Німецька Демократична Республіка

ПЛАН

1. Становище Німеччини після війни. Розкол країни. Повоєнний розвиток ФРН.

2. Розвиток НДР. Об'єднання країни та становище країни на сучасному етапі.

3. Соціально-економічний розвиток Італії після війни. Встановлення республіки.

4. Розвиток Італії в 70-90-і роки. Сучасне становище країни.

5.1 Після закінчення війни Німеччина перебувала у важкому стані: загинуло понад 13 млн. чол., промислове виробництво становило третину від довоєнного рівня, життєвий рівень знизився на 30-40%, не вистачало найважливіших товарів, палива, загострилась житлова проблема.

Долю Німеччини після розгрому нацизму і закінчення Другої світової війни було вирішено трьома великими державами-переможницями - Великою Британією, СРСР і США на Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (липень-серпень 1945 р.) конференціях. Союзники урочисто заявили, що їх мета - знищення німецького мілітаризму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі. Демократизація, демілітаризація, денацифікація стали складовими процесу викорінення фашизму в німецькому суспільстві та здійснення реконструкції на демократичній і мирній основі. Союзники домовилися, щоб кордони майбутньої Німеччини визначалися у межах 1937 р., за винятком територій Померанії, Сілезії і частини Східної Пруссії, які відходили до Польщі, та північної частини Східної Пруссії з м. Кенігсберг, яка передавалась СРСР. Вся територія Німеччини, як і столиця Берлін, була поділена на чотири зони окупації (англійську, американську, радянську, французьку). Влада у кожній зоні належала військовій адміністрації відповідної держави. Координаційним органом загально німецької окупаційної політики мала бути Контрольна рада, де рішення могли прийматися лише одноголосно, але нездоланні суперечності між СРСР і його союзниками паралізували її ефективність. Суперечності виникали через відмінності в підході до відродження країни. Американські, британські й французькі окупаційні власті у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного, громадянського суспільства, заснованого на принципах свободи людини, її невіддільних прав, приватної власності. Була дозволена діяльність демократичних партій та організацій. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання їхніх зон окупації в Бізонію. Після приєднання 1948 р. французької зони окупації Бізонія перетворилася в Тризонію.

В Тризонії були створені нові органи влади: Економічна і Виконавча ради, Верховний суд, Банк німецьких земель. Західні країни прагнули відновити економічний потенціал Німеччини та установити демократичні принципи управління.

Відмова західних держав від демонтажу і вивезення значної кількості німецьких промислових підприємств, що планувалися для покриття репараційних платежів, поширення на Тризонію плану Маршалла позитивно позначилися на відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини. В червні 1948 р. була проведена грошова реформа: замість рейхсмарки, яка майже повністю знецінилася, була впроваджена західнонімецька марка, що зупинило інфляцію та сприяло зникненню «чорного» ринку. СРСР з приводу того, що сепаратна грошова реформа підриває економіку Східної зони, встановив блокаду Західного Берліна, заборонивши наземне сполучення між Західною Німеччиною і Західним Берліном. Блокаду було знято в травні 1949 р.

Почалося відновлення і створення нових політичних партій: восени 1945 р. утворено Християнсько – демократичний союз (К. Аденауер), а згодом його баварська філія – Християнсько – соціальний союз, які згодом об’єдналися в один блок – ХДС/ХСС. Впливовою силою залишалася СДПН, яка відійшла від лівих ідей, а також ВДП (вільна демократична партія). 8 травня 1949 року була прийнята конституція, за якою створювалася нова держава – Федеративна республіка Німеччини (10 земель, парламентська республіка, глава країни – федеральний канцлер).

Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і проголосила Західну Німеччину як демократичну, федеративну державу. Перші вибори до бундестагу (федерального парламенту) відбулися в серпні 1949 р. До бундестагу були обрані представники Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС/ХСС), Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Вільної демократичної партії (ВДП) і Комуністичної партії Німеччини (КПН). ХДС/ХСС і ВДП створили урядову коаліцію. Главою уряду - федеральним канцлером ФРН - став досвідчений політик партії ХДС Конрад Аденауер, який перебував на цій посаді до 1963 р. Проголошення ФРН відбулося 15 вересня 1949 р. У відповідь на це 7 жовтня 1949 р. на території радянської зони окупації з ініціативи СРСР було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Президентом НДР став Вільгельм Пік, прем'єр-міністром - Отто Гротеволь.

Як і вся Німеччина, на чотири зони окупації був розділений Берлін, його східна частина (зона окупації СРСР) став столицею НДР, а західна (зони окупації США, Великої Британії та Франції) – самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною з ФРН.

Федеративна Республіка Німеччини. Внутрішня політика уряду Аденауера була направлена на економічне відродження країни за допомогою зміцнення приватного підприємництва, розвитку вільної конкуренції і соціального спрямування ринкової економіки ("добробут для всіх"). Економіка ФРН розвивалася надзвичайно швидкими темпами; успіхи в економіці в 50-х рр. було названо "німецьким економічним дивом", його ідеологом став міністр економіки Л. Ерхард. До кінця 1950 р. у ФРН було досягнуто довоєнного рівня економічного розвитку усієї Німеччини. З 1950 р. до 1964 р. валовий національний продукт потроївся. Доля німецької економіки в світовому виробництві виросла з 3% після війни до 9,4% в 1955 р.

До кінця 60-х років ФРН стала третьою промисловою державою світу (після США та СРСР). Це пояснювалося такими чинниками: збереженням у Західній Німеччині могутнього промислового потенціалу, наявністю значної кількості кваліфікованих робітників, оновленням виробництва на новій науково-технічній основі, американськими кредитами, великим експортом німецьких товарів, звільненням країни, особливо в перші роки, від великих невиробничих воєнних витрат, встановлення соціального миру шляхом прямих взаємин між робітниками та підприємцями (теорія народного капіталізму), активна державна політика у сфері здійснення соціальних програм (40-год робочий тиждень, соціальне страхування, прийнято тарифні ставки ЗП при значних надбавках, наприклад за стаж роботи на підприємстві) тощо.

В 1948 – 1949 роках проведена аграрна реформа, в ході якої велика частина земель перейшла до рук середніх та дрібних власників. При зменшенні кількості зайнятих робітників, продуктивність с/г зростала за рахунок механізації та електрифікації праці.

У політичному житті домінували ХДС/ХСС, ВДП і СДПН, які до кінця 60-х рр. займали схожу позицію щодо розвитку країни.

У зовнішній політиці уряд Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію і подолання відчуження ФРН від решти Західного світу. 1952 р. західні держави підписали з ФРН Загальний договір, що відміняв окупаційний статус. На основі Паризьких угод 1954 р. ФРН було дозволено сформувати півмільйонну армію - бундесвер. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, а її збройні сили увійшли до складу військ Північноатлантичного блоку. 1955 р. між СРСР і ФРН були встановлені дипломатичні відносини. 1957 р. ФРН стала співзасновником Європейського Економічного Співтовариства.

Унаслідок економічної кризи 1962 – 1963 рр. та загострення соціальних проблем, Аденауер подає у відставку. 1963 р. федеральним канцлером став представник ХДС/ХСС Людвіг Ерхард. В 1966 – 69 рр. канцлером являвся також представник ХДС К. Кізінгер. Але проблеми в соціальній сфері наростали, що вилилося в масові акції протесту в 1968 році.

Наприкінці 60-х рр. внаслідок зростання соціально-економічних і політичних проблем у ФРН відбулося перегрупування політичних сил: СДПН і ВДП утворили 1969 р. правлячу "малу коаліцію". Канцлером став соціал-демократ Віллі Брандт. Уряд Брандта здійснював "нову східну політику" ФРН. Були визнані післявоєнні кордони в Східній Європі (договори ФРН з СРСР і Польщею 1970 р.), 1972 р. встановлені міждержавні відносини між ФРН і НДР, що відокремило їм шлях до ООН. 1971 р. досягнута домовленість стосовно статусу Західного Берліна, що зняло напруженість навколо цього міста. В економічній сфері акцентували увагу на соціальних проблемах, подоланні наслідків економічної кризи. Це, зокрема, дозволило пережити кризу середини 70-х з меншими втратами.

1974 р. В. Брандт був змушений піти у відставку з тим, що один з близьких його співробітників виявився агентом спецслужб НДР. Новий кабінет соціал-ліберальної коаліції очолив федеральний канцлер Гельмут Шмідт, а віце-канцлером, міністром закордонних справ став Г.Д. Геншер. У другій половині 70-х рр. уряду Шмідта - Геншера вдалося подолати економічний спад, який виник як наслідок економічних криз початку і середини 70-х рр., і досить успішно вирішувати внутрішні за зовнішньополітичні проблеми. ФРН посіла 4 місцеве світі з обсягу випуску промислової продукції (після США, СРСР і Японії). Піднявся і життєвий рівень громадян ФРН.

Через розбіжності в підходах до соціально-економічної і фінансової політики (в країні утворився високий державний внутрішній борг) коаліція ВДП - СДПН розпалася. Виникла нова коаліція ХДС/ХСС - ВДП. Федеральним канцлером став Гельмут Коль - представник ХДС. На поч..80-х рр..намітилося уповільнення темпів економічного росту. Уряд Коля (подібно до Тетчер у Великій Британії і Рейгана у США) скоротив податки і державні витрати, вжив заходи щодо зменшення державної регламентації бізнесу, що стимулювало конкуренцію. З 1983 р. у ФРН розпочалося економічне піднесення, яке тривало понад 7 років. Гельмут Коль став 1990 р. канцлером об'єднаної Німеччини.

СРСР спрямовував проведення соціально-економічних і політичних перетворень у своїй окупаційній зоні в напрямку створення прорадян-ського режиму. 1945 р. була відновлена Комуністична партія Німеччини на чолі з Вільгельмом Піком; 1946 р. ця партія об'єдналася з Соціал-демократичною партією Німеччини і була створена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), керівні пости в якій залишилися за комуністами.

Життя східних німців будувалося за радянським зразком. 1950 р. державний сектор вже охоплював 77% потужностей промислового виробництва; на селі здійснювалася примусова колективізація, яка завершилася на початку 60-х рр. Провідником цієї політики виступала СЄПН, яку очолював Генеральний секретар її ЦК Вальтер Ульбріхт. Активна роль у комуністичному вихованні німецької молоді відводилася Спілці вільної німецької молоді (аналог радянського комсомолу). Невдоволення німців існуючим ладом призвело в червні 1953 р. до народного повстання в Берліні і більш як 270 населених пунктах. Приводом стало те, що уряд підвищив норму виробітку на 10% при незмінній заробітній платні. Радянська військова адміністрація ввела в Східному Берліні надзвичайний стан і з допомогою танків придушила масові виступи населення.

1956 р. у НДР одночасно з Польщею та Угорщиною виникла політична криза. Протестом проти німецького соціалізму став потік біженців із НДР, переважно через територію Західного Берліна у ФРН; за 1953-1961 роки кількість біженців становила 2 млн. чол. За вказівкою з Москви в ніч на 13 серпня 1961 р. територія Західного Берліна була обнесена суцільним муром, що викликало масові протесті західних країн.

1971 р. першим секретарем СЄПН став Еріх Хоннекер. З початку 60-х рр. НДР перебувала у стані відносної економічної стабілізації. НДР досягла чи не найвищого рівня й якості промислового виробництва, ввійшовши в десятку найбільш промислово розвинутих країн світу, і мала найвищий рівень життя серед соціалістичних країн. Проте було й очевидним відставання НДР від ФРН у соціально-економічному розвитку та обмеженість демократичних свобод у НДР. Особливо загострилися проблеми в 80-і роки: зростав дефіцит бюджету, державний борг виріс до 20 млрд. $, катастрофічного масштабу досягла втеча молоді та спеціалістів у ФРН.

Під впливом "перебудови" М. Горбачова в СРСР, "оксамитової революції" в Угорщині та Чехословаччині, народні маси НДР 1989 р. виступили з протестами проти існуючих порядків. Е. Хоннекер був змушений у жовтні 1989 р. піти у відставку, а його наступником став Егон Кренц, обіцянки якого здійснити реформи були запізнілими. Понад 1,5 млн. членів СЄПН вийшло з партії. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулася півмільйонна демонстрація з вимогами радикальних політичних змін. 9 листопада відбулося руйнування берлінського муру. Кордон на Захід став відкритим. З грудня 1989 р. Політбюро СЄПН подало у відставку. 18 березня 1990 р. відбулися перші в історії вільні вибори до Народної палати. Перемогла опозиція на чолі з християнськими демократами. У травні 1990 р. було підписано державний договір між ФРН і НДР про створення починаючи з 1 липня валютного, економічного і соціального союзу двох німецьких держав. Керівництво СРСР не заперечувало проти об'єднання німецького народу. 31 серпня в Берліні було підписано договір про об'єднання, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН. Для врегулювання міжнародних аспектів об'єднання Німеччини були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії, Франції, які завершилися 12 вересня підписанням у Москві Договору про остаточне врегулювання німецького питання. 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, що стало подією історичного значення не лише для німецького народу, а й для Європи і світу. 2 грудня 1990 р. були проведені вибори до бундестагу об'єднаної Німеччини, на яких переміг союз ХДС/ХСС. Федеральним канцлером залишився Г. Коль, який сформував уряд у коаліції з ВДП.

Економічне становище Німеччини після об'єднання виявилося досить складним. Перехід 6 земель колишньої НДР до ринкової економіки супроводжувався згортаннями виробництва, безробіттям, зниженням рівня соціальної захищеності. Для подолання кризових явищ та інтеграції "нових земель" у загальнонімецькі структури уряд ФРН виділяв значні бюджетні асигнування. До того ж у 1992-1993 рр. у ФРН відбувся спад виробництва, викликаний світовою економічною кризою. Незважаючи на те, що ситуація в Німеччині починаючи з 1994 р. поліпшується, проблеми, пов'язані з об'єднанням, залишаються: зберігається досить високе безробіття (понад 4,5 млн. чол.) у зв'язку з ліквідацією нерентабельних підприємств, шахт, кризою у будівельній сфері. З початку 1996 р. уряд Коля намітив програму реформ до 2000 р., направлених на зменшення державних видатків у економіці, відмову від державного регулювання, розширення простору для діяльності приватних підприємств.

Об'єднана Німеччина стала важливим фактором міжнародних відносин. Вона - член НАТО, провідний учасник Європейського Союзу, незважаючи на переважаючий інтерес до відносин з Росією, ФРН приділяє важливе значення відносинам з країнами Східної Європи. У 1998 р. на виборах перемогу здобула СДПН через фінансові та економічні труднощі, з якими зустрівся уряд Коля. Федеральним канцлером ФРН став соціал-демократ Герхард Шредер. Першочерговими задачами уряду Шредера стали: зміцнення ринкових засад в економіці, зниження податків для кампаній, скорочення витрат на оплату праці, модернізація державного сектору економіки, але після певного підйому на поч..2000-х років знову намітився спад, виріс зовнішній борг країни на фоні скорочення соціальних видатків. Загострилася проблема міграції, активізувалися неонацистські сили (Націонал-демократична партія Німеччини), дії яких спрямовані на боротьбу за «чистоту нації».

В травні 2005 року Шредер пішов навіть на дострокові вибори. Але надії на підтримку населення не виправдалися і до влади прийшла коаліція на чолі з ХДС/ХСС, а федеральним канцлером стала Ангела Меркель, яка прагне подолати «важку спадщину» та вирішити численні економічні та соціальні проблеми.

5.3 Закінчення Другої світової війни Італія зустріла в стані економічної розрухи: у війні загинуло 450 тис. чоловік, 3 млн. залишилось без житла, рівень промислового виробництва 1945 р. скоротився більш як у 2 рази за довоєнний; безробіття і нестатки значної частини населення стали супутниками італійського життя. Особливо тяжким було становище на півдні Італії, що призвело до масового від'їзду населення не тільки в інші регіони Італії, а й за кордон.

Ще під час руху Опору, що відіграв значну роль у визволенні Італії від фашистської окупації, сформувався союз антифашистських партій: християнських демократів (ХДП), комуністів (ІКП) і соціалістів (ІСП). З 1944 до травня 1947 р. ці партії формували уряд. 1946 р. на виборах в Установчі збори вони зміцнили своє провідне становище. У тому ж році на референдумі італійці висловилися за ліквідацію монархії. З початком "холодної війни" стосунки між християнськими демократами і комуністами різко погіршилися (комуністи зайняли деструктивну позицію щодо своїх союзників, намагаючись завоювати владу). Після чергової урядової кризи в травні 1947 р. християнський демократ А. де Гаспері сформував уряд уже без комуністів. У грудні 1947 р. Установчі збори прийняли Конституцію. Вона гарантувала суверенітет народу, свободу слова, віросповідання, зборів, преси, особистості, право на власність, працю, соціальне забезпечення. Конституція проголосила Італію демократичною парламентською республікою і вперше в історії Італії ввела загальне виборче право. За Конституцією вищим органом влади став двопалатний парламент (сенат і палата депутатів). Парламент, у свою чергу, обирає президента - главу держави. Глава виконавчої влади - голова ради міністрів - призначається президентом, але повинен отримати довіру парламенту. Майже у незмінному вигляді ця конституція діє і до сьогоднішнього часу.

У лютому 1947 р. Італія підписала мирний договір із союзниками. За цим договором Італія втратила всі колонії (Лівія, Ерітрея, Італійське Сомалі), передавала сусідам - Франції та Югославії - деякі території, змушена була виплатити репарації країнам, яким вона заподіяла шкоду під час війни (СРСР, Югославії, Греції та Албанії). Мирний договір не розв'язав суперечки між Італією та Югославією через Трієст і прилеглі території. Лише 1954 р. ця проблема була врегульована: спірна територія була поділена і Трієст став італійським.

Вибори до італійського парламенту в квітні 1948 р. принесли перемогу християнським демократам, які сформували уряд на чолі з де Гаспері, який залишався на цій посаді до 1953 р. Уряд де Гаспері виступав за інтеграцію країн Західної Європи, взяв курс на участь у блоці НАТО, членом якого Італія стала у квітні 1949 р. В Італії 1948-1950 рр., внаслідок активізації крайніх лівих (комуністів і соціалістів) і крайніх правих (неофашистів), мали місце численні криваві сутички, під час яких було багато вбитих і поранених. 1948 р. Італія приєдналася до плану Маршалла і отримала 1,5 млрд. дол. для реконструкції економіки. Це дало Італії можливість в 1950-1951 рр. досягти довоєнного рівня і вступити в період економічного піднесення, темпи якого були досить високими. Період 50-70-х рр. назвали "італійським економічним дивом". За темпами зростання Італія поступалася в Європі лише ФРН. Щорічний приріст промислового виробництва становив 8-10%. Вступ Італії 1951 р. до Європейського об'єднання вугілля і сталі, а 1957 р. до Європейського Економічного Співтовариства забезпечив їй стабільний ринок і дешеву сировину. Важливим урядовим заходом щодо підйому сільського господарства була земельна реформа 1950-1955 рр. Земельні володіння площею більше 100 га держава викупляла і на виплат продавала селянам. Було викуплено і продано 1,5 млн. га землі, що сприяло розвитку фермерського товарного виробництва. Економічний розвиток Італії відбувався нерівномірно. Промисловість розвивалася переважно на Півночі Італії, Південь залишився аграрним, нерозвинутим. Південь, став осередком бідності та соціальної напруженості. До початку 60-х рр. внутрішню і зовнішню політику Італії формувала центристська коаліція партій на чолі з ХДП. У 60-ті роки в Італії відбулася гостра політична боротьба між коаліцією урядових партій і лівими силами - комуністами і соціалістами. В Італії загострилася політична криза, часто змінюються уряди. 1962 р. був сформований лівоцентристський уряд А. Фанфані, який заручився підтримкою лівих соціалістів. Уряд прийняв закон про націоналізацію електроенергетичних підприємств, підвищив заробітну плату й пенсії, ввів обов'язкову початкову освіту. В кінці 1963 р. було сформовано уряд Альдо Моро (християнський демократ), в який увійшли соціалісти. Лівоцентристські кабінети з невеликими перервами зна­ходилися при владі до 1976 р. Політична й економічна нестабільність в Італії в кінці 60-х рр. поглиблюється. Цей процес супроводжується багатомільйонними страйками і демонстраціями. Наслідком масової страйкової боротьби було введення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, зрівняння робітників і службовців у праві на медичне обслуговування тощо.

5.4 У 70-ті рр. економічний розвиток Італії уповільнився. Приріст промислової продукції становив лише 3%. Особливо тяжкою була криза 1974-1975 рр., що стала наслідком підвищення арабськими країнами цін на нафту. Ускладнення економічного розвитку Італії стало одним із важливих чинників посилення протиборства між правими, центристськими і лівими партіями. А це, у свою чергу, вело до частих змін урядів, ослаблення виконавчої влади. Нестабільна ситуація посилювалася терором з боку крайніх правих ("бойової групи" неофашистів) та крайніх лівих ("червоні бригади"). Навесні 1978 р. "червоні бригади" захопили і вбили лідера ХДП Альдо Моро. 1980 р. в Болоньї внаслідок вибуху бомби на залізничному вокзалі загинуло 84 і було важко поранено 200 осіб.

З другої половини 80-х років в Італії спостерігається економічне пожвавлення. В політичному плані продовжуються нестабільність і часті зміни урядів. Створюються п'ятипартійні уряди, які по черзі очолюють соціаліст Б. Краксі, християнські демократи А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті, С. Берлусконі, Л. Діні. До середини 90-х рр. в Італії змінилося 55 післявоєнних урядів. З початку 90-х рр. Італія стала свідком глибокої партійно-політичної кризи. Багато функціонерів відомих політичних партій виявилися корумпованими, втягнутими в численні зв'язки з мафіозними кланами та хабарництво. Операція "чисті руки", що проводилася судовою владою з 1993 р., виявила, що багато державних діячів, партійних функціонерів, парламентаріїв були учасниками злочинних дій. Скандальні викриття призвели до краху всіх партій правлячої коаліції. На виборах до місцевих органів влади 1993 р. вони зазнали серйозної поразки. В країні почалося перегрупування партійно-політичних сил. ХДП розкололася на Народну партію Італії і Пакт в ім'я Італії. 1991 р. ІКП відмовилася від своєї назви і проголосила себе Демократичною партією лівих сил. 1994 р. саморозпустилася Італійська соціалістична партія.

Перша половина 90-х рр. стала для Італії періодом економічного уповільнення: відбувається деяке скорочення промислового виробництва, зросло безробіття до 12%. Бюджет 1997 р. передбачав зростання податків на прибутки і скорочення видатків, щоб скоротити дефіцит бюджету. Одночасно Італія є високорозвинутою країною з передовою технологією і досить пристойним рівнем життя за європейськими стандартами. Як член об'єднання найрозвинутіших індустріальних країн світу Італія має значний вплив на формування міжнародного фінансового й економічного співробітництва. Італія бере активну участь у міжнародному житті: вона є членом ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організацій.

1996 р. до влади в Італії прийшов уряд лівих сил. Прем'єр-міністром став Романо Проді.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

Дата добавления: 2015-05-23