицького руху стало літо 1921 р. Для придушення повстання на території України було зосереджено майже 1 млн червоноармійців. Зрештою, повстанський рух через репресії та загрозу голоду став спадати. Н. Махно разом із невеликою групою прибічників у вересні 1921 р. перейшов радянсько-румунський кордон, а потім перебрався до Франції.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 572; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.036 сек.