Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська Руїна. Упадок Галицько-Волинської держави 2 страница

Саме серед цих походів папа прислав Данилові через свого легата королівську корону. Готуючись до боротьби з татарами, Данило не хотів, щоб коло прийняття ним з папських рук королівської рони було багато шуму. Тому одже коронація відбулася тихо й скромно, на самій північно-західній окраїні Данилових володінь в Дрогичині (1253).

Тим часом уже наростав конфлікт з татарами. Він виник через т. зв. «Татарських людей», себто тих українських громад, які вибилися зпід безпосередньої залежности від своїх князів і піддалися сами під татарську зверхність. Питання про цих татарських людей звязується в нашій історичній літературі з питанням про Болоховську землю й Болоховських князів. Звістки про «Болохово» появляються в XII столітті, коли під цією назвою виступає область, у історики означують, як територію верхнього басейну річки Случи й Бога, отже більш-менш східню частину Волині, яка прилягає до північної Київщини. Уперше науково дослідив питання про Бо-ховців київський учений М. Дашкевич своєю працею «Болоховская земля», 1878 (і цілий ряд пізніших його статей на цю ж тему). На думку Дашкевича яку поділили Антонович, а пізніше Грушевський, Болоховці це було якесь українське племя, може з деякою домішкою туркського (чорноклобуцького) елементу. Вони жили на верхівях Случи, Горині та Богу й заховали до певної міри свою автономію, мали навіть якихсь своїх «князів». Галицький учений А.Петрушевич, а за ним і Ст. Томашівський вважали Болоховців за волохів. Галицькі вчені Д. Зубрицький, Іс. Шараневич і київський учений Н.Молчановський вважали Болоховців за зрущених половців і взагалі за племя туркське. Хоча Болоховці займалися хліборобством, але зберігали деякі кочовницькі риси й визначалися своїм опозиційним настроєм супроти своїх зверхників, галицько-волинських князів. Вони піддержували крамольних галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Коли Батий ішов на Галичину, болоховці перейшли на його бік. Вони й далі залишилися в татарській протекції («сіяли для татар просо й пшеницю», як каже літопис), виплачуючи їм дань, а до Данила ставилися вороже. Мати цих «татарських людей» у себе під боком, здавалося Данилові дуже небезпечним. Він пішов на болоховців походом, поруйнував і попалив їхні городи, «розкопав їхні греблі», як і зазначує літописець, побрав багато людей у неволю. І таких репресій Данилові доводилося уживати ще не раз, бо болоховці вперто трималися своєї татарської орієнтації. За прикладом болоховців і деякі громади на Київщині й на Поділлю стали виломлюватися зпід княжої влади й переходити під татарську зверхність, воліючи платити легку дань татарам, нім нести всі тягари, звязані з послухом князю, якому доводилось вічно воювати й напружувати всі сили своєї держави для її оборони. Хоча про безпосередні причини конфлікту з татарами ми точно не знаємо, але можна догадуватись, що власне ота боротьба Данила з «татарськими людьми» викликала інтервенцію з боку татарських властей.

Представником Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку татарський воєвода Куремса. Піддержуючи анти-князівські рухи серед місцевого українського населення на Волині й на Поділлі, він зробив кілька походів, які мали скоріше характер воєнних демонстрацій, на Волинь і на Пониззя, але на ці походи Данило відповів новими карними експедиціями проти непокірних підданих отих людей татарських (1252—54). За кілька років замісць Куремси з орди було прислано нового воєводу Бурундая, з далеко більшими силами, і той почав тепер наступати на Данила (1259). Данило побачив, що не має сили протистати татарській перевазі й мусив скоритися. З наказу Бурундая він мусив сам власними людьми поруйнувати укріплення своїх міст — Володимира, Кремянця, Луцька, Львова та інших, мусив посилати свої полки татарам на допомогу в їх походах на Литву й на Польщу, одним словом, йому довелося цілком скапітулювати. Ніякої допомоги з Заходу не прийшло. Тепер держава Данила була позбавлена способів оборони і, як каже Грушевський, «найдорожча мрія Данила про боротьбу з татарами розвіялась як дим». Це зробило тяжке пригноблююче вражіння на Данила й мабуть прискорило його смерть (1264).

В особі Данила зійшов зі сцени безумовно один з найвидатніших українських князів. За такого вважає його однодушно наша історіоґрафія. Вже в галицько-волинському літопису знаходимо коротку, але яскраву характеристику Данила, як князя і як людини: "Ти же король Данило, читаємо там, — князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і церкви, постави, і украси ї разноними красотами, бяшеть бо братолюбієм свіяся з братом своїм Васильком: сей же Данило бяшеть вторий по Соломоні». Майстерну хактеристику Данила подає Костомаров: «Доля цього князя, пише він, мала в собі щось трагичне. Багато чого досяг він, чого не досягав жаден з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший. Майже вся Україна, весь край, заселений українським племенем, був під його владою. Але не встигнувши визволитись зпід татарського ярма й дати своїй державі самостійне чіння, Данило тим самим не залишив і твердої запоруки цій самостійності на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій своїй діяльності, Данило, завжди відважний, неустрашимий, але разом із тим великодушний і добрий до наївности, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, навіть тих хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе одурити. Цей князь уявляв собою повну протилежність обережним і хитрим князям східньої Руси, котрі, при всій ріжноманітности своєї вдачі, засвоювали від своїх батьків та дідів політику грошів та насильства, і звикли не розбіратись в засобах за-для досягнення мети. Особа Данила Галицького зостається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій українській історії».

Грушевський, хоч і вважає постать Данила трохи ідеалізованою прихильним до нього літописцем, але віддає належне його витривалості, з якою він виборював собі свою отчину, ріжносторонності й рухливості його діяльности. Як і Костомаров, він не вважає його за доброго політика, закидаючи йому, що «його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів орґанізувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народніх масах». Признаючи в нім лицарськість, відвагу, певне поняття чести, відразу до нечесного вступу», Грушевський підкреслює, що цей лицарський дух взагалі був широко розвинений між українськими князями. Ст. Томашівський, визнає, що в особі Данила «зійшла до гробу одна з найідеалістичних постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енерґійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального громадського розвитку. Невдачі не зменшували його політичної вартости, бо приходилося йому у ділати незвичайно трудних обставинах, тяжчих, як мав його батько».

По смерти Данила старшим в його роді залишився його брат Василько, який ввесь час був вірним другом і помішником Данила, сам залишаючись немов в тіні поруч з своїм талановитим братом. Він зостався в своїм Володимирі на Волині, де скоро й помер (1270). Спадщину Данила перейняв його син Лев І (1264—1301). На Волині по смерти Володимира князював його син Василько, «великий книжник і філософ», як зве його літопис, і меценат науки та мистецтва; він так само як і його батько не провадив якоїсь сепаратної політики, а вміраючи бездітний, передав своє князівство молодшому братові Льва, Мстиславу Даниловичу. Коли ж помер Мстислав, то син Льва І король Юрій (1301—1308) злучив у своїх руках і Галичину й Волинь, ще й столицю переніс до Володимира. Таким способом по смерти Данила Галицько-волинська держава не розпалась, і його нащадки старалися продовжувати намічену ним велико-державну лінію політики.

Лев І супроти татар держався лояльної політики хоч це й не охороняло його від спустошень, які чинили татари, переходячи українські землі в своїх походах на Польщу та на Литву. Тимчасове ослаблення Польщі через внутрішні усобиці й Угорщини, зруйнованої татарським наїздом, Лев зручно використав для своєї експанзії. Спираючись на союз з чеським королем Вацлавом II, він забрав був від Польщі Люблинську область, а від Угорської держави Закарпатське підгіря з Мункачем, де жило українське населення. Так само використав він період усобиць на Литві, по смерти Мендовга, остаточно підбивши Ятвягіз і посунувши північну гряницю своєї держави аж за Нарев.

З кінця XIII віку, коли уривається Галицько-волинський літопис, наші відомості про події в Галицько-волинській державі стають дуже скупі й непевні. Тільки комбінуючи деякі випадкові звістки, головно з чужих джерел, можна уявити собі загальний хід подій. Становище Галицько-волинської держави в XIV столітті було значно тяжче, ніж за часів Льва: Польща вийшла з своїх усобиць, відбудована Володиславом Локєтком, а за його сина, талановитого Казимира Великого (1333—1370) перейшла в наступ супроти Руси. Угорщина теж скріпилася під нового династією Карла-Роберта Анжуйського (1307—1342), що відбив назад Мункач. Хоч татари перестали так дошкуляти, як раніше, але за те на півночі виріс небезпечний аґресивний сусід в особі Гедимина (1316—1321), що знову обєднав литовців в одну значну державу. Супроти всіх цих сусідів, що зазіхали на багаті й культурні області Галицько-волинської держави, остання не могла протиставити відповідного опору, особливо коли з одночасною смертю синів Юрія І, князів Льва II і Андрія (1308—1323), скінчилася династія короля Данила. Престол перейшов до родича останніх князів, польського князя Болеслава Тройденовича мазовецького, який прийняв православну віру й прибрав імя Юрія (1323—1340). Та галицькі бояри отруїли його, і Галицько-волинська держава стала здобиччю сусідів: Польщі й Литви. Якийсь час галицькі бояри за допомогою татар вдержували були управу в своїх руках (1340—1349), тоді як Волинь захопив литовський князь Любарт Гедиминович (1340— 1385), брат великого князя Ольгерда. Але Казимир Великий увійшов в порозуміння з татарами і в 1349 році таки забрав Галичину. Якийсь час одначе Галичина перебувала під владою угорського короля Людовика, що був по смерти Казимира й польським королем. Та в 1387 році за його дочки Ядвиги Галичина була остаточно приєднана до польської корони.

Отже фактично Галицько-волинська держава, ця друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла обєднати біля себе більшу частину української етноґрафічної території свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминуло безслідно для дальшої долі українського народу. Новіший дослідник проф. Ст. Томашівський дуже високо ставить заслуги Галицько-волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже він, зберегла Україну перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

Розірвавши династичні й церковно-політичні звязки з Суздалем, вона з другого боку припинила процес асиміляції українського елементу з великоруським з перевагою великорущини. Нарешті вона закрила західньо-европейським впливам доступ в широкій мірі й нейтралізовала однобічність впливів візантійських.

Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Руси, свою політичну й соціяльну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Европі. Хоч Роман і провадив жорстоку боротьбу з боярами, але зломити їх політичного значіння та їх економічної сили не міг. Політичні завирюхи першої половини XIII віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому Данилові на верху його успіхів раз-у-раз доводилося рахуватися з боярською оліґархією. Не дурно літописець в одному місці каже, що «галицькі бояри називали Данила князем, а насправжки сами в своїх руках держали всю землю». Бояре навіть засвоювали і право роздавати землі, і Данилові разом з Васильком довелося боротися з ними, наприклад, за право роздавати виробку участків з сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією, яка прийняла в свої ряди декого з дрібних, збіднілих князів, які ставали на службу до галицьких князів і звалися «служебними князями». Бояре, як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія-Болеслава Тройденовича, але й двох останніх князів з дому Данила — Льва II та Андрія, щоб самим панувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, як вже було мною згадувано, велике землеволодіння, котре приносило річні доходи з сільського господарства завдяки родючости землі. Джерелом збагачення служили й вищі адміністративні посади, звязані з держанням прибутків з доходів з землі, т. зв. «кормленія». Голоною робочою силою по маєтностях були люде невільні, раби, та на-пів вільні, які не мали права вільного переходу. Вільні селяне смерди, почали називатися під польським впливом кметами. Вони ділилися на данників, які платили дань князю або боярину і на службових, які були зобовязані на користь земельних власників ріжними службовими повинностями. Перехід Галичини під польську владу потягнув за собою великі зміни в соціяльному устрою, та про це буде мова далі.

У звязку з розвитком торговлі з заходом починається в XIII віці в Галичині й на Волині зріст городів. Ще за київських часів через західньо-українські землі провадилася жвава торговля з середньою й західньою Європою. З упадком Київа посередницька роля в торговлі між заходом і сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкану й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Про комунікацію рікою Дністром я вже говорив раніш. Такі міста, як Галич, Львів, Луцьк, Холм стають дуже важливими торговельними осередками й мають у себе значні колонії чужоземців. Після татарської різні князі взялися до колонізації спустошених міст, закликаючи чужоземних переселенців, особливо ремісників і майстрів. Цим пересельцям, серед яких було найбільше німців, давано право порядкувати по своїх власних звичаях, і таким робом появляється на українських землях німецьке право, себто самоврядування на основі законів, що ввійшли в практику по містах в Німеччині. Данило особливо сприяв розбудові міст. Він заложив міста Львів і Холм, які дуже скоро заселилися й зробилися значними центрами торговельного руху. Безперечно, князі рахували на те, що міста і міське населення може служити їм опорою в боротьбі з боярством, як воно не раз в дійсності й бувало. Сам Данило та його брат Василько особливо вславилися своєю будівничою діяльністю: літопис згадує про цілий ряд міст, храмів, замків, башт, побудованих ними. Галицько-волинський літопис подає живий образ того, як будував Данило Холм, як закликав майстрів і ремісників — і своїх русинів, і німців, і ляхів, і татар, і всяких інших: він докладно змалював, як були збудовані і як пишно прикрашені були холмські церкви. А вже справжнім меценатом в ділі будування й прикрашення храмів явився Володимир Василькович. В літопису знаходимо цілий панеґирик йому за його будівничу діяльність (він побудував міста Берестя, Камінець Литовський) і за його турботи щодо збагачення й прикрашення храмів не тільки на своїй власній Волині, але навіть і в далекому Чернігові.

З усієї будівничої діяльности Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів сами лишень руїни, але й на основі цих руїн та ріжних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-волинській державі було розвинуто дуже високо. Ми бачимо в ньому впливи візантійського, романського й ґотицького стилів в архітектурі й орнаментації. Літопис зберіг нам імя одного з українських майстрів. Це був якийсь Авдій, що працював над мистецькою оздобою церков у Холмі за Данила.

Беручи близьку участь в політичних справах середньої Европи, Галицько-волинська держава близько втягувалася і в духові інтереси західньої Европи, підлягала її культурним впливам. Галицько-Волинський літопис подає масу звісток з політичного й культурного життя західньої Европи, видко, що він був дуже добре з тим життям обзнайомлений. Як зауважує проф. Грушевський, літопис цей майже не робить ріжниці між христіянами грецького й римського обрядів, з пошаною ставиться до римського папи, але в той самий час стоїть на твердім православнім становищу. Той же проф. Грушевський підкреслює, що українська національна свідомість виявляється в літопису дуже виразно: автор з надзвичайною утіхою занотовує все, чим його рідна Русь могла заімпонувати чужинцям: чи багатством своїх міст, чи красою й величчю Данилового війська, чи славою своїх князів. Галицько-волинські князі так само, як і київські стояли в династичних звязках з ріжними пануючими домами Европи. Помалу ходить в ужиток і латинська мова, як загально вживана в Европі мова дипломатичних зносин і урядового вжитку: появляються княжі печатки з латинськими написами, а грамоти останніх галицько-волинських князів пишуться по латині.

Література до розділу 7

Загальні огляди:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. II, Київ 1905, розділ VI—VIII і т. III Київ, 1905, розділ І.

Д. Багалій, Нарис української історії, т. І, Харьків 1928, розділ ХІІ.

Ст. Томашівський, Українська історія, т. І, Львів, 1909.

Н. Дашкевичъ, Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ изв Ђ стіямъ Київ, 1873.

Н. Смирновъ, Судьбы Червоной Руси. Москва, 1860. Обидві праці Дашкевича й Смірнова в українському перекладі «Руська Історична Бібліотека», т.V, Тернопіль, 1886. Крім того праці Андріяшева й Іванова про Волинь, а Молчановського про Поділля, зазначені в моїм V розділі.

Б. Барвінський, Зїзд галицького короля Данила з угорським королем Белою в Прешбурзі 1250 p., Львів, 1901.

Ом. Терлецький, Політичні події на Галицькій Руси в р. 1340 по смерти Болеслава-Юрія II, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, т. XII. Про болоховське питання й анти-князівський рух XIII століття.; Н. Дашкевичъ, Болоховская земля и ея значеніе въ русской исторіи, Київ, 1878. Його ж, — Нов Ђ йшие домыслы о Болохов Ђ и Болоховцахъ, Київ, 1884; його ж — Еще разысканія и вопросы о Болохов Ђ и Болоховцахъ, «Кіевскія Университетскія Изв Ђ стія», 1899, кн. І.

М. Сергієнко (М. Грушевський), Громадський рух на Україні-Руси ХIIІ в., «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. І, Львів, 1892.

Про справу церковної унії в XIII віці:

Н.Дашкевичъ, Переговоры папъ съ Даніиломъ Галицкимъ объ уніи Юго-Западной Руси съ католичествомъ, «Kieвcк. Унив. Изв Ђ стія» 1884, кн. VIII і окремо; J. Pelesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, 2 m., Wien, 1878-81.

Wł. Abraham, Powstanie organizacyi коsсіоłа łacińskiego na Rusi, t. I, Lwów, 1904.

М. Чубатий, Україна і Рим в XIII віці у своїх змаганнях до церковної унії, «Записки Наук, Тов. ім. Шевченка», т. 123—124, Львів, 1917.;

Ст. Томашівський, Предтеча Ісидора, Петро Акерович, незнаний митрополит руський, «Записки Чина св. Василія Великого», т. II, Жовква, 1926.

Про внутрішні відносини:

И. Линниченко, Черты изъ исторіи сословій Галицкой Руси, Москва, 1894. Укр. переклад цієї праці в т. VII «руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1889.

М. Кордуба, Суспільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві до половини XIII віку, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка» т. 32, Львів, 1899.

Про мистецтво загальний огляд:

М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, ч. І, Львів, 1922, розділ IV (Мистецтво Галицько-Волинської держави).

ЗМІСТ

Дата добавления: 2015-05-23