РОЗДІЛ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи 2 страница

Форми стрибків різноманітні і залежать від природи явища, що розвивається, а також від конкретних умов, у яких здійснюється його якісне перетворення. Стрибки розрізняються:

1) за тривалістю перетворення (швидкі, повільні);

2) за формою перетворення (одноактні, багатоактні);

3) за глибиною перетворення (часткові, повні);

4) за напрямом перетворення (прогресивні, регресивні, безнапрямові).

При розгляді стрибків важливі такі терміни, як "еволюція", "революція", "реформа". Поняття "еволюція" використовується в широкому і вузькому значеннях. У широкому розумінні "еволюція" – це весь процес поступового розвитку, який включає не тільки кількісні, але й якісні зміни, в тому числі й революції. У вузькому значенні слово "еволюція" виступає як період, який передує революції, її підготовці. Поняття "революція" використовується для характеристики суспільних явищ. Це якісний стрибок, який ламає суспільство в самій його основі, а не переробляє його повільно, поступово. Реформа - це зміна якої-небудь істотної сторони життя суспільства при збереженні основ її економічного і державного ладу.

Таким чином, закон взаємопереходу кількісних змін у якісні конкретизується через низку категорій: якість, кількість, міра, стрибок, котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загальний закон розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості в будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на питання: як, яким чином відбуваються розвиток, рух і зміна всього сутнього.

Якщо розглянуті закони розкривають джерело розвитку і його механізм, то закон заперечення заперечення розкриває загальну тенденцію розвитку, його направленість. Цей закон певною мірою узагальнює, синтезує дію інших законів діалектики.

Що ж являє собою закон заперечення заперечення, яка його суть?

Спочатку з'ясуємо зміст категорії "заперечення". Відносно неї існує дві точки зору: метафізична і діалектична. Метафізичне "заперечення" акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і утворення нового. Отже, метафізичне заперечення виходить з того, що заперечити означає відкинути, знищити. Діалектичне заперечення - це насамперед такий перехід від старої якості до нової, за яким певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді в зміни нової якості. Діалектичне заперечення – це не голе, повне знищення речі, а її перетворення на нову річ із збереженням і перетворенням деяких рис старої якості, воно свідчить про те, що між новим і старим існує зв'язок. Діалектичне заперечення вбирає в себе три суттєві моменти:

1) руйнування, подолання старого;

2) збереження елементів старого (спадкоємність);

3) конструювання, утворення нового.

Ми з'ясували суть метафізичного і діалектичного тлумачення заперечення.

Тепер розглянемо сутність подвійного заперечення. Заперечення заперечення фіксує той факт, що процес розвитку розпочинається з першого заперечення старого, яке, у свою чергу, через певний час заперечується іншим, новим. Але як відбувається розвиток? По прямій чи по кривій лінії? Це питання не є риторичним, а має суттєвий зміст. Бо якби не було зв'язку старого і нового в процесі розвитку, не було б спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, бо розвиток можна було б графічно зобразити як пряму лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторюється в новому. Однак річ саме в тім, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча і на вищій основі. Повторювання рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону, який ми розглядаємо. З цього випливає інша його особливість. Оскільки має місце повторювання старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а мовби по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.

Чому неминуча ця повторюваність?

Річ у тім, що заперечення перебуває в тісному зв'язку із суперечністю, воно обумовлене його розв'язанням. Візьмемо будь-яку нову річ, що виникла з притаманною їй суперечністю. В процесі розвитку цієї суперечності річ перетворюється на свою протилежність. Однак на цьому етапі заперечення відбувається лише часткове розв'язання закладеної в початковій речі суперечності. Ця неповнота розв'язання суперечності має в собі умову подальшого власного заперечення речі.

На зміну першому запереченню приходить друге, виникає нова річ, третя, протилежна другій, яка є запереченням другої, тобто запереченням заперечення першої речі. Та суперечність, яка була властива першій речі на етапі другого заперечення, розв'язується повністю. Внаслідок подвійного заперечення водночас з поверненням до старого, початкового пункту досягається більш високий рівень розвитку, відбувається відновлення початкової, але збагаченої форми розвитку. Лінія розвитку ніби утворює коло, "виток спіралі", однак початок не збігається з кінцем. Розвиток, таким чином, поєднує в собі риси поступовості і циклічності руху.

Це положення має загальне значення. Воно справедливе стосовно всіх предметів і явищ навколишньої дійсності, тобто має силу діалектичного закону. Його можна сформулювати таким чином. Закон заперечення заперечення – це закон, на підставі якого процес розвитку являє собою нескінченний ланцюг діалектичних заперечень старого новим при збереженні та утриманні (знятті) в новому всього характерного з попередніх етапів розвитку, що має в цілому поступальну, висхідну направленість. При цьому в процесі розвитку на його вищих щаблях відбувається повторення деяких рис і сторін попередніх сходинок, але вже на якісно новій основі, що обумовлює сходження не по прямій, не по замкнутому колу, а по кривій, що наближається до спіралі. Спіралевидність руху виражає циклічність розвитку.

Основні закони діалектики, характеризуючи різні моменти єдиного процесу розвитку, діють не всупереч, а в нерозривній діалектичній єдності. Так, процес переходу кількісних змін в якісні і навпаки містить і протиріччя, і діалектичне заперечення. Єдність і протидія протилежностей вбирає в себе кількісно-якісні відношення і заперечення заперечення. Аналогічно в процесі заперечення відбувається роздвоєння єдиного на старе і нове і боротьба між ними, перехід кількісних змін в якісні. Інакше кажучи, єдність матеріального світу обумовлює єдність дії законів. Разом з тим слід мати на увазі, що при одночасності дії законів діалектики кожний з них є відносною самостійністю, оскільки кожен з них виражає сутність розвитку в певному аспекті (джерело, механізм, напрям).

Таким чином, закони діалектики виражають найсуттєвіші зв'язки і відносини об'єктивного світу. Діючи в єдності і взаємозв'язку, вони характеризують складний багатогранний процес розвитку об'єктивної реальності. Глибоке знання механізму дії законів діалектики і вміле їх використання застерігає від омани і помилок, робить практичну діяльність людей цілеспрямованою і ефективною.

4. Категорії діалектики

Щоб точніше і глибше відображати об'єктивну дійсність, людина виробляє певний арсенал логічних засобів мислення, своє коло понять. Поняття – це думка, в якій відбиваються властивості, зв'язки і сторони предмета, що повторюються. У мові поняття визначаються словом. Наприклад, слова "студент", "університет", "аудиторія" тощо мають певний ступінь узагальнення, абстрактності. Але є поняття, в яких фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Такі поняття є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування (відходу від конкретного).

Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов'язково приходить до вироблення і формування своїх категорій. Так, математика пов'язана з категоріями "число", "диференціал", "інтеграл" тощо. В арсеналі біології є категорії "вид", "спадкоємність", "змінність" та ін. Однак, незважаючи на певний ступінь загальності, категорії конкретних наук застосовуються лише в окремих сферах буття і відбивають зв'язки та відношення, які характерні для даних сфер. Від категорій конкретних наук суттєво відрізняються категорії діалектики. Ця відмінність полягає в тому, що категорії діалектики відображають не просто суттєві властивості і зв'язки класу явищ об'єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв'язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Отже, категорії діалектики - це гранично широкі форми ідеального відображення об'єктивного світу, які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності.

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "буття", "матерія", "рух", "розвиток", "простір", "час", "суперечність" і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв'язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних, органічно пов'язані одна з одною, у процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій належать: одиничне і загальне; явище і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність.

Розглянемо ці категорії більш конкретно.

Одиничне і загальне

Це філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. Так, категорія " одиничне " відображає в предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу. " Загальне " – це тотожність, що об'єктивно існує між предметами, речами, явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не можуть існувати самостійно. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Як загальне, так і одиничне існує лише в окремому. Всяке окреме є єдністю протилежностей. Воно водночас і одиничне, і загальне. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а однобічно – те, що є тотожним у предметах. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття "особливе". Особливе – це те, що є загальним стосовно одиничного і одиничним щодо загального. Наведемо приклад: водень - одиничне; газ - особливе; хімічний елемент - загальне. Поняття "газ" є загальним щодо поняття "водень". У свою чергу поняття "газ" є одиничним стосовно поняття "хімічний елемент".

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.

Явище і сутність

Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожний з яких відображає реальний рівень глибини осягнення об'єкта. Сутність – це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об'єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище -це категорія для позначення у предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з'являється перед нами.

Діалектичний взаємозв'язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:

а) сутність і явище нерозривно пов'язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;

б) єдність сутності і явища не означає того, що вони збігаються, є тотожними. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо збігалися, то наука була б непотрібна;

в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;

г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв'язків об'єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси цього об'єкта.

Специфічною формою взаємовідношення сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв'язок між собою, є видимість. Це однобічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сутності речей, точніше, певних сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність речей і явищ.

Зміст і його форма

Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст - це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв'язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.

Чи може зміст існувати сам по собі?

Кожен, хто був на заводі, знає, що перед збиранням машини завжди є всі деталі, весь ЇЇ "зміст". Але чи можна сказати, що перед нами машина? Звісно, ні. Машина з конвеєра зійде тоді, коли всі деталі будуть правильно зібрані або їм буде надана відповідна форма. Зміст завжди мусить бути оформлений - інакше його немає, як нема машини, хоча поряд лежить купа всього того, з чого вона робиться. Отже, будь-якому предмету, явищу притаманні не лише зміст, але і форма. Форма – це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі - це організація стійких внутрішніх зв'язків між елементами, що дозволяє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції.

Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:

1) зміст і форма перебувають у тісному взаємозв'язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від formalis - який стосується форми);

2) в єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових законів, об'єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

3) єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми виявляється: а) у відставанні форми від розвитку змісту. Зміст ніколи не залишається на одному рівні. Він змінюється. Форма також не залишається незмінною. Проте порівняно зі змістом вона більш стійка, менш рухлива. Це пояснюється тим, що зміст має власний рух, тоді як форма від нього залежить. Форма, на відміну від змісту, виступає як більш консервативна сторона явища. Вона неминуче відстає від свого змісту; б) у зворотній дії форми на зміст. Ця дія подвійна: форма або сприяє перетворенню змісту, або гальмує його. Звичайно, якщо форма відповідає руху змісту, вона створює умови для його прискореного розвитку. А якщо виникають суперечності між ними - зміст не може належно розвиватися, йому заважає стара форма. Тож рано чи пізно настає момент розв'язання суперечностей. Відповідно до нового змісту створюється нова форма. Отже, суперечність між змістом та формою є одним із джерел зміни предметів і явищ, перетворення їх на інші предмети і явища.

Частина і ціле; елемент, структура, система

Частина і ціле – категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв'язків, що їх об'єднує і приводить до появи в цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їх розчленованості.

Так, наприклад, частинами молекул води як єдиного цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Добре відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода, звичайно, горінню перешкоджає.

Діалектика розглядає частину і ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається частинами - їх кількістю і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого.

Відомі три різних типи цілості:

а) механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле і виходять із нього, практично не змінюючись);

б) організоване ціле, коли частини видозмінюються;

в) органічне ціле, коли частини саморозвиваються (живі організми).

"Ціле" і "частина" – це категорії, які схожі і взаємопов'язані з поняттями "система", "структура", "елемент". Елемент (лат. elementum - первинна речовина) – відносно неподільна частина цілого. Поняття "частини" ширше за своїм обсягом, ніж поняття "елемент", що є не будь-якою частиною, а тільки відносно неподільною. Причому поняття "частина" співвідноситься з поняттям "ціле", тоді як поняття "елемент" співвідноситься з поняттям "структура". Структура (лат. structura – будова, розміщення, порядок) – це спосіб закономірного зв'язку між складовими частинами предметів і явищ. Система (грец. systema - поєднання, утворення) – це сукупність певних елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Структура кожної системи, передусім залежить від її складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою системи, яку вони утворюють.

За характером елементів і структури вирізняють різні види систем.

Найпоширенішим є поділ систем на матеріальні, що існують в об'єктивній реальності, та ідеальні, що є відображенням її, виразом людської свідомості. За кількістю елементів і зв'язків розрізняють прості і складні системи.

Причина і наслідок

Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлено чимось іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище, дія якого приводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідкам.

Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності, - індетерміністами.

Між причиною і наслідком існує такий діалектичний взаємозв'язок:

1) причина у часі випереджає наслідок. Наслідок не виникає раніше за дію причини. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв'язку (ніч передує ранку, але вона не є причиною ранку);

2) причина, за певних умов, обов'язково породжує наслідок або декілька наслідків. Причина і наслідок пов'язані так, що якщо з'являється причина і достатні умови, неминуче виникає і наслідок;

3) причина і наслідок взаємодіють між собою. У цій взаємодії активна не тільки причина, але і наслідок. Він здійснює зворотний вплив на причину. Наприклад, ідеї відображають буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через практичну діяльність людей;

4) одне й те саме явище, з одного боку, виступає як причина, а з другого - як наслідок. Наприклад, дощ - наслідок певних метереологічних умов, але він сам стає причиною великого врожаю; врожай приводить (стає причиною) до зміцнення економічної могутності держави. Таким чином, виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями;

5) на взаємодію причини і наслідку впливають відповідні умови. Умови - це такі явища, які необхідні для виникнення певної події, але самі по собі її не зумовлюють. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають діям причини. Та сама причина за певних умов викликає різні форми наслідків;

6) причину не слід ототожнювати з приводом. Привід - це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливим її виникнення, але не породжує і не визначає її. Привід швидше провокує дію, ніж створює її.

Поняття причинно-наслідкового зв'язку виконує важливу методологічну функцію. Знаючи причини і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, що для неї більш необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

Необхідність і випадковість

Ці філософські категорії відображають різні типи зв'язків речей і явиш одне з одним. Необхідність – це внутрішні, стійкі, суттєві зв'язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність випливає із сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.

Але чи все, що з'являється у світі, виникає як необхідне? Ні, у світі є й випадкові явища, події. Випадковість – категорія, яка визначає проблематичність, або необов'язковість виникнення, або існування об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які випливають переважно із зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв'язків і побічних для даного явища обставин.

Необхідність і випадковість не існують окремо. їх взаємозв'язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Наприклад, реформи, які проводяться в Україні, мають необхідний характер. Випадковим елементом у них є конкретні політичні діячі, які направляють ці реформи.

Діалектика необхідності і випадковості припускає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість у ході розвитку може перетворюватися на необхідність. Так, закономірні ознаки того чи іншого біологічного виду спочатку з'являються як випадкові відхилення і нагромаджуються, а на їх основі формуються необхідні якості живого організму. По-друге, необхідність прокладає собі шлях через велику кількість випадковостей. Наприклад, розвиток суспільства складається із діяльності багатьох людей, які мають різні цілі, характери. Переплетіння, схрещування і зіткнення усіх цих прагнень призводить у результаті до певної лінії розвитку, яка має строго необхідний, обов'язковий характер.

Як і всі закони і категорії діалектики, необхідність і випадковість є вузловими пунктами пізнання об'єктивної дійсності. Функції цих категорій не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди виступає як початкова інстанція, необхідність - як мста. Пізнавальна діяльність розгортається як рух від випадкового до необхідного.

Можливість і дійсність

Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенційному стані і є можливістю. Можливість – це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета в його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.

У кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. На "протиборство" і характер реалізації можливостей накладають відбиток умови, які є зовнішніми й випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового. У сфері суспільного розвитку й підкорення природи перетворення можливості на дійсність упорядковується свідомим вибором і діяльністю людей.

Зрілість можливості може змінюватись у межах від неможливості до дійсності. Характеристику можливості в цьому плані можна зробити з урахуванням її якісної і кількісної міри. Якісно можливості поділяються на формальні і реальні. Формальна – це можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість допускається законами природного і соціального розвитку. У цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, яка йде врозріз із законами природного і соціального буття; неможливим є те, що суперечить законам об'єктивного світу. Неможливо, наприклад, збудувати вічний двигун, неможливе вічне життя для людини тощо. Найвищу міру здійснення має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.

Набагато точнішою буде кількісна характеристика можливості. Якщо неможливість визначити через "0", а "дійсність" через "1", то всі проміжні значення від "0" до "1" будуть характеризувати ступінь можливості. Міра можливості називається ймовірністю.

Завершуючи розгляд категорії діалектики, зробимо загальний висновок: 1) категорії діалектики – універсальні форми мислення, в яких відображаються найзагальніші зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності; 2) у категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що у них знаходять своє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим; 3) особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, визначеність, зв'язок із практикою, історичність, рухливість тощо.

5. Альтернативи діалектики

Коли мова йде про альтернативу діалектики, маємо на увазі протилежний діалектиці метод пізнання, теорію розвитку, спосіб духовного освоєння світу, тобто протилежні діалектиці світоглядні та методологічні настанови. Однією з таких альтернатив діалектики є метафізика, або метафізичний метод мислення. У цьому плані метафізика розглядається як антидіалектика. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію в XIX ст. Гегель.

Альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання знаходить свій вияв:

а) у розумінні зв'язків предметів та явищ. Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізиці притаманні роз'єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовнішньо очевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні зв'язки залишаються поза увагою;

б) у розумінні спрямованості розвитку. Діалектика вбачає джерело руху і розвитку у внутрішній суперечності речей і явищ, у єдності та протидії протилежностей. Метафізика заперечує внутрішнє джерело розвитку - саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає в якомусь зовнішньому поштовху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами;

в) у розумінні характеру розвитку, "механізму" переходу від старої до нової якості. З точки зору діалектики таким "механізмом" є єдність поступового, кількісного і стрибкоподібного, якісного розвитку. Метафізика розглядає розвиток або як "стрибок" якості, або тільки як просте, кількісне зростання того самого, тільки як зменшення або збільшення, як повторення тих самих станів;

г) у розумінні спрямованості розвитку. Розвиток сутнього відбувається по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається за аналогією за спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі. Метафізика і тут займає односторонню позицію, абсолютизуючи або всезагальне піднесення, або всезагальний занепад, регрес, або круговий, застійний характер усякого розвитку, таким чином фактично заперечуючи його.

д) у розумінні методу пізнання. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість.

Отже, метафізика - це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ та предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення об'єктів без їх якісної зміни.

Дата добавления: 2015-05-23