Розділ 10 2 страница. Нарешті підходимо до головної маси населення — селянства

Нарешті підходимо до головної маси населення — селянства. Його доля й його еволюція тісно звязані з долею шляхетського стану. Як уже говорилося, в старій Руси існували такі катеґорії сільського населення. 1) вільні смерди, 2) напіввільні закупи й 3) невільники. Еволюція була така: невільництво помалу тратить свій елементарний характер, і раби наближуються до становища звичайних вільних селян; але становище останніх з часом гіршає.

Литовсько-руське право ще на початку XVI віку знає невільну «челядь», призначену здебільшого для хліборобської праці. Частина жила на удержанні з панського двору, друга частина мала свої малі господарства. Статут 1529 року знає ті самі джерела невільництва, що й стара князівська Русь; полон, походження від невільних батьків, шлюб з невільницею, заміна смертної кари невільництвом. Але він знає і право викупитись за 7 років. Статут 1566 р. скасовує заміну смертної кари неволею. Нарешті Статут 1588 р. касує невільництво, залишаючи тільки полон, а вся челядь переводиться на селянські «тяглі» ґрунти. Так, каже Грушевський, «невільництво вимерло протягом XVI віку».

Але й од волі для селян залишилось небогато. Вільні селяне ділились на три ґрупи: 1) «люде тяглі або работні», 2) «данники» і 3) «слуги путні». Тяглі — це такі, що сиділи на панській землі й платили «оброк» та виконували ріжні господарські роботи. Вони складали головну масу сільської людности, й основну робочу силу панських маєтків. Їхні повинності все зростали. Зрідка натуральні повинності перекладались на гроші.

Данники — це селяне, що платили натурою певну дань з свого господарства. Основою оподаткування служила більша земельна одиниця «дворище». Платили продуктами, рідше грішми. Крім цеї дані зберіглося ще старе полюддя — обовязок годувати князя та його обоз в переїздах, але й воно було з часом переведено на гроші. До данників належали: бобровники, бортники, псарі, ловці, сокольники, свинухи, конюхи, плотники, рудники, риболови, дегтярі, млинарі й т. д. Кожен одбував свої повинності продуктами свого виробу або своєї здобичі.

Слугі путні — це селяне служебні, котрі відбували службу, звязану з охороною гряниць держави або замків; також це були ріжні сільські ремісники: ковалі, боднарі, колесники, які відбували свою службу працею свого ремесла. Селян цеї службової катеґорії особливо багато було на південному пограниччі Сіверщини й Київщини, на Брацлавщині й на київському Поліссі. Головна їх служба полягала в тім, щоб «конми на войну ходити». Останній київський князь Симеон Олелькович зробив був спробу притягти їх до замкової служби та ще хотів їх примусити «сіно косити й на толоку ходити», але це викликало серед них велике незадоволення. Взагалі ж селяне усіх трьох катеґорій були перемішані між собою.

Переважним типом селянського господарства було так зване, «дворище», велике селище хуторського типу. Таке селище-хутір складалося з одного, двох і більше господарств і перебувало в спільнім володінні кількох родин, здебільшого між собою споріднених. На Київщині такі селища-господарства називались «землями», на південній же Київщині в степу появляється пізніше так розповсюджена, у нас назва «хутір». Назва дворище вживалася на Волині, на Поліссі, на Поділлі і в Галичині. Іноді вживалося яко назва дворища й старе руське слово «дим». Тому що дворище, як уже згадувалося, служило одиницею оподаткування, яке виявлялося в певній «службі» державі хоча би в формі натуральної данини, то слово «служба» вживалося яко синонім «дворища». Дворище не мало якогось сталого, раз на завжди виробленого розміру: його розмір залежав від кількости добрих і вільних ґрунтів навкруги, які можна було зайняти силами даного дворища для хліборобського господарства. Але з часом число вільних і незайнятих ґрунтів меншало, потреби держави більшали і от, щоб поставити певні межі для селянської займанщини, та щоб підняти доходність земель, в першій лінії земель самого великого князя, щоб перевести одностайне оподаткування відповідно до доходности ґрунту, в половині XVI віку була переведена дуже важлива земельна реформа. Було точно перевірено кількість землі в селянських руках і зафіксовано надалі розмір селянського господарства; була введена т. зв. «волока», що рівнялась 19 ½ десятин. Кожне селянське господарство діставало 1 волоку, боярське — 2. Примусово вводилася трьохпільна система. Всі селяне, осажені на волоках, мали платити певний чинш натурою й грішми, а крім того робити панщину. Ввесь цей порядок був виложений в т. зв. «Уставі на волоки Господаря его милости во всем великом княженії литовском» 1557 року.

Волочна реформа ще не прикріпляла остаточно селянина до землі: він міг піти геть, посадивши на своє місце іншу особу, але фактично це було тяжко зробити. Селяне підпадали догляду дрібної адміністрації, тратилось значіння прежньої сільської громади, ломився звязок, яким вона тримала всіх своїх членів вкупі.

Сама праця селян тепер дуже точно реґламентувалася: «а ставати до роботи піддані мають, як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Відпочинку — годину перед обідом, годину в обід, годину над вечір. Хто не вийде рано на роботу через недбальство мусить відробити пропущене на другий день». Робити мали два дні на тиждень.

Волочна реформа була переведена на Берестейщині, Пинщині й Волині. На Наддніпрянщині держались старі данні порядки до кінця XVI віку, аж поки там не запанували нові порядки, звязані з переходом українських земель до Польщі.

Правова свідомість суспільства Литовської держави XVI віку (головно його шляхетської верстви) і взагалі його політичний та соціяльний світогляд знайшли собі найбільш яскравий вислов у законодатній памятці, що носить назву «Литовського Статута». Цей кодекс на цілі століття пережив саме Велике Князівство Литовське (ще в 1819 р. він друкувався, як збірник діючих законів), він зробився національним правом Лівобережної України й був чинний на значній частині української території мало не до половини XIX століття. Наукове дослідження Литовського Статута розпочав польський вчений і відомий діяч на полі освіти Тадеуш Чацький своєю розправою «О litewskich i polskich prawach» 1801 року. Ці досліди продовжували Данилович і Ярошевич, професори університету у Вільні, де інтерес до литовського права, Статута, як кодексу, мав не тільки наукове, але й чисто практичне значіння. Пізніше за студії над Литовським Статутом узялися російські та українські вчені, останні особливо з огляду на те, що Литовський Статут був діючим правом Гетьманщини і взагалі мав великий вплив на українське право. З цих розвідок треба згадати працю Ол. Кістяковського «Права, по которимъ судится малороссійскій народъ» (1879), розвідки Варшавського, Владимирського-Буданова, Бершадського, Леонтовича, Ясинського, Демченка, Малиновського, Максимейка. З праць польських учених особливо важливі розвідки Пєкосінського. За останні часи інтерес до Литовського Статута виявився з новою силою в численних розвідках українських учених (С. Борисенок, М. Максимейко, М. Товстоліс), білоруських (І. Лаппо, В. Пічета, Бурдзєйка, Забєла) і польських (Ст. Кутшеба, С. Еренкройц, С Пташицький та інш.).

Вже в перших студіях над Литовським Статутом було поставлено питання про його звязок з старим руським правом, висловленим головно в «Руській Правді». Більшість учених однодушно погодилася на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми і таким робом, в протилежність до Москви, явилась безпосередньою спадкоємицею дотатарської удільної Руси. Підкреслюючи надзвичайну схожість між Руською Правдою й литовським правом (в обсягу цивільного й карного права й в обсягу судового процесу), проф. Максимейко й проф. Ясінський поясняли цю схожість тим, що Руська Правда виникла саме на тім ґрунті, де пізніше виник і Литовський Статут, себто на Київській Руси. Грушевський робить до цього твердження дуже важливу поправку, а саме, що Наддніпрянщина, Київська Русь (де повстала Руська Правда) в XIV і XV століттях, коли формувалося Литовське право, стояла в дуже слабім звязку з Литовською державою і, наслідком упадку у себе політичного й культурного життя, не могла мати ніякого безпосереднього впливу на сформування його права. Підкреслюючи, що найбільшу ролю у «зрущенні» Великого Князівства Литовського відіграв не так український, як білоруський елемент, Грушевський вказує, що правні традиції Руської Правди вплинули на Литовський Статут не безпосередньо з України, там де вони виробилися, а з Білоруси, куди вони були занесені і прищеплені київською династією, київською дружиною й кодифікаціями київського права. В новіші часи деякі українські дослідники (М. Масимейко й С. Борисенок) зазначають, що самий зміст Литовського Статуту поділяється на ті самі рубрики, що й Руська Правда, і що навіть самі ухили від прийнятої системи в обох памятках ті ж самісенькі; вони думають, одначе, що цим ще не установлюється неодмінно факт рецепції, запозичення Литовського Статуту з Руської Правди: ця подібність, на їх думку, пояснюється тим, що впорядники обох памяток наслідували одні й ті самі зразки й перебували під впливом однакових понять про правні відносини.

Перед виданням Статута держава Литовська не мала загально обовязуючого кодексу, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, по своїх місцевих звичаях. Само правительство ще початку XVI в. мало намір знести до купи всі «права», але фактично ініціятива кодифікації належала верстві шляхетській, представники якої на соймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На соймі 1522 року справу порушено знову. Проект Статута був зложений юристами великокняжої канцелярії, обміркований на кількох соймах і нарешті ухвалений в осени 1529 року. Він не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку, через що в тих списках, які збереглися до нашого часу, зустрічаються ріжні зміни, виправки, додатки. Цей перший Литовський Статут мав у собі всього 13 розділів, поділених кожен на кілька артикулів. Всіх артикулів було 264. Перший розділ трактував про верховну владу й відношення до неї населення, другий — про «земську оборону», себто про орґанізацію військової служби; третій — про шляхетські вольності, четвертий — про суддів та про суди, всі інші містили в собі норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Остаточна редакція Статута була безперечно результатом певної боротьби між панами-маґнатами та шляхтою й фіксувала ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано, що її не можна карати «безправно», себто без судового публічного процесу. За шляхтою забезпечувалося володіння землею, яку не можна було одібрати без вини. На суд шляхтича можна було викликати лиш оповістками. Відповідальність шляхтича за злочин установлювалася чисто індивідуально. Коли шляхтича було б обвинувачено в злодійстві, як що краденої речи у нього не було знайдено, він міг очиститися присягою. Шляхтич діставав право апеляції на суд воєводи або старости просто до великого князя. Він мав свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей на користь князя й адміністрації.

За убивство шляхтича платив шляхтич 100 коп грошей «головщини» родині вбитого і стількиж «вини» великому князю. За убивство путого боярина, служебного ремісника чи тивуна платилося 20 коп, а за вбивство мужика всього 10 коп. Шляхтич за те, що вдарив шляхтича, платив 12 коп штрафу, але коли б вдарив шляхтича «простий хлоп» або міщанин, то йому врубали руку. За убивство ж шляхтича хлоп платив головою.

За критерій приналежности до шляхетського стану було визнано принцип давности: до шляхетського стану належали ті бояре, які здавна, від кількох поколінь належали до боярства й користувалися з боярських прав. В окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було виставити певне число свідків-шляхтичів, які мусіли б присягнути, що дана особа «єсть зроду шляхтич». Наново шляхетство можна було набути лиш через надання великого князя.

Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв протягом середини XVI століття і бажання шляхти закріпити ті права в законодатному кодексі привели до видання нової редакції Статуту, до т. зв. Другого Литовського Статута 1566 року. Ця редакція була переведена спеціяльно обраною в 1551 році комісією, так само як і перша була переглянута кілька разів на соймі й нарешті була зтверджена соймом. Другий Литовський Статут (так само не друкований, як і перший) мав уже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно поширено розділ про шляхетські права й про карні злочинства. Внесено, наприклад, артикул, що чоловіку нешляхетського стану за те, що ганьбив шляхтича, врізується язик. Коли шляхтича вбило кілька шляхтичів гуртом, то за голову вбитого могла бути страчена голова тільки одного з убивців; тоді ж коли шляхтича вбило кілька хлопів, то їх треба було покарати: на горло всіх. Слово «боярин» в Другому Литовському Статуті вже майже зовсім не уживається, натомість скрізь стоїть слово «шляхтич».

Та не встигла друга редакція Статута ввійти як слід в ужиток, як сталася важлива зміна у житті Литовської держави, особливо ж її українських провінцій, — Люблинська Унія. Люблинський сойм ухвалив виправлення Литовського Статуту, вибрав комісію й доручив їй зредагувати Статут в тім дусі, щоб погодити його з польськими законами, так щоб по цілій Речі Посполитій суд відбувався одним і тим самим способом. Одначе комісія, зложена з самих лишень литовців, не думала вязати себе цією директивою й зредагувала Статут так, що в ньому навіть не згадано було за Люблинську унію і, як каже один з дослідників, — значіння Великого Князівства Литовського як самостійної й повноправної держави, виступає в ньому з такою ж ясністю й виразністю, що й в Статуті 1566 року. До Статуту внесено артикули, в яких говорилося, що великий князь під присягою за себе й за своїх нащадків зобовязувався не порушувати території Великого Князівства й знову прилучити до нього області, од нього одрізані. І взагалі до Статуту внесено ряд артикулів, які йшли в розріз з постановами Люблинської унії. Самий проект, вироблений Комісією, був розглянутий і доповнений литовсько-руськими повітовими соймиками і спеціяльним з'їздом литовсько-руської шляхти, так що вона могла вважати його за вислов волі цілого шляхетського «народа».

Але цей проект через його суперечність з духом і ухвалами Люблинського сойму не міг бути прийнятий польськими членами спільного тепер сойму. Тоді литовські пани й шляхта, використовуючи обставини війни з Москвою, добились від короля Стефана Баторія в 1584 році обіцянки, що він таки проведе нову редакцію Статуту. Та він не встиг цього зробити, бо в 1586 р. вже помер. В часі безкороліввя трохи не дійшло до розриву між Польщею й Литвою, і новий король Жигимонт III таки затвердив Третій Литовський Статут 1588 року, хоча й без ухвали сойму. Статут 1588 року був надрукований у Вільні і став діючим правом не тільки на землях обкраяного Великого Князівства Литовського, але й в українських провінціях, які одійшли до Польщі. Він мав значіння не тільки права шляхетського, права пануючої упривілейованої верстви, але й права «посполитого», всенароднього, і яко такий, служив нормою й для чисто народнього, так званого копного суду.

Окрім судів державних і статутових серед українського й білоруського населення Литовської держави існував іще народній, громадський суд, як установа звичаєвого права, відомий під назвою «копи». Цей суд, який новіший дослідник вважає за найяскравіше явище в історії західньо-руського взагалі, та зокрема українського звичаєвого права, звернув на себе увагу в українській і російській історіографії після появи невеликої розвідки київського професора Іванишева «О древнихъ сельскихъ общинахъ Юго-Западной Россіи» (1857). Тепер це питання має вже цілу літературу, серед якої відзначається велика розвідка Ір. Черкаського «Громадський (копний) суд на Україні-Руси XVI-XVIII віків» (1928). Копний суд стояв у тіснім, ґєнетичнім звязку з старим вічевим зібранням (в актах копа дуже часто так і називається вічем). Населення певної території складало певного рода союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам став його жертвою, той скликав «копу», себто віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили являтись сами або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно перші копні збори, що мали завдання перевести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву «гарячої копи». Потім уже сходилась велика копа, що на неї збіралися всі члени округи, і в урочистій обстанові, додержуючись певних обрядів і формальностей, відбувала судовий процес, виносила присуд (на словах або на письмі) і виконувала його. Компетенція копного суду була дуже широка: до неї належали майже всі карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції — до суду ґродського. Туди ж можна було й апелювати на його вирок.

Більшість дослідників відносить початок копного права на часи Руської Правди, себто на XI-XIII століття і взагалі підкреслює тісний внутрішний звязок між копними судами й громадськими вічевими судами старої Руси. Найбільший розцвіт практики копних судів, наскільки можна судити з актів, припадає на XVI століття. А додержались вони майже до кінця XVIII століття. Взагалі за литовської доби бере свій початок або вже й вповні формується цілий ряд суспільних явищ, яким судилось пізніше відограти величезну ролю в житті українського народа на протязі цілих століть.

Література до розділу 9

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905.

О. Ефименкова, Історія українського народу, т. І. Харьків, 1922.

М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1915.

М. Чубатий, Правне становище українських земель Литовсько-Руської держави під кінець XIV віку, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка, т. 134-135, 144-145. Львів, 1924-26.

St. Kutrzeba. Historja ustroju Polski w zarysie. Tom II. Litwa. Lwów, 1921.

М. Любавскій, Областное д Ђ леніе и м Ђ стное управленіе Литовско-Русскаго государства, Москва, 1892.

І. Малиновскій, Рада Великого Княжества Литовскаго въ связи съ Боярской Думой древней Россіи, 2 т., Томскъ 1903-1914.

Ф. Леонтовичъ, Рада великихъ князей Литовскихъ, «Журналъ Министерства Народнаго Просв Ђ щенія», 1907, IX-X.

М. Владимирський-Буданов, Рада великого Князівства Литовського, «Записки Соціяльно-Економічного Відділу Укр. Академії Наук», т. IV, Київ, 1926.

Ф. Леонтовичъ, Правоспособность литовско-русской шляхты, «Журналъ Мин. Нар. Просв Ђ щенія», 1908, III V-VII, 1909, II-III.

М. Любававскій, Литовско-русскій сеймъ, Москва, 1901.

Н. Максимейко, Сеймы Литовско-Русскаго Государства до Люблинской уніи, Харьковъ 1902.

Ф. Леонтовичъ, Центральныя судебныя учрежденія въ Великомъ Княжеств Ђ Литовскомъ. «Журналъ Министерства Юстиціи», 1910, II.

И. Лаппо, Земскій Судъ въ Вел. Кн. Литовскомъ, «Журналъ Мин. Нар. Просв Ђ щенія», 1897, VI; його ж, Подкоморскій судъ, там же, 1899, VIII; його ж, Гродскій судъ, там же 1908, I.

М. Довнарь-Запольскій, Очерки по орґанизаціи западно-русскаго крестьянства въ XVI в. Київ, 1905.

А. Ефименко, Дворищное землевлад Ђ ніе въ Южной Руси, «Русская Мысль», 1892, IV-V або Збірник «Южная Русь», т. І, Петербург, 1905.

М. Владимирскій-Будановъ, Формы крестьянскаго землевлад Ђ нія въ Литовско-Русскомъ Государств Ђ, «Кіевскій сборникъ въ пользу голодающихъ», 1893; український переклад в т. 22 «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1902.

Ф. Леонтовичъ, Крестьянскій дворъ въ Литовско-Русскомъ государств Ђ, «Журналъ Мин. Нар. Просв. 1896, II-IV, VII, X, XII; 1897, IV, V.

М. Довнаръ-3апольскій, Государственное хозяйство Литовской Руси при Ягеллонахъ, Київ, 1901.

В. Пичета, Аграрная реформа Сигизмунда-Августа въ Литовско-Русскомъ Государств Ђ, Москва, 1917.

Про устрій міст і німецьке право в Литовсько-Руській державі:

М. Владимирскій-Будановь, Немецкое право въ Польщі и Литві, «Журналъ Мин. Нар. Просв.», 1868, VIII, XI, XI, XII. (український переклад в «Руській Історичній Бібліотеці», т. 23-24, Львів, 1903-1904).

А. Кистяковскій, Права, по которимъ судится малороссійскій народъ, Київ, 1879.

Ф. Тарановскій, Обзоръ памятниковъ Магдебургскаго права западно-рускихъ городовъ литовской эпохи, Варшава, 1897.

В. Антоновичъ, Изсл Ђ дованіе о городахъ Юго-Западной Россіи, Київ, 1870; укр. переклад в т. 23-24 «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1903-1904.

А. Грушевскій, Города Великого Княжества Литовскаго въ XIV-XVI вв. Київ, 1918.

Про Литовський Статут:

S. Ehrenkreutz, Stan badań nad statutami litewskimi, „Ateneum Wileńskie", 1924, II.

Г. Баршевскій, Краткая исторія Литовскаго Статута, Київ, 1882:

J. Lappо, Litevský Statut a jého sankce v. r. 1588, „Sbornik věd pravnych a statních, Ročnik XXII, Praha, 1922;

Ł. Pіekosiński, Statut litewski, „Rozprawy Akad. Um." Wydział histor.-filozof., Serya II, t. IV, Kraków, 1900;

С. Борисенок, Списки Литовського Статута 1529 р., «Праці Комісії Україн. права», т. VI, Київ, 1929.

Р. Лащенко, Литовський Статут, як памятник українського права, Науковий Збірник Українського Університету в Празі, т. І, Прага, 1923.

Про копні суди:

Н. Иванишевъ, О древнихъ сельскихъ общинахъ Юго-Западной Россіи, Київ, 1863. (укр. переклад в т. 22 «Руської Істор. Бібліотеки», Львів, 1902);

А. Ефименко, Народный судъ въ Западной Россіи и Копные суды въ Л Ђ вобережной Украин Ђ, «Южная Русь» т. I, Петербург, 1905:

Р. Лащенко, Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій, «Збірник правничої секції Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. І-II, Львів 1925-27;

Ір. Черкаський, Громадський (копний) суд на Україні-Руси» XVI-XVIII вв., «Праці Комісії українського права, т. т. 4-5, Київ, 1928»;

А. Яковлів, Про копні суди на Україні, «Науковий Ювілейний Збірник Укр. Університету в Празі», ч. II, Прага, 1930.

ЗМІСТ

Дата добавления: 2015-05-23