Попереднє питання 1 страница

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К., 2002.
2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.
3. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. - К., 1996.
4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991.
5. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2.- К., 1994.
6. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Л., 1996.
7. Історія України. Конспект лекцій. / Кер. авт. кол. В. Британ. - Д.: НМетАУ, 2001.
8. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. В.А. Смолія. - К., 2000.
9. Новітня історія України ХХ століття. - К., 2002.
10. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. - К., 1993.
11. Рибалка І. Історія України. Ч. 1-2.- Х., 1995, 1997.
12. Світлична В.В. Історія України. – К.; Л., 2003.
13. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1996.
14. Українська діаспора у світі. Довідник. - К., 1993.
15. Українці в зарубіжному світі. - К., 1991.
16. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997.

17. Антология источников по истории, культуре и религии Древней Греции / Под ред. В.И. Кузищина. - СПб., 2000.
18. Бар М., Зеленський А. Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939-1945 рр. // Український іст. журн. - 1992. - № 6.
19. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. – Л., 1992.
20. Бжезинский З. Великая шахматная доска. - М., 1999.
21. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. - К., 1994. - Кн.1-2.
22. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К., 1994.
23. Бойко О. Історія України у ХХ столітті (20–90-ті рр.). - Ніжин, 1994.
24. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. - К., 1995.
25. Британ В.Т. Здобуття Україною державної незалежності. Успіхи та труднощі її сучасного розвитку (1985-2000 рр.) // Грані. - 2000. - № 2 (10).
26. Британ В.Т. Світова та вітчизняна вища школа: історико-культурологічний аспект.- Дніпропетровськ, 2006.- 140 с.
27. Верстюк В. Махновщина. - К., 1992.
28. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К., 1995.
29. Верт Н. История Советского государства (1900-1991). - М., 1992.
30. Вєтров Р.І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900-1925 рр.): Навч. посібник. - Дніпродзержинськ, 1997.
31. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. - К., 1996.
32. Висоцький О.Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок.- К.: Основні цінності, 2004.- 272 с.
33. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. - М., 1992.
34. Гаврилишин Б. Время глобализации: сценарии для Украины и России – угрозы и шансы // День. - № 66. - 11.04.2001.
35. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994.
36. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ ст. - К., 1996.
37. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. док. і мат. - К., 1993.
38. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - К.; Нью-Йорк, 1996.
39. Голуб А.І. Європейські обрії української соціал-демократії (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.). – Д.: ДГУ, 1998.
40. Гражданская война на Украине (1918-1920). Сборник документов и материалов в трех томах, четырех книгах. - К., 1967.
41. Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т. 12 кн. - К., 1991-1998.
42. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. - К., 1993.
43. Давня історія України. Кн.1-2-3. - К., 1997, 1998, 2000.
44. Дніпропетровськ. Віхи історії. - Д., 2001.
45. Дюличев В.П. Рассказы по истории Крыма. - Симферополь, 1998.
46. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. - К., 1995.
47. Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1992.
48. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. - М., 1991.
49. Жеребецкий Е. Конец империи? // Зеркало недели. - 11 янв. 2003 г. - №1(426).
50. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. - К., 1994.
51. Зубар В.М., Ліньова Є.А., Сон Н.О. Античний світ Північного Причорномор’я: Нариси історичного та соціально-економічного розвитку. Навч. посібн. - К., 1999.
52. Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - К., 1993.
53. Історія України в особах ХІХ-ХХ ст. - К., 1995.
54. Історія українського війська. Т.1-2.- Л., 1992, 1996.
55. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. - К., 1995.
56. Киссенджер Г. Дипломатия. - М., 1997.
57. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1870). - К., 1996.
58. Колесник І. Українська історіографія (XVIII – поч. XX ст.). - К., 2000.
59. Колесников К.М. Українська історіософія на рубежі ХІХ-ХХ ст.: методологічний та історіографічний аспекти // Грані. - №4(6). - 1999.
60. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. - К., 1993.
61. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Л., 1993.
62. Крип’якевич І. Історія України. - К., 1996.
63. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1929). - К., 1996.
64. Кухта Б. Історія української політичної думки. К., 1992.
65. Лановик Б.М., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навч. посібник / За ред. Б.Д. Лановика. - 3-е вид. - К., 2000.
66. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1-2. - К. 1994.
67. Литвин В.М. Украина: политика, политики, власть. К., 1997.
68. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Укр. іст. журн. - 1991. - №3.
69. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред. В.Ф. Панібудьласки. - К.: Вища шк., 1997. - Ч.1.
70. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. – К., 2005.
71. Пайпс Р. Русская революция. В 2-х ч. - М., 1994.
72. Панашенко В.В. Кримське ханство у XV-XVIII ст. // Український історичний журнал. - 1989. - № 1.
73. Плетнева С.А. Половцы.- М., 1990.
74. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В.Полохало (керівник авт. колективу). - К., 1995.
75. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. - К., 1993.
76. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.). - К., 1999.
77. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. – Кн. 1: Воєнні дії 1648-1652 рр. – Д., 1996.
78. Толочко П. Київська Русь. - К., 1996.
79. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. - К., 1994.
80. Українська державність у ХХ ст.: історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (кер. авт. кол.). - К., 1996.
81. Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Документи і матеріали. У 3 т. / Упор. Т. Гунчак і Р. Сольчаник. - Нью-Йорк: Сучасність, 1983.
82. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 1-2. - К., 1996, 1997.
83. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст.: програмові і довід. матеріали / Упоряд. В.Ф. Шевченко та ін. - К., 1993.
84. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. - К., 1992.
85. Шаповал Ю. Україна 20–50-х рр.: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993.
86. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - Т.1. - Львів, 1992.
87. Яковенко Н. Парадокси інтерпретації минулого в українському ранньонаціональному міфові (на пам’ятках ХVІІ - поч. ХVІІІ ст.) // Генеза. - 1997. - № 1(5).
88. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XVI до середини XVII ст. - К., 1994.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ з давнини до початку XXI століття:ФОРМУВАННЯ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

1 Особливості формування та специфіка історико-етнографічних регіонів України. 2 Національний склад населення України. Релігійно-конфесійна ситуація в Україні. 3 Проблеми етнополітики. Українська діаспора. 1. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА СПЕЦИФІКА ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ Україна розташована в Східній Європі, межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною – на заході, Румунією і Молдовою – на південному заході, Білоруссю – на півночі і північному заході, з Російською Федерацією – на сході і північному сході. На півдні територія України виходить до Чорного й Азовського морів. До складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 адміністративні області та Київ і Севастополь як міста центрального підпорядкування. Але існує також історико-етнографічне районування нашої держави. Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей. Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Історико-етнографічні регіони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Етнографічна група є однією із форм існування етносу – позачасової, позатериторіальної, позадержавної спільності людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Визначають такі форми існування етносу: мікроетнос (особа); субетнос (етнографічна група); мезоетнос (частина етносу, яка перебуває в якійсь окремій країні); макроетнос (якийсь етнос в цілому); мегаетнос (сукупність кількох споріднених етносів); суперетнос (сукупність кількох різних етносів в межах однієї держави). Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина. Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін. Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу. Середня Наддніпрянщина охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей. На стадії формування земель Середня Наддніпрянщина включала три землі – Київську, Переяславську і Чернігівську. В кінці 50-х рр. ХІV ст. Київську землю було включено до Великого князівства Литовського. Це суттєво не порушило її політичного ладу. В 1471 р. на територіальній основі Київської землі було створено Київське воєводство. Чернігівщина відійшла до Литви в 60-70-х рр. ХІV ст. І тільки з другої половини ХV ст. тут посилюються московські впливи: за договорами 1503 і 1508 рр. до Росії відійшла значна територія з містом Чернігів. Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 р. лівобережжя Середньої Наддніпрянщини увійшло до складу Росії, одержало назву Гетьманщини, яка спочатку користувалася певною автономією. У 1764 р. гетьманське управління було скасоване. Полісся – північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Українське Полісся охоплює Чернігівську область, північні райони Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей. Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях Геродота. Як самостійна земля Полісся відоме з ХІV ст. Її самовизначення прискорювали подальші політичні події – входження українських земель до Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. В результаті розділів Польщі все Полісся відійшло до Росії. Після І світової війни західна частина Українського Полісся була передана Польщі, східна відійшла до СРСР. У 1939 р. Західне Полісся було приєднано до СРСР. Волинь охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь. У результаті поділів Польщі Волинь була включена до Росії. Після І світової війни західна її частина згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. була передана Польщі, Східна Волинь – Радянському Союзу. У 1939 р. Західна Волинь увійшла до складу СРСР. Поділля – займає територію трьох сучасних областей – Хмельницької, Вінницької, частину Тернопільської. Розташоване в басейні лівих приток Дністра і Південного Бугу. Вперше згадується в джерелах у середині ХІV ст. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга – Брацлавщина – до складу Великого князівства Литовського. Після поділів Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом – намісництва, а з 1796 р. – Волинську та Подільську губернії. Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. – Кам’янець-Подільська (з 1954 р. – Хмельницька) області. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були приєднані до СРСР, утворивши Тернопільську область. Галичина – включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області. Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав’ї. У ХІІ ст. Галицько-Волинське князівство, до складу якого входила Галичина, досягло найбільшої могутності. Однак уже на початку ХІІІ ст. Галичина через смути втрачає колишню могутність, потрапляючи в залежність від Угорщини, а з 1387 р. – Польщі. Після першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина відійшла Австрії. Внаслідок Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина ввійшла до складу Польщі. Була приєднана до СРСР у 1939 р. Підкарпатська Україна включає Закарпатську область. Її історія пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців. Починаючи з ХІІ ст. Підкарпатська Україна була підкорена Угорщиною. Після захоплення Угорщини турками на початку ХVІ ст. східна частина Підкарпатської України відійшла до васала Туреччини – Трансільванського князівства, західна – до Австрійської держави. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття. У 1919 р. Підкарпаття переходить до складу Чехословацької держави, у 1939 р. – Угорщини. У 1945 р. був підписаний радянсько-чехословацький договір, який юридично закріпив приєднання Закарпаття до СРСР. Буковина – історико-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, зараз він включає Чернівецьку область. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами. З ХІІ ст. Буковина входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у ХІV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства. В ХVІ ст. ця територія ввійшла до Туреччини, в 1775 р. – до Австрії. У листопаді 1918 р. Буковина стала провінцією Румунії. Приєднання Буковини до СРСР відбулося у 1940 р. Бессарабія – історико-етнографічний регіон, розміщений в основному в міжріччі Дністра і Пруту. У Х–ХІV ст. Бессарабія була у складі Київської та Галицько-Волинської Русі, з другої половини ХІV ст. – Молдавського князівства, з 1812 р. – Росії, з 1856 р. – Румунії, з 1878 р. – знову Росії. З початку 1918 р. Бессарабія була включена до Румунії. Після утворення Молдавської РСР (1940 р.) Бессарабія увійшла до її складу, населені переважно українцями території відійшли до України (у складі Акерманської (пізніше Ізмаїльської) області, тепер західної частини Одещини), Хотинський повіт – переважно до Чернівецької області. Східна частина колишньої Бессарабії, заселена переважно слов’янським населенням, – т.зв. Придністров’я – внаслідок війни 1992 р. вийшла зі складу Молдови, утворивши невизнану Придністровську молдавську республіку (ПМР, президент І. Смирнов). Крим. Етнічна структура населення Криму була розмаїтою. На півострові мешкали кіммерійці, скіфи, греки, пізніше – готи, гуни, хозари, євреї, печеніги, половці. У Х–ХІ ст. у Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VІІ–ХІ ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки. В ХІІІ ст. Крим підпав під вплив татар: розквітає Кримське ханство. У ХV–ХVІІ ст. відбулася нова хвиля грецької еміграції в Крим унаслідок виселення частини греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у ХVІІІ ст. – грузинів. У 1783 р. Крим було приєднано до Російської імперії, після чого чисельність одного з корінних етносів – татар неухильно зменшувалася. 1944 р. кримські татари були примусово переселені до Середньої Азії, і тільки з 1980-х рр. розпочалося їхнє масове повернення, яким нині опікуються українські влади. З 1954 р. Крим перебуває в складі УРСР на правах області, а з 1990 р. – адміністративної автономії. Запоріжжя – територія південної і південно-східної України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області. Ще у Х ст. у районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в ХІІ–ХІІІ ст. перетворилися на справжні городища. У ХV ст. колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря, спалахнув знов. У ХVІІ–ХVІІІ ст. Запорізькі землі були відносно добре економічно освоєні. З середини ХVІІ ст. на Запоріжжі посилюється вплив Московської держави, яка прагнула посилити своє становище на Причорномор’ї і прилеглих теренах. Петро І започаткував криваві акції знищення Запоріжжя (1709 р.), а Катерина ІІ завершила їх повною ліквідацією запорозького козацтва (1775 р.). Відтоді почалася цілеспрямована русифікація Запоріжжя, яка проводилася одночасно із загарбанням його земель і поселенням туди вихідців з інших районів. У 1730 р. вздовж р. Орель було споруджено так звану Українську лінію проти нападу татар з переселенням туди жителів України, Росії, Сербії. В 1746 р. східна частина Запоріжжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. У 1750–1752 рр. на запорізьких землях споруджено фортецю св. Єлизавети (тепер Кіровоград) – центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорізьких земель (Донбас) було створено Слов’яносербію. Запорізькі землі роздавалися поселенцям, які прибували сюди з інших районів, представникам адміністрації та дворянства. Царський уряд створив на запорізьких землях Новоросію і намагався перетворити ці землі в придаток Росії. Донеччина (Подоння, Донбас) – сучасні Донецька та Луганська області. Перша хвиля розселення слов’ян у придонські степи припала на VII–VIII ст., а відплив із степів під тиском печенігів – на Х ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині ХІ ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік – наприкінці ХІ ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в ХІІ ст. і був пов’язаний з занепадом половецької сили; татарська навала ХІІІ ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Придніпров’я, – і колонізаційні успіхи ХІV–ХV ст., коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця ХV – першої половини ХVІ ст. української передстепової території – і нова колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі ХVІ–ХVІІ ст. у спустошені простори. З другої половини ХVІ ст. посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками. Масовий рух розпочався у ХVІ ст. і тривав у ХVII, ХVIII і ХІХ ст., коли українські збіглі селяни залюднювали ці простори. Слобожанщина охоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Слобожанщина була об’єктом східнослов’янського освоєння, яке в основному велося русичами Чернігово-Переяславської землі. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Московський уряд ще в середині ХVІ ст. створював т.зв. оборонні лінії від Путивля до р. Сейм. Наприкінці ХVІ ст. укріплені прикордонні лінії просунулися на південь уздовж лінії Бєлгород – Курськ – Воронеж – Валуйки. Розташовані поблизу укріплень землі були неосвоєними. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі – великоросами. Вже на початку ХVІІ ст. великі загони українських селян і козаків оселялися біля перших укріплених ліній, де вступали на військову службу. В названих районах осідали й російські поселенці. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У ХVІІІ ст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Ахтирка, Суми, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську. При врегулюванні українсько-російських кордонів у 1924–1925 рр. враховувалися результати перепису населення 1897 р. Вороніжчина, Курщина, Бєлгородщина відійшли до Росії. Сіверщина – північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини. Її населення формувалося на стику племінних об’єднань сіверян, радимичів та в’ятичів, розселених у долах Десни, Сейму, Сули, Оки тощо. Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси. У ХIV ст. ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Внаслідок перебування Чернігово-Сіверщини у складі Росії (1503–1618 рр.), російське населення цього регіону поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» – стрільців, які розміщувалися в прикордонних повітах. Цим ратним людям надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися. Серед російських мігрантів були й старообрядці. Річ Посполита відібрала у Росії Сіверщину (1618 р., Деулінське перемир’я) і утворила на її основі після Полянівського миру (1632 р.) у 1635 р. Чернігівське воєводство. За Бахчисарайським договором 1681 р. з Туреччиною і «Вічним миром» 1686 р. з Польщею був визнаний перехід до Росії Лівобережної України, у т.ч. і Сіверщини. Наведені вище дані свідчать, що Україна розташована на прикордонні між Сходом і Заходом, на перехресті історичних шляхів, на межі зіткнення різних релігій – християнства й мусульманства, різних конфесій – православ’я й католицизму. Ця геополітична «межовість» ставила українську людину в надзвичайно складну ситуацію незахищеності, робила її об’єктом ворожнечі завойовників зі Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Але особливе геополітичне положення України, суспільно-політичний розвиток її народу в умовах «кордонної» цивілізації дає підстави розглядати українців як інтерцивілізаційний феномен. Англійський історик А. Тойнбі вважав найвищим призначенням міжцивілізаційних контактів творення «нового способу життя», який переймав би «без упереджень» духовне багатство «культур-суперників», забезпечуючи «вихід за межі обох цих культур-цивілізацій». Особливостями українського суспільства можна вважати: а) відкритість до різних культурно-цивілізаційних впливів; б) одночасна включеність до процесів, які відбуваються як у православній, так і в західній цивілізаціях; в) поєднання православної традиції з прозахідною спрямованістю культурно-політичного розвитку. Історичний розвиток українських земель обумовив існування певних відмінностей у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя мешканців різних регіонів України. Так, існують значні відмінності між Правобережною, Лівобережною і Західною Україною, іншими регіонами України. Лівобережна Україна ввійшла до складу Російської імперії у 1654 р., Правобережна – в 1793 р., а Галичина – лише в 1939 р., що звичайно спричинило формування в ній іншої ментальності. Наддніпрянці – це в основному люди східноєвропейської культури і свідомості. Вони хоча і відрізняються від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії і перемоги, релігія і культура. Світогляд галичан формувався і рівнявся на західноєвропейську – австро-німецьку та польську культури, звичаї та традиції. Серед характерних рис населення Галичини – індивідуалізм, партикуляризм, працьовитість і слухняність, уміння господарювати, економити і розподіляти результати своєї праці, цілеспрямованість, поміркованість, національний патріотизм. У населення Наддніпрянської України історично виробилися анархізм, радикалізм і народництво, віра в «доброго і розумного господаря», який наведе порядок і звільнить народ. Певний вплив на існування відмінностей між Наддніпрянською Україною і Галичиною мала діяльність греко-католицької церкви в Галичині. З одного боку, залежна від Ватикану уніатська церква в Галичині формує універсальний західноєвропейський католицький менталітет, який докорінно відрізняється від православного візантійського менталітету Наддніпрянської України. З іншого боку, за часів панування Польщі, особливо в міжвоєнний період, саме належність до греко-католицької церкви ідентифікувала національну приналежність українців Галичини, на відміну від польського римо-католицизму, зберігала українську окремішність у Галичині. Водночас, народні основи у Наддніпрянській Україні і Галичині дуже близькі. Усвідомлення всіма українцями свого етнічного типу особливо яскраво проявляється при порівнянні їх з росіянами, поляками або білорусами. Тоді спільне, що їх єднає, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності. Таким чином, у різні історичні періоди на території України сформувалися історико-етнографічні регіони. Вони характеризуються різними розмірами, індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою. Але те спільне, що визначає етнічну і духовну соборність усього українського народу, набагато сильніше, ніж історико-етнографічні особливості окремих регіонів. 2. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ Населення України з давніх-давен окрім українців складалося з різних національних та національно-етнічних груп. Серед них – росіяни, євреї, болгари, молдавани, поляки, румуни і чимало представників інших народів. Неукраїнське населення чітко поділяється на кілька когортних груп. Першу складають росіяни (8 млн. чол.), другу – етноси, чисельність яких перевищує стотисячний рубіж. В Україні таких етносів налічується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Частка їх становить не менше 4 % від усього населення держави. Третю когорту утворюють національні громади, чисельність яких коливається від 50 до 100 тисяч. Таких етносів в Україні чотири: греки, казанські татари, вірмени та німці. До четвертої когортної групи належать етнічні громади, чисельність яких –від 10 до 50 тис. чол. Це цигани, гагаузи та грузини. П’ята когорта – це етногрупи, чисельність яких не перевищує 10-ти тис. бар’єр, однак налічує більш як тисячу чоловік у кожній етнічній групі. Формування національного складу населення України характеризується таким: 1. Процес формування національного складу пройшов три етапи: перший стосується періоду існування археологічних культур й епохи античності; другий пов’язаний з Великим переселенням народів і раннім середньовіччям ІV–ІХ ст.; третій обіймає ХІІ–ХІХ ст. і пов’язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами, а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на ХVІІІ–ХІХ ст., коли формувалася національна основа сучасного складу населення. 2. Деякі народи оселилися на українських землях ще за часів існування Київської Русі. Так, у період правління Ярослава Мудрого вздовж річки Рось було розселено полонених поляків, у Х ст. у Київській Русі з’явилися євреї, які переважно переселилися з Хозарського каганату, особливо після його розгрому Святославом Ігоревичем. Хоча, безперечно, більшість цих груп були асимільовані ще в давнину. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. За часів Київської Русі на українських землях жили волохи – романомовні предки молдаван і румун, які утворювали помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівства. У ХІІ ст. на територіях нинішніх Закарпатської та Львівської областей поширюється поселення німців. 3. На національний склад населення українських земель вплинуло їх перебування під владою інших держав. Так, масове переселення поляків на українські землі припадає на ХIV–XVI ст., коли литовські та польські феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захоплюють землі Західної і Правобережної України. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття у власне володіння. Після татарської навали сюди переселилося чимало угорців. У ХIV ст. складовою Молдавського князівства стала Буковина, але масове переселення молдаван на українські землі, зокрема на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, припадає на ХVІ ст. і було викликано репресіями турецьких завойовників. 4. Дуже строкатою є національна карта Криму. Тут мешкали татари, греки, кримчаки, караїми, італійці, болгари, вірмени та ін. Ще у VII–V ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного моря виникли грецькі колонії. Грецькі поселення пережили чимало історичних випробувань, але зуміли зберегтись і в пізніші часи. У ХІІІ ст. в Криму з’явилися татари після того, як Золота Орда захопила півострів. Майже до кінця ХVІІІ ст. татари складали більшість населення краю. 5. Великі зміни у національному складі України відбувалися у ХVІІІ–ХІХ ст. Так, у ХVІІІ ст. почалося масове переселення росіян на українські землі. Основний напрямок їх переселення йшов на Лівобережжя, в Слобідську Україну та у Степові райони – Новоросію, Таврію, Донбас. На Чернігівщині росіяни розселялися разом із білорусами (білоруське населення України переважно розселялося в поліських районах Лівобережжя і Правобережжя). Протягом ХІХ ст. значно збільшилася чисельність росіян майже в усіх регіонах України. У ХVІІІ–ХІХ ст. збільшується й чисельність поляків, але змінився характер міграційного процесу з польських земель, міграція в основному була спрямована в українське Причорномор’я, а з 60-х рр. ХІХ ст. (після скасування кріпацтва) – в райони Середнього Придніпров’я й Донбасу. Надзвичайно інтенсивним у ХVІІІ–ХІХ ст. був етнічний потік євреїв. Цей потік після поділів Польщі був спрямований на Правобережну Україну, Новоросію, Таврію і Лівобережжя з Галичини, Польщі, Білорусі (переселення євреїв на ці землі з Західної Європи почалося головним чином з ХІV–XV ст.). Після російсько-турецьких війн у другій половині ХVІІІ ст. царизм постійно заселяв південь України, виходячи зі стратегічних міркувань і потреб колоніального міркування. Внаслідок цієї політики з’явилися Новосербія і Слов’яносербія (1752-1753 рр.). У 1762 р. Катерина ІІ звернулася з маніфестом до іноземців, закликаючи оселитися в Україні. Молдавани, греки, серби, болгари, німці, угорці та ін. масово переселялися на українські землі. Вони звільнювались від податків, отримували землі, кошти. Після знищення Січі у 1775 р. близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана у володіння німецьким і сербським колоністам. У ХІХ ст. зменшилася чисельність татар. Початок їх масовому відпливу поклала Кримська війна. Більшість татар, що мігрувала з Криму та Причорноморської частини України, розселилася в Анатолійській області Туреччини, а також у Румунії та Болгарії. 6. За статистичними даними кінця ХІХ ст. населення України складалося з понад 20 національних груп, розселених переважно компактно. Українці становили 72 % населення, росіяни – 12 %, євреї – 8 %, німці – 2 %, поляки – 1,2 %, білоруси – 0,9 %, татари – 0,9 %, молдавани – 0,8 %, греки – 0,3 %, болгари – 0,3 %, чехи – 0,2 %, представники інших груп – менш, ніж по 0,1 %. 7. Умови національно-культурного розвитку меншин до революції 1917 р. були неоднаковими. Росіяни являли собою панівну націю й мали можливості вільного духовного розвитку. Сприятливі умови національного життя мали й німці, болгари, греки. Менш сприятливими були обставини культурного розвитку поляків. Складною являлася ситуація з кримськими татарами. Найбільших утисків зазнавали євреї, які як етнос фактично розвивалися в умовах культурної ізоляції. Проблемою національно-культурного розвитку етнічних меншин вже з ХІХ ст. став відчутний тиск російськомовної культури, що в певних випадках набирав форми русифікації. 8. Значно змінився національний склад України і за роки радянської влади. Так, під час ІІ світової війни від рук нацистів загинуло багато євреїв. З другої половини 30-х рр. відбувалося витіснення німців з України. До серпня 1942 р. майже все німецьке населення із території нинішньої України було виселено у східні райони Союзу РСР. Примусове переселення німців із Західної України проходило в західному напрямі на територію фашистського Рейху. У другій половині 30-х рр. відбувалося виселення поляків у східні регіони СРСР. У повоєнні часи значна частина поляків переселилася до Польщі. У 1944 р. з Криму в Середню Азію, Сибір і Казахстан було депортовано татар, греків, вірмен, болгар. У передвоєнний час, особливо під час голодомору 1932–1933 рр., а також у період масових репресій і вивезення в Сибір українців, задоволення потреб у робочій силі здійснювалося в республіці переважно за рахунок приїжджого населення, більшою мірою етнічних росіян. За 1930–1959 рр. чисельність росіян в Україні зросла у 2,1 рази. Чисельність етнічних росіян в Україні продовжувала зростати і в подальші роки і в 1989 р. склала 22,1 %. Таким чином, мала місце тенденція перетворення українського суспільства з багатонаціонального на двонаціональне – українсько-російське. 9. Деякі корективи у національний склад населення України внесли роки її незалежності. Якщо за переписом 1989 р. українці становили 73 % усіх жителів України, то за переписом 2001 р. – 78 %. Зростання частки українців в державі відбулося насамперед завдяки тим українцям, які раніше записалися росіянами, а тепер повернулися до своєї національності; це збільшення є наслідком повернення на батьківщину зарубіжних українців, переважно з колишніх республік СРСР. Зменшилася кількість росіян з 22 до 17 %, білорусів – з 0,9 до 0,6 %, молдаван – з 0,6 до 0,5 %, євреїв – з 0,9 до 0,2 %, поляків – з 0,4 до 0,3 %. Повернулися з місць депортації на свою історичну батьківщину кримські татари. До національних меншин, кількість яких у міжпереписний період зросла, належать (крім кримських татар) вірмени, грузини, азербайджанці і румуни. Певною мірою із національним складом населення пов’язана і його релігійна орієнтація. Зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли її земель державами-сусідами, активна місіонерська діяльність католицької церкви та різних протестантських течій країн Європи. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на Волинь і Поділля) принесли поляки, а протестантські віровизнання, зокрема лютеранство, баптизм і адвентизм на її південь – німці-колоністи. Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Мусульманські громади з’явилися на українських теренах після татарських завоювань. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин. Найглибші історичні корені в Україні має православна віра. У Російській імперії це була державна релігія, хоча за радянських часів її вплив був значною мірою звужений. Однак і в царські, і в радянські часи православ’я було могутнім знаряддям русифікації. Після набуття Україною суверенітету митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), що невдало претендував на посаду московського патріарха, розпочав діяльність з метою створення Української помісної церкви. В церковних колах це спричинило розкол. За пропозицією патріарха Російської православної церкви Алексія ІІ у березні 1992 р. архієрейський собор змусив Філарета залишити київську кафедру. Прибічники Філарета об’єдналися з Українською автокефальною православною церквою і заснували Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Однак в УПЦ-КП майже відразу виник новий розкол: з неї виокремилася нова УАПЦ. Після розколів і церковних соборів виявилося, що переважна частина віруючих залишилася в лоні РПЦ, яка в межах України дістала назву Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ-МП), на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Останніми роками досить активно проходить відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ), нині очоленої кардиналом Любомиром (Гузаром). Інтенсивне поширення впливів УГКЦ із західноукраїнських земель далі на схід, напружені стосунки з парафіями РПЦ украй загострило конфлікт між Ватиканом і Москвою. Коренем цієї проблеми є політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії, Української християнської партії жінок, з іншого – політика проникає в релігію. Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ майна (культові приміщення, рухома і нерухома власність), прибутків і сфер впливу, боротьба за лідерство. Не меншою, якщо не більшою проблемою являється масове поширення на Україні різноманітних релігійних організацій та об’єднань, що належать до «нетрадиційних культів», протестантських течій та неохристиянських церков, або попросту – сект. Деякі з них мають давню історію і міцні гуманістичні традиції (зокрема, християни баптисти або «індуїсти» кришнаїти), але більшість являються тоталітарними угрупованнями, що прагнуть підкорити волю (і гаманець) вірних корисним цілям своїх керівників, багато з яких перебувають до того ж ще й за кордоном. Так, середина 1990-х рр. пройшла під знаком нездорової активності т.зв. «Білого братства» (церква очолювалася жінкою – «Марією Деві Христос»), реальний керівник якого психолог і вчений Ю. Кривоногов («Божествений Світильник») розробив і вдало застосував цілу технологію підкорення людської особистості. Сучасна релігійна ситуація характеризується також відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Для релігійно-конфесійної ситуації в Україні в останні роки характерні такі тенденції: 1. Відродження громад, традиційних для України християнських течій там, де вони діяли раніше і де для цього була (хай навіть зруйнована) матеріальна база. Наслідком цього є те, що зростання мережі йшло переважно за рахунок православних громад, греко-католиків і традиційних протестантів. 2. Найбільш інтенсивне зростання релігійної мережі відбулося в західноукраїнських областях, що пояснюється порівняно високим рівнем релігійних потреб громадян цього регіону, для яких релігія стала невід’ємним елементом їхнього життя і виявом духовної культури. 3. Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій у західноукраїнському регіоні, поєднання у свідомості західних українців релігійної приналежності з національною, культурною і побутовою зумовили блокування проникнення в ці області нових нетрадиційних релігійних течій. 4. Відмінності в рівні національної свідомості громадян позначаються на географії поширення українських національних християнських церков. Тому слід відзначити помітне поширення парафій УПЦ-КП і УАПЦ в західних і центральних областях і водночас незначну кількість їх у південному й східному регіонах країни, де домінує УПЦ-МП. Абсолютне домінування в галичанських областях має УГКЦ. 5. Зростанню кількості римсько-католицьких громад явно сприяє етноконфесійний чинник, зокрема розселення польської меншини на Поліссі, Поділлі, в Галичині і в Закарпатті. 6. У намаганні заповнити той духовний вакуум, який утворився після занепаду марксистсько-ленінської ідеологічної монополії і втрати свого авторитету церквами, котрі діяли в умовах пристосування до тоталітарних політичних порядків, певний успіх мають нові релігійні течії, які привносяться в Україну переважно західними християнськими місіонерами або різноманітними закордонними чи доморощеними авантюристами. 7. Розвиток національної самосвідомості у представників багатьох етнічних меншин України одним із каналів свого вияву має появу різних національних релігійних течій і об’єднань і християнських, і мусульманських. Отже, релігійно-конфесійна спрямованість пов’язана з історико-етнографічними регіонами та національним складом населення України. 3. ПРОБЛЕМИ ЕТНОПОЛІТИКИ. УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА Утворення незалежної України сприяло загостренню низки питань, пов’язаних не тільки з релігійно-церковною, а і з національно-культурною, мовною орієнтацією та ідентичністю. Це потребувало формування державної етнополітики. Етнополітика – це сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою. Це складний і об’єктивний процес, пов’язаний з консолідацією всіх етнічних компонентів українського суспільства у державотворчому процесі, підвищенням ролі держави у регулюванні міжнаціональних відносин, посиленням взаємовпливу рівнів політичної та міжетнічної стабільності. Головна мета нової етнічної політики в Україні – відродження і збереження духовної і культурної спадщини кожного з етносів, що населяє Україну. Етнополітика України, як і будь-якої іншої цивілізованої країни, має охоплювати заходи держави, спрямовані на регулювання міжетнічних структур, забезпечення їх функціонування, а також сприяти формуванню міжетнічної злагоди й партнерства. Потрібно враховувати, що в Україні, як і завжди після розпаду імперій, у різних її частинах відбувається етнічний ренесанс. Він властивий не лише українству, а й представникам інших етносів. Демократичні перетворення сприяли зростанню етнічної самосвідомості, зумовили рух національних меншин до самоорганізації та етнічної самоідентифікації, визначення свого місця в суспільстві, культурного відродження, вивчення рідної мови, створення національно-культурних товариств та об’єднань. Слід зазначити, що Україна повинна вирішувати цілу низку проблем в області етнополітики. Так, певні політичні сили намагаються використати національний чинник для перегляду існуючих кордонів. Насамперед – це російські націоналісти, частина яких виступає за відновлення державної єдності Росії і України, інші, прикриваючись ідеєю утворення «районів компактного проживання росіян в Україні», сприяють регіональному сепаратизму в країні. Особливо складною і небезпечною стала штучно створена російськими проімперськими силами проблема Криму. Однією з найбільш пекучих проблем України є повернення на батьківщину та улаштування осіб, депортованих у роки тоталітарного режиму за національною ознакою. Україні доводиться практично самостійно вирішувати проблеми депортованих осіб, які повертаються на історичну батьківщину. Відчутну допомогу кримським татарам здійснює Туреччина, майбутній вплив якої в Криму, між іншим, у багатьох викликає занепокоєння. Важливе місце в етнонаціональній політиці України відведено українській діаспорі. Діаспора (грец. diaspora розсіяння) – перебування значної частини народу (етнічної спільності) поза межами країни його походження. Чисельність і поширеність української діаспори зумовлені певними обставинами. Так, кордони республіки практично скрізь не збігаються з територіями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилися за межами батьківщини – в Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Також великі групи українського населення проживають в РФ у столиці, а також широкою смугою («зелений» і «малиновий клин») від Кубані до Далекого Сходу. Там вони опинилися внаслідок імперської, потім і радянської міграційної політики: переселення нащадків запорожців на Тамань 1792 р., сприяння міграції українців на схід протягом Столипінської аграрної реформи, засвоєння цілинних і залежних земель при Хрущові і Брежнєві, комсомольські будівництва (БАМ), засвоєння газових і нафтових родовищ у Сибірі тощо. Іншим напрямом формування української діаспори була еміграція – масове переселення українців з батьківщини в інші країни. Еміграція українського населення пройшла чотири етапи. Перший охоплював період від 70-х рр. ХІХ ст. до І світової війни. Еміграційний рух із західноукраїнських земель був спрямований до країн Європи, США, потім до Бразилії і Аргентини. Після закінчення І світової війни розпочинається другий етап української еміграції. Значну частину серед емігрантів становили ті, хто боровся проти встановлення радянської влади в Україні, а також великі та середні землевласники, промисловці, торговці, священики, представники інтелігенції, які рятувалися від репресій більшовиків. Після закінчення ІІ світової війни розпочинається третій етап української еміграції. Її основу становили ті особи, які з різних причин опинилися за межами СРСР і зі страху перед можливими репресіями не хотіли повертатися на батьківщину. Деякі з них наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. перемістилися до США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини, Великобританії, Франції. Нині найбільші українські громади знаходяться у США (близько 2 млн. осіб), Канаді (близько 1 млн.), Бразилії (300 тис.), Аргентині (250 тис.), Франції (40 тис.), Великобританії (30 тис.), Німеччині (25 тис.), Австралії (35-40 тис.). Четвертий етап розпочався після розпаду СРСР, коли процеси демократизації спростили від’їзд за кордон, та триває до сих пір. За цей час Україну залишило приблизно 7 млн. осіб. Істотно розширилась географія розселення української діаспори. Переселившись на нові землі, емігранти з України свято шанували традиції духовної культури свого народу. Велику роль у цій справі відігравали церковні громади, сім’ї, громадські організації. Любов до самобутньої культурної спадщини народу українські переселенці та їх нащадки зберегли донині. Останній етап західної еміграції відрізняється від попередніх несхильністю більшості мігрантів дотримуватися своїх етнічних традицій. Отже, особливості окремих частин українського етносу складалися залежно від географічного положення, інтенсивності культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, переселень, змішування населення внаслідок міграційних процесів. Етнополітичні та релігійно-конфесійні проблеми, що склалися в сучасній Україні, можуть бути вирішені лише за умов збалансованої політики держави у цих напрямках.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО В ОЦІНЦІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Після утворення незалежної України у нас значно посилилась зацікавленість до праць про Шевченка вчених української діаспори. Адже вони створили багато важливих наукових досліджень на цю тему, що витримали іспит часом. Маємо на увазі насамперед студії про Кобзаря Василя Барки, Леоніда Білецького, Миколи Глобенка, Павла Зайцева, Дмитра Чижевського, Дмитра Чуба, Юрія Шевельова, Миколи Шлемкевича тощо. Останнім часом окремі їхні праці побачили світ і в нас. На жаль, ще не здійснена спроба узагальнити досвід вчених української діаспори з проблем шевченкознавства. У межах можливого привернути увагу на їхню актуальність - основна мета нашого дослідження.
Звичайно, годі гадати, що обрана нами тема буде всебічно висвітлена. Власне, вона тільки ставиться. Але передбачається бодай штрихами окреслити її грані. Для цього вводиться до наукового обігу низка важливих положень з праць представників української діаспори. Навіть при першому знайомстві з ними складається враження, що ці вчені вельми одностайні в оцінці Кобзаря. Типовою такого змісту може бути стаття проф. Миколи Глобенка “Живий Шевченко”. Виражаючи почуття своїх однодумців, він пафосно стверджує: “Так, Шевченко - той, коли зайнялося й запалало, Пророк, Геній, Поет Нації, тобто народу, що саме в його творчості усвідомив себе, своє місце і свою мету. І до творчості його ми підходимо як до священної для кожного українця книги. І дні його народження і смерті - це великі дні для нас” [4, С.270].
Характерно, що саме вчені української діаспори здійснили вдалу спробу науково дослідити багатовимірну спадщину нашого пророка. І тут, на наш погляд, в першу чергу треба назвати фундаментальну монографію проф. Павла Зайцева “Життя Тараса Шевченка” (Львів, 1939, Париж - Нью-Йорк - Мюнхен, 1955. - 400 с.]. До неї додана розлога бібліографія, яку уклав проф. Микола Глобенко. Йому ж належить і передмова до цієї монографії. У ній дається стисла оцінка багаторічної праці П.Зайцева в сфері шевченкознавства, його високу ерудицію й шляхетність.
Дбаючи про наукову достовірність своїх досліджень, учені діаспори в основному оперують вивіреними фактами. Тому, як правило, вони майже у кожній праці критикують тих, хто вдається до фальсифікації творчості нашого поета. Саме такого характеру є монографія поета й вченого Василя Барки “Правда Кобзаря” [1]. Маючи виразно полемічне спрямування, вона націлена головним чином проти тих радянських дослідників, які в угоду сталінській системі перекручували факти і вдаються до політичних натяжок. Скажімо, вони гадають, що з “твердою переконливістю Шевченко продовжує пропагувати атеїзм … аж до самої смерті (“Юродивий”, “Молитва”, “Марія”, “Неофіти” та ін.” [1, С.16].
Насправді, наголошує і доводить В.Барка, наш Кобзар був “співцем християнської правди” [1, С.10]. весь “Кобзар” пройнятий християнським духом. Майже на кожній його сторінці, підкреслює вчений, читаємо такі вислови поета-християнина: “Будем жить, людей любить, святого Господа хвалить”; “Я тихо Богу помолюся”; “Слава Тобі, Христе Боже!!! Весь довколишній світ - книга похвали:
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні! [1, С.27]
Одночасно, звертає увагу В.Барка, “Шевченко дуже добре знав Євангеліє, і бачачи те, проти чого попереджувано, - бичував вчинки декого серед кліру, які не послухалися пророцтва… Це переконання ніскільки не зменшувало побожності Шевченка-християнина” [1, С.18].
При вивченні проблеми формування у Шевченка світогляду й естетичних вподобань доцільно дотримуватися історичної правди. На жаль, цей принцип нерідко порушувався радянськими дослідниками. Зокрема, маємо на увазі висвітлення стосунків Кобзаря з російськими літературними діячами. Так, В.Барка доречно кепкує над тими радянськими вченими, які трактують Шевченка як епігона російської естетичної думки. У їхніх працях буквально рясніють такі штампи стереотипів: для українського пророка Бєлінський, Чернишевський і Добролюбов були “надихаючою силою”, “великим впливом”, “теоретичною зброєю” тощо. Одне слово, обурюється В.Барка, за такою версією “наш Шевченко тільки слідоступ за плечима росіян” [1, С.28].
Втім, історична правда була іншою. Наприклад, коли 1840 року побачив світ “Кобзар” Шевченка, тоді Чернишевському виповнилося 12 років, а Добролюбову - лише 4 роки!!? У той же час, справедливо наголошує В.Барка, у нашого поета уже “цілком виразилися його погляди і на минувщину, і на сучасність України” [1, С.30]. Щодо “впливу” Бєлінського на нашого поета, то він був, як справедливо обурився Ю.Мушкетик, “лютим українофобом, шовіністом й великою мірою невігласом, який бризкав отруйною слиною проти Шевченка і Куліша, всієї української літератури” [8].
Звичайно, цим не заперечуються позитивні відгуки Чернишевського і Добролюбова про нашого Кобзаря. Але, на думку В.Барки, це не означає, що дані постаті були однодумцями українського поета. Коли Чернишевський був “духовно самозасліплений і самонадіяний безбожник” і “один з найвидатніших інтелектуалів свого століття та великий борець проти царщини” [1, С.31], то “Шевченко - постать всесвітня: в духовному розвитку християнського людства він - геніальний речник і поет… Роблять помилку і спотворюють історичну правду ті, що дотуляють ім’я Шевченка-мислителя до Чернишевського і Добролюбова, власне, опонентів поета, які дечому навчилися від нього, але в найголовнішому були нездібні збагнути його світогляд” [1, С.31, 32, 33].
Певна річ, це не означає, що формування духовності Тараса Шевченка відбувалося поза світової культури. Має рацію В.Барка у тому, що наш поет і художник “знаходився серед російської громади однодумців його, справжніх світочів творчої думки і протестантів проти москалізму. Передусім - митець, що був найсвітлішою постаттю для молодого Шевченка, вчителем його, духовним батьком і захисником. При домашньому огнищі його перебував поет, ніби в своїй родині. Йому зобов’язаний в освіті й мистецтві, громадянських поглядах і самій свободі та викупленням з кріпацтва. Поет звав його: “Карл Великий”; то маляр Карл Брюллов” [1, С.47, 48].
Було б великою помилкою твердити, що на особистість Шевченка впливали лише зовнішні фактори. Витоки його духовності мають глибоке національне підґрунтя. Увібравши найкращі здобутки деяких зарубіжних майстрів художнього слова, традиції своїх українських попередників і народні духовні скарби, він помножив їх на вищому історичному та естетичному рівні, досягши вершин світової культури. Тому, як настійно й справедливо наполягають вчені української діаспори, треба рішуче відхиляти вигаданий міф про те, нібито Шевченко був “мужицьким поетом” і мав “недостатню освіту” та “малу начитаність”. На думку проф. М.Глобенка, “походить це твердження від висловлювань росіян - сучасників Шевченка. Відомо, що вони його не розуміли і належно не оцінили. Почалося скандальною оцінкою божка російської революційно-демократичної критики. Віссаріон Бєлінський, що гостро вороже засудив виступ Шевченка, говорив про “простацтво крестьянского языка и дубоватость крестьянского ума” (Підкреслення автора - І.Б.) [1, С.277].
Намагаючись показати живого Шевченка, звільнити його від омертвілих штампів і надуманих сентенцій, проф. М.Глобенко порушив питання про доцільність нових підходів при висвітленні подвижництва Кобзаря під час солдатської неволі. Він бере під сумнів навіть погляди С.Єфремова про те, ніби для поета заслання було лише “погасанням хисту, творчої сили, всього живого” і що він “живцем похований цілих 10 років” [4, С.274].
Насправді Шевченко, переносячи неймовірно тяжкі фізичні й духовні випробування, активно спілкувався у різних формах з політичними й літературними діячами та напружено працював як поет і художник. Наприклад, на основі празького видання “Кобзаря” (1943) М.Глобенко встановив таке: за три роки до заслання (т. з. Зошит “Три літа” (1843-1846) появилося 68 сторінок тексту творів, а за такий же час (1847-1850) на засланні - аж 90! До цього слід додати і появу виконаних ним більше як 200 малюнків і шкіців тощо.
У цьому зв’язку вчений посилається на авторитет проф. П.Зайцева, який дійшов такого висновку: “Хоч скільки часу забрала військова муштра, він (Шевченко - І.Б.) виявляв просто несамовиту творчу енергію... Творив нові й нові композиції, не переставав діяльно листуватися з друзями, читав все, що міг діставати. Крадькома рисував і то рисував багато… Писав повісті - писав без перерви…“ [4, С.276]. Слушність таких роздумів очевидна, бо і в материковій Україні за різних часів мало місце приниження творчої енергії нашого Кобзаря, особливо при висвітленні його перебування на засланні.
Привертаємо також увагу до статті відомого поета й громадського діяча української діаспори Євгена Маланюка “До справжнього Шевченка”. Її автор правдиво і емоційно розкриває благородні риси особистості нашого генія. На його думку, Кобзар мав “тисячократно спотужнілий, палаючий і спалюючий дух… Почуття гідності (Тургенєв називає це “самолюбієм”) у Шевченка було дуже сильне… без нього, без віри в своє покликання він неминуче загинув би на своїм закаспійськім вигнанні… Переконання, що запали йому в душу з дитинства, залишилися несхитно - міцні… При такім почутті гідності була в нім незфальшована скромність. Взагалі була то натура пристрасна, широка, задушевна, але не зломлена долею… поет і патріот”[7, С.3-4].
Звичайно, не тільки особа Шевченка, а й вся його творчість хвилює вчених української діаспори. Про це свідчать чисельні їхні праці. Зокрема, маємо на увазі монографію проф. Юрія Шевельова (Шереха) “Третя сторожа: література, мистецтво, ідеології” (Торонто, 1991), його статті “Шевченко - класик?”, “Як творив Шевченко-поет” тощо. Цей вчений виявив глибоку обізнаність з предметом дослідження, має високу філологічну підготовленість і талант ведення полеміки.
Обмежимося одним прикладом. Так, у рецензії на книгу Є.-Ю.Пеленського “Шевченко - класик.1855-1861.” (Львів, 1942) Юрій Шевельов аргументовано доводить, що її автор безпідставно твердить про еволюцію Кобзаря “від романтизму до класицизму”. Навпаки, він наголошує, в тім-то й суть, що ніяких “ізмів” притягати не треба, що пізній Шевченко такий глибокий і такий своєрідний, що всякий “ізм” для нього прокрустове ложе, що всяке намагання вкласти його на певну поличку - непотрібне й недоречне насильство над вічно живою даністю його поезії. Широко і сміливо черпаючи своє звідусіль - з життя і з літератури, з історії і з сучасності, з України і з інших земель, Шевченко в небувалому доти синтезі споруджує могутні й величні засади свого стилю.
Однією з прикметних особливостей праць вчених української діаспори є також те, що фактично у кожній з них тою чи іншою мірою порушується питання про національну самосвідомість Кобзаря. Є спеціальні студії, у яких простежується ця проблема. Скажімо, добродій Степан Волинець виніс у заголовок своєї статті назву “Шевченко - опікунчий дух нації” (1961). Він справедливо твердить, що наш пророк впродовж багатьох років “стоїть на сторожі нації, і з нього, як з тієї животворчої криниці, українська нація черпала цілющу воду, щоб нею у різних етапах затяжної боротьби, яку доля судила їй вести за своє існування, своє збереження” [3].
Дослідник розглядає різні форми вияву в Шевченка української національної ідеї. Наприклад, ця ідея надихнула поета піддати критиці тих діячів України, котрі проявили необачність і “їхали в Переяслів // Москві присягати” (“Великий льох”). Ще більш виразнішу, підкреслює С.Волинець, вже цілком політичну оцінку Переяславській угоді та її наслідків, дав Шевченко у вірші “Стоїть в селі Суботові” такими словами: “Отак-то, Богдане! // Занепастив єси вбогу // Сироту Украйну!”.
Погоджуємося з вченими, що Шевченкове слово в розумінні всієї його поетичної творчості непорушно стоїть на сторожі української душі. За умов незалежної України це слово мобілізує нас ще більше докладати зусиль для збереження духовної субстанції української нації. Тому, звичайно, відхід від цього принципу викликає занепокоєння. Зокрема, поділяємо принципову позицію проф. Г.Клочека в дискусії з Дж.Грабовичем. Відстоюючи національну ідею як домінуючий принцип творчості Кобзаря, Г.Клочек однозначно висловив свої погляди: “Вельми сумнівними з точки зору дослідницьких можливостей є структуралізм, презентований Дж. Грабовичем у його відомій монографії про Шевченка як міфотворця… У праці Грабовича багато сумнівних (неточних) висновків. Але найбільш впадає в око свідоме прагнення цього автора зменшити силу звучання національної ідеї “Кобзаря”, якось відволікати увагу від неї”[6].
Слушність критики Г.Клочеком з даного питання новітніх структуралістів очевидна. Адже наявність Шевченкової національної ідеї підтверджують його твори, праці вчених на цю тему і, зокрема, наші спостереження [2, С.40]. Свого часу ми привернули увагу на те, що зі сторінок роману Оксани Іваненко “Тарасові шляхи” вимальовується і така національна особливість поета, як підкреслене почуття любові до історії України. Показується це у різних аспектах, але більше всього у формі художнього осмислення нашої минувшини. Характерно, що Оксана Іваненко рекомендує своїм читачам в першу чергу твір “Іван Підкова” (1839).
Сучасні вчені слушно вказують, що у поемі “Іван Підкова” в двох словах - “І слава, і воля” - Шевченко розкрив принцип історизму всієї своєї поезії. Вони ідейно та образно перегукуються із першими рядками патріотичного вірша Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна і слава, і воля”, який аж до 1876 року галицькі упорядники “Кобзаря” друкували як Шевченків поряд із “Заповітом” та іншими політичними поезіями. Отже, і галицький композитор з-під Сяну Михайло Вербицький, покладаючи цей вірш Чубинчького на музику, гадав, що він Шевченків. Тому він сприймався як національний гімн [5].
Нами була звернута увага і на те, що в одному із записів у “Журналі” Шевченко називає українців “серцем нашої національності”. Заслуга Оксани Іваненко передусім і полягає в тому, що у її романі масштабно розкриваються ці віщі роздуми поета про свій рідний народ. Вона показує, як зі сторінок його творів оживає сплюндрована панами і принижена російськими шовіністами українська нація з її чудовою мовою, вогняною історією боротьби й безмежною вірою в святу правду і волю. Саме такий ракурс творення шевченкіани сприяв вихованню в молоді національної самосвідомості. Тому кращі сторінки роману “Тарасові шляхи” можна віднести до літератури, яка бере активну участь “у русі до національної ідентичності” [9]. Не випадково канадські українці помістили уривок з роману “Тарасові шляхи” у ювілейну збірку “З життя і творчості Тараса Шевченка” (Торонто, 1961).
Представники української діаспори пов’язують ім’я Кобзаря з поступом нашого народу. Так, доктор філології Микола Шлемкевич у книзі “Верхи життя і творчості” (Нью-Йорк - Торонто, 1958) стверджує думку, що Шевченко був “одним із найбільших провісників і предтеч справедливості між людьми, їх великої сім’ї вольної, нової. Це споконвічна мрія, що її при найбільших жертвах протистоїть український народ лжеправді, яку накидають йому духовно чужі сили” [ 10, С.8].
… Лише штрихами ми окреслили деякі думки представників української діаспори про нашого спільного пророка. Звичайно, можна дискутувати з окремими вченими зарубіжжя, які інколи зайве політизували свої виступи, допускали неточності аргументів. Проте не можна заперечувати того, що за складних умов з чистою совістю вони, збагачуючи шевченкознавство, постійно піддавали критиці фальсифікаторів спадку нашо