Неолітична революція 5 страница

«Українізація»: причини і наслідки керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ «Про радянську владу на Україні», затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». У квітні 1923 р. відбувся XIII з’їзд РКП(б). у якому розглядалося національне питання. З’їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національних республіках. Щоб зміцнити свій вплив у республіках, патрія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 —1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки не українці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останнього у Москву — поляк

46.Входження України до складу СРСР: її піолітико-правовий статус. В грудні 1920 року між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачай об’єднання сіл-.і наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду рос. Федерації. На V-му Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 року) проти цього договору виступили представники опозиційних партійю Проте з’їзд ратифікував договір. Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським вдавалося зберігати певну автономність. Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.В 1922 р. під приводом необхідності спільної боротьби проти «внутрішньої контрреволюції та міжнародного імперіалізму» об’єднання сил в «соціалістичному будівництві», лінія на централізацію управління всіма республіками активізувалась. Комісія ЦК РКП(б) на чолі з Сталіним розробила проект договору про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками. Передбачалось, що Україна, Білорусія і Закавказька Федерація увійдуть до складу росії на правах автономних республік. Серед керівництва УСРР не було одностайності щодо цього. Так, Дмитро Мануїльський підтримував сталінський план «автономізації», а М. Скрипник, X. Раковський були проти. Проти «автономізації» виступив Ленін. З його ініціативи на жовтневому пленумі ЦК РКП(б) в 1922 р. було вирішено, що РСФРР, ЗСФРР, Україна та Білорусія утворять на рівних правах нову федерацію.10 грудня схвалено Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших республік негайно оформити створення СРСР.ЗО грудня 1922 р. у Москві відкрився 1 з’їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Було створено Центральний Виконавчий Комітет СРСР і обрано 4-х голів ЦВК (від України — Г. Петровський). Процес конституційного оформлення СРСР продовжувався в 1923 році. В січні 1924 р. на II з’їзді Рад СРСР остаточно затверджено Конституцію СРСР. В травні 1925 р. прийнято новий текст Конституції УСРР.В процесі створення СРСР план федеративного об’єднання республік було підмінено «автономізацією». Республіка фактично втратила свою незалежність і поступово перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами.

47.. Здійснення індустріалізації в Україні. Будови перших п’ятирічок Здійснення індустріалізації сталінськими методами призводило до істотного зниження життєвого рівня трудящих. результати капітального будівництва у важкій промисловості були вагомими. Поміж промислових об’єктів виділялися 35 гігантів вартістю понад 100 млн. крб. кожний. З них в Україні розміщувалося 12 об’єктів — 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали три металургійні заводи («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь»), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паротягобудівний завод і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Днілродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).Завдяки посиленому будівництву електростанцій країна ще в 1931 р. досягла рівня розвитку електроенергетики, передбаченого планом ГОЕЛРО.Великі електростанції було споруджено у Києві, Харкові, Дніпродзержинську, Кривому Розі та інших містах.У першій п’ятирічці передбачалося створення ряду комбінатів по виробництву азотних добрив за новітньою технологією — з синтетичного аміаку, отримуваного з водню коксового газу і азоту повітря. В Україні потрібно було здійснити будівництво шести азотнотукових заводів. Одначе ця програма скоротилася й розтяглася в часі. На горлівському азотнотуковому заводі випуск добрив було налагоджено наприкінці другої п’ятирічки, на дніпродзержинському — у третій. Будівництво Сєвєродонецького хімзаводу почалось у 1933 р., але потім було законсервовано через відсутність коштів.У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргар-инова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, за 1928—1937 рр. було побудовано 67 механізованих хлібозаводів, п’ять великих м’ясокомбінатів. У 1932 р. став до ладу херсонський консервний завод проектною потужністю 128 млн. умовних банок на рік, що набагато перевищувало потужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. У цукровій промисловості планом першої п’ятирічки передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Згодом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною такий приріст потужностей. Було побудовано три цукрових заводи — веселоподолянський, лохвицький і куп’янський.розвивалася легка промисловість. У Києві, Харкові й Дніпропетровську виникли три великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом, в Одесі, Харкові й Києві було побудовано трикотажні фабрики.

48.Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр. Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення селянської війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його оточення вирішили зламати опір колективізації шляхом винищення українського селянства. Почалася одна з найбільших трагедій українського народу — спланований і організований голодомор. Внаслідок колективізації в Украі’ні почалося різке падіння продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд встановлював для України непомірні хлібозаготівельні плани, внаслідок чого вже наприкінці 193) р. з’явились симптоми голоду,В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». Незабаром з’явився закон про боротьбу зі спекуляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в містах і передбачав за це ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні загони, щоб не допускати сюди голодних селян.Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. ЗО жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив «зобов’язання» України по хлібозаготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)!) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій молотовської комісії. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тис. чол. Наступного року голод набув ще біпьших розмірів. В 1933 р. до організації голоду в Україні доклали руку Лазар Каганооич, який слідом за Молотовим прибув сюди, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці.Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людоїдства.Внаслідок голодомору в Україні загинуло близько 5 млн. осіб (18,8% усіх жителів), Історики С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) вважають, що втрати від голоду становили від 4,3 до 6 млн. чоловік.

49. Суспільно-політичне життя в Україні в 30 роках. Сталінські репресії З кінця 20-х рр. починає затверджуватися сталінський тоталітарний режим, оформлюється культ особи Сталіна, відновлюються репресії, дещо призабуті за роки непу. Сталінський курс на суцільну масову колективізацію і ліквідацію куркуля як класу, на форсовану індустріалізацію, неминуче повинен був викликати опір з боку різних верств населення в Україні, в першу чергу селянства та інтелігенції.Вже на початку 1928 р. відбувся процес над старими спеціалістами Донбасу, який дістав назву «Шахтинська справа». Стара технічна інтелігенція була звинувачена у «шкідництві». З 49 засуджених 7 розстріляли. Цей процес провели, щоб залякати старих спеціалістів-інженерів.У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над Спілкою визволення України, за яким проходило 45 видатних діячів української національної інтелігенції: академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицькі-Черняхівська та ін. Усього по Україні за справою СВУ було репресовано до 5 тисяч чоловік.У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква.У першій половині 30-х рр. репресії проти української інтелігенції набувають більшого розмаху, особливо у 1932-1933 рр., що не випадково співпадає з голодомором. До українських діячів широко застосовується звинувачення в націоналізмі. Почалася критика М. Скрипника, не витримавши якої, 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий, протестуючи цим проти переслідувань діячів української культури.У грудні 1933 р. заступник наркома освіти А. Хвиля оголосив кобзу та бандуру «класоворожими» інструментами. У грудні 1934 р. в Харкові, під час заключного етапу Республіканської олімпіади міста і села, були заарештовані і розстріляні майже триста українських кобзарів та лірників.З 1933 р. починаються широкі репресії проти діячів української культури, жертвами яких стали близько 500 письменників. У 1933 р. були заарештовані Л. Курбас, художник М. Бойчук та вся його школа. Всі існуючі літературно-художні об’єднання були ліквідовані. У 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України, а потім інші спілки. Тобто весь процес творчості підпадав під контроль партійних чиновників. Гоніння зазнала й українська наука. У 1934 р. при загадкових обставинах помер М. Грушевський.Провідниками сталінської політики в Україні були в першу чергу представники вищого державно-партійного керівництва. У 1928-1938 рр. генеральним (першим) секретарем ЦК КП(б)У був С. Косіор, а з 1938 р. його замінив М. Хрущов (1938-1947, 1947-1949 рр.). У 1933 р. в Україну з надзвичайними повноваженнями був присланий П. Постишев, який став другим секретарем ЦК КП(б)У. З 1933 р. ДПУ (потім НКВС) УРСР очолив Балицький.Особливого розмаху сталінські репресії набувають після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.). В Україні органи держбезпеки «викривають» багато «контрреволюційних організацій», серед яких найбільші були: у 1933 – «Український національній центр», «Українська військова організація», «Польська організація військова», у 1934 – «Білогвардійський терористичний центр у Києві» та інші.Пік репресій припадає на 1937-1938 рр., коли жертвами їх стають кілька мільйонів чоловік, з яких кілька сотень тисяч було розстріляно. Серед жертв були різні люди, також і відомі діячі в Україні: С. Косіор, Е. Квірінг, Х. Раковський, Ю. Коцюбинський, Ю. Медвєдєв, В. Чубар, В. Затонський та багато інших. Широкими були репресії й проти військових кадрів. Були репресовані тисячі офіцерів, серед яких Якір – командуючий Київським військовим округом, Дубовий – командуючий Харківським військовим округом.Наприкінці 30-х рр. завершується згортання українізації, що особливо активізується після самогубства Скрипника. У 1938 р. були закриті навчальні заклади з національними мовами навчання, а у 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та інші ради.Наприкінці 30-х рр. сталінський тоталітарний режим остаточно затвердився в усіх сферах життя – економічній, політичній і духовній. 5 грудня 1937 р. надзвичайний ХІV Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР, яка була дуже демократичною, але тодішня суспільна практика це заперечувала.

52 Течії антифашистського Руху Опору в Україні в роки ВВВ та його внесок у перемогу над ворогом Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбники уже в 1941 р. захопили територію України з населенням близько 42 млн. осіб. Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але план блискавичної війни- не вдався і вона набула затяжного характеру. Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з’явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. У русі Опору брали участь утікачі-партійні і безпартійні, дорослі і діти. Командирами радянських партизанів стали С.Ковпак,.В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942 р. — січні 1943 р. підпільна молодіжна організація «Молода гвардія» і крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.Перше українське національне збройне формування з’явилося на Волині — «Поліська Січ» Тараса Бульби.У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. Її головнокомандувачем став Роман Шухевич. Повстанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН(б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та частково східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви. Також на території західних областей України діяли і польські партизанські з’єднання, які ворогували як з загонами УПА, так і з радянськими партизанами.Партизанський рух відіграв важливу роль під час Курської битви, коли партизани провели скоординовану операцію на залізницях з метою зірвати перегрупування частин ворога.Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створен-ня Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

54. Процес десталінізації в Україні, його позитивні сторони, непослідовність та обмеженість 5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Ця дата стала початком процесу, що згодом отримав назву «відлига» — процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Розвиток і поглиблення цього процесу став основою десталінізації — тобто відхід від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. У результаті на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді — 75%, а серед директорів великих підприємств — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ. Вихідці з України зайняли провідні місця і в союзному керівництві.Зростання ролі і кількості українців у партійно-державному апараті супроводжувалось процесом перебудови і вдосконалення самого апарату. Крім змін в партійному та державному керівництві почався процес поступового відходу від найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Припинились масові репресії, почався обережний процес реабілітації репресованих у 30-40-і роки і повернення депортованих членів, пов’язаних з діяльністю ОУН-УПА.Нове радянське керівництво, що стало до керівництва держави після смерті Сталіна, усвідомлювало, що майбутнє Радянського Союзу залежить від успіхів СРСР в економічному змаганні із Заходом. Уже починаючи з 1953 p., починається процес реформ. Початок реформування було покладено на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення податків на присадибне господарство, списування заборгованості колгоспів, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарських підприємств та ін.Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 50-х років була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР.Позитивні зрушення були б більш вагомими, як би не волюнтаристські нереалістичні надпрограми, що почались втілюватись у життя вже в 1954 р. Першою такою програмою стало освоєння цілинних і перелогових земель. її було започатковано на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС.. Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних і людських ресурсівДругою напрограмою, що була започаткована в цей час, стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-культур». У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про розширення посівів кукурудзи.Незважаючи на те, що нове радянське керівництво звертало велику увагу на розвиток сільського господарства, все ж пріоритетним залишався розвиток промисловості. У республіці розвивались галузі, що закріплювали статус УРСР як паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і воєнної промисловості. У 1952-1955 pp. було збудовано Каховську ГЕС, а до кінця десятиліття ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії в 1,9 раза. Продовжувався процес розвитку вугільної, нафтової і газової промисловості. Так, у 1951-1958 pp. було побудовано 263 шахти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу

55. Опозиційний рух в Україні у другій половині 60-х – першій половині 80-х років Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент — інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув’язненим правозахисникам у суспільстві з’явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.Дисидентство складалося з трьох основних течій:* правозахисне, або демократичне, представлене в Україні — Петром Григоренком, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником та іншими;* релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.* Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів. До цього напряму належкли 1 ДішОч, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові.Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В’ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, — Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п’ять років таборів.За контакти з «антирадянщиками», читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували.З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самвидав» — машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.Особливістю руху опору 60-х — першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.Із середини 70-х років кризові явища наростали не лише в економіці СРСР, але й у політиці та ідеології.

56. Україна в роки «перебудови» (друга половина 80-х – початок 90-х років) Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М.Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 p.). Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку внутрішню політику, зовнішню політику соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало наступне життя, крім загальних декларацій, М.Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало «маневри» кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив — «більше демократії»; 1989-1990 pp. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою. Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 p.), екологічна трагедія XX ст., все більше охоплювала терени України, сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам.1989 р. по Україні прокотилась хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними питаннями гостро ставили питання і політичні — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.У вересні 1989 р. В.Щербицький залишив пост Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В.Івашко.В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

57. Деклараці про державний суверенітет України та Закон про економічну самостійність України та їх історичне значення 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів:I. Самовизначення української націїII. НародовладдяIIІ. Державна владаIV. Громадянство.V. Територіальне верховенствоVI. Економічна самостійністьVII. Екологічна безпекаVIII. Культурний розвитокIX. Зовнішня і внутрішня безпекаX. Міжнародні відносиниОсновні положення Декларації:— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки. Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційногов Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.24 серпня 1991 р. ВерховнаРада прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.»Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з’явилася нова суверенна держава —Україна.Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традиціюдержавотворення

Дата добавления: 2015-05-23