Теми рефератів з історії України

ІНДЗ

План

1. Умови і основні тенденції розвитку української культури ХVІІІ ст.

2. Освіта і наука.

3. Філософська та історична думка. Г.С. Сковорода.

4. Усна народна творчість. Література.

5. Зрушення в архітектурі й образотворчому мистецтві.

Скласти план усної розповіді про умови розвитку та стан культури в Україні XVIII ст.

Реферати:

Мислитель і письменник Г. Сковорода.

Києво-Могилянська Академія.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, варто мати на увазі, що характерними рисами культурного процесу на українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу, підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими, вплив європейських культурних процесів. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу, а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

Гальмівними чинниками культурного процесу на українських землях було поступове, але досить потужне обмеження, а потім і втрата державності. В зазначений період освіта і культура розвивалася у тісному зв’язку з економічними та суспільно-політичними процесами, що проходили у різних землях України по-різному. На Правобережжі, Закарпатті та Буковині, що перебували під чужоземним гнітом, українська культура пригнічувалася зростаючим іноземним впливом.

На Лівобережній Україні, разом із обмеженням автономії Гетьманщини, втрачалися інтелектуальні сили, які чи під примусом, чи шукаючи сприятливих умов для праці, переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу «чужим вівтарям» полягав у тому, що українці втрачали своє національне ім’я й збільшували коло представників «російської культури», яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойованих, асимільованих, підкорених народів. Серед цих асимільованих Росією культур перше місце належить українській, зазначала Н. Полонська-Василенко.

В умовах колонізації і русифікації, під окупаціями Росії та Польщі, залишилася сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Такою силою була національна свідомість. Осередком боротьби за національну самобутність було Запорожжя. У ХVІІІ столітті головним проводирем національної боротьби стала еліта України – козацька старшина.

У другому питанні необхідно охарактеризувати стан освіти і науки у ХVІІІ столітті. Саме стан освіти і науки в суспільстві є своєрідним критерієм рівня духовної культури.

Початкових шкіл в Українській козацькій державі було чимало. У 1740-1748 рр. у семи полках Гетьманщини було 866 (одна школа припадала на 1000 душ населення). У чотирьох полках Слобідської України було 124 школи (за даними Н. Полонської-Василенко). В містах діяли братські школи.

На українських землях під польською владою стан освіти був значно гіршим. Українська заможна верства дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Брак шкіл для народних мас і їх не освіченість гальмували створення української інтелігенції.

Осередком вищої освіти була Києво-Могилянська колегія, яка в 1701 році була перейменована на Академію, їй було дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1000 злотих. Велику роль у зміцненні Академії відіграв гетьман Іван Мазепа. За зв’язки з Мазепою Академія заплатила важку ціну, так як впродовж 30 наступних років після антимосковського виступу Мазепи вона піддавалась утискам царським урядом. Петро І заборонив навчатися в Академії підданим Польщі. У лютому 1709 року замість 2000 учнів було тільки 161. Лише у 1744 році їх кількість збільшилась до 1000 (за Н. Полонською-Василенко). Києво-Могилянська Академія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, міщан, селян. За 150 років свого існування в ній навчалося близько 25000 українців, з яких вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, що впродовж ХVІІІ століття займала урядові місця.

Києво-Могилянська академія було «кузнею кадрів» і для інших слов’янських земель, особливо для Московії-Росії. Випускники Академії були організаторами і професорами шкіл у Росії, займали місця архімандритів, єпископів, митрополитів Православної Церкви: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський. За даними Н. Полонської-Василенко, за час з 1721 до 1750 р. не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії. Саме в Академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів (О. Бойко).

У ХVІІІ ст. сталися певні зрушення і в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Так, І. Галятовський досліджував причинно-наслідкові зв’язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка і т.д. Є. Славинський перекладав та популяризував книгу Везолія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених не рідко мали прикладний характер. Наприклад, Ф. Прокопович у 1707-1708 рр. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії, а також підручник «Скорочення змішаної математики». Активно накопичувались і медичні знання. Про високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини.

Перша в Україні польова аптека з’явилася 1707 р. у м. Лубнах, а у 1787 р. в Єлисаветграді відкрилася перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович описали епідемії чуми і холери та запровадили віспощеплення та інші попереджувальні заходи для боротьби з цими хворобами. Багато випускників Академії заснували лікувальні заклади на Україні, в Білорусії, Росії, Грузії. Крім суто лікарської практики, вони перекладали зарубіжних авторів, укладали словники з анатомії й фізіології, писали наукові праці. Природні явища закликав вивчати Ф. Прокопович, який виголосив перед могилянцями спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики». Природознавством цікавились і інші вчені Академії. Так, Ф. Яновський зібрав велику колекцію морських павуків, яку передав до Петербурзької Кунсткамери, а К. Кондратович уклав перший в Росії ботанічний словник.

Відповідь на третє питання – це розповідь про розвиток філософської думки та накопичення історичних знань. Філософська традиція даного періоду репрезентована цілою плеядою українських вчених-мислителів, серед яких – С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербаківський та ін. Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794 рр.). Народився він в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив з козацького роду. В 1734-1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В 1741-1744 роках був співаком придворної капели в Петербурзі. Деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У 1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік він пробув в Троїце-Сергієвій лаврі. Після повернення в Україну знову працював домашнім вчителем, а потім викладав у Харківському колегіумі. Із творчої спадщини митця відомі «Сад божественных песней» (1756 р.), «Басни Харьковскія» (1774 р.) та ін. Останні 25 років свого життя Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи свої ідеї. Тоді ж і написав свої основні твори – «Діалог, или Розглагол о древнем мире», «Наркісс. Розговор о том: узнай себя» та ін. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Визначними історичними творами, що з’явились у цей час були так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії – Самовидець (Ракушка-Романовський), Григорій Граб’янка й Самійло Величко. Їх праці являють собою помітне зрушення в українській історіографії – перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичного трактування. Джерелами для авторів слугували господарські, військові, дипломатичні документи, тому їх праці можна назвати літописами лише умовно.

У ХVІІІ ст. з’явились історичні твори, у яких просліджувалась тяглість історії України і єдність українського народу від княжих часів до ХVІІІ ст., єдність його держави. У 1730-х роках складено «Краткое описание о козацком малоросійском народе». У 1770 р. Ст. Лукомський підготував «Собрание историческое». Історик Василь Рубан (1742-1795) видав «Краткую летопись Малой Росии» невідомого автора, а також «Записки» Василя Григоровича-Барського. Плідно працювали і інші історики: Микола Бантиш-Каменський (1737-1814) – вчений, історіограф; Максим Берлінський (1764-1848) – один із перших дослідників історії Києва. В історичних працях досліджуваного періоду відчутні пошуки причинно-наслідкових зв’язків історичних подій та явищ, присутнє критичне ставлення до джерел. Саме тоді історія як наука виділилась із значної енциклопедичної маси гуманітарних знань, а історичні знання викладалися на принципах системності та послідовності.

Історичні знання відкладалися у щоденниках, мемуарах, епістолярній спадщині. Цінним є «Дневник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола. Величезний «Дневник» залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, що був людиною широких наукових інтересів. Важливим джерелом історії України є «Дневник» генерального хорунжого Миколи Ханенка, який був серед найближчого оточення гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола і був одним з найбільш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

Отож упродовж ХVІІІ ст. поступальним був процес накопичення історичних знань, розширення джерельної бази історичних досліджень і перетворення історії в окрему галузь науки.

У четвертому питанні потрібно охарактеризувати усну народну творчість досліджуваного періоду, яка була джерелом піднесення української літератури та національно культури в цілому. У літературі здійснювався поступовий перехід від виключно ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклала початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була написана народною мовою, а джерелами написання послужили народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Найпоширенішим видом літератури першої половини ХVІІІ ст. була драма. Вона була пов’язана з Київською Колегією, так як в переважній більшості авторами були викладачі, а акторами – студенти цього навчального закладу. У др. половині ХVІІІ ст. найбільшого розцвіту досяг вертеп.

У другій половині ХVІІІ ст. з’явилися літературні твори, які чітко виокремлювались від попередніх своєю ідейною спрямованістю. Це, зокрема, «Розговор Великоросии з Малороссиею», написаний 1762 р. перекладачем Генеральної Військової Канцелярії Семеном Дівовичем. Цей твір являє собою віршовану форму діалогу між Україною і Росією, де Україна доводить права на свою історичну суверенність. О. Оглоблин назвав твір С. Дівовича великої сили українським літературним протестом проти московської централістської політики. Близькою до цього твору є «Ода на рабство» В. Капніста, яка являє собою протест російської централістської політики в Україні. Обидва названі твори є зразками нової літератури і відзначаються чітко вираженою ідейною спрямованістю і патріотизмом.

Не дивлячись на русифікаторську політику царизму, завдячуючи Києво-Могилянській академії, в той період відбувалося ставлення української поетичної школи. Викладачі академії написали низку посібників із поетики і риторики, в яких розроблялася теорія літератури, зокрема поезії.

Відповідь на п’яте питання – це розповідь про нові явища в архітектурі та образотворчому мистецтві. В архітектурі та мистецтві традиційно використовувався стиль бароко (від італійського barocco – вибагливий, примхливий) – це стиль у мистецтві наприкінці ХVІІ – в середині ХVІІІ ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Архітектурне піднесення України пов’язане з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають цю добу «добою бароко Заборовського». Тоді з’явились твори видатного архітектора Шеделя (двіниці – Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, Михайлівського монастиря). У середині ХVІІІ ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко – рококо. У такому стилі побудована Андріївська церква в Києві – твір архітектора Растреллі, Покровська церква в Києві, церква – в Казельці (архітектор Квасов), собор Св. Юра у Львові (архітектор Б. Меретіні-Мердер).

Визначними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Однією з найкращих споруд Ковніра був корпус на території Києво-Печерської лаври. Найвідоміші роботи Григоровича-Барського – надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська та Набережно-Микільська церква, фонтан «Самсон» у Києві.

Становлення нового типу освіти, широке використання античної та європейської культурної спадщини справили вплив і на образотворче мистецтво України. У живопису, графіці, скульптурі спостерігався перехід від середньовічних канонів до національних форм з виразними демократичними елементами. До середини ХVІІІ ст. оформилися школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли малярні при Софіївському соборі, при Межигірському монастирі, при Троїце-Іллінському монастирі в Чернігові та в інших містах України.

Характерною складовою храмового живопису був у цей час так званий ктиторський портрет. З’являються картини світської тематики.

Серед майстрів станкового іконописного живопису початку ХVІІІ ст. почесне місце займав Іван Руткович. Він був автором іконостасу П’ятницької церкви м. Жовкви, який вражає глибокою людяністю образів. Тоді ж працював Іов Кондзелевич, автор знаменитого Богородчанського іконостасу в скиті Манявському.

Популярним серед жанрів світського мистецтва був парсунний живопис, тобто портрет. Розвивався і такий вид мистецтва, як народна картина.

Розвивалось на українських землях і графічне мистецтво. Найвідоміші школи графіки були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, в Чернігові та Львові. На цій ниві творили такі відомі митці, як І. Щирський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура, М. Карновський та ін.

Опрацювавши запропоновану літературу і розкриваючи тему семінару, необхідно акцентувати увагу на тому, що розвиток української культури ХVІІІ ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Українські землі входили до трьох держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їх уряди здійснювали колонізаторську політику щодо корінного населення, яка була спрямована на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри. Традиційна українська культура поступово втрачала свою самобутність і все ж у ХVІІІ ст. спостерігалося її піднесення.

Основна хронологія:

1681-1736 рр. – життя та діяльність Феофана Прокоповича, одного з найосвіченіших людей свого часу, який у 1711 р. був ректором Києво-Могилянської академії, а з 1716 р. став найближчим радником Петра І з питань церковної реформи. Публіцист, драматург і поет, знавець філософії та богослов’я, автор історичних, юридичних, педагогічних праць.

1701-1747 рр. – життя та діяльність Василя Григоровича-Барського, письменника, мандрівника, художника.

1720 р. – Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1721 р. – Ф. Прокопович уклав «Духовний регламент», у якому обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією.

1722 р. – заснування у Бєлгороді наукового центру, який у 1726 р. був переведений до Харкова і у 1731 році отримав статус Харківського колегіуму.

1722-1794 рр. – життя та діяльність Григорія Сковороди.

1729 р. – Петро ІІ розпорядився переписати з української мови російською державні постанови і розпорядження.

1731-1745 рр. – під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври.

1747-1753 рр. – за проектом Б. Растреллі у Києві була збудована Андріївська церква.

1752-1755 рр. – за проектом Б. Растреллі у Києві був збудований царський (Маріїнський) палац.

1758-1823 рр. – життя та діяльність Василя Капніста, письменника, патріота.

1763 р. – Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1773 р. – Антоній Піллер відкрив друкарню у Львові.

1775 р. – Синод видав розпорядження про вилучення з усіх шкіл українських букварів.

1776 р. – з’явилась перша українська газета – «Львівська газета», що була видрукована французькою мовою й розміщувалась на чотирьох сторінках.

Опорні поняття та терміни:

БАРОКО – стиль в європейському мистецтві кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні поряд з «високим», аристократичним бароко існувало народне – міщанське, селянське, козацьке.

КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ – умовна назва групи українських літописів, яка утвердилася ще у ХVІІІ ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український». До них відносять три класичні пам’ятки української історіографії – літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. Однак коло їх дещо ширше.

Література:

1. Археологія доби Українського козацтва ХVІ- ХVІІІ ст. / Д.Я. Телегін (відп. ред.). – К., 1992. – С. 135-146; 208-221.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999.- С. 175-184.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 354-366.

4. Брюховецький В. Відродження // КС. – 1993. – № 1. – С. 2-5.

5. Виговський М., Філоненко С. Києво-Могилянська академія в ХVІІІ ст. // КС. – 1992. - № 6. – С. 86-89.

6. Голобуцький П. Києво-Могилянська академія // Політична думка. – 1996. – № 1-2. – С.10-24.

7. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 423-432.

8. Дзюба О. Києво-Могилянська академія очима німецького пастора // КС. – 1994. - № 2. – С. 93-95.

9. Історія України. Курс лекцій / Кер. авт. кол. Л. Г. Мельник. – К., 1991. – С. 352-374.

10. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К., 1994. – С. 513-520.

11. Культура українського народу / В.М. Русанівський, Г.В. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. – К., 1994. – С. 94-129.

12. Петров В. Г.С. Сковорода. Спроба характеристики // КС. – 2001. - № 4. – С. 109-121.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 111-233.

14. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 176-182.

15. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М. Заковича. – К., 2002. – С. 405-442.

16. Хижняк З. Києво-Могилянська академія. – К., 1988.

17. Шип Н.А. З історії Київської духовної академії // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 91-105.

18. Шибанов Георгій. Інтелектуально-мистецьке оточення Григорія Сковороди на Слобожанщині у 60-х роках XVIII ст. // КС. – 2007. - № 1. – С. 151-160.

Дата добавления: 2015-05-22