Торія України з давнини до початку XXI століття:біографії історичних діячів 1 страница

1. Причини і передумови «Великого повстання». Періодизація визвольної боротьби. 2. Внутрішня та зовнішня політика Богдана Хмельницького. 3. Переяславська Рада та її наслідки для державності України. 4. «Руїна». Обмеження і ліквідація української державної автономії в XVIII ст. 1. ПРИЧИНИ І ПЕРЕДУМОВИ «ВЕЛИКОГО ПОВСТАННЯ». ПЕРІОДИЗАЦІЯ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ На 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Історики не раз підкреслювали надзвичайно вигідне становище польської Речи Посполитої – внутрішнє та зовнішнє. Всі сусіди Польщі були ослаблені й переживали в тій чи іншій формі кризу. Після ординації 1638 р. козацькі заворушення припинилися. Релігійні суперечності, які потрясали життя Речи Посполитої, особливо на її українських та білоруських землях, майже затихли після компромісу 1632 р Зовнішній і внутрішній мир сприяв економічному зростанню Речі Посполитої. Проте десятиліття «золотого покою», як його називали польські історики, виявилося «затишшям перед бурею». Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького розпочалася у 1648 р. Вона була викликана цілим рядом причин політичного, соціально-економічного, культурно-релігійного характеру. Політичні причини. У середині XVII ст. більша частина українських земель знаходилася у складі Речі Посполитої. Послідовно проводився курс, на усунення православних русинів від участі в органах місцевого самоврядування, ущемлялися їх права на заняття ремеслами, промислами, торгівлею. Після придушення козацьких повстань польський уряд у 1638 р. обмежив права Війська Запорізького. Скасовувалася виборність козацької старшини, ліквідувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана був призначений польський комісар, а посади полковників зайняла польська шляхта. Реєстрове козацтво було зменшено до 6 тис. чоловік, а невключені до реєстру – автоматично переходили в підданську залежність. Культурно-релігійні причини. Релігійні суперечності не були зняті і наростав новий вибух релігійних пристрастей. Покатоличення українців здійснювалося за допомогою уніатської церкви. Православні храми і монастирі зачинялися, замість них будувались католицькі костьоли. Дискримінації була піддана українська мова, заборонявся друк українських книг, українці не могли отримати освіту на рідній мові. Все це викликало ненависть українського народу. Соціально-економічні причини. Польські та українські феодали, намагаючись збільшили свій прибуток, йшли шляхом посилення експлуатації селянства. Збільшується панщина, особливо в районах пов’язаних торговими відношеннями із зовнішнім ринком. Одночасно зростають натуральні і грошові податки. Влада верхівки була необмеженою, феодал міг селянина продати, обміняти, фізично наказати і навіть вбити. Особливо страждали українські селяни від передачі феодалами в оренду своїх маєтків. У першій половині XVII ст. більша частина українських земель, що належала польській шляхті, орендувалася єврейськими підприємцями, які намагалися в короткий строк повернути з прибутками вкладені в оренду гроші, нещадно експлуатували селян. У подібній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, що знаходилися в приватній власності феодалів. Міщани здійснювали свої повинності й платили податки. Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, закріпачення селянства, релігійна та мовна дискримінація не тільки гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальну загрозу втрати його самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала інтересам майже всіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духовенства, української дрібної шляхти. Проте найважливішу роль у визвольній війни відіграло козацтво. Війна мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої, розбудові незалежної держави, знищенні панівної системи соціально-економічних відносин. В історичній літературі на сьогодні немає єдиної думки з питання типологічної характеристики та періодизації боротьби, що розпочалася у 1648 році. Події того часу трактуються як «повстання» (козацьке, селянське, народне, та ін.), «війна» (козацька, селянська, національно-визвольна та ін.), «революція» (національно-визвольна, козацька та ін.). Деякі сучасні українські історики – В. Смолій, О. Бойко, Г. Темко вважають, що за своїми масштабами, за характером, формами і метою боротьби, змінами, які відбулися у політичному, соціально-політичному і духовному житті українського народу, ці події є «Українською національною революцією». У радянській історіографії верхня межа визвольної боротьби доводилася до 1654 – року Переяславської ради, українська історична наука 90-х років ХХ ст. розширила їх до 1657 – року смерті Б.Хмельницького. На думку В. Борисенко, національно-визвольна війна продовжувалася до 1660 – р., О. Бойко, В. Смолій, В. Степанков уважають, що війна завершилася у 1676 р., а В. Шевчук датою її завершення визначає 1678 р. Періодизація визвольної боротьби поділяється в одних істориків на три, у інших – на п'ять періодів з різними хронологічними рамками. 2. ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Визвольну війну українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.). Спочатку Хмельницьким керувала особиста образа, нанесена йому польським шляхтичем Д. Чаплинським. Всі звернення Б. Хмельницького до суду і навіть до самого короля закінчилися безрезультатно. Не знайшовши справедливості у влади, Хмельницький від’їжджає на Запорізьку Січ, де під його проводом козаки в січні 1648 р. вигнали польський гарнізон і вибрали Хмельницького гетьманом. Блискучі перемоги Хмельницького над регулярними польськими військами під Жовтими Водами, Корсунем (травень 1648 р.), Пилявцями (вересень 1648 р.) зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час під знамена Хмельницького встали козаки, міщани, духовенство, дрібна шляхта, війна охопила всю територію України. Успіх перших битв у значній мірі визначався двома організаційними кроками гетьмана: залученням на свою сторону реєстрового козацтва і укладенням воєнної угоди з кримськими татарами. Улітку 1648 р. починає визрівати ідея створення власної української держави. Уже в кінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за виключенням Чернігова) стверджується полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана розповсюджується на Брацлавщину, Київщину, Поділля та частину Волинського воєводства. Проте польське керівництво не хотіло задовольнити вимоги Хмельницького про створення навіть обмеженої української державної автономії. Восени 1648 р. козаки здобули блискучі перемоги над польськими військами під Пилявцями, Львовом, Замостьєм, що заставило польський уряд піти на переговори. Українсько-польські переговори проходили в січні 1649 р. у Переяславі. 25 лютого 1649 р. з Польщею було укладене перемир’я, відповідно з яким повстанці добилися визнання де-факто автономії України. Границя між нею і Польщею повинна була проходити по річкам Горинь, Прип’ять і містом Кам’янець-Подільський, через яку заборонялося переходити коронним військам, урядовим чиновникам і польській шляхті. Проте вже у травні 1649 р. новий польський король Ян II Казимир порушив перемир’я і знову почалися бойові дії. В серпні 1649 р. у бою під Зборовом Хмельницький наніс поразку польським військам, від повного розгрому яких врятувало лише посередництво кримського хана Іслам-Гірея. Хмельницький вступив у переговори з поляками, намагаючись зберегти як можна більшу автономію для України. У відповідності з укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію української держави складали тільки три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб. Київський митрополит отримав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Перед Хмельницьким гостро постало питання створення української держави. Запорозька Січ стала своєрідним зародком новоствореної держави. Назва козацької держави була Військо Запорозьке. Функціонування держави виявилося у запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. Основою внутрішньої організації української козацької держави стали традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності. В основу адміністративного ладу була покладена структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки і сотні. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — уже 20. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман, та генеральна старшина. Повноваження цього органу поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20, а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною (писарем, осавулом, хорунжим). Їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші. Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а пізніше була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної казни здійснювалося із трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів, торгівлі та з податків. - Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Її ядро становило реєстрове та запорізьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Армія формувалася із добровольців. Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. На аграрну політику Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Богдана Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава.. Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, який вирішив скасувати українську автономію. У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки через інертну позицію татар, які у вирішальний момент покинули поле бою, розбили козацькі війська. Поразка зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору влада Богдана Хмельницького обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр обмежувався до 20 тис., пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини. У 1652 р. відбувся новий спалах війни. Хмельницький раптовим ударом 22-23 травня знищив польську армію під Батогом. Здобувши перемогу, Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільваркова система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилася кількість дрібної шляхти. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців. У березні 1653 р. польська армія перейшла у наступ. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Знову козаків покинули татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою. Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. 3. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі визначили проросійський вектор зовнішньої політики Богдана Хмельницького. Ще починаючи з 1648 р., гетьман неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Російський цар після деяких вагань «в ім’я спасіння віри православної» погодився взяти Україну під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. 8 (18) січня 1654 р. козацька рада, зібрана в м. Переяслав, ухвалила рішення про прийняття протекції царя. У ході переговорів, що супроводжували Переяславську раду, було узгоджено принципові засади майбутнього договору – антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького, та здійснено усний акт присяги. У березні 1654 року у Москві українська делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Статті Богдана Хмельницького» (т.зв. «березневі статті»). Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом. Польща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. У 1656 р. за спиною Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею (Віленське перемир’я). Укладення перемир’я Москви з Варшавою робило безперспективним російсько-козацький військовий союз і розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте важко хворий, Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині. 4. «РУЇНА». ОБМЕЖЕННЯ І ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АВТОНОМІЇ В XVIII СТ. Після смерті Б. Хмельницького Україна вступила в найскладніший період своєї історії, що продовжувався майже 30 років і отримав назву «Руїна». Він характеризувався боротьбою козачої старшини за владу. Гетьмани доби Руїни по-різному бачили перспективу політичного розвитку України. Одні вважали за краще залишатись під владою Москви, інші – намагалися добитись повної незалежності України, треті – шукали нового заступника. У боротьбу було залучено населення, суспільство знаходилось в стані громадянської війни. Все це послаблювало українську державу і зрештою призвело до її розколу на Правобережну Україну, яка потрапила під владу Польщі, і Лівобережну (Гетьманщину), що увійшла до складу Росії. Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. сина покійного Богдана – 16-ти річного Юрія Хмельницького. Генеральний писар Іван Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Після того, як у жовтні 1657 р. у Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність: уклав союз зі Швецією, поновив союзницькі відносини з Кримом, порозумівся з Оттоманською Портою. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед – кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги у суспільстві, зростання масового невдоволення і врешті-решт до вибуху соціальної боротьби. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства включала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися у правах з католиками. Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, в якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо перейшло кордон України. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася у червні 1659 під Конотопом. Вона тривала три дні і закінчилася цілковитою перемогою Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля. Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі. Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, уникнути територіального розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім’я Хмельницького» (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О.Трубецькой. Новий Переяславський договір 27 жовтня 1659 р. фактично перетворював Україну на автономну складову частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові. У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння у боротьбі за українські землі. Під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України, оскільки на Лівобережжі вже міцно закріпилися російські сили. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде у монастир. З 1663 р. на Правобережжі і Лівобережжі обиралися свої гетьмани. Гетьманами Лівобережної України були Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та ін., Правобережної – Павло Тетеря, Михайло Ханенко. Одним із гетьманів Правобережної України був Петро Дорошенко. Спочатку він проводив пропольський курс, але після Андрусівського договору 1667 р., за яким Лівобережна Україна відійшла до Росії, а Правобережжя залишилося у Польщі, Дорошенко прийняв турецьке підданство. Союз з Туреччиною і його спільні військові походи на Україну підірвали авторитет Дорошенка. 1676 р. він передає клейноди лівобережному гетьману Івану Самойловичу. Таким чином, у боротьбі за українські землі найбільш активно брали участь Росія, Польща, Туреччина. У 1681 р. Росія і Туреччина підписали Бахчисарайський мир. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, а також Запоріжжя. Останню крапку в процесі поділу українських земель у ХVІІ ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Москвою Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі (у 1699 р. після Ясського миру з Туреччиною до Польщі повернулося і Поділля). Кінець війни знаменував кінець «Руїни». Слідством «Руїни» було жахливе руйнування господарства і загибель тисяч людей. Умови миру не враховували інтересів України.. Певну роль у розвитку української державності відіграв Іван Мазепа, який з 1687 р. гетьманував на Лівобережній Україні. Своє правління він розпочинав як політик промосковської орієнтації. 1700 р. став переломним для України. Північна війна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України. В умовах кризової ситуації, що склалась, дії Мазепи були спрямовані на збереження української автономії. Навесні 1709 р. він уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Україною прокотилася хвиля російського терору й агітації: заочно Мазепа був звинувачений у зраді й урочисто «страчений», замість нього обрали престарілого Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), а Олександр Меншиков утопив у крові захисників і мешканців гетьманської столиці – Батурина. Цього ж року гетьман Мазепа виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки. Після поразки шведського короля Карла ХІІ під Полтавою Мазепа і його прихильники покинули батьківщину і знайшли притулок у турецьких володіннях у молдавських Бендерах. Цього ж року Мазепа помер. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції Пилипа Орлика. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорізькими козаками договір, який дістав назву «Пактів й установлень законів і вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). «Конституція» П. Орлика мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорізькій Січі традиційних прав і вільностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Надання виняткових прав православ’ю в Україні також мало сприяти суспільній єдності. «Конституція» була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів. Орлик намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити українську державність, але ці намагання не увінчалися успіхом. Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІ ст. був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів: І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження. У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи. ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію, дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під контролем російської сторони. ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським. До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення. ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти про вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством. Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в Соловецький монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в розряд державних селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5 тис. пішло в Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828 рр.). Перед черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення частини запорожців-чорноморців на Кубань. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина. Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської. Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці ХVІІІ ст. автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ з давнини до початку XXI століття:УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІМПЕРІЙ (КІНЕЦЬ ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Дата добавления: 2015-05-22