РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика 2 страница

2. Філософія Середньовіччя, її особливості

Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (V – ХV ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476 р.). Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ – Ш ст.); патристика (III – VIII ст.); схоластика (IX – кінець XIII ст.); містика (кінець XIII – XV ст.).

Апологетика

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia – захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення – Юстин Мученик (бл. 100 – 165 рр.), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185 – 254 рр.) – вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії – найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155 – 220 pp.) – не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater – отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354 – 430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія – це ще коротший проміжок між двома "вічностями" – створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345 – 420 рр.), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480 – 524 рр.), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477 – 570 рр.), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя жив ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810 – 877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша – природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Схоластика

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної філософії, яка дістала назву схоластики.

Що це за філософія?

Саме слово "схоластика" походить від грец. schole – школа. Річ у тім, що на межі V – VI ст. почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали іменувати всю середньовічну філософію.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:

1) рання схоластика IX-XІІ ст.;

2) зріла, класична схоластика XII-XIV ст.

Рання схоластика

У перший період всі вчення були пов'язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним неоплатонізму. Видатним представником схоластики цього часу був Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109), який з 1093 р. обіймав посаду архієпископа в Англії. "Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити" – так Ансельм сформулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх міркуваннях, він побудував відоме "онтологічне доведення" буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має самоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака буття є необхідною. Отже, Бог реально існує.

Вже сучасники архієпископа Кентерберійського піддавали сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила висновок від існування ясного поняття про річ до реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи мали вагу для Ансельма: він вважав свій висновок результатом віри і божественного откровення, а його логічне обґрунтування - лише легкозрозумілою формою демонстрації істини.

Другим відомим представником ранньої схоластики є комп'єнський канонік Іоанн Росцелін (бл. 1050 – бл. 1120). У центрі його філософії був догмат триєдності Бога – один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке відкидало реальне існування загального, мало тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому було небезпечним для основної догми християнства. У 1092 р. Церковний Собор у Суасоні звинуватив Росцеліна в єресі ("тритеїзмі" – трибожжі) і змусив відмовитися від свого вчення.

У певний період на позиціях Росцеліна стояв його учень П'єр Абеляр (1079 – 1142). Він був відомий у Європі як прекрасний майстер диспуту. У своїх працях "Так і ні", "Листування з Елоїзою" та інших він звертається до розуму як провідного інструмента і критерію в пошуках істини, як засобу популяризації християнського вчення. Але спроба раціонального захисту християнського вчення цілком закономірно приводила до критичного аналізу останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії з-під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також засуджене як єретичне.

Класична схоластика

Ґрунтується на пристосованому до потреб християнської догматики аристотелізмі. Систематизатором класичної схоластики був Фома Аквінський (1225 або 1226 – 1274). Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є "Сума проти язичників" (1264), "Сума теології" (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему "покатоличеного" аристотелізму – томізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома вимовляється, як Томас, звідси "томізм"). За життя Фоми Аквінського його філософія недуже схвально підтримувалася теологами. Загальне визнання і слава прийшли до нього лише після смерті, йому було присвоєно почесне звання "ангельський доктор", а в 1323 р. його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви.

У центрі томізму – вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить природа, матерія, вищий Бог, абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина, яка недоступна слабкому людському розуму. Ця істина дається людям через послані Богом "істини одкровення". Однак "докази" буття Бога можна знайти шляхом осмислення "ідей", закладених Богом у природному світі. На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію подвійної істини: є "істини розуму" і є вищі істини – "істини одкровення". Істини розуму відкриваються нам через науку і філософію, істини одкровення – через теологію, зокрема через Святе Письмо (Біблію). Отже, філософія і теологія не суперечать одна одній, бо осягають різні світи – природу і Бога.

Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу), доказах того, що всі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка про універсалії – природу загальних понять. Згідно з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – реалізмом і номіналізмом.

Реалізм – напрям, представники якого вважають, що загальні поняття (універсали) є не відображення предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності і становлять субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм представлений у вченні архієпископа Ансельма Кентерберійського і у Фоми Аквінського.

Номіналізм (від лат. nomen – ім'я, назва) – напрям, представники якого вважали, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена Найвидатнішими представниками цього напряму є Іоанн Росцелін та (у певний період) П'єр Абеляр. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсалів існують не до, а після речей, тобто вони схилялися до матеріалістичної лінії у філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Оскільки поняття "Бог" – найбільш загальне, то за логікою номіналізму воно й повинно потрапити до розряду "другорядного", похідного від світу індивідуальних речей.

Наприкінці ХІІІ - на початку XIV ст. класична середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Вона розпочинається з "роздоріжжя", до якого її привела проблема "віра – знання", "теологія – філософія"; образно кажучи, схоластика "розчахнулась" на ножицях "релігія – наука". Це виразно демонструє філософське вчення Роджера Бекона (1214 – 1294). Він розкривав непотрібність і навіть шкідливість далекого від реальності схоластичного методу, закликав вивчати природу шляхом спостереження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішою є практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, задля якої мети всі предмети призначені Богом, а наука - як і через що виконується це призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як підпорядкування, а як визнання раціональної необхідності філософії, що розкриває властивості зовнішнього світу.

Проти раціональної теології виступав британський схоласт Іоанн Дуне Скот (1265 – 1308). У своїх творах "Оксфордський твір", "Про першооснови всіх речей" на перший план сутності Бога він висуває не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 – 1349) наголошував на можливості вивчення природи і людини незалежно від теології. Він закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки. Щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих термінів схоластичного теоретизування. Оккам формує цю думку в афоризмі, що відомий під назвою "оккамової бритви": "Сутності не потрібно примножувати без необхідності". Цей афоризм, зрештою, був спрямований проти схоластики з її прагненням до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходу від схоластичного теоретизування.

Містика

Завершується криза філософії Середньовіччя утвердженням містичного вчення. Містика ("таємниче") – це віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Божественне, Бог присутній у всьому, але тільки людина це помічає за допомогою позараціональних, внутрішньоспоглядальних засобів ("через заглядання в себе").

Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах:

1) мета християнина – досягти єдності з Духом через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за допомогою позарозумового екстазу (несамовитого захоплення);

2) формула єдності з Божественною суттю - "Бог має стати мною, а я – Богом" – ще не означає рівності людини з Богом, а лише свідчить про бажання - злиття людини з Божественним Духом;

3) внутрішнє відчуття і бачення Бога - важливіше від участі в богослужінні.

Родоначальником середньовічної містики був німецький філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали, Майстер, або Вчитель (1260 – 1327). У праці "Проповіді і міркування" він виклав свою позицію містичного пантеїзму. її суть полягає у такому: жодна річ, у якій Бог завжди присутній, не усвідомлює його присутності - це дано лише "внутрішній людині", яка наділена душею; Божественність – Бог тотожний з глибинами людського духу: "У моїй душі є сила, яка сприймає Бога. Ніщо мені не близьке так, як Бог... Бог мені ближчий, ніж я сам собі"; душа - це "істота Божа" в людині; вона єдино сутня з Божеством, не створена, а тому вічна; глибинний зв'язок людської душі і Бога робить можливим поєднання будь-якої людини з Богом через відмову звичайного пізнання в образах і поняттях, які дають лише уяви про Бога і Особу.

Йогана Екхарта недаремно називали Вчителем. Він справді мав багатьох послідовників, серед яких були Йоган Таулер (1300 – 1361) та Йоган Рейсбрук (1293 – 1381), які відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та залучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина формує себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Оцінюючи загальний внесок середньовічної філософії в розвиток філософської думки, слід врахувати її суперечливість, втім, безумовно, не можна вважати Середні віки "темними", своєрідним "проваллям", "зупинкою" в розвитку культури людства. В епоху Середньовіччя було накопичено величезну філософську спадщину, яка сприяла подальшому розвиткові думки та суспільного буття в часи Відродження.

3. Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, послаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана "секуляризація".

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги Античності було природно-космічне життя, у Середні віки-Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки. Зупинимося докладніше на останніх ознаках. Що таке гуманізм?

Гуманізм

В епоху Відродження цей термін спочатку означав "світське" (нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто представників "світської інтелігенції", яка виникла в цей час унаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які виходили за межі офіційних, переважно теологічних, досліджень. Згодом термін "гуманізм" почав набувати свого сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження – це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.

Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґ'єрі (1265 – 1321), що жив і творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Дайте одним із перших проголосив людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але справжнім засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304 – 1374). Він прагнув донести до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був римський філолог Лоренцо Валла (1407 – 1457). У своїх численних творах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою твори Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463 – 1494). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат "Промова про гідність людини", який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася – Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університету П'єтро Помпонацці (1462 – 1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній. Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французького гуманіста Мішеля де Монтеня (1533 – 1592). Його творчість звернена до людини та її гідності. Монтень закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. reformatio – перетворювати, виправляти).

Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньовічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI ст.

У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність від держави, що у свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури.

Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), Ульріх Цвінглі (1484-1531), Жан Кальвін (1509-1564), Томас Мюнцер (1490-1525).

Натурфілософія

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Вона відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики в природознавстві.

Видатними натурфілософами того часу були: Микола Кузанський (1401 – 1464) – німецький філософ, кардинал, головний твір якого – "Про вчене незнання" (1440); Філіп Теофраст Гогенгейм (1493 – 1541) – німецький філософ, лікар, алхімік, астролог, котрий поєднав медицину з хімією і набув загального визнання під псевдонімом Парацельса; Бернардіно Телезіо (1509 – 1588) – засновник академії поблизу Неаполя, де велися дослідження людини та природи; Джераламо Кардана (1501 – 1576) – різнобічний італійський вчений, філософ, астроном, винахідник, який запропонував "карданний вал" задовго до появи автомобіля; Франческо Патріці (1529 – 1597) – італійський вчений, філософ, професор Римського університету; Томмазо Кампанелла (1568 – 1639) – італійський філософ, поет, політичний діяч, який написав такі твори, як "Місто сонця", "Про християнську монархію", "Про церковну владу"; Джордано Бруно (1548 – 1600) – італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погляди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 р. він був спалений на площі Квітів у Римі.

Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій.

Їх визначними рисами були:

1) пантеїзм (від грец. pan – все, theos - Бог – "всебожіє"). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою "природа – це Бог, розлитий у речах" був звичайною формою боротьби проти релігії;

2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується у багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей натурфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися;

3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом

4) взаємозв'язок "мікрокосму" і "макрокосму". Мікрокосм - це "малий світ", або людина. Макрокосм - це Всесвіт, або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокосму) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута у працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;

5) наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Миколи Кузанського про єдність протилежностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: у реальному світі одна протилежність є початком іншої і навпаки;

6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено браком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явилася наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напівученого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Такими є загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Розвиток природознавчої науки

Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперніка, Галілео Галілея.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – славнозвісний митець, він був піонером сучасного йому природознавства, мислителем, який застосував експериментально-математичний метод дослідження природи, а також видатним представником естетичної думки своєї епохи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив сенс наукової діяльності в її практичному застосуванні на користь людства. Він обґрунтовував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав найдостовірнішою наукою в осмисленні й узагальненні досвіду.

Реалістичне мистецтво Леонардо да Вінчі ("Таємна вечеря", портрет Мони Лізи тощо) свідчить про значний розвиток художньо-естетичної думки епохи Відродження. На його погляд, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи "мудрість природи", індивідуальність, красу душі й тіла людини, Леонардо виступає як великий вчений - анатом, психолог і чудовий живописець.

Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відродження зробив Микола Коперник (1473 – 1543). Він створив геліоцентричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі "Про обертання небесних сфер" Коперник дійшов таких висновків:

1) Земля не є нерухомою в центрі Всесвіту, як вважали Аристотель, Птолемей, а також всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі;

2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту;

3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкривали принципово нові шляхи для розвитку астрономії.

Велике значення для епохи Відродження мала творчість Галілео Галілея (1564 – 1642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи - Космосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника.

Дата добавления: 2015-05-23