РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика 4 страница

Фрідріх Вільгельм Шеллінг

У своєму вченні Шеллінг розвинув теорію Фіхте. Він відкидає абсолютне "Я" і замінює його на "Абсолют", який створює природу, а через розвиток природи - людину. Якщо для Фіхте природа - це пасивний об'єкт, яку "Я" намагається пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

Сам процес виникнення світу з "Абсолюту" такий: спочатку існує безякісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об'єктивний світ. Дізнатись про існування "Абсолюту" можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.

З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально змінюються. У працях "Філософія і релігія", "Світові епохи" його "Абсолют" ототожнюється з Богом. "Абсолют" вже не реалізує себе через розвиток природи. Природа з моменту ототожнення "Абсолюту" і Бога € тінню Бога.

Наприкінці життя Шеллінг негативну філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний спосіб пізнання світу вбачає в релігії.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Гегеля. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812 – 1816), "Енциклопедія філософських наук" (1817), "Філософія природи" (1817), "Філософія права" (1821).

Філософську систему Гегеля називають системою об'єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом.

Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани:

а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає як світ понять, системи логіки;

б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям абсолютної ідеї";

в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу.

Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується механізм діалектичного руху понять, категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять, категорій, таких, наприклад, як якість, кількість і міра.

Для матеріаліста вони є відображенням об'єктивних сторін дійсності, тобто якостей, кількостей, мір об'єктів, процесів світу. Однак, за Гегелем, ці категорії – доприродні, досуспільні сутності, перед якими у "вихідному пункті" Абсолютної ідеї як попередні розвиваються ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступеня розвитку – це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом притаманна й догматична вимога ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, у тріадах набула вираження гака важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення розумового змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає попередні елементи як свої. Категорія "зняття" виражає взаємозумовлені в процесі розвитку моменти спадковості й заперечення.

З другого боку, парадокс розуміння розвитку в Гегеля полягає в тому, що згідно з його системою саме на етапі природних процесів відсутнє становлення, оскільки природа не розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі.

Таким чином, філософська система Гегеля перетворилася на метафізичні кайдани, які не дали змоги його геніальним діалектичним ідеям і положенням повною мірою розвернутися й адекватно виразити все своє багатство.

До таких ідей і положень належать і закони діалектики. У законі переходу кількості в якість надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування механізму розвитку, змісту стрибків-якісних переходів у процесі розвитку. Закон заперечення заперечення розкриває напрям розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються суперечності як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів.

Взагалі, протиріччя постають "душею" всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється віл себе, залишаючись єдиним, але різноманітним і суперечливим виявленням. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Внаслідок цього гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Гегеля – як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий і змінний саме через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та призначення протилежних визначень реальності, створив вчення про протилежності.

Водночас у вченні про логіку очевидним компромісом з "консервативною" філософською системою був висновок про те, що протилежні сторони протиріччя примиряються. У філософії історії, поступаючись вимогам філософської системи, в якій іманентно було викладено визнання кінцевих, остаточних результатів як пізнання, так і історії, Гегель фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусській державі.

До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:

1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому власний діалектичний метод;

2) виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим методом побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з них простежити виникнення, розвиток і розв'язання суперечностей;

3) склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності та пізнання.

Проте філософія Гегеля не є вільною від певних недоліків. Головний з них – це суперечливість між його системою та методом:

а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі розвитку, то його філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем, не розвивається у часі, а лише урізноманітнюється у просторі;

б) якщо діалектика Гегеля вважає, що процес пізнання нескінченний, то консервативна система покликана дати закінчене абсолютне знання дійсності;

в) якщо діалектика стверджує, що розвиток суспільства не має меж, то система обмежує цей розвиток прусською монархією, яка вважалася вищим етапом такого розвитку.

Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї були сприйняті неоднозначно. Він має багато послідовників і супротивників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позиції об'єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.

Людвіг Андреас Фейєрбах

Період німецької класичної філософії закінчує філософська система Фейєрбаха. Він змолоду був учнем і послідовником Гегеля, але вже в 1827 – 1828 рр. починає сумніватися в істинності гегелівського вчення і розробляє свою філософію. Його основні праці такі: "До критики філософії Гегеля" (1839), "Сутність християнства" (1841), "Тези до реформування філософії" (1842), "Основні положення філософії майбутнього" (1843).

Філософія Фейєрбаха є нетрадиційною як у самій постановці проблеми, так і в її вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

Виокремимо такі риси вчення Фейєрбаха:

1 Основою філософії Фейєрбаха є вчення про природу. Він стверджує, що немає нічого вищого за природу, як немає і нічого нижчого за неї. Природа вічна. Вона нескінченна у просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності. Фейєрбах відкидає погляди на природу, як на умову розвитку духу, як на щось похідне, залежне від свідомості та волі.

2. Матеріалізм Фейєрбаха був антропологічним. Річ у тім, що в центрі його філософії - вчення про людину (антропос). Людина розглядається ним як природна істота, як вищий ступінь природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. Людина, за Фейєрбахом, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. У цьому полягає суттєвий недолік філософи Фейєрбаха.

3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха був метафізичним. Він не зміг подолати споглядального характеру попереднього матеріалізму і усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики і відкинув її разом з ідеалістичною системою.

4. У теорії пізнання Фейєрбах був на позиції сенсуалізму. Свою філософію він називає чуттєвою філософією, але не заперечує взаємозв'язку чуттєвого і раціонального. Він підкреслює, що чуттєве повинно доповнюватися раціональним, а раціональне - чуттєвим. Фейєрбах рішуче виступав проти агностицизму.

5. Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний характер. Він вів непримиренну боротьбу проти релігії. Джерело її, так само як і ідеалізму, він вбачав у відриві від буття. Проте, виступаючи проти ортодоксальної релігії, Фейєрбах пропонував створити нову релігію, яка обожнювала б силу любові людини.

6. У розумінні суспільного життя Фейєрбах був ідеалістом. Він, як і матеріалісти минулого, не зміг зрозуміти суспільних процесів. Філософ не підійшов до розуміння того, що свідомість людей визначається не тільки положенням їх тіла та навколишньою природою, але і, головним чином, матеріальними умовами життя людей, їх суспільним буттям.

Попри всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, її безперечним досягненням є те, що вона звернулася до людини, відтворила матеріалістичні принципи і, таким чином, мала значний вплив на розвиток філософської думки.

У цілому ж німецька класична філософія зробила важливий внесок у скарбницю світової філософської думки. Для неї характерне системне викладення філософських проблем, їх вивчення в динаміці, розвитку, спроба поєднати абстрактні філософські концепції з політикою, правом, мораллю, мистецтвом, тобто практично з усіма формами людської діяльності.

6. Російська філософія XIX - початку XX ст.

Російська філософія починає своє існування з XIX ст. Будучи частиною світової філософської думки, вона водночас являє цілком самостійний напрям зі своєю тематикою і специфічним підходом до вирішення найістотніших філософських проблем.

Про самобутність російської філософії засвідчили вперше "Філософічні листи" Петра Чаадаєва (1794 – 1856). Саме в них були поставлені проблеми, що були характерними для російської філософії того часу. Своєрідність історії Росії Чаадаєв вбачав у її культурно-географічному положенні (між Сходом і Заходом). Чаадаєв один із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур. Філософія Чаадаєва дала поштовх розколу в російській філософській думці XIX ст. і виникненню в ній у 30 – 40-х роках двох протилежних течій – західництва і слов'янофільства. Між цими течіями точилася гостра суперечка про історичну долю Росії, її минуле, сучасне і майбутнє, про її призначення у світі.

Представники західництва (західники) виступили за ліберальні реформи, поступову ліквідацію кріпацтва, вважаючи за необхідний і неминучий для Росії західноєвропейський шлях розвитку. До західників належали Борис Чичерін (1828-1904), Тимофій Грановський (1813-1855), Василь Боткін (1812-1869), Іван Тургенєв (1818-1883) та ін. Теоретичними джерелами західників були філософія історії Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха, а також філософсько-соціологічні ідеї Чаадаєва. Західництво створило раціоналістичну традицію в російській філософії, спрямовану на обгрунтування наукового знання, прав особистості, громадських свобод, соціальної еволюції. Політичним ідеалом представників західництва були конституційні буржуазно-парламентарні держави Західної Європи.

До слов'янофілів належали Олексій Хомяков (1804 – 1860), Іван Киреєвський (1806 – 1856), Костянтин Аксаков (1817 – 1860), Юрій Самарін (1819 – 1876), Олександр Кошелєв (1806 – 1883) та ін.

Вони виступили з обгрунтування самобутнього шляху історичного розвитку Росії, що відрізнявся й у чомусь був протилежним західноєвропейському. Вони вважали, що плоди цивілізації в Європі в загальнолюдському вимірі обертаються скоріше втратами, ніж надбанням, бо вони оплачені дуже високою ціною - утратою цілісності особистості, перетворенням людини з "образу і подоби Божої" на просту статистичну одиницю буржуазного ринку.

Слов'янофільство є оригінальним російським філософсько-ідеалістичним плином. У його основі лежить ідея про месіанську роль російського народу, про його релігійну і культурну самобутність і навіть винятковість. Вихідну тезу вчення слов'янофілів становить твердження про вирішальну роль православ'я для розвитку всієї світової цивілізації, позаяк саме православ'я сформувало той "російський дух", що створив російську землю в її нескінченному обсязі.

Слов'янофіли розглядали народ як певний постійний набір ідеальних якостей, виокремлюючи в ньому особливу незмінну духовну сутність. Призначення великих особистостей полягає в тому, щоб бути представниками цього народного духу. їхня велич насамперед залежить від того, наскільки вони зуміли виразити прагнення і бажання народу.

У другій половині XIX ст. оформилися два напрями в російській філософії: революційно- демократичний і релігійно-ідеалістичний.

Найвидатнішими представниками першого напряму були Микола Чернишевський (1828 – 1889) і Георгій Плеханов (1856 – 1918). Чернишевський був одним із ідеологів російського селянського соціалізму. Він вважав, що Росія може оминути капіталізм і перейти безпосередньо до соціалізму. Однак общинний соціалізм Чернишевського припускав відкидання цивілізації й утримання Росії в первісному стані.

Філософія Чернишевського, яка започаткована на антропологізмі, виходила з виробленої природничими науками ідеї про єдність людського організму. Для Чернишевського царина морального - це тільки функціональний придаток фізіологічного процесу, який, у свою чергу, приводить у дію процес соціальний. Тому людина за одних обставин буває доброю, а за інших - злою. Щоб спрямувати людину в бік морального розвитку, необхідно насамперед змінити реальні умови її життя, змінити її соціальне становище. Моральний світ, за Чернишевським, як і світ фізичний, підлеглий закону причинності. Усі явища, що відбуваються в ньому, взаємозалежні і чітко визначені природою людини. Мислення полягає в доборі відчуттів та уявлень, що відповідають потребам мислячого організму в цю хвилину, а дії і вчинки зводяться до досягнення результатів, намічених мисленням. Усі люди – егоїсти, ними рухає бажання добра для себе. Добро – це велика користь, а позаяк бажання в усіх однакові, то звичайна ощадливість і розважливість зобов'язують зменшувати егоїзм і надавати йому розумної форми (теорія "розумного егоїзму").

Г. Плеханов, основоположник російського марксизму, був прихильником моністичного розуміння історії. Ідею Карла Маркса про визначальну роль економічних відносин він корегував шляхом виділення підстави цих відносин у вигляді географічного середовища. Географічне середовище, на його думку, визначає характер продуктивних сил, створює об'єктивні передумови для стрибкоподібного розвитку соціальної надбудови.

Створена Плехановим модель історичного матеріалізму істотно відрізнялася від марксистського вчення. Він навіть гадки не мав, що в Росії здійсниться революція до того, як капіталізм набере повної сили і пролетаріат не становитиме більшу частину населення. Плеханов не вніс нічого нового в методологію марксизму. З часом російський марксизм дедалі тісніше почав зближатися з народництвом і дістав своє остаточне завершення в більшовизмі.

Основи російської релігійної філософії заклав видатний російський мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853 -1900). Син відомого історика Сергія Михайловича Соловйова, він навчався в Московському університеті і духовній академії. Після захисту докторської дисертації деякий час працював професором в університетах обох столиць, але після публічного захисту учасників убивства Олександра II вимушений був піти у відставку і до кінця життя займатися філософією і публіцистикою. Перше уявлення про його філософську систему можна скласти уже за назвами основних творів: "Виправдання добра" (1897); "Теоретична філософія" (1899); "Життєва драма Платона" (1898); "Смисл любові" (1894) та ін.

Центральна ідея філософії Соловйова – ідея всеєдності. У своїй філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і богослов'я надасть можливість створення "цілісного знання", яке через "цілісне суспільство" приведе до "цілісного життя". Цілісне життя встановить живу й істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана світова душа, або Софія. Звідси виникає "вільна теократія", котра, за Соловйовим, повинна бути створеною на основі об'єднаного християнства в церковно-монархічній державі. Етика її громадян має базуватися на основі загальних моральних цінностей "абсолютного добра", поширених свого часу Христом.

Ще одним представником цього напряму є Микола Бердяєв (1874 – 1948). Коло його інтересів зосереджується на питанні пошуку засобів духовного оновлення та самоідентифікації суспільства і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналізму. Джерелом філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на містичному світосприйнятті.

Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість особистісного, історичного та соціального буття в Бозі, примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода. Свої погляди він виклав у працях: "Філософія свободи" (1911), "Смисл творчості" (1916), "Смисл історії" (1923) та ін.

Важливий вклад у розвиток російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Микола Лоський (1870 – 1965), Павло Флоренський (1882 – 1937), Семен Франк (1877 – 1950), Лев Карсавін (1882 – 1952), Іван Ільїн (1882 – 1954), Олексій Лосев (1893 – 1988) та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх єднає інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральності, пошук змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідей всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії вони вбачали у формуванні теорії про світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду.

Релігійні та філософські ідеї знайшли своє відображення в літературі. Постдекаденти і символісти – Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський – оспівували людину. Релігійний умонастрій демонстрували щомісячник "Русская мысль" (редактор Петро Струве). У збірниках "Проблемы идеализма" (1902) та "Вехи" (1909) Павло Новгородцев, брати Сергій та Євген Трубецькі, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв та ін. вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом.

Однією з філософських течій, орієнтованою на гуманістичний погляд на людину і світ, став російський космізм. У руслі цієї філософії проблема людської солідарності майбутнього людства вирішується не так, як у філософії всеєдності, а з інших позицій. За світоглядну основу береться як релігія, так і наука: мрії про майбутнє стоять поряд з науковим аналізом, але зберігається постійна для російської філософії ідея єднання людей.

У роботах основних представників філософії космізму Володимира Одоєвського (1803 – 1869), Миколи Федорова (1828 – 1903), Миколи Морозова (1854 – 1946), Костянтина Ціолковського (1857 – 1939), Володимира Вернадського (1863 – 1945) та ін. обґрунтовується необхідність єднання людей на основі ідей екологічного змісту. Людське суспільство розглядалося не як випадкове явище у Всесвіті, воно мало стати могутнім фактором у космічній протидії хаосу, у збільшенні ентропії. Науково-технічні проекти Костянтина Ціолковського стали фундаментом сучасної космонавтики, технічним доповненням до "космічної філософії". Космосу, заповненому різними формами життя, і людині, її розуму та творчості відводилося в цих проектах основне місце. Виокремлення в російському космізмі глобально-екологічної проблематики привело згодом до розробки видатним українським ученим і філософом Володимиром Вернадським учення про ноосферу і формування антропокосмічного світогляду.

Висновки

Враховуючи вищевказане, можна визначити основні риси, що притаманні філософії кожного з розглянутих періодів.

1. Основними рисами античної філософії є: наявність різноманітних шкіл, течій, напрямів, ідеї яких стали джерелом виникнення майже всіх пізніших типів світогляду; поява стихійної діалектики, створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття.

2. Основними рисами філософії Середньовіччя є: засилля в усіх сферах життя релігії; схоластика як спосіб філософствування; теоцентризм; геоцентризм; переважання ідеалістичних напрямів у філософії; слабкі паростки матеріалізму.

3. Основним рисами філософії доби Відродження є: гуманізм; геліоцентризм; критика схоластики; відродження античної діалектики; пантеїзм; повернення до матеріалізму; дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

4. Основними рисами філософії Нового часу є: зв'язок з наукою; критика схоластики; впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження; раціоналізм й емпіризм як визначальні напрями філософії; розробка й застосування у процесі пізнання методів індукції та дедукції; просвітництво; розробка вчення про людину і її невід'ємні права.

5. Основними рисами німецької класичної філософії є: ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; змістовна критика традиційної метафізики; розгляд проблем теорії пізнання; змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.

6. Основними рисами російської філософії XIX - початку XX ст. є: відсутність чіткої демаркаційної лінії між матеріалізмом та ідеалізмом; розробка переважно проблем людини і суспільного устрою, а не гносеології і онтології; літературна і літературно-критична форма філософствування; виразна релігійно-моральна спрямованість; широкий діапазон світоглядної проблематики.

Дата добавления: 2015-05-23