Спадщина східнослов’янської держави. Галицько-Волинське королівство

Після відокремлення в кінці ХІ ст. Галичини від Києва, в трьох її князівствах правили Ростиславичі – Рюрик, Володар і Василько. У 1141 р. син Володаря Володимирко об’єднав усі три князівства в одне і у 1144 р. переніс його столицю в м. Галич. Син Володимирка князь Ярослав Осмомисл зміцнив Галицьке князівство, розширив його кордони до гирла Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною, успішно воював з половцями. Серйозною проблемою для Ярослава Осмомисла були відносини з сильними в цьому князівстві боярами. Він не тільки рахувався з ними, але часто був змушений підкорятися їм. За Ярослава успішно розвивалася економіка Галичини.

На рубежі XII-XIII ст. остаточно визначилося три основні політичні центри, які мали вирішальний вплив на політичне життя всієї Русі: Володимиро-Суздальське князівство та Новгородська боярська республіка, що знаходились поза межами території сучасної України, а на українських землях – Галицько-Волинське князівство. Це князівство відіграло особливо важливу роль у формуванні української народності.

Перед смертю (1187 р.) Ярослав Осмомисл віддав більшу частину Галичини сину від незаконної дружини Насті – Олегу, а Перемишль – законному синові Володимиру. Але після смерті Ярослава незадоволені бояри прогнали Олега, а князем єдиного галицького князівства призначили Володимира Ярославича. Пізніше відносини між галицьким князем та боярством настільки ускладнилися, що він змушений був тікати до Угорщини. Цим скористався угорський король Бела ІІІ, який оголосив себе королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником. За допомогою польського князя Казимира ІІ Краківського Володимир Ярославич повернув собі галицький престол і правив до своєї смерті у 1199 р. Він був останнім із династії Ростиславичів.

Бояри покликали правити волинського князя Романа Мстиславовича, котрий у 1199 р. об’єднав Волинь з Галичиною, приєднав Київ і став князем Галицько-Волинської держави. Він повів боротьбу проти знатного галицького боярства, спираючись на дрібне боярство та міське населення. Галицько-Волинська держава за правління Романа Мстиславовича та його синів стала, в силу національного складу населення та загальної історичної традиції, спадкоємницею Київської держави.

Після смерті Романа у 1205 р. у Галицько-Волинському князівстві на тривалий час установилося безвладдя. Почалася боротьба між окремими боярськими угрупованнями та претендентами на княжий престол. Цим черговий раз спробували скористатися Польща та Угорщина.

Під час монгольської навали, завдяки своєму географічному розташуванню, героїчній боротьбі народу та мудрій політиці князя Данила Галицького, Галицько-Волинська держава не зазнала таких спустошливих руйнувань, як інші князівства, і зберегла відносну незалежність. В силу окреслених причин Галицько-Волинська держава залишилася протягом другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. тим останнім рубежем, на якому збереглась українська державність і самобутність народу. Вона стала спадкоємницею кращих традицій Київської Русі, саме тут вперше з’явився жовто-блакитний прапор.

В ХІІ ст., вперше, в Київському літописі (під 1187 р.), з’являється назва “Україна”. Деякі історики та лінгвісти виводять походження цього слова від “Окраїна”, маючи на увазі, що Україна – менша частина Росії, тим більше, що пізніше в офіційних документах російського самодержавства з’являється термін “Малоросія”. Але уже сам той факт, що термін “Україна” ми знаходимо ще у 1187 р., тобто в той час, коли ще не існувало власне Російської держави, по відношенню до якої Україна могла бути окраїною, заперечує подібне припущення. Більш ймовірно, що слово “Україна” вживалося у значенні “Край”, “Країна” (Саме так пояснює його походження М.Грушевський). До речі, слід сказати, що впродовж ще тривалого часу та держава, яка склалася з центром у Москві і зараз називається Росією, мала офіційну назву Московське царство або Московія.

На період феодальної роздробленості України-Русі припадає одна з найзагадковіших сторінок вітчизняної історії – монголо-татарський погром (татарщина). Тут є різні точки зору.

Монгольські племена з давніх часів проживали в Центральній Азії і займалися кочовим скотарством. У кінці XII – на початку XIII ст. у них прискорився процес розкладу первіснообщинного ладу, інтенсивно формувалися феодальні відносини. У 1206 р. хан Темучин об’єднав розрізнені племена під своєю владою і проголосив себе Чингісханом (великим ханом). Після цього монгольські племена стали грізною військовою силою, становлячи величезну небезпеку для інших народів: феодальна верхівка, прагнучи оволодіти новими пасовищами, організувала грабіжницькі походи, які відіграли трагічну роль в історії багатьох країн.

Після завоювання Південного Сибіру, Північного Китаю, держав Середньої Азії і Закавказзя, монголо-татари у причорноморських степах розбили половців. Відчувши загрозу, частина руських князів, об’єднавшись із залишками половецького війська, зробили спробу зупинити агресію. В 1223 р. на річці Калці відбулася вирішальна битва, в якій об’єднані сили руських князів та половців діяли неузгоджено і зазнали нищівної поразки. Але монголи, провівши розвідку боєм і поставивши завдання підкорити в майбутньому всю Східну Європу, на той час відступили.

У 1236 р. 150-тисячне військо під командуванням хана Батия вирушило в похід і протягом 1237 – 1238 рр., долаючи відчайдушний опір князівств Північно-Східної Русі, які захищалися поодинці, перетворили в руїни їх міста і села. Південноруські князі, на жаль, не врахували гіркого досвіду своїх сусідів і не змогли навіть перед смертельною небезпекою піднятися вище взаємної неприязні та ворожнечі. Ніяких практичних дій для спільної боротьби не було вжито. Ця боротьба була мужньою, але монголи вміло використали свою чисельну перевагу, воєнний досвід, а головне – ізольованість кожного князівства, що захищалось. Після їх почергового завоювання населення винищувалося або потрапило в рабство, а великі квітучі міста або ж назавжди зникали, або піднявшись із руїн через багато років, так і не змогли повернути своє попереднє значення.

Героїчною і водночас трагічною сторінкою історії українського народу стала восени 1240 р. оборона Києва. Її очолював воєвода Дмитро, якого разом з військовою дружиною прислав на допомогу галицький князь Данило Романович. Та захищало місто все населення. Лише на дев’ятий день штурму нападники увірвалися в Київ через пролом у стінах. Киян та їх місто спіткала доля інших жертв агресії: більшість із них загинула, а решта потрапила в неволю. Монголи стерли з лиця землі чудові архітектурні споруди, зокрема неповторну в своїй красі Десятинну церкву.

Після захоплення Києва, монголо-татари спустошили Галицько-Волинське князівство – наймогутніше на той час державне утворення України. При цьому талановитий воєначальник і державний діяч, старший син Романа Мстиславовича князь Данило Галицький (1238 – 1264) зумів завдати монголам кількох поразок. Врешті-решт, це князівство теж зазнало руйнувань і визнало владу Золотої Орди (держави монголів); але його залежність була меншою, ніж інших українських земель, які потрапили під пряму владу завойовників.

З метою створення антиординської коаліції князь Данило Галицький почав переговори з папою римським Інокентієм IV. У 1253 р. папа надіслав Данилу королівську корону, але ідея загальноєвропейського „хрестового походу” не знайшла підтримки. У 1258 р. на Галицько-Волинське князівство напало військо хана Бурундая, і Данило змушений був підкоритися Орді, власноручно знищити фортечні укріплення та відмовитися від антитатарських планів.

Державний діяч, талановитий полководець та дипломат князь Данило Романович належить до найбільш видатних правителів України. Він правив спільно зі своїм братом Васильком, волинським князем, який після смерті Данила Галицького у 1264 р. формально став главою Галицько-Волинської держави. До смерті князь Василько проживав у Володимирі-Волинському, а сини Данила – на Галичині.

З 1269 р. єдиним Галицько-Волинським князем став син Данила Лев І, який розширив територію держави, приєднавши Люблінську землю та Закарпаття. Разом з монголо-татарами Лев Данилович брав участь у походах проти Польщі. Син Лева Юрій І зумів значно збільшити економічний добробут держави, домігся створення Галицької митрополії. Його сини Лев ІІ і Андрій І (1315-1323 рр.) всіляко сприяли торгівлі і у зовнішній політиці орієнтувалися на Тевтонський орден. Зміцнивши державу, вони почали війну з татарами (загинули в 1323 р.).

З їх смертю перервалася династія Данила і бояри запросили на престол князя Юрія, котрий був сином мазовецького князя Тройдена та сестри Лева ІІ і Андрія. Юрій Тройденович запрошував іноземців, сприяв німецькій колонізації краю, дозволяв проповідувати католицьку віру. Це викликало вкрай негативну реакцію галицьких бояр. У 1340 р. вони отруїли Юрія ІІ і запросили на княжий престол його зятя – литовського князя Любарта. Це створило можливість політичного об’єднання Литви та України, що не могло не стривожити Польщу, яка у 1349 р. організувала похід на Галичину і захопила Львів. Боротьба за Галичину тривала до 1387 р. З цього часу Україна фактично втратила свою самостійність.

Особливо тяжко склалась доля середнього Подніпров’я та східноукраїнських територій. Ці землі більш ніж сторіччя перебували під безпосереднім ярмом (ігом) чужоземців. При цьому значна частина національного доходу у вигляді данини йшла за межі країни, багатьох талановитих ремісників погнали в рабство, а спустошливі набіги, які супроводжувалися вбивствами і погромами, продовжувалися.

Унаслідок цього почався довгий економічний, політичний і культурний занепад Подніпров’я та східноукраїнських земель, що призвело до їх вікового відставання від передових країн.

Але визвольна боротьба, яка на завойованих землях не припинялася, змусила Батия відмовитись від завоювання інших європейських країн. У цьому контексті можна стверджувати, що наші предки врятували від загибелі європейську цивілізацію, століттями розплачуючись за це своєю гіркою долею.

Персоналії

Володимир Святославович (? – 1015) – Великий князь київський з 980 р. Син Святослава Ігоревича. Народився в Києві. Звершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі. Зробив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів. Запровадив християнство на Русі (бл. 988-989 рр.), почав будувати християнські храми, зокрема Десятинну церкву, і монастирі, заснував школи і бібліотеки. За князювання Володимира Київська Русь досягла найбільшої могутності. Розвивав політичні, економічні і культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Це була централізована християнська імперія з усталеним місцем в європейській політиці. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Святославовича.

Володимир Мономах (1053-1125) – Великий князь Київський (1113-1125 рр.). Онук Ярослава Мудрого. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Ініціатор Любецького з’їзду 1097 р., Витичівського з’їзду 1100 р., Долобського з’їзду 1103 р. Виступив за припинення князівських міжусобиць. Здобув славу боротьбою проти половців (1103, 1107, 1111 рр.). Скасував холопство за борги. Видав закони – “Статут Володимира Всеволодовича” Автор пам’ятки давньоруської літератури “Повчання Володимира Мономаха” (1117 р.), в якому закликав до об’єднання всіх давньоруських земель. Правлінням Володимира Мономах закінчилась в історії Київської Русі доба відносної єдності держави.

Галицький Данило Романович (1201-1264) – князь волинський і галицький, король Русі з 1254 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславовича у 1205 р разом з матір’ю перебував при угорському дворі, рятуючись від боярських заворушень. Княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Об’єднав Волинь (1229 р.), оволодів Галичем (1238 р.) та Києвом (1239 р.). Після перемоги в 1246 р. над коаліцією Угорщини і Польщі Данило Галицький поширює владу на Галичину. Після встановлення монголо-татарського іга, щоб врятувати державу, Данило Галицький змушений був поїхати до ханського двору до Сараю і визнати формальну залежність від Золотої орди. Для боротьби з татарами прагнув створити широку коаліцію володарів країн європейських держав: Апостольського престолу, Тевтонського ордену, Угорщини, Польщі, Литви. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, погодився на унію і приймав від папи королівську корону. Внаслідок мудрої державної політики Данило Галицький фактично не підкорився владі Золотої орди, але в 1259 р. під натиском військ Бурундая Данилу Галицькому довелося знищити укріплення. Запропонував європейське самоуправління у містах. Засновник Львова, Холма. Активно поширював західні культурні впливи. Діяльність Данила Галицького відображена в Галицько-Волинському літописі.

Ігор (? – 945) – Великий князь Київський (912- 945 рр.). Став фактичним засновником династії Рюриковичів. Приєднав до своєї держави східнослов’янські племена (древляни, угличі та ін.), що відокремились від неї на початку його князювання. Уклав мир з печенігами. У 941 р. здійснив невдалий похід на Константинополь, у 944 р. уклав договір з Візантією. Був вбитий під час повстання древлян.

Лев І Данилович (бл. 1228 – бл. 1301) – галицький князь. Успадкував у 1264 р. Перемишльське князівство і Львів після смерті батька Данила Галицького та у 1269 р. Белзьке, Холмське і Дорогичинське князівства, після смерті брата Шварка Даниловича – Галич. У 1272 р. переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова. Був одружений з угорською королівною Констанцією, мав дипломатичні зв’язки із Заходом, що позначилось на культурному та господарському житті країни, адміністрації та міському самоврядуванні. Залежний від Золотої Орди, князь Лев користувався допомогою татар у походах на Польщу та Литву. Після смерті князя Болеслава Соромливого в 1279 р. намагався приєднати до своїх володінь Краків. Однак потерпів поразку і змушений був повернути українське Закарпаття та Люблінську землю.

Олег (? – 912) – давньоруський князь: якому за літописами, Рюрик, вмираючи, передав у 879 р. опіку над своїм неповнолітнім сином Ігорем і князювання у Новгороді. Походив з норманів. Мав велику дружину. Оволодів Смоленськом і Любечем (882 р.), убив київ. князів Аскольда і Діра (882 р.), пізніше підкорив древлян, сіверян, радимичів. Після вдалого походу на Константинополь у 911 р. заключив з Візантією вигідний для Русі договір.

Ольга (бл. 890 – 969) – велика княгиня київська (945 – 957 рр.), мати Святослава Ігоревича, християнське ім’я – Олена. Після вбивства древлянами її чоловіка князя Ігоря у 945 р., княгиня Ольга правила Київською державою під час неповноліття Святослава Ігоревича. Укріпила торгівельні і політичні відносини з Візантією, встановила порядок збирання данини та її розміри. У 955 р. (або в 957 р.) прийняла християнство. Канонізована православною церквою.

Роман Мстиславович (бл. 1152 – 1205) – галицько-волинський князь в 1199-1205 рр., державний і військовий діяч. Син волинського князя Мстислава Ізяславовича. Одержав від батька новгородське і волинське князівства. Після смерті Володимира, останнього галицького князя з династії Ростиславичів, князь Роман створив Галицько-Волинське князівство, об’єднавши Галицьке князівство з Володимиро-Волинським. Пізніше включив Київ до сфери свого впливу. Розбивши половців, зміцнив кордони князівства. Роман Мстиславович укріпив князівську владу. Загинув, потрапивши у польську засідку.

Ярослав Мудрий (бл. 978 – 20.1.(2.II).1054) – великий князь київський в 1019-1054 рр., державний діяч Київської Русі, син Володимира Святославовича. Вів боротьбу проти свого брата Мстислава, прагнучи об’єднати всі руські землі. Але в 1026 р. у городку під Києвом між ними був укладений мир, після якого територія була поділена. В 1036 р. після смерті Мстислава Ярослав Мудрий став єдиним володарем могутньої Київської держави (окрім Полоцька). Поріднився з багатьма європейськими дворами. Впорядковуючи соціальні відносини і закріплюючи владу в державі, Ярослав Мудрий уклав збірку давнього руського права “Правду Ярослава” (“Руська правда”). У 1039 р. домігся заснування Київської митрополії під юрисдикцією константинопольського патріарха. Митрополитом київським собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона (1051 р.). За Ярослава Мудрого в Київській Русі засновано перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир. Було складено літописний звіт, побудовано Софійський собор. Русь за часів Ярослава Мудрого була в Європі великою і могутньою державою. Підтримувала тісні відносини з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Польщею, Австрією та скандинавськими країнами. Це був період найвищого розквіту Київської Русі. Похований у Софіївському соборі в Києві.

Найважливіші події:

882 р. – захоплення князем Олегом Києва та об’єднання Північної та Південної Русі, що стало основою для давньоруської державності.

980 р. – релігійна реформа князя Володимира (запровадження шестибожжя)

988 р. – хрещення Київської Русі

1051 р. – обрано першого руського митрополита Іларіона

1097 р. – Любецький з`їзд

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте основні версії походження слов’ян.

2. Етимологія понять „Русь” та „Україна”.

3. Проаналізуйте версії виникнення Київської Русі.

4. Давньоруська народність: оцінки, погляди, судження.

Рекомендована література

1. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. – К., 1989.

2. Бушин М.І., Морозов А.Г., Корновенко С.В., Лазуренко В.М., Мащенко І.Ю. Етносоціальні та державотворчі процеси в України у ІІІ – VІІ столітті н.е. – Черкаси: Ваш дім, 2004.

3. Великий неспокій: Друга пол. XII-XIII ст. /Упоряд., авт. передм. В.М.Ричка. – К.: Україна, 1992/

4. Геродот: Історія в 9-ти книгах. – К., 1993.

5. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславович та його доба: Нариси з історії політичного життя Південної Русі ХІІ – поч. ХІІІ ст. – К. 2001.

6. Греков Б. Киевская Русь. – М, 2004.

7. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1991.

8. Давня історія України: У 2 кн. – Кн.2 / П.П.Толочко (кер. авт. кол.), – К., 1995.

9. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1990.

10. Історія України. Навчальний посібник (під наук. ред. д.і.н., проф. М.І. Бушина). – Черкаси, 2000.

11. Історія України/Під редакцією В.Смолія. – К., 1997.

12. Історія української культури у п’яти томах. – Т. Історія культури давнього населення України. – К., 2001.

13. Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь – К., 1998

14. Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності. – К.. 2002.

15. Котляр М.Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К., 1996.

16. Котляр М.Ф. Полководці давньої Русі. – К.: Україна, 1996.

17. Котляр М.Ф. Русь язичницька: біля витоків східнослов'янської цивілізації. - К.: Заповіт, 1995.

18. Котляр М.Ф.Данило Галицький. – К., 2001.

19. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.

20. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

21. Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. – К., 1990.

22. Ричка В.М. За літописним рядком: Історичні оповіді про Київську Русь. - К.: Рад. шк., 1991.

23. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етнокультурного розвитку (конфесійний аспект). – К.,1994.

24. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. - № 2. – С. 23-33.

25. Сидоренко О.Ф. Українські землі в міжнародній торгівлі (ІХ – серед. ХVІІ ст). – К., 1997.

26. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. - К.: Наук. думка, 1992.

27. Толочко П. Київська Русь. – К.,1996.

28. Толочко П. П. Літописи Київської Русі. – К, 1994.

29. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII-XIII веков. – К.: Наук. думка, 1980.

30. Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – СПб, 2003.

31. Толочко П.П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. – Санкт-Петербург, 2005.

32. Шип Н.А. Дискусія про термін „Русь” // Український історичний журнал. – 2002. - № 6. – С. 92-107.

33. Юсова Н.М. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті - перша половина половина 1940-х років). – Вінниця: ТОВ „Консоль”, 2005.

Дата добавления: 2015-05-23