Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Неолітична революція 1 страница





 

Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства, тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності.Термін "неолітична революція" увів у 1949 англійський археолог Гордон Чайлд. В епоху мезоліту, що тривала у XI-VIII тис. до н.е., на всіх заселених людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних границь. Людина придбала всі біологічні характеристики сучасної людини, а людство розділилося на раси. В епоху неоліту (VIII-ІІІ тис. до н.е.) у географічно віддалених людських співтовариствах відбулася ціла серія драматичних технологічних і соціальних змін, котрі називаються «неолітичною революцією». Її сутність полягає у переході від господарства привласнюючого (збиральництва, мисливства і рибальства) до виробляючого (землеробства і скотарства).

4. Грецька колонізація Північного Причорномор’я.У VII-VI ст. до н.е. починається процес «великої грецької колонізації» у Північному Причорномор’ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань — Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. — Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія — на Тамані.Основою грецького господарства Північного Причорномор’я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло — ткацтво, гончарство, обробка металів.Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор’я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.Проте на зламі IV — ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму — все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції — Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.А протягом ІІІ — ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.



5. Східні слов’яни напередодні утворення держави їх племінні об’єднанняПитання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II — I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.Передслов’янський період пов’язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою «венеди». Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення — анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства.Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла — ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами — державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах — віче.Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV — початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва «слов’яни» — людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у «Повісті временних літ»: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри — Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених — Ростово-Суздальська земля).Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян слід виділити — Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди —патріархальні об’єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи — обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог — бог Сонця й добра; Перун — бог грому; Сварог — бог неба; Дана — богиня води; Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби. Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.Вірили східні слов’яни і в духів — домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні — тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі «звіриним» і «геометричним» жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

6. Роль князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава у становленні Київської державиУтворення держави Київська Русь літописна традиція пов’язує з іменем князя Олега. Відомості про Олега здебільшого є легендарними, а не історично достовірними. Залишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів. З літописів відомо, що у 882 р. Олег силою підкорив Київ, вбивши київських князів Аскольда та Діра і тим самим об’єднавши два державотворчі центри у Східній Європі: Славію (Ладога, Новгород) і Київ. Ці міста були головними на торговельному шляху з «варягів у греки». Заволодівши Києвом, він намагався поширити свою владу на сусідні племена: сіверян, древлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів, словен. Поширивши владу на ці території (тобто право на збір данини), вступив у конфлікт з хозарами, які не бажали мати сильного противника на своїх кордонах і втрачати джерело надходження невільників і прибутків від транзитної торгівлі. Війна Олега з хозарами скінчилась тим, що він зруйнував їхні порти на Каспії. Щоб закріпитись у Києві і домогтись міжнародного визнання, він здійснив походи на Константинополь (907, 911) і уклав вигідні торговельні угоди. Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912-945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одружується із псковитянкою Ольгою. Як і його попередники, він утверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, хозар. Але його успіхи були мінімальними. Зміцнивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Пограбувавши багаті волзькі міста хозар, Ігор під час збирання данини з підвладних племен (древлян) потрапив у засідку і загинув. Древляни, що повстали проти нього, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину. Ставши на престол по смерті свого чоловіка Ігоря, Ольга (945-964) показала себе гнучким і розумним політиком. Конфлікт з древлянами виявив усю недосконалість управління державою. Помстившись древлянам (Ольга наказала спалити їхнє місто Іскоростень) і тим самим засвідчивши свою владу, вона провела реформи, спрямовані на запобігання таких конфліктів у майбутньому. Княгиня Ольга упорядкувала систему збирання данини (створювались спеціальні укріплені пункти (становища), в яких представники княгині приймали данину за визначеними розмірами— «уроками»). Вона заклала основи для створення державного апарату. У ключових містах держави влаштовувались спеціальні опорні пункти, де зосереджувалась адміністративна та судова влада княгині. На відміну від своїх попередників, княгиня Ольга зовнішньополітичні проблеми намагалась вирішувати мирними засобами. Так, у 957 р. вперше в історії Київської Русі відбувся офіційний візит глави держави — княгині Ольги — до столиці Візантійської імперії Константинополя. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про церемонії» дав опис цього візиту. У Царгороді (Константинополі) Ольга прийняла хрещення, ймовірно, вдруге. Ця подія мала не тільки церковну, а й політичну вагу. Давньоукраїнський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі. Щоб здійснити тиск на Візантію, княгиня Ольга зав’язала відносини з західноєвропейськими державами, зокрема з Німеччиною. У 964 р. на чолі держави стає Святослав, який насамперед був князем-воїном. Майже все своє коротке правління він провів у постійних походах і війнах. Головним своїм завданням Святослав вбачав знищення Хозарського каганату, який здійснював набіги на слов’янські племена і контролював важливі торговельні шляхи по Волзі, Дону. У 964 р. Святослав розпочав свій похід на Схід, у результаті якого ним було підкорено в’ятичів, волзьких булгар, розгромлено Хозарський каганат і знищено його столицю Ітіль. Після цього він продовжив свій похід з метою підкорення Північного Кавказу. Цей похід мав далекосяжні наслідки для Київської Русі: з одного боку, був відкритий шлях для подальшого освоєння слов’янами північно-східних земель, а з іншого, знищивши каганат, він відкрив шлях у причорноморські степи кочовим народам з глибини Азії. Першими з них були печеніги. Починаючи з 968 р., Святослав основну увагу зосередив на Балканах, де велася гостра боротьба між Візантією і могутнім Болгарським царством. У цій війні він виступив на боці Візантії. Його похід у Болгарію був успішним. Святославу вдалося заволодіти багатими придунайськими землями. Зрозумівши їх вигідне розташування, він намагається перенести туди центр своєї держави. Загроза печенігів змушує його тимчасово повернутися до Києва, але, відвернувши її, він знову повертається до Болгарії. Поява нового агресивного сусіда на своїх кордонах не влаштовувала Візантію. Імператор Цимісхій розпочинає війну зі Святославом і примушує його відмовитися від своїх планів облаштуватись на Дунаї. Під час повернення з важкого походу на Святослава біля дніпровських порогів напали печеніги і вбили його. У період князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава відбувається становлення нової могутньої держави у Східній Європі, яка стає вагомим чинником у міжнародних відносинах.

7. Завершення формування Київської держави. Володимир Великий і його реформи. Історичне значення хрещення РусіПісля смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князюванню його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978-1054 рр.).За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов’янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981р.), в’ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Деруна верховним богом країни, а в 988р., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, — «Закон земляний». Володимир піклувався про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних відносинах Русі відводилося, як і раніше, Візантії. У 988 р. Володимир допоміг візантійському імператорові Василію приборкати бунтівних феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на допомогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру, принцесу Анну. В останні роки X ст. Володимир зосередив зусилля на боротьбі з кочівниками-печені-гами, що загрожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти печенігів і перемагав їх. Літопис замовчує про останні 15 років життя князя. Але з іноземних джерел відомо, що Анна померла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час приготування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві.

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційною релігією Київське держави. Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.Навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі проходив повільно, а нерідко і з труднощами, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв’язки нової християнської країни, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

 

8. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. Руська правдаМіж синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р. У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав — у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий, звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор.У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший — з візантійською принцесою, ще двоє — з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша — за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя — за французького короля Генріха І.Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, як то було раніше, а слов’янина — Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне «місто Ярослава», головною окрасою якого стали Золоті ворота та Софіївський собор. У 1051 р. на схилах Дніпра було засновано Печерський монастир — майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час нараховувалось 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав у 1051р. призначив київським митрополитом видатного письменника русича Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора.З ім’ям Ярослава пов’язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до книжок і науки його й прозвали Мудрим. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язане створення першого літописного зводу 1037-1039 рр. та першого писаного зводу законів — «Руської правди». Об’єднання звичаєвих правових норм у збірник законів вважається однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого. «Руська правда» не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. «Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і формуванні державного управління. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в один ряд з головними країнами середньовічного світу — Візантією та Германською імперією; та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

9. Політична роздрібненість Київської Русі та її наслідки Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад

давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то на початку XIII ст. їх кількість досягла 50, а у XIV ст. — 250.Роздроблення отримало в науці назву «феодального», бо його визначальними причинами були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.Політичну роздробленість спричинило кілька факторів.1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов’янами тут проживало більше 20 народів: на півночі і північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги.2. Зростання великого феодального землеволодіння.Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком оволодівши підвладними землями, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.Тривалий час серед істориків панувала думка про те, ща основною причиною роздробленості було порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, було причиною феодальної роздробленості. І хоча з 50-х рр. XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидним є той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували давньоруську державу. В центрі міжусобного протистояння знаходився Київ, який у той час був не тільки символом, ай засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу.4. Зміна торговельної кон’юнктури і занепад торгівлі.У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, ослабла Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією та Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше починають заявляти про себе Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

11. Монгольська навала на українські землі та її наслідки.На межі ХІІ-ХІІІ ст. племена, що кочували у степах на північ від Китаю, об’єднались під владою талановитого вождя на ім’я Темучин (у 1206 р. прибрав собі титул Чингісхана, тобто хана над ханами). Він зумів спрямувати енергію і військову силу об’єднаних племен на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингісхан рушив на Середню Азію, Іран.У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом із половцями зустріли монголо-татарське військо нар. Калці (1223р.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено через ворожнечу між князями і було розгромлене. Монголо-татари, не маючи достатньо сил, повернули назад. При переправі через Волгу вони були розгромлені волзькими болгарами. Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони на чолі з онуком Чингісхана Батиєм знову опинились на кордонах Русі. Спочатку вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир та ін. У1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240р.— Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо боронилися шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі до Польщі й Угорщини. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 ніколи більше не піднялися з руїн, 15 — з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а домонгольського рівня у кам’яному будівництві було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі і торгівля.Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1363 р. українські землі було звільнено від їх панування.

12Входження українських земель до складу Польщі. Існує така точка зору з приводу часу прилучення до Великого князівства Литовського подільських земель. У згоді з нею, це сталося ще в 40-х рр. XIV ст., коли землі, розташовані між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю та Чорним морем - з півночі на південь, потрапили під пильну увагу середнього сина Гедиміна Коріата-Михайла. Саме тоді на так званому Малому Поділлі - землях між Кам'янцем, Смотричем,





Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 530; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.005 сек.