Україна і ЄС

Особливості членства в 6С

Сучасна структура економіки

Специфіка переходу до ринку

Особливості економіки Угорщини

Особливості економіки Словаччини

Особливості економіки Чехії

Особливості зовнішньоекономічних відносин

Галузева структура господарства

Загальна характеристика

Економіка Польщі

Спільні та відмітні риси трансформаційних процесів у державах ЦСЄ

Країни ЦСЄ та Європейський Союз

Економіка нових країн — учасниць ЄС

Суть та основні особливості швецької моделі

Особливості розвитку економіки скандинав­ських країн

Скандинавська модель розвитку

Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Галузева структура господарства Італії

Особливості італійської моделі розвитку

Італія в системі міжнародних економічних відносин

Економіка Італії

Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Галузева структура господарства

Трансформація британської моделі розвитку

Місце країни у світовій економіці та позиції в ЄС

Економіка Великобританії

Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Сучасна структура господарства

Французька модель економіки

Позиції Франції у світовій економіці та в Єв­ропейському Союзі

Економіка Франції

Зовнішньоекономічні зв'язки

Структура господарства

Сучасна модель розвитку

Особливості німецької економічної моделі

Місце ФРН у глобальній та європейській еко­номіці

Економічна модель Німеччини

Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

Цілі та завдання Європейського Союзу

Країни Європейського Союзу в системі світогос­подарських зв'язків

Розділ 5. Країни Європейського Союзу

5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв'язків

Історія європейської інтеграції розпочалася одразу піс­ля Другої світової війни, а саме у 1946 р., коли Прем'єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив з історичною промо­вою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення «Сполу­чених Штатів Європи», першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротив­никами в усіх війнах¹.

Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947), метою якого був комплекс заходів щодо відро­дження господарства, включаючи американську допомогу. Від­повідно до цього 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд. дол. у вигляді фінансування заходів економічно­го та технічного спрямування.

У 1948 р. було започатковано митний союз між трьома «ма­лими» країнами Західної Європи — БеНіЛюксом (Бельгія, Нідер­ланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у по­дальшому і сприяв поширенню Інтеграційних ідей в інших країнах континенту.

Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947—1950 рр. привели до того, що виникла необхідність поси­лити ефект «компенсаційного зростання» новими об'єднуваль-ними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цьо­го процесу стали два французькі політики — Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 р. (рівно че­рез п'ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено «Декларацію Шумана» (її автор обіймав тоді по­саду міністра закордонних справ Французької Республіки), в

¹ У принципі, ця ідея створення пан'європейської єдності навіть тоді не була новою. Вона стала дуже популярною на поч, XX ст., проте засуджувалася як партіями правого, так і лівого спрямування. Більшовицький лідер В. І. Ленін у роботі «Про лозунг Сполу­чених Штатів Європи» відзначав, що таке об'єднання є неможливим, а в разі все ж таки його створення - реакційним. Життя довело помилковість цих прогнозів.

якій пропонувалося двом провідним країнам — Франції та Ні­меччині об'єднати свої зусилля щодо контролю за виробницт­вом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка бу­ла найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повно­важення, належала Ж. Моне і була палко підтримана канцлером ФРН К. Аденауером. А вже через рік, 18 квітня 1951 р., у Пари­жі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Фран­ція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 р. зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовари­ства, а з часом — Європейського співтовариства з атомної енер­гетики. 25 березня 1957 р. в Римі відбулося підписання Дого­ворів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВ-РОАТОМ, які у сучасній науковій літературі, присвяченій істо­рії європейської інтеграції, називають «Римським договором». Вони набули чинності 1 січня 1958 р.

Упродовж 50-х — 60-х рр. процес європейської інтеграції на­буває нових обертів, у тому числі щодо розширення ЄЕС, рішен­ня про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерлан­ди). Внаслідок цього, вже в 1973 р. замість «шістки» виникла «дев'ятка», за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобри­танії, в 1981 р. до цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994 р. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.

Протягом 1990-х рр. тривав активний процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 груд­ня 1991 р. відбулося підписання Маастрихтської угоди про ство­рення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 р., саме з цьо­го періоду Європейські співтовариства отримали сучасну наз­ву — Європейський Союз. У 1997 р. цей документ було удоско­налено, а нова угода отримала назву Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги СС на міжнародній арені тощо.

Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маа­стрихтськими. Таким чином, було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтегра­ційного формування.

Першою подала заявку на вступ до ЄЕС Туреччина у 1987 р., у 1990 р. аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта у 1994 р. — Угорщина та Польща, у 1995 р. — Румунія, Словач­чина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. — Чехія та Словенія. Упродовж 1997—2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплемен­тації європейського законодавства до національного (тобто вве­дення правил та норм до чинних законів, а також спостереження за «європейським» механізмом їх функціонування). Проте прохо­див він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002—2003 рр.) було прийняте безпреце­дентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (най­більш успішних у плані відповідності до згадуваних вище вимог) країн. 1 травня 2004 р. членами Євросоюзу стали 10 європейсь­ких держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угор­щина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 р. до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія, а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде перегово­ри з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потре­бує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою подала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, насамперед копенгагенським (політичним), відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.

Унаслідок активного процесу розширення у 2004 р. Європей­ський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі з чисельністю жителів — 455 млн. (2003 р.) (США — 276; Японія — 127 млн.), великою площею у 3,9 млн км² № — 9,1; Японія — 0,4), ВВП — 9,1 трлн. дол. за ПКС (США — 8,9; Японія — 3,1). Основні країнові та глобальні порів­няння наведено у табл. 5.1 станом на початок 2000 р., тобто напе­редодні процесу розширення.

Як випливає з табл. 5.1, країни Європейського Союзу мають досить різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється «авангардна четвірка» — ФРН, Франція, Великобри­танія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загально­му ВВП відносно Італії в 1,8 раза. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000 р. найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лі­нії Угорщина — Словаччина становило 2 рази.

Таблиця 5.1

ПОЗИЦІЇ КРАЇН ЄС ТА АПЛІКЛІГПВ НА ВСТУП У СВІТІ (станом на початок 2000 р.)

№ з/п		ВВП (ПКС), млрд дол.	$, тис. км	Р, млн жит.		ВВП (ПКС), млрд дол.	$, тис. км^2	Р,млн жиг.
	Бельгія	260,2			Кіпр	14,5
	Нідерланди	382,7			Словенія	31,7
	ФІНЛЯНДІЯ	119,3			Мальта	5,7	1,3	0,4
	Люксембург	18,5		0,4	Чехія	133,8
	Франція	1342,2			Словаччина	57,1	1,3
	Великобританія	1314,6			Угорщина	115,1
	Данія	137,8			Польща	326,6
	Австрія	203,0			Естонія	12,1		1,5
	ФРН	1949,2			Литва	14,6
	Ірландія	97,2			Латвія	15,2		2,3
	Італія	1278,1			Разом по ап-лікантах ЄС	736,4	690,6	75,2
	Іспанія	712,5
	Греція	162,4
	Португалія	160,5
	Швеція	200,5
	Разом по ЄС—15	8338,7		378,4
	Разом по ЄС — 25					9075,1
	США	8867,7
	Японія	3151,3
ВВП (ПКС) на душу населення 1999 р.
	США	31 872
	Японія	24 898
	ЄС—15	22 037
	ЄС — 25(гшотет.)	19 998

Джерело: 1. Доклад о развитии человека 2001 год, — М. — С. 178—179.

2, Информационно-аналитические справочники для Правительства США /СІА. —- Екатеринбург, 2001.

4. Власні розрахунки.

5.

Починаючи з 2002 р. всі основні показники Євросоюзу розра­ховуються в євро, за ними ж проводяться порівняння з іншими країнами як правило за ринковим курсом валют. Станом на поча­ток 2004 р. в країнах ЄС — 12, тобто тих, які входять до Європей­ського монетарного Союзу (ЄС — 15, за винятком Великобританії, Данії, Швеції), за розрахунками Євростату вироблявся сумарний ВВП у розмірі 7616 млрд. євро, в ЄС — 15 — 9875 млрд. євро, в США — 11 560 млрд. євро, Японії - 4359 млрд. євро. З цього ви­пливало, що навіть збільшення кількості населення країн ЄС на­вряд чи змінить співвідношення в Євросоюзі. Якщо взяти середній показник ВВП на душу населення за моделлю ЄС — 15 станом на 1 січня 2004 р. за 100 %, то аналогічний у США становить 153,4 %, Японії — 133,0 %, Люксембурзі — 204,3 %, Ірландії — 142,7 %, ФРН — 105,2 %, Великобританії — 115,0 %, Франції — 102,2 %, Італії — 91,3 %. Проте більш масштабне відставання мають такі країни як Іспанія — 73,3%, Греція— 56,8%, Португалія —52,8 %. Реально це означає, що європейські «новобранці», яким притаманні більш низькі показники ВВП (30—60%), матимуть досить тривалий період конвергенції з аутсайдерами ЄС — 15. По­зитивною для ЄС рисою об'єднаної економічної системи може слугувати міжнародна торгівля, де чітко простежуються переваги євроінтеграції передусім на рівні зниження трансакційних витрат.

У 1990-ті рр. країни Євросоюзу продовжили зміцнювати своє становище на світових ринках. У 1997 р. експорт п'ятнадцятки у 2,7 раза перевищував американський (37,9 % світового). Питома вага країн в експорті капіталу в формі прямих іноземних інвести­цій зросла до 25 % (1991—1993), хоча західноєвропейські ТНК за масштабами закордонних інвестицій поступалися американським корпораціям. Разом з тим, на країновому рівні цей процес не був рівномірним. Питома вага ФРН у прямих іноземних інвестиціях суттєво зростала, а Великобританії та Франції зменшувалася. Проте за обсягом прямих іноземних інвестицій Великобританія й досі випереджає інші західноєвропейські країни.

Протягом 1990-х рр. у країнах Євросоюзу відбувалося швидке змінення пропорцій між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств та величиною ВВП на користь закордонного вироб­ництва. За даними В. Ломакіна (Росія), майже 20 % ВВП Великої Британії, Бельгії та Нідерландів було переміщено за кордон. Ос­новними ринками для інвестицій виступають США, де на краї-

¹ European Union in Numbers: Population and GDP in the countries // Journal of European Economy. — 2003. — № 2(4). — Р. 494—501.

ни — члени ЄС припадає близько ²/з іноземних капіталовкладень і лише 1/4 становлять ПІІ Японії. Поступово зростає потік інвести­цій у країни Центральної та Східної Європи (особливо в Польщу, Угорщину та Чехію).

Галузями, які на початку XXI ст. забезпечували європейським країнам глобальну конкуренцію, є:

Ø літакобудування (Франція, Німеччина, Великобританія);

Ø банківська діяльність (Великобританія, Нідерланди, Німеч­чина, Іспанія);

Ø біотехнології (Німеччина);

Ø автомобілебудування (Німеччина, Франція, Швеція);

Ø цифрове телебачення (Франція);

Ø фармацевтична промисловість (Німеччина, Франція);

Ø фінансові послуги (Великобританія, Люксембург);

Ø страхування (Великобританія, Нідерланди);

Ø мобільний зв'язок (Фінляндія, Швеція, Великобританія);

Ø видавнича справа (Німеччина);

Ø програмне забезпечення (Ірландія, Німеччина, Бельгія);

Ø текстиль, взуття (Італія).

У 1970-ті рр. Євросоюз став провідним експортером продукції машинобудування та хімічної промисловості, на які припадало 20—23 % світового експорту. Однак на початку 1980-х рр. з'явилися небезпечні симптоми ослаблення позицій у цих галу­зях. Для подолання технологічного відставання в країнах ЄС бу­ло створено кілька спільних програм співробітництва: «Еспріт» (електроніка), «Расе» (телекомунікації), «Кубе» (біотехнології), «Евріка» (науково-технічні зв'язки), які сприяли відновленню лі­дерства на світовому рівні. Тобто можливість акумуляції фінан­сових ресурсів у наднаціональних структурах та їх витратах на пріоритетних напрямках розвитку є важливою перевагою ЄС пе­ред усіма іншими інтеграційними моделями.

Політика Євросоюзу щодо країн, які відносно недавно увійш­ли до складу цієї організації, націлена на піднесення їхньої еко­номіки. Цьому сприяють структурні фонди та Фонд згуртування. Прикладом вдалого соціально-економічного зростання може служити досвід Ірландії, яка вже зараз за темпами економічного зростання вважається «європейським драконом». 62% Ірландсь­кого експорту становить продукція високих технологій, у тому числі 29% припадає на інформаційні технології, що означає ви­соку конкурентоспроможність її економіки на європейському та світовому рівнях, і це при тому, що під час вступу країна мала лише аграрні пріоритети розвитку.

Європейський Союз є єдиним інтеграційним угрупованням, в якому діють високі соціальні стандарти, які з одного боку є свід­ченням гуманітарної зрілості суспільства, з другого — стримую­чим чинником розвитку підприємництва. Європейці виступають за державні гарантії щодо страхування життя, пенсійне забезпе­чення, допомогу у разі безробіття, жорстке (на законодавчому рі­вні) регулювання трудових угод тощо. Як наслідок, в Євросоюзі існує досить високий рівень безробіття, який тим не менш значною мірою різниться по країнах: від 18,8 % в Іспанії (1997) до 2,8% у Люксембурзі, за середнього по ЄС показника у 10% (1998). Це означає, що країнам — членам Євросоюзу у боротьбі за світові товарні ринки у подальшому прийдеться більш вива­жено підходити до задекларованих соціальних гарантій. Досить показовою при цьому є Швеція, яка вже зараз переглядає основні положення своєї соціальної політики, гармонізуючи їх з основ­ними постулатами прийнятої в ЄС «Соціальної хартії». На по­рядку денному стоїть питання про зменшення тривалості і обся­гів фінансування допомоги у разі безробіття, надання допомоги у разі бідності тощо. Натомість, країни Південної Європи (Іспанія, Португалія, Греція), а також нові члени ЄС вимушені будуть під­тягувати свої соціальні стандарти до європейських норм.

Кінець XX — початок XXI ст. був ознаменований для країн Євросоюзу загостренням конкурентної боротьби зі США та Япо­нією на двох- і багаторівневих напрямах. З одного боку активно відбувався процес злиття і поглинання американських та євро­пейських компаній, з другого — посилювалися взаємні санкції щодо продажу товарів та послуг.

Прикладом злиття може бути компанія Daimler-Chrysler, яка об'єднала дві моделі управління: німецьку і американську. Перша з них дала новій продукції високу якість, друга — зразковий маркетинг та рекламу. Внаслідок взаємних узгоджень було прийняте рішення перевести штаб-квартиру нової ТНК зі США до Штутгарту (ФРН).

У цілому економічні відносини між ЄС та США не можна на­звати безхмарними. Нерідкими у минулому були «галузеві» вій­ни: бананова, сирна, м'ясна, комп'ютерна та ін. Головною їх при­чиною виступають взаємні претензії щодо якості продукції, що постачається, хоча реальне підґрунтя стосуються перш за все за­безпечення захисту свого товаровиробника. Досить показовим є протистояння авіаційних компаній. Тільки-но європейці загово­рили, що «Боїнги» завдають шкоди навколишньому середовищу і в подальшому не зможуть літати до європейських аеропортів, як пролунало аналогічне попередження з боку США щодо польотів надшвидкісних літаків «Concorde» авіакомпаній «Air France» та «British Airways» до Нью-Йорка. (Обидві компанії у 2002— 2003 рр. повністю відмовились від використання цих супершвидкісних лайнерів через їх збитковість), проте конкуренція між американськими та європейськими літакобудівними компаніями та авіаперевізниками продовжує загострюватися і зараз.

Криза, в якій опинилися постіндустріальні країни на початку XXI ст., підштовхує їх на нові підходи щодо захисту зовнішніх та внутрішніх ринків. Прикладом можуть бути санкції 2002 р. з бо­ку уряду США щодо імпорту сталі та прокату з країн ЄС і анало­гічні дії Єврокомісії до американських товаровиробників та екс­портерів. Тобто відбувається процес загострення міжкрайової та міжблокової конкуренції.

Дата добавления: 2015-05-23