Історія України з давнини до початку XXI століття:населення України в доцивілізаційний період. Перші цивілізації на українських теренах

1. «Доісторичне» минуле України. Розвиток первіснообщинного ладу. 2. Давня Україна. Виникнення перших цивілізаційних утворень. 3. Еллінські держави Північного Причорномор’я в VI ст. до н.е. – VI ст. н.е. 4. Варварські навали та фінал античної цивілізації на півдні України. 1. «ДОІСТОРИЧНЕ» МИНУЛЕ УКРАЇНИ. РОЗВИТОК ПЕРВІСНООБЩИННОГО ЛАДУ Найдавніша людина з’являється на території України в період давньокам’яного віку (палеоліту), приблизно 800 тис. років тому в Закарпатті (стоянка Корольово) і більш 300 тис. років тому в Придністров’ї (Лука-Врублевецька). Період пізнього палеоліту (близько 35-11 тис. років тому), характеризується появою людини сучасного фізичного типу – Homo Sapiens (людина розумна). Провідною формою соціального об’єднання людей (на відміну від раннього періоду, у якому переважало людське стадо) стає родова община. Корінна відмінність родової общини (т. зв. клану) від людського стада полягала в переважанні кровних зв’язків між членами групи, а також у поширенні суто соціальних механізмів функціонування колективу на противагу біологічному колективізму, що панував раніше у первісних людських істот. У сучасних межах України виявлено приблизно 500 стоянок людей пізнього палеоліту. Населення тоді не перевищувало 20 тис. чоловік. В епоху мезоліту (середнього кам’яного віку) (10,3 - 7 тис. рр. тому) відбуваються кардинальні зміни у виробництві знарядь праці і зброї: на додаток до традиційних дрюків, палок-копалок, шкребків, проколок, ручних рубил, списів були винайдені лук і стріли. Також помічаються перші спроби приручення диких тварин. Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту (нового каменю), що продовжувалася з VI по III тис. до н.е. Це час грандіозних змін в економіці: люди поступово переходять до осілості, з’являються нові галузі господарства – скотарство і землеробство. Перехід людства від привласнюючого господарства (збиральництво, полювання) до відтворюючого в науковій літературі прийнято називати неолітичною революцією. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (хліборобсько-скотарська) і північно-східна (полювально-рибальська). У соціальному аспекті пануючим був родовий лад, хоча вже намічався перехід від пізньородової до сусідської общини, в якій панувала б спільність виробничо-споживчих інтересів членів колективу над кровними зв’язками. У даних умовах поступово збільшується забезпеченість життєвими ресурсами і пов’язана з нею осілість. Приріст населення збільшується не менше ніж у 100 разів. Такий величезний стрибок учені називають першою демографічною революцією. Влада в родовій общині, як і в будь-якому додержавному, до-політичному суспільстві, не була відділена від усієї маси населення. Вона носила характер примітивного народовладдя (демократії) і не припускала наявності спеціального апарата управлінців-професіоналів. Таке влаштування відносин отримало в науці назву потестарної організації, від лат. potestas – влада, могутність. Главою клану вважався самий старший за віком. У пізньородовій общині відбувається виділення господарської, військової і сакральної влади. У тих випадках, коли функції керівника, полководця і чаклуна обіймалися в одних руках, влада ватажка ставала надзвичайно могутньою для первісного суспільства. Родова община, залишаючись єдиним власником засобів виробництва (промислова територія, худоба, іноді знаряддя праці), була також і єдиною економічною одиницею. В умовах розкладання первіснообщинного ладу ці функції переходять до патріархальної сім’ї (значно пізніше – до парної сім’ї), але ще тривалий час навіть після виникнення держави власність на общинну землю залишалася колективною, що не підлягала відчуженню поза громадою. Однією з блискучих культур часів переходу від неоліту до бронзового віку в Україні являється трипільська археологічна культура, названа так по місцю виявлення перших її пам’ятників поблизу с. Трипілля на Київщині в 1893 р. відомим ученим В.В. Хвойкою. Трипільська культура, що існувала в IV-III тис. до н.е., була поширена на Нижньому Дунаї, Дністрі, Бузі, частково в Середньому Придніпров’ї і входила в комплекс типологічно схожих культур Балканського півострова. До деякої міри Трипілля можна назвати «культурою кочуючих хліборобів». Населення трипільської культури було достатньо розвинене і перебувало в стадії «передміської» цивілізації: поселення «трипільців» у середньому мали більш ніж по 2000 будівель, які розташовувалися декількома концентричними колами, що забудовувались послідовно протягом тривалого часу. Чисельність населення такого «міста» коливалася від 15 до 20 тис. жителів. На ранньому етапі існування трипільської культури сумарна кількість її носіїв коливалася близько 30 тис. людей, наприкінці середнього етапу вона зросла до 410 тис. Далі спостерігається деякий спад: 330 тис. у середині й близько 100-120 тис. наприкінці пізнього етапу. Надзвичайною рисою трипільської культури, у цілому також не властивою енеоліту, як і висока щільність та велика чисельність населення, був переважно мирний, не військовий її характер. При розкопках трипільських поселень практично не виявляється залишків озброєнь і спеціальних оборонних споруд (окрім того, що само по собі концентричне забудування поселень носило певно захисний характер). Нарешті, дивна загадка загибелі культури. Академік П.П. Толочко стверджує, що на початку III тис. до н.е. трипільські «мегаполіси» раптом припинили своє існування: будинки були спалені, їхні мешканці кудись зникли. Немає слідів масової загибелі, немає величезних могильників. Житла кинуті з усім скарбом. При розкопках знаходять горщики, зернотерки, різноманітні кам’яні і кістяні знаряддя праці. Але ж кожне являло в ті далекі часи величезну цінність. У V-II тис. до н.е. різноманітні регіони України переживали або енеоліт (мідно-кам’яний вік), або бронзовий вік. Зокрема, з енеолітом зв’язують трипільську археологічну культуру, а з бронзовим віком – ямну і зрубну культури. Характерною рисою даного періоду було створення значних племінних союзів на чолі з вождями і розширення культурно-економічних контактів. Колосальним нововведенням цієї епохи був перехід ряду племен степових і лісостепових зон планети до інтенсивного кочового скотарства, що виокремилось із комплексного хліборобсько-скотарського господарства. Даний прогресивний перехід учені називають першим в історії людства суспільним поділом праці. Грандіозним нововведенням епохи бронзи було також освоєння технології плавлення металу. Метал (чи то мідь, чи то бронза – перший штучно створений людиною сплав міді з оловом або миш’яком) був рідкістю, високо цінувався і передавався в спадщину у вигляді виробів або навіть злитків. Тому тривалий час як основний матеріал для виготовлення знарядь праці продовжував використовуватися камінь (частіше за все, кремінь). На нашій території в III тис. до н.е., відбувається і формування арійської гілки індоєвропейської спільності. Професор Д.Я. Телєгін зв’язує зі східною групою праіндоєвропейського масиву – предками арійських племен – середньостогівську археологічну культуру в степовій зоні України. Наприкінці IV - на початку III тис. до н.е. основною галуззю скотарського господарства цих племен було конярство (серед останків тварин 74 % належить кісткам домашнього коня), що, на думку дослідників, висуває південь лісостепу України на одне з провідних місць у світі в справі приручення і виведення домашнього коня. У цю ж епоху, наприкінці IV тис. до н.е., у степах України з’являються кургани, що на сторіччя стануть невід’ємним елементом ландшафту цієї зони. Кургани являють собою округлі насипи різної висоти, під якими знаходяться поховання. Проте, це не просто земляні насипи: навколо них зберігаються залишки складних архітектурних споруд із землі, дернових грудок, каменю і дерева. Поява курганів із викладеними навколо каменями або вертикально поставленими плитами дослідники зв’язують із культом сонця. Бронзовий вік в Україні – завершальна стадія первіснообщинного ладу. У ньому зародилися і дозріли всі передумови для появи станово-класових відносин, що панують на наступних історичних етапах. 2. ДАВНЯ УКРАЇНА. ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ УТВОРЕНЬ На рубежі ІІ - І тис. до н.е., на порозі раннього залізного віку, на захід сучасної України просувались кельтські, на південний захід – гето-фракійські племена (пізніше присутні у Причорномор’ї і Приазов’ї); на північному заході, півночі і частково північному сході – панували балтські, угро-фінські і праслов’янські племена. Культурне, політичне і соціально-економічне лідерство належало степовому населенню Причорномор’я і Приазов’я від Дону до Дністра, а також Північного Кавказу. То були північноіранські етноси, яких ототожнили з нащадками племен зрубної археологічної культури. Вони стали відомі в грецьких джерелах як кіммерійці, а в близькосхідних (ассиро-вавилонських, староєврейських, перських) як гімірри. Головну галузь їхнього господарства складало кочове скотарство. Кіммерійці першими на землях України засвоїли технологію виробництва заліза і високорозвиненої металообробки. Наступниками кіммерійців у південноукраїнських степах стали споріднені з ними скіфи, що на зламі VIII-VII ст. до н.е. витіснили своїх попередників через Кавказький хребет у Малу Азію. Переслідуючи ворогів, вони створили навколо озера Урмія військово-грабіжницьку державу, відому в ассирійських джерелах як Ішкуза. Після повернення у Північне Причорномор’я на рубежі VII-VI ст. до н.е. кочові скіфи засновують свою другу державу – Велику Скіфію. Ранньокласова Скіфія – типовий вияв феномену «кочової державності»: мобільні, добре зорганізовані, чудово споряджені і озброєні вершники підкорили сусідні племена, примусивши їх сплачувати данину і надавати військову підтримку. Обов’язковим елементом скіфської «кочової» держави було багатофункціональне місто, яке інтегрувало навколо себе однофункціональні містечка – фортеці, центри ремесла, пункти торгівлі, аграрні поселення. Велика Скіфія досягає максимальної могутності в середині IV ст. до н.е. при царі Атеї, який добився статусу одноособового правителя країни. Населення Скіфії Геродот (V ст. до н.е.) розділяв на скіфів-хліборобів, скіфів-кочівників, царських скіфів і т.д. Перші вели осілий спосіб життя, займаючись землеробством. Головною галуззю господарства скіфів-кочівників був випас худоби, також вони не зневажали і полюванням. Основне заняття царських скіфів – військова справа і збір данини з підпорядкованих племен. Скіфи відрізнялися великою войовничістю й агресивністю: так, поширеним був звичай зняття скальпів і пиття крові вбитих ворогів. Як і кіммерійці, скіфи належали до народів, що розмовляли на одному з діалектів давньоіранської мови. Цікавий похоронний обряд скіфів. Величні кургани, поширені не тільки в степовій смузі України, а також в усьому Великому євразійському степу до меж Китаю, уперше з’являються, як зазначалося, ще в передскіфську епоху. Якщо простий люд ховали в звичайних ґрунтових могильниках, а рабів – часом у розширених звірячих норах, то знатні особи відправлялися у світ інший з особливою пошаною і за спеціальним ритуалом. Коли вмирав скіфський цар, повідомляє Геродот, його тіло бальзамували і возили по всій країні протягом 40 днів. Потім прах доставляли в місцевість Геррос (на межі територій сучасної Дніпропетровської і Запорозької областей) і там ховали. Через рік після смерті царя скіфи розставляли навколо кургану, почесну варту мертвих воїнів і коней на колах. Розповідь Геродота багатьом здавалася лише легендою. Але коли декілька років тому учасники українсько-німецької археологічної експедиції, що розкопує знаменитий Чортомлицькій курган, почали розчищати землю навколо крепіди, вони дійсно побачили купки, де людські і кінські кістки були перемішані з фрагментами кінської збруї і зброї. Якщо не рахувати воїнів-стражників, у кургані разом із царем поховано біля двох десятків людей: цариця, слуги, зброєносці, конюхи при конях. Усі вони були вбиті, щоб супроводжувати свого повелителя в загробному житті. Проте, вже у III-II ст. до н.е. під тиском зі Сходу споріднених савроматських племен, що жили перед тим у степах басейнів Волги і Дону й у Південному Приураллі, скіфи відійшли на Нижній Дунай, у Добруджу, на Нижній Дніпро і в Крим, утворивши т. зв. Малі Скіфії, що були втягнуті в орбіту елліністичної цивілізації. Занепалу Велику Скіфію заступила Сарматія, яка, всупереч військовій звитязі своїх воїнів, єдиною державою стати не спромоглася. Відомі такі могутні воєнно-племінні союзи сармат, як савромати, язигі, сіраки, роксолани, аорси, алани й ін. У військову справу Європи завдяки сарматам була впроваджена тактика бою в кінному строї важкоозброєних вершників – катафрактаріїв, що стало прообразом лицарської кавалерії. У лісостеповому Причорномор’ї при сарматах, як і в скіфські часи, збереглися укріплені поселення (протоміста) аграрно-ремісничого і торгового характеру. Порівняно непогано в кочівників-сармат були розвинені ремесла – ковальське, бронзоволиварне, шкіряне, деревообробне, ткацьке і т.д. Велику роль у сарматському середовищі грали жінки: вони разом із чоловіками брали участь у війнах (знатна дівчина поки не уб’є першого ворога не могла вийти заміж – звідси реальні паралелі до грецьких легенд про амазонок), були високо поважаними жрицями і царицями. З III-IV ст. н.е. більшість сарматських військово-політичних (племінних) союзів пали під ударами готів і гунів, а їхнє населення, втягнене до того ж у Велике переселення народів, поступово асимілювалося з навколишніми народами, зокрема, слов’янами. На Сіверському Дінці, Доні, Північному Кавказі ще в часи монгольської навали (XIII в.) фіксується пізньосарматське – аланське населення. Сучасні осетини, що живуть на Кавказі в Північно-Осетинській (Російська Федерація) і Південно-Осетинській (Грузія) республіках, являються прямими нащадками алан. Так степовики перетворилися на горців. 3. ЕЛЛІНСЬКІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я В VI СТ. ДО Н.Е. – VI СТ. Н.Е. Грецька колонізація Середземноморського басейну VIII-VI ст. до н.е., що отримала в літературі епітет «великої», з VII ст. перекидається і на землі Північного Причорномор’я, остаточно втягуючи їх у орбіту середземноморської цивілізації. Серед комплексу демографічних (відносне перенаселення), соціально-політичних (внутрішня боротьба різних угруповань) та економічних (різка диференціація багатих і бідних та потреба інтенсифікації виробництва) причин колонізаційного руху не останнє місце займали торговельні інтереси. Тодішня промисловість передових ремісничих центрів вимагала нових ринків збуту продукції та ринків сировини, якої не вистачало в Елладі (метали, ліс, хліб). Крім того зростаюча економіка потребувала регулярного притоку рабів. У процесі колонізації в Північному Причорномор’ї і Приазов’ї виникло чотири основних центри: 1) Ніконій (біля сучасного села Роксолани) і Тіра (від грецької назви Дністра – Тірас) – район Дністровського лиману (VI ст. до н.е.); 2) Борисфен, згодом – Ольвія (у перекладі «Щаслива») – район Дніпро-Бузького лиману (межа VII - VI ст. до н.е.); 3) Херсонес Таврійський (у перекладі «Півострів Таврів», поруч з сучасним Севастополем), Керкінітида (сучасна Євпаторія), Калос-Лімен (у перекладі «Прекрасна Гавань», сучасне Чорноморське) – район Західного Криму (VI - V ст. до н.е.); 4) Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Кіммерік, Горгіпія (спочатку – Синдська Гавань, нині – Анапа), Гермонасса (станиця Таманська Краснодарського краю РФ), Німфей – Східний Крим, території по обох берегах Керченської протоки, Таманський півострів (VI ст. до н.е.). В історії античних держав цього великого регіону виділяють два основних періоди: a) VI – ІI ст. до н.е. – час самостійного життя на базі еллінських традицій і більш-менш мирного співіснування зі скіфськими племенами; b) I ст. до н.е. – IV ст. н.е. – період підпорядкування спочатку Понтійському царству Мітрідата VI Євпатора, потім Римській державі, час руйнівних набігів гетів, готів, гунів та значного посилення «варваризації» культури і побуту. Основною формою державності у греків був поліс або місто-держава. Поліс (у римлян – civitas «об’єднання громадян» від лат. civis – громадянин) виріс із сільської общини, і сам став одним із варіантів общинної структури. Згідно з уявленнями самих древніх греків, поліс – це не стіни, а, перш за все, люди, громадянський колектив. Поліс являв собою єдність у трьох особах: держава, місто, община. Община складалася з колективу громадян, які були власниками земельних наділів і воїнами, людьми, зацікавленими в тому, щоб приймати участь у політичному і культурному житті свого рідного міста. Економічну основу полісу складала така форма власності на землю, яку можна назвати колективною (державною, общинною), й індивідуальною (приватною). Система органів влади і право полісів Північного Причорномор’я були схожими з інституціями материкової Греції. Вищим органом влади вважалися народні збори громадян-землевласників (скорочено – «народ»), які, поряд із радою, здійснювали законодавчі функції. У зборах брали участь усі громадяни (жінки, чужоземці та раби громадянами не являлися), вирішуючи питання зовнішньої політики, оборони, наділення іноземців громадянськими правами, забезпечення населення харчами в неврожайні роки, надання торговельних пільг. Виконавча влада належала окремим колегіям (найвища – колегія архонтів, військова – стратегів, контролююча виконання державних декретів – колегія номофілаків тощо) або окремим посадовим особам, які регулярно переобиралися, як правило, через рік. У колоніях діяли судові установи – дікастерії, що ділилися на різноманітні відділення для розгляду відповідних питань. Міста-держави східного Криму і Таманського півострова близько V ст. до н.е. об’єдналися в союз із метою забезпечення контролю над Керченською протокою (Боспором Кіммерійським) і над торговельними потоками між Азовським і Чорним морями. На чолі союзу встали правителі (архонти) Пантікапею. Близько 438 р. до н.е. Спартокіди встановили тиранічне правління, перетворивши слабку добровільну асоціацію міст (спочатку – релігійна, потім – військово-політичний союз) у могутню державу, відому як Боспорське царство. У цій монархії повільно, але неухильно відмирали традиції полісного самоврядування, інтенсивно зростала бюрократизація управління. Боспор – спадкова тиранія, що являлася, на думку фахівців, поодиноким явищем у конституційній історії античного світу. Характерна Боспору своєрідність організації суспільного життя полягала у синтезі елементів полісної державності з царським правлінням. З одного боку – обожнення династа, його необмежена влада, постійний бюрократичний апарат, царська власність на значну частину земель, наявність професійної армії, а з другого боку – видимість функціонування демократичних інститутів. Боспорські міста являли собою включені до складу держави поліси, наділені рядом привілеїв. Особливо – це столиця Пантікапей; могутня Феодосія, приєднана в IV ст. до н.е.; Танаїс, заснований у гирлі Дону близько III ст. до н.е. ймовірно противниками центральної влади; Фанагорія, що підтримала в І ст. н.е. Рим у боротьбі з повсталими боспорськими царями. Навіть у кінці ІІІ ст. еліта громадян, займаючи вищі міські посади, входить до царської ради. 4. ВАРВАРСЬКІ НАВАЛИ ТА ФІНАЛ АНТИЧНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У II-VII ст. (за іншим датуванням у IV-VI ст.) територія України, як і весь Європейський континент, переживає період Великого переселення народів, у ході якого безліч етносів перемінили місця свого давнішнього проживання. У цей період від варварських навал і деградації власної адміністративної системи пала Західно-Римська імперія (476 р.), а Східно-Римська (Візантійська) ледь устояла в боротьбі на декількох фронтах. До середини VI ст. статус міста змінюється. Херсон (така тепер офіційна назва Херсонесу) стає центром імперської провінції Візантії. До візантійських володінь у Криму ще перед Юстиніаном І (527-565 рр.) було приєднано Боспор. Розширення візантійської Таврики призвело до підвищення рангу правителів Херсона як центра провінції. У другій половині VI ст. військову і цивільну владу в регіоні здійснював дука Херсона. На українських землях істотно змінюється етнокультурний склад населення і політичний розклад сил. Спочатку в Північному Причорномор’ї тисячолітнє панування іранських племен похитнулося внаслідок заснуванням Готської держави. За легендою, ця держава в IV ст. скорила всі народи між Балтійським і Чорним морями. Зі скандинавських саг відома столиця цієї держави – «Данпарстад» (Дніпровське місто). Готи були східногерманським етносом, що переселився в І ст. до н.е. зі Скандинавії в низов’я Вісли і в II ст. з’явився на землях Україні. Готи поділялися на дві гілки: західних (візиготи-тервінги, або вестготи) і східних (остроготи-грейтунги, або остготи). З їхнім приходом значна частина населення Північного Причорномор’я втягується в ІІІ ст. у т. зв. «готські» або «скіфські» війни проти Риму. Відроджена після «готських» війн антична Тіра в IV ст. змінює свій статус, перетворюючись на політичний центр ранньодержавного об’єднання на чолі з візиготською воєнною аристократією. Під час «готських» війн антична Ольвія, так як і Тіра, припиняє своє існування. Після знищення Готського утворення гунами в 375-376 рр. вестготи відступили на Балканський півострів, за римські кордони. Іранські племена – давнішні хазяї Північного Причорномор’я – були потіснені остаточно гунами. Гуни являлися нащадками племен хунну, що до II ст. жили на території сучасної Монголії, і угро-фінських племен Волзько-Уральського межиріччя. У IV ст. вони, мабуть, домовившись із слов’янським племінним союзом антів, завдають поразки аланам, готам, установлюють протекторат над деякими грецькими колоніями на узбережжі. У V ст. вони на чолі з царем Аттілою, об’єднавши під своєю владою народи і держави Східної і Центральної Європи, загрожують самому існуванню обох Римських імперій. Гунські й союзні з ними війська борються за землі Галії й Італії. «Столиця» гунської «імперії» у цей час переноситься з Північного Причорномор’я («Гуновар» – ставка на нижньому Дніпрі) у Паннонію (сучасна Угорщина). Незважаючи на гучні перемоги, гунська велич швидко похилилася: після смерті Аттіли в 453 р. гуни терплять ряд нищівних поразок і з другої половини V ст. утрачають контроль над більшістю колишніх володінь. З тих пір в українських степах перебувають не дуже крупні племінні союзи кочівників-тюрків булгар, авар, гузів, угрів, печенігів, що прийшли на ці землі в складі гунської орди або вже після її розпаду.