Населення 1 страница

Населення українських земель, підвладних Австрійській та Російській імперіям упродовж кінця XVIII – початку ХХ ст. зросло втричі. У Наддніпрянщині воно збільшилося з 7,7 до 23,5 млн душ, на західноукраїнських землях – із 2,5 до 6,4 млн. Однак відбувалося це за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень представників інших народів на українські землі.

Населення українських земель на початку XIХ ст.

Наприкінці XVIII ст. український етнос, чисельність якого досягла майже 10 млн осіб, заселяв найбільшу після росіян територію в Європі. На жаль, відсутність власної державності спричиняла те, що він не міг посісти відповідного своїй чисельності місця у спільноті європейських народів.

Чисельність населення українських земель наприкінці XVIII ст.

Назва регіону	У складі якої держави перебував	Площа, кв. км	Кількість населення, тис. чол. (приблизно)
Гетьманщина	Російська імперія	102 400
Слобідська Україна	Російська імперія	54 500
Південна Україна	Російська імперія	194 600
Правобережна Україна	Річ Посполита (до 1793 р.)	164 700
Східна Галичина	Річ Посполита (до 1772 р.)	55 000
Закарпаття	Австрійська імперія	14 700
Північна Буковина	Османська імперія (до 1774 р.)
Разом		59 1200

Поміркуйте: 1. Який з регіонів українських земель був найбільш, а який найменш заселеним? 2. Внаслідок яких подій змінилася державна належність Правобережжя, Східної Галичини та Північної Буковини у вказаних роках?

У релігійній площині українці сповідували християнство і поділялися на православних (переважно Наддніпрянщина й Північна Буковина) та греко-католиків (Галичина й Закарпаття).

Перебування під владою двох імперій спричинило те, що представників одного українського народу називали по-різному назвами. У Російській імперії стосовно до них використовували назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі досить поширеними були визначення «українці» та «Україна». Західних українців в імперії Габсбургів називали тоді в офіційних документах «рутенами», а самі вони себе – русинами. Наприкінці ХІХ ст. галицькі та буковинські русини дедалі частіше стали використовувати нове національне ім’я – українці. Одначе в Закарпатті українське населення і досі називає себе русинами.

3. Лівобережна Україна

На лівому березі Дніпра знаходилися дві частини Наддніпрянщини – Лівобережна і Слобідська Україна. Назвою «Лівобережна Україна» стали називати східну частину Гетьманщини, Московська держава і Польща (за Андрусівським договором 1667 р.) переділили рікою Дніпром на Правобережну і Лівобережну. Остання відійшла до Московії.

Протягом другої половини XVIII ст. українську державність у лівобережній частині Гетьманщини було поступово знищено. Спершу скасували гетьманство (1764 р.), потім ліквідували полковий адміністративний устрій (1781 р.) і створили Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. Після ліквідації намісництва (1796 р.) і запровадження в Російській імперії губернського поділу Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії, яку 1802 р. поділили на Чернігівську і Полтавську губернії. У першій половині ХІХ ст. для придушення національно-визвольного руху імперський уряд створив нові військово-адміністративні одиниці – генерал-губернаторства. Чернігівська і Полтавська губернії увійшли до складу Малоросійського генерал-губернаторства.

Селяни Полтавщини. ХІХ ст.

Генерал-губернаторство було великою територіально-адміністративною одиницею, до складу якої входило декілька губерній. Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Генерал-губернатор мав практично необмежені повноваження, очолюючи всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу на підвладній території. Призначати і звільняти його міг лише імператор.

Ліквідація Гетьманщини спричинила значні зміни у становищі населення Лівобережжя. Вільне селянство у 1783 р. було закріпачено. Замість ліквідованого козацького війська створили регулярні карабінерські кавалерійські полки, підпорядковані імперському урядові. Всіх козаків, які не побажали служити в цих полках, перетворили на державних селян та військових обивателів. Козацька старшина дістала в 1785 р. права і привілеї російського дворянства. Наступного року було здійснено секуляризацію (перетворення державою церковної власності на світську) монастирських земель. Цим актом імперський уряд значно послабив позиції українського православного духовенства – духовної еліти суспільства і підірвав основи культурно-освітньої діяльності церкви.

Національний склад населення Лівобережжя відрізнявся від інших регіонів найбільшою кількістю українців: у 1795 р. вони складали 95% населення. Більшість населення становили козаки й селяни – одвічні охоронці й носії мови, духовної та матеріальної культури українського народу. На Лівобережжі існувало багато великих і малих міст, але повсякденне життя і заняття більшості їх мешканців майже не відрізнялося від сільського. Ремісництво й купецтво після переорієнтації торговельних зв’язків на Росію дедалі більше занепадало.

Найчисленнішою національною меншиною були євреї. Наприкінці XVIII ст. імперський уряд, запровадив для євреїв «смугу осілості» – територію компактного проживання євреїв в Росії, за межами якої їм було заборонено селитися. Наддніпрянщина майже повністю, крім Харківщини, входила до смуги осілості.

Пам’ятник представнику «смуги осілості» Шолом-Алейхему

«Смугу осілості» було вперше визначено російським урядом 1791 р. з метою запобігання проникненню євреїв у великоруські губернії та захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Цей захід був одним із порушень природних прав людини, зокрема права на вибір вільного місця проживання. Імператор Микола І додав до цих обмежень заборону проживання євреїв у містах, зокрема в Києві, Миколаєві, Севастополі, козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох містах було створено спеціальні квартали, у яких мали мешкати лише євреї. На початку ХХ ст. смуга осілості залишалася, але багато євреїв мешкали за її межами. Проіснувала вона аж до 1917 р.

Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі швидко зростала кількість російських чиновників і військових, які переважно селилися у містах. Внаслідок цього міське населення на Лівобережжі поступово втрачало український характер і ставало російськомовним.

Зміни, здійснювані імперською владою, спричинили становлення нової соціальної структури:

· вільні селяни стали кріпаками. Хоча кріпацтво на Лівобережжі не набуло таких масштабів, як у Росії, кріпаки селяни складали 40–45% населення;

· козакам було надано статус державних селян. Вони мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі;

· міщани дедалі більше зазнавали утисків імперської адміністрації. Права міського самоврядування формально зберігалися до 1831 р., але фактично ігнорувалися;

· козацька старшина перетворилася на малоросійське дворянство. Наявність власного дворянства була рисою, яка відрізняла соціальну структуру Лівобережжя від інших регіонів. Серед лівобережного дворянства було поширене прихильне ставлення до народної мови і культури. Саме з рядів дворян-патріотів вийшли перші представники національно свідомої інтелігенції, яка започаткувала українське відродження на Лівобережжі.

4. Слобідська Україна

На теренах між кордонами Росії, Польщі та Кримського ханства протягом XVIII ст. утворилася Слобожанщина. Сама назва нагадувала про основну особливість заселення цих земель – свободи, які надавалися місцевому населенню, що формувалося переважно за рахунок козаків і селян, котрі тікали з підвладних Польщі українських земель. Внаслідок цього наприкінці XVIII ст. українці складали близько 86% населення краю. Росіяни переважали у східних районах Слобожанщини. Єврейського населення майже не було, оскільки ці землі не входили до смуги осілості євреїв.

Українські переселенці встановили у Слобожанщині полкову адміністративну систему управління. Коли імператриця Катерина ІІ розпочала знищення автономії на українських землях, полковий поділ тут було ліквідовано і створено Слобідсько-Українську губернію. Замість козацьких військових формувань було сформовано п’ять гусарських полків у складі імперської армії. Сталося це у 1765 р. Перегодом губернію ліквідували і перетворили на Харківське намісництво (1780 р.). Наприкінці XVIII ст. Слобідсько-Українську губернію відновили (1796 р.), а з 1835 р. вона називалася Харківською.

Заходи імперського уряду суттєво змінили становище населення Слобожанщини:

· звичайні селяни, або посполиті, наприкінці XVIII ст. перетворилися на кріпаків;

· козаки, які відмовилися записуватися до гусарських полків, перетворилися на державних селян;

· козацька старшина, яка залишилася на службі в гусарських полках, отримала військові ранги російської армії, що стало кроком до її зрівняння у правах з російським дворянством. Ті, хто не залишився на службі, втратили козацькі права і перетворилися на державних селян. Нове дворянство швидко русифікувалося, одначе були й такі, хто зберігав пам’ять про давні часи. Саме з них вийшли ті, хто започаткував на Слобожанщині українське відродження.

Протягом ХІХ ст. Слобожанщину і Лівобережжя називали Лівобережною Україною, позаяк обидва регіони знаходилися на лівому березі Дніпра. В імперських колах стосовно цих земель використовувалася назва «Малоросія».

5. Правобережна Україна

Правобережну частину Наддніпрянщини складали землі західної частини Гетьманщини, які після 1667 р. перебували у складі Речі Посполитої. Внаслідок другого поділу Польщі ці землі захопила Російська імперія. Правобережжя імперія розглядала як виключно російський край, що лише внаслідок несприятливих історичних обставин знаходився протягом деякого часу за її межами. Уособленням цього стала викарбувана на честь приєднання цих земель медаль з висловом Катерини ІІ: «Я повернула те, що було відірване». Офіційно Правобережжя назвали «Південно-Західний кра». З 1796 р. він поділявся на Київську, Волинську і Подільську губернії, які у 1832 р. було об’єднано у Київське генерал-губернаторство.

Серед населення Правобережжя у 1795 р. українці складали 85%. Більшість українського населення становили селяни-кріпаки, які потерпали від безконтрольної експлуатації поміщиками. Стосунки між польськими землевласниками і українськими селянами на Правобережжі набували характеру відкритої ненависті.

За час перебування цих земель у складі Речі Посполитої козацька старшина під тиском поляків переселилася на Лівобережжя або, для збереження свого суспільного становища, перейшла у католицизм і сполонізувалася.

Поляки у складі населення краю складали лише 5%, але посідали провідне становище в суспільстві. Відбувалася полонізація українського населення. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права поляків і навіть значно розширив їх. А от селяни вже не могли, як колись втекти на Запоріжжя чи підняти повстання.

Другою за чисельністю національною меншиною були євреї. Селилися вони головно в містах і містечках, де складали 70–80% населення. Оскільки чисельність єврейських громад перевищувала економічну спроможність міст, більшість євреїв потерпала від злигоднів. Польські пани часто здавали свої маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах. Поляків і російську владу це влаштовувало, і вони інколи цілеспрямовано нацьковували два пригноблені народи один на одного.

Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. імперський уряд розгорнув русифікацію краю. Внаслідок цього польське домінування в культурній й політичній сфері поступилося місцем російському. Київ перетворився з міста, де на початку ХІХ ст. серед вищих суспільних верств переважала польська мова, на російськомовне місто. Народну культуру, звичаї та мову зберігало численне українське селянство.

Переважання польських впливів привело до того, що Правобережжя стало регіоном, у якому активно діяли представники польського національного руху.

6. Південна Україна

До складу Південної України (Степу) входили володіння знищеної Запорізької Січі, а також Причорноморські землі, захоплені Росією внаслідок російсько-турецьких війн другої половини XVIII – початку ХІХ ст. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія» – від Новоросійської губернії, створеної тут 1797 р. У 1802 р. значну територію Новоросійської губернії переділили на три частини: Миколаївську (з 1803 р.– Херсонську), Катеринославську й Таврійську губернії. Внаслідок російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Російська імперія захопила територію між Прутом і Дністром, з якої було утворено Бессарабську область, включену до складу Новоросії. Усі ці адміністративні одиниці входили до складу створеного 1828 р. Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

Для імперського уряду Південь став найпривабливішим регіоном з-посеред земель, приєднаних наприкінці XVIII ст. Внаслідок становлення індустріального суспільства у західноєвропейських країнах і збільшення попиту на зерно та інші сільськогосподарські продукти Південь з його родючими грунтами міг стати головним їх постачальником.

Можливість швидко розбагатіти, а також те, що селян-утікачів не повертали звідси їх давнім господарям, сприяло швидкому заселенню краю. Протягом першої половини ХІХ ст. населення губерній Півдня зросло вдвічі й 1851 р. нараховувало 2,3 млн душ. Основну масу переселенців становили українські селяни, значно меншу – російські.

Імперський уряд заохочував також переселятися на вільні землі Півдня іноземних колоністів. Серед тих, хто переселився сюди протягом першої половини ХІХ ст. найбільше було німців.

Внаслідок переселенських процесів етнічний склад населення Півдня був досить строкатим. Українці складали близько 74% населення, росіяни – 12%, молдавани – 9%. Серед інших народів, які населяли Південь, були серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї та ін.

Соціальна структура Південної України значно відрізнялася від інших регіонів:

· більшість працездатного населення становили державні селяни, військові поселенці, іноземні колоністи, козаки. Усі вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі;

· кріпосні селяни складали незначну частину населення;

· великі землевласники мали тут найбільші з усіх українських земель володіння. Так, скажімо, німецькі барони Фальцфайни володіли 100 тис. десятин, графи Канкріни – 60 тис., графи Воронцови-Шувалови – 59 тис.;

· кількість міщан зростала разом із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та місцевої промисловості. Національний склад міського населення був дуже строкатим, українці в ньому становили меншість.

Внесок Півдня в український національний рух був невеликим. Набагато більше було значення Півдня для складання нової системи господарських зв’язків між українськими землями та унаочнення переваг використання вільнонайманої робочої сили.

Запитання і завдання

1. Визначте особливості розвитку українських земель за нової доби?

2. Визначте спільні риси та особливості становища різних регіонівукраїнських земель під владою Російської імперій.

3. Схарактеризуйте систему управління на українських землях у складі Російської імперії. Визначте основну мету створення цієї системи імперським урядом.

4. Якою була політика російського уряду стосовно національних меншин, які мешкали в Наддніпрянській Україні?

§ 3. Життя українців наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Яким було повсякденне життя українців у XVI XVIII ст.? 2. Як господарювали українські селяни у минулих століттях? 3. Яку роль відігравала церква у культурному житті України?

1. Людина і навколишнє середовище

Розвиток людської спільноти залежить поряд з іншими факторами від особливостей географічного розташування і природних умов, на яких вона існувала. Українські землі розташовані у південно-східній частині Європи.

Майже не дві третини території українських земель складали розлогі чорноземи, що завжди були головним багатством народу, а в одночас – постійною причиною зазіхань сусідів на них.

Життя на цих землях впливало на формування характерних рис суспільного життя українців. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства на відміну від їхніх північних сусідів – росіян, де бідні ґрунти і суворий клімат примушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці. Ці особливості спричинили формування різної ментальності і соціально-економічної організації народів.

Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII ст. складали селяни, які здавна трудилися коло землі, жили в мальовничих селах і не квапилися зміняти їх на міські житла. Промислова революція поступово впливала на цю ситуацію, однак і наприкінці ХІХ ст. селяни складали 95% населення України.

Народна картина «Селянин і селянка». ХІХ ст.

2. Зміни в житті українців під імперською владою

Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднан нями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.

Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.

Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.

Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.

Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.

Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.

3. Ментальність українського народу

Для розуміння життя українців під імперською владою важливим є зрозуміти те, як вони сприйняли дійсність, що відчували і чим переймалися, або визначити риси їхнього менталітету. Для нього були притаманні такі риси:

· населення українських земель від часу своєї появи займалося рільництвом. Земля була водночас і засобом існування, і найбільшим багатством, за яке постійно велася боротьба і яке належало захищати від зазіхань сусідів;

· розташування України на межі впливу двох світів спричинили формування двох основних типів реакції українців на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрати рідної землі штовхала найрішучіших присвячувати своє життя захисту Батьківщини. Саме з них сформувалося славнозвісне українське козацтво. Інший тип українського народу складали ті, хто намагався пристосуватися до життя в умовах постійної небезпеки. Головним для них було вижити, сховатися від ворогів, приховати свої почуття і навчитися жити під владою загарбників. Саме звідси бере початок одвічне намагання українців пристосуватися до існуючої влади за принципом «нічого, потерплю, могло бути й гірше». Так склалися «малоросійська ментальність» («синдром малоросійства») і «рутенство». Кількість осіб першого, козацького, типу, схильного до боротьби за свої права, завжди була меншою, оскільки велика їх частина гинула, захищаючи рідну землю;

· особливістю національного характеру українського народу була його неагресивність. Протягом віків вони ніколи не намагалися захопити землі сусідів, лише бажали мати можливість жити спокійно на власній землі.

Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, для представників колишньої козацької старшини внаслідок зрівняння у правах із російським дворянством відкрилися можливості для блискучої кар’єри. Типовим прикладом прояву «малоросійської ментальності» в цих умовах стало висловлювання нащадка генерального судді Василя Кочубея – Віктора Кочубея, який став одним із друзів російського імператора Олександра І. «Хоч і народився я хохлом,– казав він,– я більший росіянин, ніж хто інший... моє становище підносить мене над усякими дріб’язко вими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Над дніпрянської України) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять». «Малоросійство» було хворобою не лише українського народу; аналогічні явища спостерігалися в усіх народів, поневолених імперіями. А втім, варто зазначити, що ті, хто розпочав процес українського національного відродження на Лівобережжі, також вийшли з лав малоросійського дворянства.

4. Традиційні види господарської діяльності українців

Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво. Найпоширенішою системою обробітку ґрунту в ХІХ ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х рр. ХІХ ст. використовували традиційний український важкий плуг, що його називали тоді малоросійським, новоросійським, степовим. На початку 40-х рр. ХІХ ст. поряд із ним розпочали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Посівні роботи виконувались, як і перше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Для збирання врожаю застосовували серп і косу. Промислова революція спричинила появу різноманітних сільськогосподарських машин, але більшість селян в силу різних обставин продовжувала використовувати давні знаряддя праці.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовували лише як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені в Україну з Америки. Протягом першої половини ХІХ ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширились і в інших регіонах. Відтоді почали вирощувати баклажани і перець. Славились і херсонські кавуни, що їх вирощували на Півдні з XVI ст. Ними торгували не лише в Україні та Росії, а й вивозили за кордон. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність серед українців і перетворилася на «другий хліб». Поряд із новими культурами не забувались і звичні: буряки, капуста, гарбузи, часник, цибуля, огірки, морква тощо.

Невід’ємною складовою пейзажу українського села був славнозвісний «садок вишневий коло хати». Вирощували також яблука, груші, вишні, сливи, а на Півдні – черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті – виноград. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева і вивели чимало сортів з високими смаковими якостями. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у ХІХ ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожне яблуко важило близько 600 г. Кілька сортів плодових дерев навіть було вивезено з України на Американський континент.

Із рільництвом було органічно пов’язане скотарство. Особлива увага приділялася розведенню волів, які в першій половині ХІХ ст. були основною тягловою силою. На Півдні звичною картиною пейзажу були отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Недарма ці землі порівнювали з американським Диким Заходом, а колоритні фігури чабанів – із ковбоями.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в пасічництві здійснив український вчений П.Прокопович, який 1814 р. сконструював рамочний вулик. Проте використовувати його винахід почали в Німеччині, а вдома – лише через кілька десятиліть.

Мисливство у ХІХ ст. вже не відігравало великої ролі в господарстві. У всіх регіонах України, крім Полісся, селяни не користувалися правом полювання. А для поміщиків протягом першої половини ХІХ ст. це було улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.

Протягом ХІХ ст. риба, як і перше, посідала чільне місце у харчовому раціоні населення українських земель. Після приєднання Російською імперією південноукраїнських земель і здобуття виходу до Чорного моря тут стали виникати приватні риболовецькі компанії та артілі, що ловили чимало риби – осетрів, судаків, ляща, тарані тощо. Чумацькі валки везли з Півдня солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. У чисельних українських річках й озерах було чимало раків, різних порід риби. Для бідних селян риболовля ставала засобом збагачення їхнього харчового раціону. Водночас рибальство для більшості населення стало однією з форм проведення дозвілля.

5. Поселення і житло

Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді і значенні українських міст. Внаслідок того, що міста Наддніпрянщини стали центрами зосередження імперської адміністрації, у кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр з площею, навколо якої споруджували адміністративні установи. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак переважна більшість вулиць залишалася незабрукованою і майже непрохідною у дощову пору року.

Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1–2 тис. осіб. На середину ХІХ ст. із 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис., а 5 – понад 50 тис. жителів.

Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари.

Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які, відповідно до побажань і фінансових можливостей господаря, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини, гобелени тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.

Дата добавления: 2015-05-22