Дисидентський рух

Спроби десталінізації суспільства, реабілітації багатьох партійних, державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої. Почастішали випадки критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Серед українців зріс інтерес до культури західних країн. Період «відлиги» дав поштовх дисидентському руху. Дисидентами були люди, які заявляли про свою незгоду з радянською системою і рішучість боротися з нею легальними методами. Система, у свою чергу, використовувала всі засоби боротьби з ними, аж до ув’язнення, але обмежувала себе в одному: не добивалася їх знищення. Тому дисидентський рух народився тільки після ХХ з’їзду КПРС. Раніше він не мав жодних шансів на існування.

Аналiзуючи причини зародження дисидентського руху, слiд вiдзначити, що термiн «дисиденти» був занесений iз Заходу i вживався для визначення iнакодумцiв, якi в тiй чи iншiй формi вiдкрито висловлювали свої погляди, що не збiгалися з офiцiйною полiтикою. В Українi головними центрами дисидентської активностi були Київ i Львiв. Вiдкритi прояви iнакомислення спостерiгалися також у Днiпропетровську, Луцьку, Iвано-Франкiвську, Одесi, Тернополi та iнших мiстах. Переважно там же розповсюджувався i самвидав. За пiдрахунками захiдних дослiдникiв, кiлькiсть людей, якi протягом 60-70-х рокiв були заангажованi у рiзних формах дисидентської дiяльностi, сягала майже тисячi чоловiк, у тому числi тих, хто проявляв свiй нонконформiзм спорадично. Коло ж постiйних учасникiв руху опору в цей час було значно вужчим.

Принциповий поворот у розвиткові українського руху опору намітився на зламі 50-60-х рр. Першим на шлях легальної боротьби з політичним режимом став Левко Лук’яненко. Діяльність Л.Лук’яненка та його послідовників розгорталася в Західній Україні – регіоні, в якому були винятково сильними традиції підпільно-партизанської збройної боротьби з радянською владою.Дисидентів не влаштовували косметичні удосконалення системи, вони вимагали радикальних змін. Ознакою часу була активізація дисидентського руху. В цей час дисидентство висувало реальну альтернативу зростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Дисидентство складалося з трьох основних течій:

1. Правозахисне, представлене в Україні Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), яку очолював М. Руденко; 2. Релігійне, що виступало за не декларовану, а реальну свободу совісті, яскравими представниками якого були Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля; 3. Національно орієнтоване, що засуджувало шовінізм, імперську політику центру, русифікацію. Представниками цього напряму були І. Дзюба, С. Караванський, В. Чорновіл, В. Мороз.

Для того, щоб краще зрозумiти суть українського дисидентського руху, доцiльно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, течiю, близьку до iнтегрального нацiоналiзму Д.Донцова та iдеологiї ОУН, проте без крайнiх виявiв щодо насильства, репрезентував В.Мороз. За свою одержимiсть, культ сильної, здатної на жертовнiсть особи, безкомпромiсну боротьбу за чистоту нацiональної iдеї, за повалення командно-адмiнiстративної системи вiн здобув на Заходi велику популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi погляди не знаходили широкої пiдтримки.

Другий напрямок, також безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових термiнiв ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не мали на метi збройну боротьбу чи щось подiбне.

Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загально-демократичний потiк «радянського дисидентства», яке стояло насамперед в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка, Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича.

Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидентство», яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний, В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко. Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на захистi релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.). Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв. Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним, особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу певною мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху нацiонально-визвольних змагань в УРСР.

1975 р. у зв’язку з підписанням Радянським Союзом разом з кількома десятками європейських держав Гельсінської угоди дисидентство отримує новий імпульс. Організовується, подібно до московської, Українська Гельсінська група (УГГ) на чолі якої стояли письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.

Українська література збагатилася новими художніми творами М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, О.Гончара, М.Стельмаха. З’явилися талановиті літературні критики – І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк. Заявили про себе нові імена: Г.Тютюнник, Д.Павличко, Л.Костенко, І.Драч, В.Симоненко, з якими пов’язане покоління «шестидесятників», які діяли не тільки в столиці, ва й у Львові, Донецьку, Харкові. На Донеччині заявив про себе В. Стус, Черкащина стала творчою стежиною для В.Симоненка. Ці невеликі гуртки, об’єднання були не досить помітними у загальному масштабі суспільно-політичного життя, проте в подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської свідомості, блискучим початком нового національного відродження.

Українська інтелігенція не мала змоги поширювати через офіційні видавництва праці, в яких гостро критикувалися недоліки тогочасного життя і тому значного поширення здобув так званий «самвидав». Таким чином, наприклад, були поширені такі твори як „Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка тощо. Найбільшими центрами самвидаву були Київ і Львів. Офіційна влада піддавала дисидентів переслідуванням, серед методів боротьби з інакомислячими були арешти, заслання, примусове лікування у психіатричних лікарнях тощо.

Окремим напрямком у дисидентстві є релігійний. У даному випадку йдеться не лише про домагання віруючими реалізації свободи совісті, а й про своєрідне трактування ряду релігійних догматів. Показовою в цьому плані були опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні церкви («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня). Однією з найбільш переслідуваних була конфесія «Вільні адвентисти сьомого дня», які діяли у 8 областях України. Представники конфесії відкривали підпільні видавництва релігійної літератури, категорично відмовлялися служити в армії, вели релігійну пропаганду серед населення, що й стало причиної активізації репресій проти адвентистів у 1979 р.

З приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званого радянського народу, відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва) тощо.

4. Авторитарна командно-адміністративна система управління та її негативний вплив на суспільно-політичне життя. Неосталінізм

Приступаючи до розгляду даного питання, доцiльно зазначити, що до 60-х рокiв ХХ ст. типовою ознакою внутрiшньої полiтики радянського режиму став крайнiй консерватизм. Побоюючись непередбачених i небажаних наслiдкiв змiн, старiюча бюрократична верхiвка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо м’якшiй формi – ту систему, яку створив Сталiн. Реформи ж, якi запроваджував М.Хрущов, ставали дедалi небезпечнiшими для цiєї системи. Тому в результатi справжньої змови вiн був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партiйної верхiвки на чолi з Л.Брєжнєвим i М.Сусловим. Подальший хiд подiй в Українi, як завжди, був визначений поза її межами. На змiну «вiдлизi» приходила реакцiя.

Слiд наголосити, що чергова зміна курсу була фактично зразу ж продемонстрована арештами. Масштаб таких дій в Україні знову був значно бiльшим, нiж деiнде в Союзi. В серпнi 1965 р. у декількох українських мiстах були заарештованi близько трьох десяткiв чоловiк з кола «шiстдесятникiв», майже всi – представники iнтелiгенцiї. Бiльшiсть з них мали пряме або опосередковане вiдношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акцiї була очевидною – придушити iнакомислення, яке набрало сили за часiв хрущовської «вiдлиги», залякати ту частину iнтелiгенцiї, яка ще наважувалася на незгоду. Проти бiльшостi заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянськiй агiтацiї i пропагандi», i навеснi 1966 р. пiд час серiї судових процесiв 20 чоловiк були засудженi у Львовi, Києвi, Луцьку, Тернополi, Житомирi та Iвано-Франкiвську на рiзнi строки покарання. В результатi у таборах Мордовiї опинилися науковцi М. i Б. Горинi, М.Осадчий, iнститутськi викладачi В.Мороз та Д.Iващенко, художник П.Заливаха, iнженери О.Мартиненко, I.Русин та iн. Паралельно роз горталася програма утискiв i переслiдувань тих, хто спiвчував заарештованим, їх однодумцiв.

Потрібно звернути увагу, що сплеск репресiй 1965-1966 рр. супроводжувався досить масштабним iдеологiчним поворотом. Газети заряснiли статтями, спрямованими проти «буржуазної iдеологiї» та «українського буржуазного нацiоналiзму». Пожорсткiшала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд таємних постанов, що стосувалися виправлення «iдеологiчних помилок» у роботi деяких журналiв («Вiтчизна», «Жовтень» та iн.), кiностудiї iм. О.Довженка. Тривала прихована iдеологiчна чистка редакцiй газет, журналiв, видавництв, iнститутiв гуманiтарного профiлю. Все це нагадувало сталiнськi iдеологiчнi чистки 40-50-х рокiв, хоча, зрозумiло, не могло зрiвнятися за масштабами та iнтенсивнiстю.

Загалом же необхідно підкреслити, що епоха, пов’язана з постаттю Леоніда Брежнєва i пiзнiше названа «застоєм», характеризувалася надмірною iдеологiзацiєю суспільної свiдомостi, посиленням тоталітаристських тенденцій в адмiнiстративно-державному управлiннi, боротьбою з iнакомисленням. Не випадково, що велика кагорта сталiнiстiв всерйоз розраховувала на реабiлiтацiю свого кумира. Власне, висловлюючись образно, насправдi вiдбувся «блiдий ренесанс» минулих рокiв. Пресинг стосувався в основному iдеологiї, культури, масової свiдомостi. Посилювалися процеси унiфiкацiї нацiонального життя. Офiцiйно було проголошено курс на прискорення «злиття нацiй». Документами КПРС та її республiканських загонiв в рiчницю 50-лiття створення СРСР декларувалося виникнення «нової iсторичної спiльностi людей – радянського народу». В адмiнiстративному порядку обмежувалося функцiонування нацiональних мов в освiтнiй, урядовiй, науковiй, службовiй сферах суспiльного життя. Цi мови фактично були визнанi «неперспективними», а в суспiльнiй свiдомостi внаслiдок цього з’явився стереотип «непрестижних мов». Створилася така ситуацiя, коли саме вживання iнтелiгенцiєю української чи, припустимо, бiлоруської мови могло бути розцiнене як прояв «буржуазного нацiоналiзму».

У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л. Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали – «волюнтаристські», хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнєвим лозунг «стабільність» насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї.

«Брежнєвський період» історії України – період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно – пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.

На рубежі 60-70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва "застій", що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності.

Політичний і соціально-економічний розвиток Радянського Союзу в другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. відбувався під знаком наступу сталіністів, тобто тих політичних діячів, які вважали будь-які реформи шкідливими. Ресталінізація виявилася у поверненні до сталінських методів управління народним господарством і диктаті в суспільно-політичному житті. Публіцисти другої половини 1980-х охрестили цю добу «застоєм».

Незважаючи на спроби реформування промисловості і численні заходи щодо піднесення сільського господарства, республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Екстенсивна спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь вела СРСР в економічну безодню. Було припущено трагічних помилок в зовнішній політиці (введення військ до Чехословаччини (1968 р.) та до Афганістану (1979 р).

З 1963 р. по 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест. За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці.

Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, І.Лисяк-Рудницький, М.Саварин) вважали, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була у батька майже настольною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась». Проте 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв’язку з переведенням на іншу роботу» – заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

Мотивуючи відставку Шелеста, Л.Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої партійної критики (журнал «Комуніст України», № 4, 1973) за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та з бібліотек.

Після нього пост першого секретаря ЦК Компартії України займав В.В. Щербицький. Він був прихильником централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс, займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи. Як загалом у СРСР, в Україні тих років насаджувалася однодумність, розцвіло славослів’я, ініціювалися і підштовхувалися процеси, спрямовані на ліквідацію національних традицій, послаблення позицій української мови, приниження ролі національної культури.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної системи управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: «Це – суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи». Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Сталіністи, очолені Л.Брежнєвим, які прийшли до влади, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики виявили себе крайніми консерваторами. Побоюючись непередбачуваних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо м’якшій формі – тоталітаризм. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українського народу рішення. У ці роки грандіозних масштабів досягла русифікація громадського, культурного і освітнього життя УРСР, яка проводилася під гаслом створення нової, небаченої в історії спільності людей – російськомовного «радянського народу». Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, передусім поборників національної свідомості, суверенності.

Командно-адміністративна система управління згубно впливала на економіку країни. Водночас не можна заперечувати, що разом з тим два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не тільки стагнацією, або застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя, зокрема у процесах розв’язання економічних проблем. Щоправда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася а екстенсивній основі. Вони, однак, були позначені серйозними суперечностями, оскільки політичні, економічні й національно-культурні проблеми життя суспільства замовчувалися й заганялися углиб. Партійно-державна верхівка різними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Така недалекоглядна політика загрожувала гострою кризою в усіх галузях життя і соціальним вибухом у близькому майбутньому.

До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, водночас науково-технічна революція, що розгорнулася у світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання командно-адміністративного механізму з надмірною централізацією та регламентацією відігравало виключно негативну роль у цій сфері.

Оскільки економіка України входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній набували катастрофічних форм. За 15 років (з 1963 по 1980 рр.) темпи зростання продуктивності праці в Україні зменшились більш ніж удвоє. Плани в більшості показників не виконувалися, а якість значної частини промислової продукції не відповідала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприя­ла розв'язанню окремих проблем. Зокрема, завдяки зростанню обсягу капіталовкладень в сільське господарство вдалося значно посилити матеріально-технічну базу аграрного сектору економіки.

Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера із закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як головної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами.

Дата добавления: 2015-05-23