Основні чинники та напрями зростання ефективності виробництва

Підвищення ефективності виробництва залежить від багатьох чинників, які класифікуються за певними ознаками. Зростання ефективності виробничо-економічних та інших систем діяльності на практиці здійснюють за трьома основними ознаками: видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); місцем реалізації в системі управління виробництвом.

Групування чинників за першою ознакою дає можливість чітко визначити джерела підвищення ефективності:

— зростання продуктивності праці;

— зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці);

— зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці).

Друга група чинників за своєю ознакою передбачає здійснення комплексу заходів, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб’єктів господарювання. Визначальними напрямами є: прискорення науково-технічного та організаційного прогресу, удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, планування та мотивації праці; підвищення якості та конкурентоспроможності продукції (послуг); розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання.

Третя група чинників ефективності, що класифікується за місцем реалізації в системі управління діяльністю, є найбільш важливою в практичній діяльності. Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрігосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, які мають свої специфічні властивості в зростанні ефективності суб’єктів виробничої діяльності.

Внутрішні чинники підвищення ефективності виробництва

Внутрішні чинники поділяють на «тверді» і «м’які». До «твердих» відносять технологію, устаткування, матеріали та енергію, вироби.

До «м’яких» чинників належать працівники, організація і системи, методи роботи, стиль управління. Як бачимо, «твердими» чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і підлягають вимірюванню, а «м’якими» – ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.

Основні напрямки використання головних внутрішніх чинників підвищення ефективності суб’єктів господарювання.

«Тверді» чинники

1. Технологія. Нова технологія і нововведення, сучасні можливості й форми автоматизації інформаційних технологій чинять найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції, надання послуг. Вони вносять суттєві зміни в технічний рівень та продуктивність технологічного устаткування, методи і форми організації процесів виробництва, підготовку і кваліфікацію кадрів тощо.

2. Устаткування. Це активна частина основних виробничих фондів, яка бере безпосередню участь в виробництві готової продукції. Від рівня його технічного стану, належної організації технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі залежить його продуктивність і ефективність використання.

3. Матеріали і енергія. Головним чинником в ефективному використанні їх є впровадження в виробництво ресурсозберігаючих технологій та зниження енергомісткості продукції (послуг), раціоналізація управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами їх постачання.

4. Вироби – це продукти праці. їхня якість, зовнішній вигляд, естетичне оформлення також є важливими чинниками ефективності діяльності підприємства. Однак для досягнення високої ефективності в виробничій діяльності, вироби праці з метою реалізації мають завоювати на ринку своє місце, користуватися попитом і за цінами бути доступними споживачу, мати свій надійний імідж.

«М’які» чинники

1. Працівники. Визначальним чинником зростання ефективності діяльності підприємства (організації) є кадри – керівні працівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Створення відповідних сприятливих умов на виробництві, системи матеріальної зацікавленості та дієвого механізму мотивації праці забезпечує високий рівень ефективної діяльності кожного працівника, відповідальності за доручений його обсяг робіт.

2. Організація і системи. Організація управлінських процесів забезпечує відповідну необхідну спеціалізацію та координацію всієї діяльності підприємства і, так би мовити, створює певну систему складного процесу виробничо-господарського управління. Мають бути чітко розмежовані функції управління, делегування належної відповідальності в межах функціональних обов’язків і, разом з тим, все це має створювати гармонійну єдність трудового колективу. Така організація і системи управління мають сприяти високій ефективності господарювання, оперативно реагувати на відповідні зміни ситуації на ринку.

3. Методи роботи – безперервний процес вдосконалення форм і методів праці (підвищення кваліфікації кадрів, їх атестація, систематичний аналіз стану робочих місць, вдосконалення організації, структури управління та її ефективності).

У цілому методи роботи мають сприяти підвищенню ефективності діяльності підприємства на всіх його рівнях господарювання.

4. Стиль управління. Належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є надійним і дієвим чинником підвищення ефектив­ності діяльності будь-якого підприємства, організації чи підприємницької структури. Стиль управління має поєднувати професійну компетентність, ви­могливість, в першу чергу до себе, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, що практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації).

Зовнішні чинники підвищення ефективності виробництва

Зовнішні чинники сприяють підвищенню ефективності виробництва тільки в тісному взаємозв’язку з внутрішніми. До зовнішніх чинників зростання ефективної діяльності виробництва зараховують: державну економічну і соціальну політику; інституціональні механізми; інфраструк­туру; структурні зміни.

1. Державна економічна та соціальна політика великою мірою впливає як на ефективність суспільного виробництва в цілому, так і на окремо взяті підприємства. В основу державної економічної та соціальної політики покладені такі її елементи:

а) практична діяльність владних структур;

б) різноманітні законодавчі акти (законотворча діяльність);

в) механізм фінансового регулювання (заходи, стимули);

г) економічні законодавчі акти, правила та нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів виробничої і господарської діяльності);

д) регулювання ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури;

е) вплив держави на макроекономічні структурні зміни;

є) регулювання і контроль виконання програми приватизації державних підприємств (організацій);

ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.

2. Інституціональні механізми – це створення і функціонування науково-дослідних організацій, навчальних центрів, інститутів, асоціацій. Їх завдання полягає в тому, щоб зосередити свою діяльність:

а)на розв’язанні ключових проблем підвищення ефективності різноманітних виробничо-господарських систем та економіки країни в цілому;

б)практичній реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління.

Створення таких національних і регіональних центрів (інститутів, асоціацій) з продуктивності та управління сприяє ефективній діяльності всіх суб’єктів господарювання в державі, створює відповідні організаційно-економічні передумови розвитку суспільства в цілому.

У ринкових умовах господарювання такі національні й регіональні центри створені й успішно функціонують в усіх економічно розвинених країнах Європи і світу.

3. Інфраструктура. Без достатньо розвинутої виробничо-господарської і ринкової інфраструктури в умовах ринкової економіки не може ефективно зростати виробнича діяльність підприємств. Нині всі підприємницькі структури незалежно від форм власності постійно користуються послугами різноманітних інституцій ринкової і господарської інфраструктури, зокрема послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж (товарно-сировинних, фондових, праці) та інших інституцій ринкової інфраструктури. На результативність діяльності підприємств безпосередній вплив має належний розвиток виробничої інфраструктури (енергетичне забезпечення, комунікації, спеціалізовані інформаційні системи, транспорт, торгівля тощо).

Структурні зміни. У процесі виробничої діяльності, розвитку економіки відбуваються постійні структурні зміни. Вони значною мірою впливають на показники ефективності на різних рівнях господарювання. Найбільш важливими є структурні зміни економічного та соціального спрямування, найчастіше відбуваються в:

— технології, наукових дослідженнях та розробці, супроводжуваних революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій);

— структурі, складі та технічному рівні основних фондів (капіталу);

— територіальній організації виробництва (переважно децентралізація з допомогою створення малих і середніх підприємств та організацій);

— формах зайнятості населення в різних виробничих і невиробничих галузях;

— структурі складу персоналу за ознаками статі, освіти, кваліфікації, територіальної концентрації тощо.

Лише використовуючи всю систему чинників в сукупності, можна досягти високих темпів зростання ефективності в розвитку економіки і безпосередньо виробничій діяльності підприємства чи виробничого підрозділу.

Дата добавления: 2015-05-23