Розділ 4. Природа України як фактор історичного розвитку

Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави

Розділ 3

Наш огляд українського історичного процесу почнемо від короткого огляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу й на якій і досі майже на тих самих місцях живуть і нащадки.

Як ми далі побачимо, український народ є автохтоном на своїй землі. Се значить, що український народ живе на тій самій території, яку здобув в початках свого розселення в східній Европі, дуже мало уступивши з цієї території чужим народам, а те, що він здобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати та проганяти. Отже, український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етноґрафічна українська територія майже в цілості покривається з ґеоґрафічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Припяти, Десни, Сейма, на південнім заході йде понад Прутом до нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губиться вона серед мішаного населення Вороніжчини й Донщини, а на південнім сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.

Взагалі можна сказати, ціле ґеоґрафічне положення України опреділюється Чорним морем, яке служить ґеоґрафічною, політичною й господарською основою української землі. Сюди пливуть всі українські річки, і тільки невеличкий окрайчик української території на північнім заході належить через Сян і Буг до Балтійської системи. Система річок на території України мала величезний вплив на народне життя, на формування української народности й держави. Головна артерія України — це Дніпро, що збірає води з широких просторів і сполучується через свої допливи з басейном Зах. Двини, Зах. Буга, Німана, Оки й Донця. Середнє подніпровя було, як побачимо, правітчиною українського народу. Важлие значіння мав і Дністер, яким можна було дістатися з західньо-українських земель до Чорного моря. По більших річках, як головних торговельних шляхах, скупчувалось населення краю. Тут виникали перші торговельні осередки-міста. Населення, що розміщувалось далі од річок, залишалось при хліборобстві й лісових промислах, але тягло до річок, де знаходило пункти для збуту своїх продуктів. Маючи великий вплив на народньо-господарське життя, річки тим самим мали і велике значіння політичне. За розміщенням населення по басейнах річок ішов і політичний поділ краю. По річках укладались політичні области землі, і літописець ясно вказує нам гідрографічну основу найстаршого поділу України на племенні землі, позначаючи, понад якою річкою жило кожне з цих племен. Але замкнутість Чорного моря й залежність його від тої сили, що володіла його воротами — Босфором і Гелеспонтом — мала некорисні наслідки для дальшого розвитку українського життя, ставлячи українську торгівлю в залежність від Візантії, а потім від Туреччини.

Ще більш некорисним для цього життя було сусідство на південнім сході з одкритим степом, що віддавна служив прямою дорогою для руху азійських орд в напрямі на захід. В зв'язку з ґеолоґічною будовою краю, на якій не будемо тут зупинятися, українська територія поділяється на дві основні полоси щодо ґрунту: лісову й степову з переходовими середніми смугами; границя лісової полоси йде в меридіяльному напрямку приближно по Сейму, Десні, доходить до Київа, далі понад Ірпенем до Верхньої Случи й Горині. Лісова полоса має малородючий ґрунт і менше здатна до хліборобства, за те придатна для ріжних лісових промислів. Південна степова полоса має розкішний чорнозем, найліпший в Европі, але, відкрита зі сходу, вона не давала умов для спокійної хліборобської праці. Майже ціла українська історія наповнена боротьбою за опанування степом. Замкнена на заході Карпатами й сусідством з осілими народами, вся експансія українського народу, увесь його колонізаційний розмах був звернений на схід і на південний схід; але у своїм розгоні український колонізаційний рух натикався на опір кочових орд, мусів не раз подаватися назад, відпливати до більш захищеної лісової полоси. Тільки в кінці XVIII в. закінчилася ота боротьба зі степом, і український плуг міг спокійно приступити до розорювання розкішної цілини в надчорноморських просторах.

В цій боротьбі українського плуга й меча за опанування степом і за установлення на ньому хліборобської культури, боротьбі, що переходила ріжні стадії оборони й наступу, дехто з новіших українських істориків добачує одну з провідних ідей української історії й заслугу українського народу перед європейською цивілізацією.

*

Предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала за собою давню історію, а її населення перебувало в зв'язку з культурними народами старинного світу. Сліди перебування людини на території України збереглися з найстаршої доби існування людини взагалі — з часів палеоліту (старо-камяної доби). По всій Україні розкидано селища людини доби пізнього палеоліту. З цих селищ, де знайдено знаряддя з кремня й з кости мамута (деякі з них дуже штучно орнаментовані), найбільш досліджені: в Київі на Подолі, в с Мізені над Десною (близько Новгород-Сіверська), в с. Гонцях (Лубенського повіту на Полтавщині, біля Кривого Рогу на Запорожжі. Доба неоліту (ново-камяної доби) залишила нам велику силу памяток, які знаходимо по всій території України. Особливо багато їх в околицях Київа і взагалі понад Дніпром. Від містечка Трипілля на Дніпрі на захід до Карпатів і до нижнього Дунаю тягнуться сліди життя людини в добу неоліту, й ціла культура цієї доби здобула в науці назву «Трипільської культури». В цю добу бачимо значний розвиток гончарського майстерства, бачимо дуже вибагливої форми посуд і кольорову орнаментацію на керамічних виробах. Появляється вже культ небіжчиків і форми похорону зі скорченими кістяками, частенько посилані червоною охрою на ознаку жалоби. Могил з такою формою похорону знаходимо велику силу від Кубані до Бесарабії. В південній Волині й на Поділлі небіжчиків клали на поверхні землі й зверху насипали могилу. В Галичині ховали в камяних скринях, зложених з камяних плит. Разом з небіжчиком клали посуд і камяне знаряддя. Пізніш, а може й одночасно, починається палення мерців. Останками такого похорону являються урни з попелом, знайдені на Поліссі, на Волині й на сході басейна Донця.

Неоліт зміняється металічною культурою. Спочатку появляються мідні предмети — сокіри та інші вироби, потім входить в ужиток бронза, далі залізо й срібло. Вже за найстарших часів ми бачимо цікаве перехрещування на території України ріжних культурних впливів: Дунайська культура дає нам зразки поліхромної кераміки з спіральним орнаментом: культура кавказька дає свої метальові вироби.

На початку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим зустрічаємо перший історично відомий народ на українській території кимерійців, що належали до одного з тракійських племен. Могили кимерійських царів знайдено над Дністром. Памяткою кимерійців залишилися назви нинішньої Керченської протоки — Боспор Кимерійський. На зміну кимерійців приходять коло VII в. перед Різдвом скити, народ правдоподібно іранського походження. Бувши сами по собі суворими кочовиками, скити прийняли в свою культуру елементи ріжних впливів: дунайського, кавказького, іранського й грецького. Про скитів оповідає нам докладно грецький історик IV в. Геродот. Багато археолоґічного матеріялу для характеристики побуту скитів та їх культури дають нам могили скитських царів. Там знайдено, між іншими, прекрасні срібні вази грецького виробу з вирізьбленими сценами з життя скитів.

Майже одночасно з появою скитів в українських степах, себто коло VII ст., розпочинається колонізація греками північно-чорноморського побережжя. Метрополією грецьких колоній був з початку Мілет, пізніше висилають своїх колоністів Атени. Грецьких колоністів приваблювали головно інтереси торговлі з місцевим населенням. Можна думати, що спочатку засновувалися торговельні факторії, а вже зогодом і постійні колонії. Найвизначнішими колоніями були: Тіра (при усті Дністра), Ольвія (при усті Дніпра); Херсонес — в Криму біля теперішнього Севастополя; Теодозія; Пантікапея (теперішня Керч), що зробилася в IV-V вв. столицею Боспорського царства, яке обіймає Таврію, Крим, Тамань; Танаїс (при усті Дона); Фанаґорія і цілий ряд інших, менш значних. Греки вивозили з своїх колоній до Еллади худобу, невільників, шкіри, мед, віск, солону рибу, натомість збували тубільцям матерії, одежу, вино, окраси й ріжні речі культурного побуту. Колоністи займалися не тільки торговлею з своїми сусідами, але також сами бралися до хліборобства й виноградарства. Життя колоній в сусідстві з войовничими кочовиками було дуже трівожне й проходило в постійній боротьбі. В кінці II в. перед Різдвом починається занепад грецьких колоній. Від греків ідуть до нас перші історичні відомості про природу й населення південної України.

Вже в IV ст. скитів починають витісняти споріднені з ними сармати, народ безперечно вже іранського походження. Їх панування в наших степах тяглося од IV-III вв. перед Різдвом до II в. по Різдві Христовому. Вони надовго полишили по собі назву для цілого нашого краю — Сарматії або Савроматії. Крім того, по їх залишилося, як довів німецький учений Фасмер, коло 600 топографічних назв в південній Україні. На зміну савроматам появляються роксолани чи просто алани, так само кочовики як і сармати: вони не знали хат, ні хліборобства, жили на возах, мали багато коней і рогатої худоби. Можна думати, що вони мали під своєю владою якесь місцеве хліборобське населення, з якого побирали дань.

Взагалі перші два віки по Різдві виявляють присутність на ріжних частинах української території цілого ряду окремих племен і народів, звісних нам здебільшого лиш з самої назви, перехованої грецькими й римськими авторами, і в яких одні вчені вгадують тракійську галузь індо-європейців, другі — кельтів, треті — германців. Певно лиш, що в кінці II або в початку III ст. по Різдві германське племя готів, яке сиділо на півночі між Одрою й Вислою, рушає на південь, переходить через Полісся і в III ст. розселюється на півдні України від Дністра до Дунаю й до Карпатів. Готи створили над Дніпром свою державу з осередком в місті Данпарштад, в якому дехто хоче бачити наш Київ. Відомий їх король Германарих. Готи в половині III в. почали робити напади на сусідні римські провінції на заході, і імператор Децій поляг року 251 в боротьбі з ними.

Двадцять років пізнійше римляни мусіли уступити їм Дакію — теперішню Румунію. В половині IV в. готи прийняли христіянство. Та вже в томуж IV в. починається зі сходу рух гунів, народу урало-алтайського або турко-фіно-монгольського походження. Коло 370 року гуни знищили аланів і кинулись на готів (остроготів — східніх готів), розбили їх і потиснули за Дунай. Лиш невелика частина готів залишилася в Криму і Тамані й продержалась там дуже довго. Дехто думає, що це готи заснували Таматарху, пізнішу українську колонію Тьмуторокань. «Красних дів готських» згадує автор «Слова о полку Ігоря» ще в кінці XII ст.

Гуни довго не задержались на Україні і в половині V в. під проводом славнозвісного Аттіли рушили на захід. Заснована Аттілою величезна держава, з осередком на середньому Дунаю в теперішній Угорщині, розпалася по його смерті (453).

На зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, а за ними авари. Туркська орда болгарів появилася в Европі вже в кінці V в. Частина заснувала своє царство над Волгою (де тепер Казань), а друга частина вже в VI віці пройшла аж на нижній Дунай й оселилася там в колишній римській провінції Мезії. Авари чи Обри, як зве їх наш найстарший літопис, засновують в другій половині VI віку свою державу в середньо-дунайській рівнині (тепер Угорщина), звідки нападають на Візантійські області та на інших сусідів.

З поза цього калейдоскопу ріжних народів, які пересуваються через нашу територію, починає коло VI віку визирати обличчя славян, безпосередніх предків українського народу.

Вже з цього короткого перегляду передславянського населення України можна бачити, що територія, на якій застає історія в VI віці славян, уявляла собою терен перехрещування культурних і політичних впливів між Сходом і Заходом та зберігала в собі наверствовання ріжних культур. Вона мала всі дані для того, щоб розвивати у себе багату культуру, яка згодом мусіла дати цікавий образ синтези обох цих впливів, змодифікованих на суто славянському ґрунті. Та власне отой відкритий характер землі в сусідстві з кочовим азійським степом, як побачимо далі, не дав розгорнутись оцій культурі в усю широчінь, абсорбуючи всі сили українського народу на боротьбу зі степом, на необхідну самооборону.

Та всеж таки ми мусимо сконстатувати той безперечний факт, що Київська Русь, як влучно каже російський вчений Ростовцев, «одержала в спадщину по своїх попередниках усі риси, характеристичні для держав, що повстали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, але не на північ і захід. Як культура скитів і сарматів, як культура готів, так само й київська цивілізація є південною цивілізацією, просякнутою східними елементами».

Для ясности зазначу, що «схід» у відношенню до Київської держави означав головно впливи арабські й хазарські, що ж стосується Візантії, то треба памятати, що це була найкультурніша держава тогочасного світу. Звичайно Візантію вважали за синонім застою й закостенілости старих культурних форм, і лише в останні часи ближче ознайомлення з візантійською історією привело вчених до переконання, що саме доба, коли Русь найбільше підлягала візантійським впливам, була добою не тільки великого розцвіту політичної могутности візантійської імперії (панування македонської династії, 867-1081 роки). Як зазначає Charles Diehl в своїй «Histoire de l'empire byzantin», розцвіту політичної могутности, розвитку індустрії й комерції цієї доби відповідав подібний же розцвіт і життя інтелектуального. У відновленому університеті Царьгороду, під активним протекторатом цісарів, видатні вчені викладали філософію, реторику, й ріжні знання; біля їх катедр тиснулися учні з усіх країв візантійського й арабського сходу. Спіраючись на новознайдені памятки античної культури, покінчивши з іконоборською кризою, відбувається ренесанс на всіх полях людської мисли...

І ось до цього багатого джерела культури, яка саме в той час переживала свій ренесанс, — в області реліґійно-філософічної думки, в області науки, письменства, мистецтва, — до цього джерела доторкається наша молода Київська Русь і припадає до нього жадібними устами; її здоровий, юний орґанізм легко засвоює елементи цієї культури, але не скоряється їй рабськи, він перетворює, модифікує їх на своїм власнім ґрунті, і вже в XI в. витворюються у Києві такі форми життя і такі умові інтереси, які позволяють вважати столицю молодої руської держави за один з найкультурніших осередків тодішньої Европи. Це нам треба затямити, поки ми перейдемо до огляду початків українсько-руської держави з її осередком в Київі.

Поява славян у східній Европі, їх первісне розселення, питання про славянську прабатьківщину й початок племінної діференціяції — все це питання ще досі не вирішені наукою одностайно. Наш найстарший літопис виводив усіх славян знад Дунаю: «по мнозіх же временах сіли суть словени по Дунаєві, кде єсть нині Угорськая Земля і Болгарськая. От тіж же словен розідошася по землі і прозвашася імени своїми». Одначе вже в перших десятиліттях XIX в. вчені звернули увагу на те, що в басейні, наприклад, Волги, зовсім нема славянських ґеоґрафічних назв, а що найбільше тих назв якраз в Галичині та на Волині, і що звідти вони йдуть до Дніпра. Отже, на довший час установився був погляд, що прабатьківщиною славян в Европі була область Карпатів; звідси вони, мовляв, розійшлися в усі сторони. Предки східних славян сиділи тут аж до VII в., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід. Так, наприклад, уявляв собі початкове розселення славян російський вчений Ключевський. Та новіші досліди, оперті на комбінованих даних археолоґії й філолоґії, представляють справу інакше. Чеський вчений Нідерле вважає, що передісторичну колиску славян треба шукати в землях від середньої Висли на схід до Дніпра й басейну Десни, від пасма гір Карпатських на північ до Могилева білоруського. Отже, славяне сиділи, на думку Нідерле, головно на тих землях, де тепер живуть білоруси. Східня частина цього простору: басейн Припяти, середнього Дніпра й Десни є прабатьківщиною руських або східніх славян. З усіх славянських народів найбільшими автохтонами являються, як думає Нідерле білоруси й українці.

Грушевський трохи інакше зазначає межі первісного розселення славян у Европі. Він думає, що вони сиділи на просторі від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, в областях середнього й верхнього Дніпра та в області між Вислою й Німаном. Відповідно до того прабатьківщина українців лежала би в південно-східній частині цієї території, — на поріччі середнього Дніпра. Колонізація українська йшла на захід і на південь. До думки Грушевського більш-менш прилучається й Багалій, підкреслюючи, що природні умови України й її ґеоґрафічне положення сприяли тому, що вона могла бути територією первісного розселення славян.

Нові погляди розвинув у питанні про славянську прабатьківщину Шахматов. Він уважав, що славяне були відрізані від середземноморської культури й знайомилися з нею за посередництвом германських племен. Якби славяне жили споконвіку на Наддніпрянщині, то через Чорне море прилучились би швидче до середземноморської культури. Тим часом посередниками у них були ґерманці, і на доказ того Шахматов старається довести, що такі назви як Дунай, Волохи, Бескиди — германського походження, та що, наприклад, словяне не мали своєї назви на означення дерева «бук», а взяли у ґерманців („bôkas"); отже, думає він, на славянській прабатьківщині бук не ріс, значить, славяне жили первісно на схід від лінії Кеніґсберґ-Одеса, далі якої на схід бук не росте. На підставі цих та інших міркувань Шахматов уважав, що прабатьківщиною славян був басейн західньої Двини. На південь від них сиділи ґоти, а коли ґоти рушили на південь, то славяне посунули на Надвислянщину й звідти вже розійшлися на всі сторони й поділилися на три основні групи: славян західніх, східніх і південних. В Антах, народі, що за його часто згадують візантійські джерела VI в., Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців.

Шахматов, як і більшість інших учених, визнавав існування спільно-руської або праруської племінної сімї, переходової від праславянської сімї до окремих славянських народів. В останні часи дехто з дослідників української мови, головно, проф. Ст. Смаль-Стоцький відкидають існування праруської мови, а, значить, і праруської сімї східніх славян; на їх думку, предки українців виділилися безпосередньо з праславянської сімї. В своїх доказах вони спіраються на існування певних явищ в історії розвитку старої української мови, які, на їх думку, свідчать, що головні характеристичні риси української мови, які відріжняють її від мови великоруської, ми зустрічаємо вже в перших памятках нашого письменства, і що цілий ряд основних звукових явищ української мови наближує її більш до сербської, ніж до великоруської мови. Цей погляд на походження українців безпосередньо від праславянської сімї, без посередньої праруської ґрупи, ще не здобув собі загального признання в українській історичній науці.

Славян (під назвою венедів) згадує вже грецький письменник Птоломей у І віці, так само й римські письменники Пліній і Таціт. Готський історик Йордан та Візантійський Прокопій VI в. вже розріжняють славян і антів, як два споріднені, але окремі народи, при чім анти мешкали на північ від Чорного моря. Наш найстарший літопис дає таку картину розселення славян у східній Европі в IX столітті. На самій півночі коло озера Ільменя сиділи Словени, на південь од них, між Чудським озером і верхнім бігом Волги і Дніпра седіли Кривичі; над верхнею Двиною — Полочане. В басейні верхньої Оки седіли Вятичі, на південний захід од них, над середнім Дніпром і Сожем — Радимичі, на захід од останніх і на північ од Припяти, в Поліссі седіли Дреговичі. Це все племена, які пізніше склали два великі славянські народи: великоруський і білоруський. Тепер, ідучи далі на південь, бачимо за літописом племена, які складали південну або українську ґрупу. Се були: між річками Горинню, Припятем і Дніпром, з півдня омежовані Тетеревом, седіли Деревляне. На південь од них в теперішній Київщині — Поляне. На лівім березі Дніпра, в басейні Десни і лівих допливів середнього Дніпра — Сіверяне. Між Дністром та Бугом седіли Уличі, між Дністром та Прутом, на південний захід од Уличів — Тиверці, що сягали своїми осадами аж до моря. В теперішній Галичині літопис уміщує Хорватів, доволі неясне племя: одні вчені зараховують їх до руської ґрупи, другі (як Нідерле) вважають за останок великого колись славянського племени, що седіло на північ од Карпатів і в більшій своїй частині вимандрувало на південь. Шахматов думає, що хорвати були не руське, а західно-славянське племя. Нарешті над верхнім Західнім Бугом седіли Дуліби або Волиняне.

Археолоґічні дані підтверджують те, що подає нам літопис про розселення східньо-славянських племен. Як каже видатний російський археолоґ Спіцин, в руських старожитностях зустрічаємо стільки ж археолоґічних типів і районів, скільки літопис подає племен. Ґеоґрафічне положення цих районів відповідає вказівкам літопису про місце розселення кожного окремого племени.

Навіть більше: на основі археолоґічних даних всі руські (або східньо-славянські, якщо хочемо правильніше висловитись) племена можна звести до трьох ґруп, з яких кожна уявляє собою певну цілість під культурним оглядом: 1) першу групу складали б новгородські словени й кривичі; 2) до другої належали б радимичі, вятичі й сіверяне; 3) до третьої — волиняне, деревляне, поляне й дреговичі.

Трохи інакше уявляє собі цей поділ на три ґрупи Шахматов, що спірається головно на лінгвістичні дані. Він до першої, великоруської ґрупи зараховує словенів, східню частину кривичів, вятичів і східню частину степових племен, яких не називає літопис; білоруську ґрупу складають дреговичі, радимичі, частина кривичів і частина східніх степових племен; нарешті, малоруська (пізніше українська) група поглинула в себе полян, сіверян, деревлян, волинян, уличів і хорватів.

Говорячи про руські племена, названі в літопису, треба мати на увазі, що літописець згадує далеко не про всі племена східньо-славянської групи. Тим часом цілий ряд посередніх і безпосередніх вказівок свідчить, що в басейні Дона існувало в ІХ-Х вв. славянське населення, котре пізніше, під натиском печенігів відступило, може бути, на північ і влилось в інші славянські племена й засимілювалося з ними. Частина цих степових, невідомих нам по імени східніх славян, думає Шахматов, злилась з великорусами, частина з білорусами.

Але в окремі східньо-славянські племена ще перед X віком увійшли, як інґредіент, не тільки східньославянські елементи, злилися з ними і вплинули на сформування окремих племен також деякі західньо-славянські, ляхітські або пізніше польські елементи. Память про це збереглася аж до XI в., коли літописець записав це в формі лєґенди. А саме, літописець записав буквально: «Радимичі бо і Вятичі от Ляхов. Бяста бо два брата в Лясіх: Радим, а другий Вятко, і пришедше сідоста Радим на Сожю, і прозвашася Радимичі, а Вятко сіде с родом своїм по Оці, от него же прозвашася Вятичі».

Спіраючись не тільки на літописну традицію, але й на цілий ряд лінгвістичних даних, вчені приймають дійсно ляшське походження радимичів і вятичів: під впливом натиску аварів з заходу в VI і VII ст. ці ляшські племена посунули просто на схід і врізались клином понад Припяттю й далі в групу східньо-славянського населення. Протягом ближчих століть, одначе, вони засимілювались з ними; частина увійшла в склад білоруської групи, як радимичі, друга ж, вятичі, злилась з білорусами й з великорусами. Слід ляхізма ще й досі можна бачити в деяких особливостях білоруської мови.

Одначе, ледве чи можна уявляти собі процес діференціяції східнього славянства, процес формування окремих племен і обєднання їх в окремі ґрупи, котрі пізніше перетворилися в три руські народності, ледве чи можна, кажу, уявляти собі, що цей процес вже закінчився тоді, коли літописець в Xl віці давав свій знаменитий огляд етноґрафії східнього славянства. Цей процес затягнувся ще принаймні на два століття, й на його розвиток впливав цілий ряд факторів; передовсім фактор ґеоґрафічно-економічний, що зближував між собою окремі племена, хоча б вони належали до ріжних ґруп; так само фактор політичний — обєднання ріжних племен в одній державі, що повстала в Київі, а потім по розпаді цієї держави й зформуванні кількох окремих князівств, розділ на окремі «землі» — князівства; нарешті відограло ролю сусідство з чужими народами й засимілювання окремими руськими племенами, чи цілими ґрупами руських племен, чужих етнічних елементів.

Звернемо спочатку увагу на цей останній фактор, на сусідів східнього славянства. Про цих сусідів так само говорить літописець, котрий властиво дає нам етноґрафічний огляд не лише самого східнього славянства, але й цілої східньої Европи.

Як уже згадувалося вище, предки сучасних українців одідичили Наддністрянщину й Наддніпрянщину безпосередньо після ґотів, які вимандрували на південь і на підденний захід. По ґотах полишились памятки лише в назвах річок, знов же таки одідичених ґотами од колишнього іранського населення — сарматів і алянів. Може знайшли вони малі рештки й готської людности, які не відіграли ніякої помітної ролі в сформуванні східньо-славянського типу.

В VI-VII вв. в басейнах нижньої Волги й Дону повстала держава туркського народу — хазарів. Ця держава досягла в VIII-IX вв. великої політичної могутности й культурного та економічного розвитку. Вона підбила собі східню славянську людність над Доном; її зверхність мусіли визнати сіверяне, поляне, вятичі й радимичі. Через хазар східньо-славянські племена вступали в торговельний і культурний звязок зі сходом, з персами та арабами. Але головна вага хазарської держави для наших предків полягала в тім, що вона протягом кількох століть служила для них оборонним валом проти натиску кочових азійських орд. Під захистом цього валу східньо-славянські племена встигли уложити свій громадський побут, скласти державну орґанізацію. Тоді вони X в. зруйнували хазарську державу, щоб відкрити собі безпосередній шлях на багатий схід. Але разом із тим вони одкрили шлях і кочовикам на південно-руські степи, і це, як побачимо, мало свої фатальні наслідки для цілого східнього славянства. В X в. появляються в степах Печеніги; в XI в. приходять Половці. Під їх натиском славянська колонізація Подоння й Наддніпрянщини мусить податися назад, на північ. Русь, що седіла в X в. над Азовським морем, що мала свою колонію аж на Кубані, — це так зв. Тьмуторокань, — в кінці XI в. боронить свої границі вже близько самого Київа й Переяслава.

Степові кочовики утруднюють зносини й з Візантією та її колоніями на північнім березі Чорного моря, які являються останками широкої античної колонізації північної Чорноморщини, про яку вже було нами сказано вище.

З півночі й зі сходу східньо-славянські племена були оточені цілим пасмом фінських племен. Але про цих фінських сусідів говорити не будемо, бо для східньо-славянського півдня, для будучої України вони значіння не мали, хоч мали велике значіння в сформуванні і в діях великоруського народу.

На північнім заході східньо-славянські племена мали своїми сусідами племена литовські. Найближче межували литовці з білорусами. До українського племени прилягали безпосередньо ятвяги, що жили в басейні лівих допливів Припяти. На очах історії вже в ХII-ХIII ст. вони впали жертвою експанзії української держави, були частиною знищені, частиною засимільовані.

На заході, майже по тій самій етноґрафічній лінії, що ділить сьогодня українців од поляків, мали наші предки сусідами ляшські або польські племена. Є всі дані твердити, що тут етноґрафічна границя протягом історичних часів посунулася на схід, на некористь українського народу. Те саме можна сказати більш-менш і про українсько-словацьке пограниччя в межах сьогоднішної Підкарпатської Руси. За Карпатами мадяри або угри, які прийшли туди в кінці ІХ в., знайшли вже руські осади. Але на полі відносин політичних взаємини з мадярською державою починають грати ролю аж в XI столітті.

На південнім заході українська людність стикається з волохами. Тут, можна сказати, українська етноґрафічна територія понесла втрати. Протягом майже тисячоліття українсько-волошських історичних взаємин етноґрафічна межа тут не раз подавалась то на схід, то на захід в наслідок обставин політичного життя. Але в Х-ХІ вв. майже ціла теперішня Бесарабія належала до політичної системи Київської держави, од якої перейшла в спадщину до держави Галицько-Волинської ХІІ-ХІІІ віків. Треба думати, що й під оглядом етноґрафічним це так зване тоді «Пониззє» належало до східньо-славянського світу, як область тиверців, що седіли, як каже літописець, «по Бугу і по Дністру і присідяху к Дунаєві оли до моря».

Але були іще сусіди, які хоч і не межували безпосередньо з славянськими племенами, які тільки невеличкими колонійками осідали серед безконечних просторів східньо-европейської рівнини, але саме цим сусідам довелося відіграти ролю завязи, ролю цементу, яким скріплено в одно ціле окремі руські племена й звести їх в одну політичну систему, в одну державу. Я розумію варягів або норманів. Вони ж, як можна думати, надали отій державі й збитій у ній масі східньо-славянських племен одне спільне імя, яке залишилося навіки. Це імя — Русь.

Варяжське питання, себто питання про ролю варягів або норманів у ґенезі руської держави, належить до найспірніших питань історії східньої Европи. Воно має за собою більше як столітню історію й величезну літературу. І досі вчені сперечаються над цим питанням, і їх суперечка то затихає, то розгорається з новою силою. Вихідним пунктом вченого спору являється знамените оповіданя літопису про закликання варягів славянами і заложення ними держави в Новгороді, звідки вона, ця держава, скоро перенесла свій осередок до Київа.

Наведемо це клясичне оповідання: під 859 роком записує літописець, що «приходили зза моря варяги і брали дань од Чуді, Слован, Мерян, Весі й Кривичів». Поясню, що Чудь, Меря і Весь — то фінські племена в близькім сусідстві з Новгородом. А під 862 роком стоїть буквально: «ізгнаша (славяне) Варяги за море, і не даша їм дані, і почата сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша усобиці в них, і воєвати сами на ся почаша і ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би полоділ нами і рядил по ряду. — Ідоша за море к Варягом, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє, друзії же Урмани, Аньгляне, инії і Готе; тако і сі. Ркоша Руси Чудь, Словені, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в ней ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І ізбрашася три брата с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє. І срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля».

Хто ж були перш за все варяги? Не підлягає ніякому сумніву, що це були зайди, батьківщина яких була Скандинавія, ближче кажучи — Швеція. Вже в кінці VIII віку, можна думати, почалися звязки між Швецією й хазарами, в першій лінії торговельні. Посередньою станцією в мандрівках скандинавів на східне побережжя Балтійського моря й далі був острів Ґотлянд. Шведський учений Арне в своїй моноґрафії „La Suède et L'orient", що появилася 1914 року в Упсалі, дає нам послідовний образ розвитку зносин між Скандинавією й східньо-європейським світом. Вказуючи на величезні знахідки арабських монет на острові Ґотлянді (їх знайдено в такій кількости, як ніде в Европі і навіть Азії, а саме 280 скарбів з 20 тисячами монет) і стежачи за знахідками з другого боку предметів скандинавського виробу на території Великоруси й України, Арне приходить до висновку, що скандинави відкрили спершу шляхи по Волзі до Каспійського моря, і це сталося коло 800 року, а потім вже відкрили і шлях по Дніпру, знаменитий шлях «изъ варягъ въ греки».

Варяги спочатку осаджувались невеликими колоніями в торговельних центрах, а пізніше виступали як завойовники і як орґанізатори державности серед західньо-славянських племен. Розуміється, не можна заперечити, що деякі, а може й всі східньо-славянські племена мали свою власну державну орґанізацію з своїми місцевими династіями на чолі. Сліди цих місцевих династій задержались подекуди аж до XII в. Але се була, видко, досить слабка орґанізація і, як ми бачили, вона не могла охоронити деякі племена від залежности од хазарів. І ось появляються серед цих племен варяги, скидають місцевих князьків, силою підбивають окремі племена під владу своїх конунгів і сформовують одну велику державу, на чолі якої стає варяжська династія Рурика. Такий змисл ролі варягів у сформуванні руської держави, і це не перечить змислу літописної леґенди. Можна добачити в цій леґенді, занесеній у літопис — не забуваймо — яких двіста років після подій, бажання леґалізувати початок пануючої в Київі династії, виставляючи його як акт добровільного закликання. Але це не грає істотної ролі. Ми знаємо з історії ряд аналоґічних фактів заснування серед тубільчого населення держав якраз тими ж самими скандинавами і в туж саму добу: в Нормандії, в Сицилії, нарешті в Анґлії. І там так само переможці скоро засимілювалися з переможеними і що найбільше — залишили свою династію, а подекуди й своє імя. Те саме було й у нас.

Але хто була ця Русь. Оттут то ми й підходимо до питання, яке викликало й досі ще викликає найбільше суперечок. За змислом літописного оповідання виходить, що Русь це була племінна назва того скандинавського племени, що виселилось з своїми князями до східньої славянщини. В однім місці літописець просто так і говорить: «сице бо тії звахуся Варязі Русь, яко се друзії зовуться свеє, друзі Урмани, Англяне, друзії Готе». Одначе ця вказівка літопису викликала якнайгарячіший спротив з боку цілого ряду російських і українських вчених. І ті, і другі немов добачали в цім питання національної чести, шоб заперечити уявлення, ніби творцями й орґанізаторами руської держави були чужі зайди. Серед російської історіоґрафії повстала ціла т. зв. антинорманська школа, яка всіма способами старалась довести, що Русь — це була назва місцевого славянського племени, може бути тих таки самих полян. Антинорманісти готові були шукати цю Русь на півдні, коло Азовського моря, серед поморських славян на нижній Одрі й Лабі, аби лишень не в Скандинавії.

На такім же антинорманськім становищу стоїть і більшість українських вчених: Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій. Костомаров, наприклад, спробував виводити Русь з Литви...

Одначе більшість учених, не тільки славянських, як Шахматов або Нідерле, але й чужих, стоїть на скандинавськім походженні Руси, спіраючись на ряд справді дуже поважних аргументів.

Головним і, на думку багатьох дослідників, рішаючим доводом на користь норманської теорії служить те, що й досі «Руссю» («Rûotsi») називають Швецію західні фіни. Цінним підтвердженням цієї теорії служать назви Дніпрових порогів наведені у візантійського імператора Костянтина Порфірогенета, в його праці, звісній під латинською назвою «De administrando imperio». Оповідаючи тут про русів, як їдуть вони на однодеревках-човнах (моноксилах) з Руси до Царгороду, перераховує він назви порогів по славянськи й по руськи. В славянських назвах ми можемо зараз же впізнати сьогодняшні українські назви порогів (наприклад: неясіт — ненаситець, вульніпрах — вільний порог і т. д.), тим часом як «руські» назви мають чисто скандинавський характер і можуть бути пояснені лише з старої шведської мови.

Далі маємо цілий ряд арабських і західньо-європейських письменників, з яких особливу вагу мають свідоцтва т. зв. «Бертинських анналів». Епіскоп Пруденцій записав під роком 839 в цих анналах таку звістку: цього 839 р. прийшли до цісаря Людвика Побожного до Інгельгайму посли од візантійського цісаря Теофіла; разом з послами прислав Теофіл людей, qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, Chacanus vocabulo, ad se amititiae, sicut asserebant, causa dixerat», себто: ці люди казали, що вони, себто їх народ називаються Rhos, і що їх направив до нього їх царь іменем Хакан для заключения приязні, як вони запевняли. Коли цісар Людвик розпитав їх докладніше, чого вони прибули до Царьгороду, то зрозумів, що вони родом шведи: comperit eos gentis esse Sueonum. Що до «Хакана» то пояснимо від себе, що такий був титул хазарського царя: хакан абож каган. Відгуки цього титулу залишились в Київі ще в XI в. коли митрополіт Іларіон писав свою «Похвалу кагану», себто князю Володимиру Святому.

Іван Діякон з Венеції, оповідаючи про облогу Царьгороду в 860 р. Руссю, називає її «норманськими племенами» (Normanorum gentes). Італієць Ліутпранд Кремонський в своїй праці 970 р. писав: geens quedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis graeci vocant , Rusios, nos vero a positione loci nominamus Nordmannos». А в другому місці писав про «Rusios, quos alio nomine Nordmannos apellamus». Нарешті Симон Логофет в X в., оповідаючи про напад Руси на Царьгород в 941 році, казав про неї, що вона «з роду фрранків», себто взагалі західьо-європейців.

Цілий ряд арабських подорожніх і письменників хоч і називає Русь норманами, але відріжняє русів від славян, і руські звичаї малює, як окремі від славянських (Фергані, Ібн-Ростех, Гардізі, Ібн-Фолдан, Ібрагим-бен-Якуб, Масуді та ін.).

Імена князів, бояр, купців, які подає нам літопис, такі як Рурик, Трувор, Синеус, Олег, Ольга, Ігорь, Якун, Аскольд, Свінельд, Рогнідь, Асмуд, Фарлаф і т. д. — усі скандинавські. Залишилися сліди скандинавських впливів і в староруській культурі, в мові, праві, орнаментиці, в поезії.

Тяжко не вірити словам західньо-европейських свідків IX-X вв., котрі в русах зараз же впізнавали шведів або норманів. Яким же способом імя «Русь» перенеслося на цілу східньо-славянську племінну ґрупу, яка ж була кількість, яка питома вага цих русів-скандинавів, коли вони змогли надати забарвлення великому комплексові племен зовсім іншої породи?

Шахматов здогадується, що в области новгородських славян варяги заложили на початку IX в., а може ще і вкінці VIII в. такий політичний осередок, звідки вони могли поширювати своє панування на фінські та східньо-славянські племена. За такий осередок він уважає навіть не Новгород, а невелике тепер повітове місто Стару Русу; до цієї думки Шахматова прихиляється також проф. Платонов. Потім засновується новий осередок в Новгороді, і в його заснуванні беруть участь не тільки варяжські, але й місцеві славянські елементи. Деякі з варяжських конунгів спускаються вниз по Дніпру й засновують своє князівство в Київі. На початку X в. конунг Олег, що сидів у Новгороді, опановує Київом і обєднує під своєю владою і Київ, і Новгород. Повстає нова держава, яка збірає до купи східньо-славянські землі.

Варяжські войовники, що прийшли на східньо-славянські землі, правдоподібно носили імення русів. Вони дуже скоро засимілювались з славянами, бо їх було не багато, а культура їх стояла мало чим вище од славянської. Вони мали лиш дух ініціятиви, активности, жадобу панування, те, чого може бути, якраз бракувало мирним славянським хліборобам, звіроловам, риболовам і торговельникам, і вони, ці руси, послужили дуже добрим цементом, щоб звязати окремі славянські племена в одну цілість, збити їх в одну державну орґанізацію, розворушити їх і втягнути в міжнародний круговорот. Київ, де варяги-руси дуже влучно вгадали природний осередковий пункт і дуже важливу торговельну станцію, стає руським містом в першій лінії. Він передає своє імя цілій землі полян, а за нею усій південній ґрупі східнього славянства, що стає основою, так би мовити, Руси. А далі назва «Русь» переходить на всі інші східньо-славянські племена, взяті вкупі. Правда, на півночі, в Ростові й Суздалі ще довго будуть називати Руссю теперішню Україну, в першій мірі Київську землю, але назовні, в очах чужоземців назва «Русь» простягається на всі землі, які входять в склад київської держави.

Варяги приходили на цю, відтепер руську землю, не тільки яко войовники, яко дружинники своїх конунгів. Вони являлись також як купці. Археолоґічні знахідки з X віку вказують нам на досить значні варяжські колонії біля теперішнього Смоленська, на Московщині в губерніях Володимирській та Ярославській, а окремі сліди перебування варягів знайдено в теперішній Новгородській області (де, між іншим, аж три місцевості мають назву Руси), в Псковській, Тверській, Ярославській, Костромській, Володимирській, Смоленській, Орловській, а у нас на Україні — коло Путивля на Курщині, на Чернігівщині, Волині, Полтавщині та на Катеринославщині. Не так давно викопано під самим Черніговом аж 80 могил варяжських вояків-вікінгів. Вся зброя і всі предмети, знайдені біля кістяків у цих могилах, мають шведський тип, поширений в цілій області Балтійського моря.

Але процес асиміляції з місцевим славянським населенням ішов дуже швидко. В кінці XI ст. од варягів залишаються сами імена та літописні згадки, а в XII ст. варяжське походження династій і може деяких аристократичних родів стає уже просто історичним переказом. Отже, чисельно варяжський елемент не був сильний; культурно, як уже було вище зазначено, він мало чим перевищував (і то хіба в початках) славянських тубильців, а тому і дав скоро себе засимілювати славянській стихії. Так повстала у Київі українсько-руська держава.

Література до розділу 3

Головні питання цього розділу обговорені в таких працях:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. І, Київ, 1912.

Д. Багалій, Нарис історії України на економічному ґрунті, т. І, Харькїв, 1928; також див.:

Ст. Томашівський, Українська історія. І. Львів, 1919; Про передісторичні часи: Збірник «Трипільська культура на Україні», Київ, 1926.

В. Данилевич, археолоґічна минувшина Київщини, Київ, 1925.

В. Хвойка, Древніє обитатели средняго Приднепровья, Кіев, 1913.

А. Спіцин, Південно-руський неоліт, «Ювілейний збірник в честь Д. Багалія», Київ. 1927. Статті з археолоґії в збірниках: «Київ та його околиця в історії і памятках», Київ, 1926 і «Чернигів і північне Лівобережжя», Київ, 1928.

Ф. Вовк, Статті про палеолітичні знахідки у Київі в «Матеріялах до української етнології» т. І. Львів, 1899 і т. VI, Львів, 1905;

Ф. Вовк, Магдаленське майстерство на Україні. «Записки Наук. Т-ва імени Шевченка» т. 45, Львів, 1902;

Ф. Вовк, Палеолітичні знахідки в с. Мізині на Чернигівщині, «Записки Українського Наукового Товариства, т. IV, Київ, 1909.

Я. Пастернак, Коротка археолоґія Західно-українських земель, «Богословія», т. І-ІІ, Львів, 1932. Про грецьку колонізацію крім Грушевського і Багалія

М. Ростовцевъ, Эллинство и иранство на юг Ђ Россіи, Петроградъ, 1918, а також гарний популярний нарис:

М. Ростовцев, Давно-минуле нашого півдня, Петроград, 1916. Про славянське розселення крім Грушевського:

L. Niderle, Slovanské starożitnosti Т. I. Praha, 1919.

А. Шахматовъ, Древн Ђ йшія судьбы русскаго племени, Петроград, 1919.

А. Спицынъ, Розселеніе древне-русскихъ племенъ по археолоґическимъ даннымъ, «Журналъ Министерства Народнаго Просв Ђ щенія», 1899, кн. VIII.

Про початки руської держави і про варяжське питання:

В. Мошинъ, Варяго-русскій вопросъ, «Slavia», 1930, т. X.

В. Мошинъ, Начало Руси, Норманы въ восточной Европ Ђ.» Byzantinoslavica, Praha 1931, т. III. 1932, т. IV.

Т.I. Arne, La Suède et I'Orient. Upsala, 1914.

П. Смірнов, Волзький шлях і стародавні руси. Київ, 1928.

М. Vasmer, Wikingerspuren in Russland. „Sitzungsberichten der Preussisdien Akademie der Wissenschaften", Phil.-Hist. Klasse, Berlin, 1931, XXIV.

В. Пархоменко, Початок історично-державного життя на Україні, Київ, 1925.

ЗМІСТ

Дата добавления: 2015-05-23