Розділ 6

Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности

Єдність Київської Руської Держави, існувала за Ярослава Мудрого, коли майже всі землі, заселені східно-славянськими племенами, увійшли в склад цієї держави, скінчилася із смертю Ярослава 1054 року.

Вже цей князь поділив державу між своїми синами в той спосіб, що найстаршому свому синові Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу дав Чернігів, землі радимичів і вятичів і далекий Тьмуторокань; Всеволоду — Переяслав та північний Ростов; Ігорю — Волинь; Вячеславу — Смоленськ; внукові Ростиславу — Галичину.

З цього часу розклад Київської Держави дуже скоро поступає наперед. Стремління князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Княжий рід дуже скоро множиться. Між князями ростуть апетити до кращих, себто багатших уділів, сильніші князі перехоплюють у слабших уділи для себе або для своїх синів. Ситуація ускладнюється тим, що скоро по смерти Ярослава появляється нова орда зі сходу й нападає на Русь: це були торки або узи. З ними князі ще дали собі раду й погромили їх спільними силами (1060) так, що частину винищили, частину забрали в полон і розселили серед руської людности на Київщині й Переяславщині. Та слідом за торками прийшли далеко численніші і сильніші від них половці або кумани, які більш ніж на півтора століття стають справжнім Божим бичем для Руської Землі. Боротьба з половцями наповнює собою всю дальшу історію південної Руси, аж до приходу татар в першій половині XIII стол. Нам доведеться ще зупинятись на цій боротьбі, тепер лише скажемо, що найбільшим лихом було втягання князями половців до своїх внутрішніх усобиць. Це давало половцям легальний привід втручатися в руські справи й пустошити руські землі, забираючи людей в неволю.

В 1068 році половці погромили трьох старших Ярославичів над річкою Альтою й страшенно спустошили Переяславську землю. Наслідком погрому князів була революція в Київі, звідки кияне вигнали Ізяслава. Але той, за допомогою польського короля Болеслава Сміливого знову вернув собі київський престол. Як компенсацію за послугу Болеслав захопив Перемишль. Весною 1073 р. Ярославичі посварились між собою за полоцький уділ, і Святослав з Всеволодом вигнали Ізяслава з Київа. Він знову втік до Польщі, а в Київі великим князем зробився енергійний і освічений Святослав Ярославич (1073-1076), відступивши брату Всеволоду Переяславщину, Смоленщину, Волинь і Туровщину. Болеслав, діставши великі гроші від Ізяслава, почав було воювати за його інтереси, але скоро замирився з братами, загрожений з боку чехів. Тоді Ізяслав поїхав до імператора Генриха IV в Майнцу і привіз йому багаті дари. «Ще ніколи, оповідає один німецький літописець, не бачила Німеччина стільки золота, срібла й дорогих матерій». Але Генрих IV не допоміг. Тим часом Ізяслав вислав одного з своїх синів до Риму, до папи Григорія VII. Зносини з папою нічого не дали Ізяславу. Аж тут прийшла звістка про смерть Святослава. На його місце сів був Всеволод, але в 1077 р. прийшов Ізяслав з польським військом, і брати помирились. Ізяслав утрете засів на київськім столі (1077-1078). Діти Святослава розплатилися за свого батька: у них одняли їхні уділи на Чернігівщині, яку забрав собі молодший з Ярославичів — Всеволод. Один з Святославичів, Олег Святославич знайшов собі притулок в далекій Тьмуторокані, куди прибув другий такий же «ізгой», князь Борис, син наймолодшого Ярославича — Вячеслава. Вони пішли походом на Всеволода й вигнали його з Чернігова. На поміч брату прибув з Київа Ізяслав, але в бою на «Нежатиній ниві» (під Черніговом) наложив головою. Проте Олег і Борис були побиті (Борис також поляг у бою) і Олег втік знову до Тьмуторокані, звідси не переставав конспірувати проти дядька.

Всеволод зробився тепер великим князем київським і став «єдиновладцем» у Руській Землі. Він дав небожам Ізяславичам: Ярополку — Волинь, а Святополку — далекий Новгород; собі ж залишив Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, а з неукраїнських областей — Смоленщину й Ростово-Суздальську Землю. Але ж він не мав спокою: усі 15 років його князювання (1078-1093) пішли тільки на те, щоб одбиватись від ізгоїв, серед яких перед вів завзятий Олег Святославич, лрозваний Гориславичем за те, що багато горя приносив рідній землі своєю боротьбою.

Серед цієї боротьби помер старий князь Всеволод, один з освіченіших людей свого часу: ніколи не бувши за кордоном, він знав пять чужих мов. Він мав широкі династичні зв'язки: сам одружений з візантійською принцесою з дому Мономахів, він оженив сина Володимира (що за матірю дістав призвіще Мономаха) з дочкою англійського короля Гаральда, а дочку Евпраксію віддав заміж за німецького імператора Генриха IV (цей шлюб був нещасливий, і Евпраксія, зазнавши багато лиха, вернулася до дому до Київа, де постриглася в черниці); свого внука Мстислава одружив Всеволод з дочкою шведського короля Інга — Христиною.

Сам Всеволод був кволого здоровя й мало енергійний. Нарікали, що він оточує себе молодими дружинниками й слухає їхньої ради, що не йшло на користь ладу в державі. Зате його син Володимир мав усі прикмети, необхідні для князя: енергійний, рухливий, з високими поняттями про обовязки правителя: він невтомно боровся з половцями, які пустошили Руську Землю, і цим придбав собі велику популярність і загальну любов. Від батька він унаслідив літературні інтереси і залишив свою автобіографію й дуже цікаве поучення дітям.

Володимир Мономах не хотів вдержати за собою батьківський престол у Київі і уступив його старшому синові свого дядька Ізяслава, Святополкові, а сам подався до Чернігова, де колись сидів його батько.

Одначе спокою на Руси не було. Княжі усобиці продовжувалися далі, і в них втягнулися всі руські землі. Особливо терпіли від цих усобиць осередкова Київська Земля й Переяславщина, на котрі раз-у-раз нападали половці. Майже не проходило року, щоб вони не робили більших або менших наїздів, під час яких руйнували цілі околиці й забірали в неволю масу полонеників. Нераз доходили вони до самого Київа й палили його околиці. Знаменитий Печерський монастир, осередок українського літописання, став жертвою половецького погрому.

Літопис малює цілий ряд надзвичайно драматичних моментів з цієї половецької руїни: про погром руського війська над річкою Стугною (1094), де потонув молодий княжич Ростислав, брат Володимира Мономаха; про здобуття половцями міста Торчеська; про те, як хан Боняк напав на Печерський монастир. Він малює сцену, як половці женуть у полон українських людей, і як ті гірко плачуть і нарікають на свою долю. Ця сцена дуже нагадує пізніші «невольницькі плачі» з турецько-татарської доби.

Даремно великий князь Святослав думав утихомирити половців, даючи їм великі окупи і навіть одружився сам з дочкою половецького хана Тугоркана. Нічого не помагало, бо князі самі втягали половців у свої усобиці, особливо Олег Гориславич, котрий закликав їх собі на поміч і тим «показував їм путь на Руську Землю».

Життя на Україні стало незносним. Тоді князі зробили спробу порозумітися між собою й розвязати всі свої заплутані справи полюбовною згодою. З ініціятиви Володимира Мономаха відбувся в 1097 році над озером Любчею коло Київа знаменитий княжий «снем» (зїзд). На цім снемі була винесена постанова, щоб кожен князь держав свою (отчину [батьківщину]). Тим закріплювався поділ окремих руських земель між окремими фаміліями княжого роду. Крім того було ухвалено жити між собою в мирі та в згоді, і ця ухвала була скріплена урочистою взаємною присягою з цілуванням хреста.

Та не встигли князі, учасники снему, повернутися до своїх міст, як постанови снему були порушені в найбрутальніший спосіб. Князь Волинський Давид, за порадою великого князя київського Святополка, зрадницьки захопив Василька Теребовельського (з Галицької Землі) і звелів виколоти йому очі. Цей злочин викликав нову війну князів між собою і новий переділ окремих князівств. Деякий внутрішній спокій запанував лиш в першій чверті XII віку, коли на київському престолі засів сам Володимир Мономах. Енергійною боротьбою з половцями йому вдалось установити на цілих 50 років безпечність степової границі. Цілий ряд дрібних орд піддався Руси і ними були зколонізовані південні окраїни. В руках Володимира Мономаха об'єдналась більша частина держави Ярослава Мудрого: Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхнє-Волжські землі. Нагадували часи Ярослава й широкі династичні звязки Мономаха з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною й Угорщиною. Внутрішня діяльність Мономаха позначилася ревізією законів, обмеженням лихви, що знайшло свій вираз в новій редакції «Руської Правди».

Володимир Мономах придбав собі такий авторитет і популярність на Руси, що по його смерти київський престол без усяких перешкод перейшов до його сина Мстислава, (1125-1132) коротке князювання котрого було продовженням доби Мономаха. Сама особа Мстислава була оточена загальною пошаною, і відблиск батькової слави лежав на ній. Мстислав умів піддержати свій престиж по чужих землях. Своїх дочок він повидавав заміж одну за шведського принца, другу за данського, третю за візантійського. Сильною рукою держав він у послуху дрібних князів, а непокірних карав суворо. Полоцьких князів він заарештував і вислав у Грецію на заслання. Та по смерти Мстислава знову наступили для Руси чорні дні. Виявилось, що центробіжні сили й сепаратистичні стремління були сильніші від тих звязків, якими Володимир Мономах та його син зуміли якийсь час вдержати руські землі при купі.

Перш за все по смерти Мстислава почалися незгоди серед численних представників фамілії Мономаховичів, а скоро по тому заявили свої претензії до київського стола «Ольговичі» з Чернігівської династії Святослава Ярославича. Почалася завзята боротьба за Київ, котрий переходив з рук до рук. Героєм цієї боротьби зробився внук Володимира Мономаха Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1154), лицарська постать, улюблений герой «Київського літопису» XII століття. Його суперником явився його ж дядько, син Мономаха Юрій, князь Ростово-Суздальський, прозваний Довгоруким. В боротьбу дядька й небожа був втягнутий цілий ряд європейських держав. Ізяслав в кінці вдержав за собою Київ. Коли він помер в 1154 році, то, як пише літописець, «плакала по нім вся Руська Земля і всі Чорні Клобуки, як по царю й володарю своїм, більше як по батькові, бо він був чесний, благородний, христолюбивий і славний». Ховаючи улюбленого князя, Київ прочував, що ховає з ним і свою власну силу та славу. По смерти Ізяслава II почалася боротьба за Київ між кількома претендентами, і в цій боротьбі вже яскраво виступив національний антаґонізм між українцями й великорусами. Коли син Юрія Андрій Боголюбський, що замолоду не схотів жити на Україні, ненавидячи її вільнолюбне населення, й переселився на північ, прийшов у 1169 році з своїми великоруськими полками (допомагали йому також і деякі українські князі) і взяв Київ, то він три дні без жалю грабував і руйнував столицю України-Руси і, щоб остаточно її понизити, не залишився сам у Київі князювати, а посадив свого намісника. Він навіть хотів був утворити у своїм Володимирі-Суздальськім окрему митрополію, щоб позбавити Київ його значіння релігійного осередку для цілого православного сходу, але ці заходи не мали успіху. Своїм автократизмом і суворістю Андрій Боголюбський викликав незадоволення серед власної дружини і впав жертвою змови в 1175 році.

Київ переходив знову з рук до рук, і то здебільшого на короткий час. Трохи нагадало кращі часи князювання Святослава II Всеволодовича (1176-1194) з чернігівської династії, але по його смерти знову загострюється боротьба і в 1203 році Київ зазнав нової руїни з рук своїх же. Він перестав з того часу бути столицею Руської Землі. За ним залишилося значіння релігійного центру, бо тут жив митрополит, та ще значіння традиційного осередку руської культури. Сама Руська Земля вже розпалася на окремі землі-князівства, і в ній намічалися нові політичні центри.

Процес виділення окремих земель із одної спільної Руської Держави починається зовсім вже виразно в кінці XI віку. Першою відокремилася Галичина. Її захопили три молоді князі-ізгої Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі. Їх дід, Володимир Ярославич, помер раніше від свого батька Ярослава Мудрого, і їх батько Ростислав Ярослав, зробився ізгоєм і утік до Тьмуторокані шукати щастя-долі. Тут його, мабуть з намови Ростиславового дядька, великого князя Ізяслава, отруїли греки. Молоді Ростиславичі, залишившись сиротами, сами здобули собі уділи в Галичині і твердо там засіли. Рюрик, що захопив був Перемишль, скоро помер, а Василька спіткала лиха доля — його, як уже згадано, осліплено з наказу князя Давида Ігоревича. Одначе він вдержався у своїй Теребовлі, а Володарь у Перемишлі. Їм удалося обернути Галичину в свій уділ, оборонитися від сусідньої Польщі й Угорщини. Вони почали колонізацію Пониззя, осаджуючи там на порожніх просторах не тільки українських поселенців, але й замирених печенігів, торків та берендіїв, які мусіли берегти границю від половців. Володарь заснував династію, яка панувала в Галичині аж до самого кінця XII століття. Столицею князівства син Володаря, князь Володимирко, зробив місто Галич над Дністром. Галичина, яка лежала на західній окраїні руських земель, куди майже не досягали половецькі наскоки, дуже скоро зробилася людною й багатою країною, з розвинутим господарством і торговлею.

Слідом за Галичиною відокремилися в осібну область-князівство земля Сіверянська або Чернігівщина. Вона вже жила якийсь час самостійним життям за князя Мстислава Тьмутороканського (1024-1036) а потім за Святослава Ярославовича зробилася остаточно окремим князівством. Це була дуже обширна земля, яка обхоплювала цілий басейн Десни і Сейма, верхівя Сули і Псла і басейн верхньої Оки. Поруч з Черніговом другим осередком Сіверщини був Новгород-Сіверський. Потомство Святослава виросло в широкий князівський рід, члени якого доволі пильно додержувалися порядку старшинства: старший в роді сидів у Чернігові й був головою цілої землі; другий по нім сидів у Новгород-Сіверську, а далі йшли столи Курський, Стародубський, Трубчевський, Рильський, Путивльський і т. д. Князі Чернігівські, звані загально «Ольговичі» (від Олега Святославича), втручались постійно в справи інших земель, захоплювали чужі уділи і деякий час сиділи в самім Київі. Активні й непосидячі Чернігівські князі виявляють взагалі велику експанзію, і не раз їм удасться панувати у Київі, Переяславі, Володимирі Волинськім, навіть в Галичині. В той час як південна Чернігівщина дуже терпіла від половецьких наїздів, і в половині XII віку була настільки спустошена, що цілі округи зовсім обезлюдніли, північна, лісова Чернігівщина була захищена самою природою, і тут, на північ від Десни і Сейма, куди майже не заглядали половці, край був добре залюднений; тут велося сільське господарство, тут лежали великі княжі і боярські маєтки. Самий Чернігів уже в першій половині XII стол. робиться визначним культурним центром — другим після Київа.

Величаві архітектурні памятки — з Спасо-Преображенським Собором на чолі, цією найстаршою памяткою українського будівництва, яка збереглася, та знахожувані при розкопках зразки ювілірного мистецтва, свідчать, що Чернігів переймав і модифікував у себе впливи візантійського (почасти в його закавказькому варіянті) і західньо-європейського (романського) мистецтва.

Сливе одночасно з Чернігівщиною почала відокремлюватися й етноґрафічно споріднена з нею Переяславщина. Переяслав був важливим центром Руської Землі вже в X віці. При поділі Руської Держави по смерти Ярослава Мудрого Переяслав стояв на третьому місці після Київа й Чернігова й дістався Всеволоду Ярославовичу. З того часу помітно бажання переяславців бути самостійним князівством, незалежним як від Київа, так і Чернігова. Одначе, це їм не зразу вдалося. Правда, в Переяславі довший час трималися нащадки Всеволода Ярославича, але коли почалася в половині XII ст. боротьба серед самих Мономаховичів, між Ізяславом II і Юрієм Довгоруким, то переяславці взяли сторону Юрія, і в Переяславі запанували Юрієвичі; князі з далекої Суздалі, вони були більш бажані, ніж князі з близького Київа або Чернігова. Головним завданням переяславських князів була оборона краю від половців. Переяславщина з усіх руських земель найбільш терпіла від половецького сусідства. Переяславська земля займала північно-західній кут пізнішої Полтавщини й південну окраїну Чернігівщини. Границя її йшла від Чернігівської землі по лівому допливу Десни Остру, далі вздовж Десни майже під самий Київ і потім спускалася Дніпром до устя Сули. Переяславська земля мала форму трьохкутника; східня лінія цього трьохкутника то подавалася далі на південний схід, то подавалася назад, в залежності від того, які відносини панували в степу: при кінці X віку під страшним натиском печенігів населення Переяславщини мусіло уступити аж під самий Переяслав, за лінію укріплених пунктів, побудованих над річкою Трубежем. Здавалося, що вся область на схід уже втрачена для української колонізації. Але в 1034 р. силу печенігів було зломано, границі Переяславщини посуваються, знову в глиб теперішньої Полтавщини, і на початку XII віка доходять до лінії Сули: Ромен, Лубні, Горошин, Жовнин стають пограничними укріпленими пунктами. Але половецький натиск примушує зосередити всі сили князівства для оборони. Половці страшенно нищать землю і самий Переяслав тримають у постійній блокаді. Побіди Володимира Мономаха припиняють на деякий час агресивність половців, і гряниця української колонізації посувається аж до Ворскли; майже вся теперішня Полтавщина опиняється в гряницях Переяславського князівства. Для колонізації погряничних округ переяславські князі висилали звичайно замирених або полонених кочовиків: печенігів, торків, берендіїв, Чорних Клобуків. Це внесло в населення цієї области значну домішку туркської крови, що й досі помітно в типі населення північно-західньої Полтавщини. Для оборони будовано цілу систему укріплених пунктів і залів, сліди яких зберігаються до цього часу. Столиця князівства — Переяслав — вже з кінця X віку став важливим культурним центром. Переяславські єпіскопи навіть носили деякий час титул митрополитів (до кінця XI в.). Місто було обнесено вкінці XI в. камяними мурами з кількома брамами, оздоблене прекрасними храмами і публічними будинками, серед яких були й муровані громадські лазні на грецький зразок. Є певні підстави думати, що в Переяславі велося й своє власне літописання. Як зауважує Грушевський, постійна боротьба з степовиками дуже сприяла витворенню лицарського бойового духу й лицарської поезії, відгомони якої збереглися в цілому ряді легенд про переяславських героїв, переказаних в літопису.

Земля Волинська, багата й добре захищена своїми лісами, а на півночі ще й болотами, де можна було знаходити в пригоді захист, довго перебувала в безпосередній залежності від Київських князів, які розпоряджали нею, як своїм уділом. Вона переходила з рук до рук від одного представника тої княжої лінії, яка тримала в своїх руках Київ, до другого, аж поки 1146 р. остаточно запанував над нею Ізяслав II Мстиславич, і вона вже залишилася за його нащадками, які зробилися Волинською династією. Цей момент уважає Грушевський за початок відокремлення Волині. Сини Ізяслава поділили між собою Волинь на два окремих князівства: Мстислав дістав західню Волинь з Володимиром як столицею, Ярослав дістав східню Волинь з Луцьком. Мстислав прилучив до Володимира Берестейську область, Ярослав забрав Погорину (область понад річкою Горинею). Волинь почала дробитися на дрібні уділи між синами Мстислава й Ярослава, але рід Ярослава вже в першій чверті ХІІІ ст. вимер, і Луцьке князівство опинилося в руках талановитого Романа Мстиславича, який успів уже звязати своє князівство з Галичиною. Син Романа, Данило, створив одну сильну Галицько-Волинську державу. Столицею Волині було місто Володимир, добре укріплене й людне; в ньому було багато чужоземних купців, особливо Німців. Володимир мав свою єпіскопську катедру, початок якої йде від часів Володимира Великого. Окрасою міста був великий собор Успенія Богородиці, збудований Мстиславом Ізяславичем. Коли угорський король Андрій прибув з військом під Володимир в 1232 р. то, здивований красою й багаством міста, сказав, що такого города він не бачив і в німецьких краях.

Одночасно з Волинню відокремилась і Турово-Пинська земля, область колишніх Дреговичів, Полісся. Це був дуже обширний край, який займав басейн Припяти й обіймав значні частини пізніших Мінщини, Гроднещини, Волині. Він був бідний природою — самі ліси й болота, але добре захищений, що в давні часи дуже цінилося.. Головне місто було Туров, яке мало єпіскопа вже в початку XII ст. Крім того були міста Пинськ, Степань, Дубровиця, Чарторійськ, Слуцьк і Копиль. Довший час Турово-Пинська земля була наче придатком до київського стола, аж поки не опинилася в руках правнука Ізяслава І Ярославича — князя Юрія. Туровці дуже піддержували цього князя (можливо, ними самими й закликаного) і помогли йому укріпити самостійне значіння князівства. Але вже за його синів Турово-Пинська земля почала дробитися і цим ослаблювалося її політичне значіння. В кінці XII в. починає даватися в знаки небезпечне сусідство, спочатку з Литвою, а потім з сильним Галицько-Волинським князівством.

Історія окремих земель, на які розпалася Київська Держава, дуже докладно розроблена в многографіях українських учених з школи проф. В. Антоновича. Кожній землі присвячено одну, а то й дві спеціяльні монографії, всі відомості, які подає нам археолоґія, старі літописи, записки чужинців та інші памятки, зібрані тут в системі, і ми маємо змогу простежити долю кожної окремої землі, взаємні відносини земель між собою, а разом із тим можемо уявити собі загальний розвиток на цілій Руси-Україні. Так само розроблена в окремих моноґрафіях українських учених й історія білоруських земель, які входили в склад Київської Держави.

Мені вже доводилось згадувати в попередніх розділах про те, що на початку XI ст. руська колонізація на південно-східньому степовому просторі простягалась аж до Азовського моря й досягала Таманського півострова по той бік моря, де була знаменита Тьмуторокань. В самих звістках про Тьмуторокань багато неясного, а через те і в поглядах учених щодо цієї землі існують значні ріжниці. Навіть не однаково означають, де саме Тьмуторокань була. Більшість учених вважає, що Тьмуторокань виникла на місці давньої грецької колонії Фанагорії на півострові Тамані, що за хазарських часів вона звісна під іменем «Таматарха», що тут серед ріжного мішаного населення існувала русько-славянська колонізація ще перед тим, як Тьмуторокань війшла в систему Київської Держави по упадку хазарського царства. В XI в. Тьмуторокань стоїть в живих зв'язках з Київом і з Черніговом, тут існує монастир, який являється наче філією Печерського монастиря у Київі. В другій половині XI ст. Тьмуторокань стає пристанищем князів-ізгоїв. Одначе деякі вчені заперечують, що Тьмуторокань була на Тамані; А. Спіцин, наприклад, вважає, що Тьмуторокань була десь коло гірла Дону, як київський порт на Азовськім морі. В недавні часи появилося ще кілька нових здогадів про місце цієї загадкової українсько-руської колонії: російський дослідник І. Козловський доводить, що Тьмуторокань лежала на острові (якого вже нема) десь коло Таманського півострова. Він підкреслює значіння Тьмуторокані, як «передового боєвого поста руської колонізації, подібного до Запорозької Січи». Український дослідник В. Новицький (у своїй праці про «Давнє Лукоморря» каже, що під Тьмутороканню треба розуміти «Руський Острів» — Косу Джарилгач, що являється продовження Тендера на південь од Дніпрового Лиману. Та де б ми не уміщували Тьмуторокань, вона відогравала не аби-яку ролю в нашій історії XI віку і справді була опорою руської колонізації понад Азовським морем та посередницею в передачі на Русь культурних впливів із Закавказзя і еллінізованої Малої Азії. Одначе розцвіт Тьмуторокані був недовгий. Вже поява на наших степах печенігів була для неї грізним memento. В половині XI в. появляються торки, за ними половці, і за короткий порівнюючи час вікові колонізаційні зусилля були страчені. З кінця XI в. замовкають всякі чутки про Тьмуторокань; в другій половині XII в. вони виринають знову в доволі неясній формі, так що можна догадуватись, що в той час Тьмуторокань перебувала вже в сфері політичного впливу Візантії. Грушевський думає, що в другій половині XII віку вона вже була втрачена для Руси.

Так само були втрачені сколонізовані простори на ближчім півдні, в межах сучасної Полтавщини. Як тільки що згадувалося, гряниця руських осель в половині XII в. досягала була лінії Ворскли (сама Полтава під іменем Лтави вже існувала в ті часи). Але дуже скоро під половецьким натиском, ця гряниця все далі й далі відступає назад, під самий Переяслав, і коли в 1187 р. три сіверські князі вибралися в свій знаменитий, оспіваний в «Слові о полку Ігоря» поход, то досить було їм переступити лінію Сейма, щоб опинитися вже «в незнайомім половецькім степу». А деж поділася руська людність сьгоднішніх Полтавщини, Харьківщини й Курщини?

Я вже казав, що ця людність помалу одходила на північ, в більш захищену лісову область сьогоднішньої Чернігівщини й Волині. Певна частина висиленців одначе не зупинилася і тут, а мандрувала далі на північ, переходила густі брянські ліси й землю вятичів і осідала на далекій півночі, між верхньою Волгою й Окою, куди вже раніш направився густий колонізаційний поток з землі новгородців і вятичів. Колоністи розселялися серед місцевого фінського населення, доволі рідкого, й асимілювали його з собою. Так, з мішанини славянських колоністів з фінами, сформувалася під владою князів Рюрикового дому народність великоруська.

Тут ми підходимо до питання, яке довгий час було предметом завзятого спору між ученими російськими й українськими і яке тільки недавно було остаточно вирішене спільними силами археолоґії, історії й філолоґії. Це був спір про сформування української й великоруської народностей. Спір цей виник ще в половині XIX століття, коли російський історик Погодін виступив з теорією, ніби в Київі і взагалі на середній Наддніпрянщині до половини XIII ст. жили великоруси, котрі, мовляв, після татарської руїни 1240 року вимандрували на північ, де й сьогодні знаходиться осередок великоруського племени. Натомість на порожні місця на півдні прийшли вже в XIV ст. нові переселенці з Волині й Галичинни, які й явилися предками сьогоднішніх українців. Погодін спирався головно на припущення, ніби в памятках старого київського письменства нема ознак сучасної української мови; далі він вказував на те, що билини, героями яких являються київські князі й багатирі, збереглися тільки у великорусів на півночі, а на Україні їх немає; нарешті вказував на факт існування цілого ряду ґеоґрафічних назв, які повторюють такі самі назви, які здавна вже відомі на руськім півдні.

Погодіну зараз же відповів український учений Максимович, довівши, що після Батиєвого погрому зовсім не було такого обезлюднення України, коли б ціла людність звідти вимандрувала, а на її місце прийшли б якісь нові переселенці. В поміч Максимовичу прийшов українець-славіст Котляревський, котрий вказав на те, що останки билинного епосу збереглися і в українців, та що дані мови не дають ніяких підстав уважати київські памятки XI-XII віків за великоруські. Знов же таки Погодіна піддержав філолоґічними арґументами Ламанський.

Одначе в ті часи — на початку 60-ох років — обидві сторони розпоряджали занадто бідним науковим матеріялом, особливо на полі філолоґії, й тому питання не могло бути розвязане остаточно.

В нову фазу вступило питання, коли в 1882 р. Соболевський (тоді професор київського, пізніше петроградського університету) виступив у Київі з рефератом «На якій мові говорили в Київі в XIV-XV вв.» і в цьому рефераті поновив теорію Погодіна, арґументуючи головно філологічними міркуваннями. Цілий ряд київських учених, таких як Анотонович, Дашкевич, Житецький, Науменко, Голобовський, Лучицький, Голубєв — виступили з контр-рефератами. Найкращою відповіддю була монографія Антоновича «Київ, його доля й значіння від 14 до 16 століття». Тут Антонович з повною очевидністю довів поперше, що про ніяку пустиню на місці Київа по Батиєвім погромі не може бути мови: досить згадати свідоцтво домініканського монаха Плано Карпіні, який переїздив Київ у 1246 р., отже, 6 літ по погромі, і застав тут хоч зменшену й зубожілу, але таки місцеву людність, застав навіть чужоземних купців. Далі цілим рядом науково доведених фактів Антонович сконстатував, що ніякої масової еміґрації місцевої людности не було, що тільки в першім переполоху по татарськім приході ця людність поховалась по більш безпечних схованках, по лісах, звідки знов верталася на старі місця, як минула гроза.

Проти Соболевського виступив із Філолоґічними арґументами й Ягіч. Та Соболевський не здався й обстоював свою теорію, проти якої виступили ще Потебня, Мочульський, Колесса, Кримський, Владимирський-Буданов. В користь теорії Соболевського висловився був, хоч і не цілком рішуче Ключевський. Якийсь час стояв за Соболевського й Шахматов, пробуючи відстояти великоруський характер принаймні лівобережного племени сіверян. Але скоро Шахматов з усією рішучістю перейшов на бік противників Соболевського, і поле бою залишилося за ним. Тепер, як каже Грушевський, гіпотезу про неприналежність сіверян до української групи племен можна вважати відданою до архіву. Наука поставила над нею хрест, і всякі сумніви щодо української приналежности сіверян являються лиш запізненим відгомоном суперечки, скінченої й похованої.

В своїй передсмертній праці «Очерки древн Ђ йшаго періода исторіи русскаго языка» Шахматов признав, що розпад східно-славянських племен та їх мови припадає ще на VII і VIII віки. А в IX в. напевно вже стався, як завершення попереднього процесу, розпад єдиного руського племени на три групи: південну, північну й західню. Цитуючи ці слова великого російського вченого, професор Кримський додав від себе, що ріжниці трьох язикових ґруп в IX ст. були практично ще дуже невеликі. Про яке небудь обопільне нерозуміння між ними в X віці не може бути й мови. Коли рівночасно тодішню проповідь Кирила й Методія, апостолів із південно-славянської землі, прекрасно розуміли в Чехії, то вже ж варяжські ватажки, які запанували в IX віці над славянами східньої ґрупи, повинні були чути від Новгорода аж до Чорного моря мову, яка здавалась їм скрізь однаковою.

Та разом із тим той же Кримський дуже виразно підкреслює, що мова наших предків в XI столітті вже прибрала була ті окремі риси, які відріжняли її серед інших східньо-славянських мов. Він каже, що «усією сукупністю своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східнього славянства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Руси (Галичина) XI віку — це цілком релєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей».

Але коли не можна говорити про раптове й поголовне виселення української людности на північ, в межиріччя Волги й Оки, то безперечно ми маємо перед собою факт повільного, починаючи з половини XII віку, а то й раніш, еміґраційного руху цієї людности в двох напрямках: на захід в область Підкарпаття, і на північ. Цей рух був викликаний небезпекою й неспокоєм життя перед половецькими нападами. Але питання, наскільки, в якій мірі цей південний, говорячи сьогоднішнім язиком — український елємент став рішаючим інґредіентом при формуванні в XII в. великоруської народности? Раніше історики надавали власне цьому українському елєментові рішаючу роль, хоч не одкидали зовсім колонізації басейнів Оки й верхньої Волги також переселенцями з Новгороду, з землі Кривичів і, певна річ, самих Вятичів. В новіші часи відомий російський учений Спіцин, оперуючи головно даними археолоґії, рішуче заперечує масову колонізацію півночі виселенцями з Наддніпрянської Руси. Передовсім він зменшує серйозність характеру половецької погрози й підкреслює, що борячись з половецькими наїздами, південна Русь не тратила голови й надії: вона дивилась на поганих усе зверху вниз і за кожний напад готовила свій реванш. Далі він уважає саму можливість масового переходу наддніпрянської людности на далеку північ за цілком виключену. «Од благодатного чорнозему, каже він, до глини й піску, од степу — до лісу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до ізби, од великих сел — до «починків» (окремі селища), од легкої роботи — до тяжкої праці — ледве чи хто піде добровільно».

Коли раніше підкреслювано, що на півночі з половини XII в. зустрічаємо цілий ряд південних назв: Переяслав, Стародуб, Перемишль, Вишгород, Звенигород, Галич, Юрієв, Трубеж, Либедь, Почайну, Владимир і т. д., то це Спіцин пояснює тим, що це назви княжі, урядові, а не народні. Князі сами були з півдня, вони й давали назви. Ці назви — виключно назви міст (а їх будували якраз князі), а не сел.

Щодо билин, то цей арґумент не має для Спіцина жадної ваги: в X-XII вв. билини співали однаково на півдні і на півночі, але на півночі билини знайшли для себе сприятливий ґрунт — довгі зимові вечори, а південна людність скоро їх розгубила під вражінням нових подій, нових героїв.

Отже, приходиться зупинитись на думці, що основна маса славянських переселенців, яка осіла в басейні верхньої Волги, ішла з Новгороду, з области Кривичів і Вятичів. Була певна домішка й південно-руського, українського елєменту.

За те на місцях був уже готовий тубільний елємент, що увійшов як інґредіент до великоруської народности. «Треба признати, каже Ключевський, деяку участь фінського племени у сформуванні антрополоґічного типу великоруса. Наша великоруська фізіономія продовжує він, не зовсім точно передає загально-славянські риси. Інші славяне, добачаючи в ній ці риси, одначе зауважують і деяку сторонню домішку, а саме: скулистість великоруса, перевагу темного цвіту обличчя й волосся, а особливо великоруський ніс, що лежить на широкій основі; все це треба поставити на карб фінського впливу». Ключевський підкреслює також зміну мови під фінським впливом.

Проф. Платонов також підкреслює міґрацію великорусів з фінами, яка вплинула на зміну мови, фізіолоґічного типу й духового та морального типу переселенців. За останні часи російські вчені (Пресняков, Любавський) взялися за дослідження процесу славянської колонізації заселених фінами земель і висвітлили зовсім ясну картину цієї колонізації й її характер. Дехто з самих російських дослідників (М. Покровський, С. Піонтковський) зовсім не вважає цю колонізацію за мирний процес; навпаки, вони бачуть в ній завоювання й поневолення тубільної фінської людности, яка вже знала хліборобство і своєю культурою мало чим нижче стояла від великоруських колоністів. Як каже Покровський, «Великорусь побудована на кістках інородців, і в жилах теперішніх великорусів тече принаймні 80% фінської крови». Він називає Московську державу, що обєднала й сконсолідувала великоруську народність, такою ж самою «тюрмою народів» якою була пізніше імперія Романових.

Але не тільки асиміляція з фінами відогравала свою ролю при формуванні великоруської народности: не менший був вплив і ґеоґрафічних та кліматичних умов на переселенців, коли вони розселювалися серед суворої обставини північної природи. Довелося затрачувати передовсім багато зусиль, щоб осушити болота та викорчувати ліс, щоб здобути трохи ґрунту, годящого для оранки; та й то ґрунт був малородючий і давав скудний урожай. Не завжди хлібороб міг і дочекатись сього врожаю, бо холодні ночі, т. зв. заморозки іноді ще серед літа нищили хліб на корню. Взагалі сувора північна природа вимагала від людини великого накладу праці й напруження.

Переселенці розташовувалися невеличкими селами серед рідкого і вбогого фінського населення. Великих осередків тут не було. Умови життя були примітивні. Переселенці мусили відразу переходити від торговельного побуту до чисто хліборобського, від міського до сільського. Тут була повна перевага лісових промислів: лови, гутництво, ликодерство, бортництво й т. д.

Приходячи на нові землі, переселенці заставали вже тут княжу владу, яка мала повну перевагу над принципом вічовим. Ця влада носила вотчинний, патріярхальний характер. Князі були оточені земельним боярством. Переселенці відразу опинялись під владою твердою й суворою, яка на кожнім кроці безапеляційно давала себе чути.

Все це потроху накладало свою печать на характер великоруської народности. В ній почала вироблятися перевага громадського принципу над особистим, індивідуальним. Вироблялось почуття солідарности й громадської дисципліни, уміння жертвувати собою, своїми особистими інтересами в імя загального добра. В боротьбі з суворою природою, в невпинній праці, серед тяжких умовин життя виховувались витривалість, обережність, невпинність у переслідуванні поставленої собі мети, упертість в добрім значінні слова, виносливість; взагалі сформувалась сильна, здорова, талановита, енергійна народність, яка у високій мірі розвинула в собі державницький інстинкт і імперіялістичні стремління. В той час як ні південна, українська Русь, ані Русь західна, Біла, не зуміли вдержати своєї власної державности і вже в XIV ст. опинились під чужим пануванням, великоруське племя, підпавши в половині 13 в. під татарське ярмо роздробленим на цілий ряд окремих князівств, зуміло протягом двох століть обєднатись, скинути чуже ярмо і вже при кінці XIV в. уявляло собою могутню, сконсолідовану Московську державу.

Хоча виразні риси окремого етноґрафічного типу, окремого побуту й своїх окремих політичних понять на північній Руси вже зовсім ясно виступають в другій половині XII в., хоча між Київом та північним осередком — Суздаллю наростає все гостріший антаґонізм, що виявився так болюче для Київа в його погромі 1169 р. військами суздальського князя Андрія Боголюбського, одначе і південна, і північна Русь усе ще належали до одної спільної державної системи, мали тих самих князів, того самого голову церкви — Київського митрополита, в значній мірі жили спільним культурно-духовим життям. Розуміється, ця спільність відноситься до верхніх більш освічених верств, головно до духовенства. Повне відокремлення й розрив приніс з собою аж татарський погром 1237-40 років, після якого Русь південна й Русь північна пішли кожна своєю окремою історичною дорогою. Ріжниця політичного й суспільного устрою та культурного стану побільшувалася чим далі, то все глибше, аж поки не витворилися з обох народів два зовсім відмінні культурно-історичні типи.

Література до розділу 5

М. Гушевський, Історія України-Руси, т. II, Львів, 1905.

М. Костомаров, Історія України в життєписях визначніших її діячів, Львів, 1918.

М. Костомаровъ, Собраніє сочиненій, кн. І, Петербургъ, 1903 (розправи: Мысли о федеративномъ начал Ђ въ древней Руси, Дв Ђ русскія народности. Черты народной южнорусской исторіи).

М. Костомаров, Дві руські народності. Ляйпціг, 1922.

Д. Іловайський, Княжий період України-Руси, «Руська Бібліотека», т. 3-4, Тернопіль, 1886. Про половців та інш. кочовників і досі не перестаріла праця:

П. Голубовскій, Печен Ђ ги, Торки и Половцы до нашєствія татаръ, Київ, 1884.

Монографії до історії окремих земель України-Руси

М. Грушевський, Очеркъ исторіи Кіевской Земли, Київ, 1891;

Ол. Андріяшев, Нарис історії колонізації Київської Руси до кінця XV в., Збірник «Київ та його околиці», Київ, 1926;

П. Голубовскій, Исторія С Ђ верской Земли до половины XIV стол Ђ тія, Київ, 1882;

Д. Багалій, Исторія С Ђ верской Земли до половины XIV стол Ђ тія, Київ, 1882;

М. Грушевський, Чернигів і Сіверщина в українській історії. Збірник «Чернигів і північне Лівобережжя» Київ, 1928;

П. Смолічев, Чернигів та його околиці за часів великокнязівських, там-же;

Ол. Андріяшев, Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI віку. «Записки Історично-Філолоґічного Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;

В. Новицький, Давнє Лукоморря, там-же, т. XXIV, Київ, 1929 (про поморську Русь і Тьмуторокань);

П. Ивановъ, Историческія судьбы Волынской Земли до конца XIV в., Одеса, 1895;

А. Андріяшев, Очерки исторії Волынской Земли до конца XIV в Ђ ка, Київ, 1887;

В. Ляскоронскій, Исторія Переяславской земли съ древнійшихь временъ до половины XIII ст. Київ, 1903;

Н. Молчановскій, Очерки изв Ђ стій о Подольской земл Ђ до 1434 года, Київ, 1885;

А. Грушевскій, Очерки исторіи Туровскаго княжества, Київ, 1902 (Література про Галичину буде подана в дальших розділах).

Огляд полеміки про ніби то великоруське населення Наддніпрянщини у Грушевського в І томі «Історії України-Руси». Також

А. Кримський, Филологія и Погодинская гипотеза, «Кіевская Старина», 1898, кн. VI, VII, IX; 1899, кн. І, II. Про формування великоруської народности:

В. Ключевскій, Курсъ русской исторіи, т. І, Петербургъ, 1904 (і пізніші видання);

М. Любавскій, Образованіе основной государственной территоріи великорусской народности, Ленинградъ 1929.

А. Пр Ђ сняковъ, Образованіе великорусскаго государства, Петроградъ 1918.

ЗМІСТ

Дата добавления: 2015-05-23