Історія формування Есерів 1 страница

У 1901—05 значну роль в партії мала Бойова Організація, що застосовувала індивідуальний терор проти представників царського режиму, одним з організаторів та керівників якої був Г. Гершуні. І з'їзд партії наприкінці 1905 року і на початку 1906 у Фінляндії ухвалив програму, яку запропонував В. Чернов: партія боролася за побудову демократичної федеративної республіки, висувала програму соціалізації землі й передачі її сільським громадам на засадах зрівняльного користування; вона зверталася насамперед до селянства; проте членство партії творила головним чином народницька інтелігенція. Ліві соціалісти-революціонери, так звані максималісти, вимагали також соціалізації зав. та створення «республіки трудящих». Замаскування Азефа, керівника Бойової Організації, як агента царської охранки, та програмові розходження спричинилися до значного послаблення соціалістів-революціонерів.

По вибуху Першої світової війни партія поділилася на так званих оборонців, під проводом М. Авксентьєва та інтернаціоналістів, під керівництвом В. Чернова і М. Натансона, які брали участь у конференції лівих соціалістів у Ціммервальді (Швейцарія).

По Лютневій революції Соціалісти-революціонери відігравали провідну роль в Тимчасовому уряді (В. Чернов, О. Керенський, Б. Савінков); у виборах до Установчих зборів у листопаді 1917 року здобули понад 17 млн голосів (з усіх 41,7 млн).

Однак по Жовтневій революції (на IV партійному з'їзді) Соціалісти-революціонери розкололися. Ліві Соціалісти-революціонери, очолені М. Натансоном і М. Спиридоновою, почали співпрацювати з більшовиками (їхні представники В. Карелін, А. Шрейдер, І. Штейнберг брали участь у більшовицькому уряді), але після Берестейського миру вийшли з уряду, а в липні 1918 року Соціалісти-революціонери здійснили невдале повстання проти більшовицькому режиму.

У вересні 1918 року їхні керівники В. Зензинов і М. Авксентьєв брали участь в організованій в Уфі Всеросійській Директорії, але в листопаді 1918 року її ліквідував адмірал Олександр Колчак, проголосивши себе «верховним правителем Росії». 1922 року в Москві відбувся процес членами ЦК Соціалістів-революціонерів (А. Ґоц, А. Тимофієв, Д. Донской). Залишки Соціалістів-революціонерів були знищені у 1930-их роках. Ті, що опинилися на еміграції (Чернов, Зензінов та інші) продовжували свою діяльність до 1950-их років.

Анархізм в Україні. В Україні анархізм почав поширюватися в кінці 19 століття. В 1917—1921 роки анархізм був ідейною основою багатьох селянських рухів, особливо махновщини. Для більшості простих селян того часу анархізм означав звільнення від недосконалої системи влади, «влади міста», яка збирала податки, примусово забирала людей в армію.На світогляд українських анархістів того часу справили великий вплив праці П. Кропоткіна. Лідерами українських анархістів були Нестор Махно, В. Волін (Ейхенбаум), П. Аршинов (Марін), А. Барон (Канторович), Й. Гутман. Найбільш значущими виявилися дії анархістів, організованих націонал-анархістом Нестором Махно. Революційна повстанська армія України (махновці) діяла проти УНР, білих, червоних та інтервентів. У ході бойових дій махновці тричі укладали союз з більшовиками, проте всі три рази більшовики порушували союз, так що врешті-решт РПАУ була розгромлена багаторазово переважаючими силами Червоної армії, а Махно з кількома товаришами зник за кордоном.

Створення соціал-демократичних організацій в Україні та їх роль в організації І і ІІ з'їздів РСДРП. Більшовизм та меншовизм.

Украї́нська соціа́л-демократи́чна робітни́ча па́ртія (УСДРП, популярно есдеки) — виникла в грудні 1905 з Революційної української партії (РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії; за столипінської реакції виступала разом з єврейським «Бундом», почасти і з меншовиками; число членів бл. 3 000 (1908).

Наслідком поліційних переслідувань після 1908 УСДРП вела обмежену діяльність (процес групи соціал-демократів у Катеринославі), видавала газети «Праця», «Робітник», «Наш Голос» (остання появлялася у Львові). Лідерами її були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила діяльність на з'їзді в Києві 17 — 18 квітня 1917 і домагалася автономії України; її органом був щоденник «Робітнича газета».

За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди В. Винниченка). Бувши обережнішою у земельному питанні, УСДРП втратила підтримку мас на користь Української Партії Соціалістів-Революціонерів, хоч диспонувала кращими політичними кадрами. Після IV Універсалу з УСДРП в уряді залишилися тільки 2 міністри. (Д. Антонович, М. Ткаченко).

За Гетьманату УСДРП була в опозиції, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра й ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП брала участь в Українському Національному Союзі, в підготовці перевороту і в формуванні Директорії, до якої увійшли В. Винниченко (голова) й С. Петлюра. Діячі УСДРП стояли на чолі уряду (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа) або брали участь в інших урядах.

На IV з'їзді (10 — 12 січня 1919) УСДРП розкололася на дві фракції: праву — «офіційну соціал-демократичну» і ліву — «незалежну», яка ставилася з застереженнями до централістичної політики російської комуністичної партії в Україні, але визнавала потребу організації радянської влади в Україні і встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Проти названих виступали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа і більшість з'їзду, обстоюючи потребу «трудової демократії», повільну соціалізацію головних галузей народного господарства та підтримку Директорії. На Трудовому Конгресі УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих соціальних реформ, залишення верховної влади в руках Директорії, а на місцях — комісарів.

Щоб уможливити Директорії порозуміння з Антантою, соціал-демократи відкликали 7 лютого 1919 своїх міністрів з уряду, залишивши С. Остапенкові вільну руку для переговорів з французькими представниками в Одесі. Одночасно С. Петлюра вийшов з УСДРП, а В. Винниченко вибув зі складу Директорії, передавши свої повноваження С. Петлюрі (11 лютого 1919). ЦК УСДРП (Й. Безпалко, А. Лівицький, М. Шадлун, І. Романченко), що залишився в Україні, продовжував підтримувати політику Директорії й урядів Б. Мартоса (9. 4. — 27. 8. 19191 та І. Мазепи (27. 8. 1919 — травень 1920), а ті її члени, що виїхали на еміграцію (В. Винниченко, Б. Матюшенко, В. Левицький, П. Дідушок, М. Порш, В. Мазуренко, С. Вікул), на конференції 9 — 13 вересня 1919 у Відні домагалися виходу есдеків з уряду. «Незалежні» есдеки в січні 1920 створили Українську Комуністичну Партію, що стала леґальною радянською партією і стояла за самостійність УССР: 20 — 25 січня в Києві пройшов установчий з'їзд УСДРП (незалежних правих), затверджено програму і прийнято нову назву партії — Українська комуністична партія (УКП). Обрано ЦК УКП: голова — А. Драгомирецький, секретар — М. Авдієнко, заступник голови — А. Річицький, члени — М. Ткаченко, В. Мазуренко, В. Фідровський, В. Шахрай, Л. Довбня, Ю. Яворський.

На еміграції «Закордонна делегація УСДРП» (лідери: І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, Ольгерд-Іполит Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі і належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Партійні органи: «Вільна Україна» (Л.), «Соціалістична Думка» (Л, — Прага, 1922 — 23) і «СоціалістДемократ» (Прага — Подєбради). УСДП не входила до Уряду УНР в екзилі, але лояльно ставилася до нього.

Після другої світової війни УСДРП взяла участь у створенні Української Національної Ради, 1950 об'єдналася з іншими соціалістичними партіями в Українську Соціалістичну Партію.

Меншовики - члени помірного крила Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яку очолювали Ю. О. Мартов, Ф. І. Дан, І. Г. Церетелі та інші.

Більшовики — члени лівого (ленінського) крила РСДРП після її розколу на більшовиків і меншовиків. Надалі більшовики виділилися в окрему партію, що в 1917–1952 роках називалася РСДРП(б), РКП(б) і ВКП(б) («б» означає «більшовиків»), поки не була перейменована в КПРС. Слово «більшовик» відбиває той факт, що прихильники Леніна виявилися в більшості на виборах керівних органів на другому з'їзді партії в 1903 році.

Розкол РСДРП на більшовиків і меншовиків стався на II з'їзді РСДРП, при голосуванні по 1-му параграфу статуту партії. Більшовики тримали курс на гегемонію пролетаріату в майбутній революції. В. І. Ленін хотів створити згуртовану, бойову, чітко організовану, дисципліновану пролетарську партію. Мартовці стояли за більш вільну асоціацію, орієнтувалися на ліберальну буржуазію. Прихильники Леніна, з самим Володимиром Іллічем на чолі, відстоювали "програму максимум", в якій пропонувалося повне знищення буржуазного класу і створення робочого руху, а прихильники Мартова "програму мінімум", в якій враховувалися інтереси дрібних буржуа і селян. З цієї причини вони і отримали позначення "більшовиків" і "меншовиків" відповідно. Надалі ці групи то намагалися об'єднуватися, то розходилися, але, як виявилося, розкол відбувся остаточний, хоча неодноразово були переходи від меншовиків до більшовиків, наприклад Л. Д. Троцького, так і навпаки.

На відміну від більшовиків, аж до XIX з'їзду партії називали себе так офіційно (РСДРП (б)-РКП (б)-ВКП (б), де (б) означало «більшовиків») слово "меншовик" завжди було неформальним - партія завжди себе іменувала соціал-демократичної.

На відміну від більшовиків, меншовики не виступали за встановлення пролетарської диктатури і не знамениті такими історичними особистостями як В. І. Ленін і І. В. Сталін (Троцький став грати велику історичну роль, коли став більшовиком), але їх ідейний і теоретичний рівень, як правило, був вище більшовицького. Якщо серед старих більшовиків окрім Леніна і Н. І. Бухаріна практично не було великих ідеологів і теоретиків - марксистів, то серед меншовиків можна назвати імена теоретиків марксизму Г. В. Плеханова, Ю. О. Мартова, Н. C. Чхеїдзе, Ф. І. Дана. Однак в умовах Росії політичний вплив меншовиків було менш значним, ніж більшовиків.

Після Лютневої революції меншовики увійшли до складу Тимчасового уряду і отримали великий вплив у Радах (тут треба особливо відзначити роль М. С. Чхеїдзе, І. Г.. Церетелі, Ф. І. Дана, М. І. Лібера).

Створення РУП, її еволюція і розпад на нові партії. Кадети.

284-289

Революці́йна украї́нська па́ртія (РУП) — перша активна політична організація на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Джерела створення. Спершу за програму РУП служила промова М. Міхновського, що не був членом РУП, написана ним як проект програми з доручення засновників РУП, виголошена на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900 і надрукована того ж року брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» як «вид. Р. У. П. — ч. 1». У цій промові проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Згодом керівники РУП виступили в 1 ч. свого органу «Гасло» (1903) з критикою брошури М. Міхновського, визнали її проголошення помилковим і в проекті програми, що був складений того ж року київ. комітетом і затверджений ЦК РУП, ухвалили «основні принципи, конечні цілі й тактику міжнародної соціал-демократії», тобто настанови так званої Ерфуртської програми. У практичній діяльності гасло самостійності України замінено вимогою національно-територіальної автономії України в межах Російської імперії. У 1902 РУП складалася з 6 комітетів, т. зв. «Вільних громад РУП» — Київ., Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської і Чорноморської (або Кубанської) — й орг. оформилася, об'єднавши ці громади, під час установчого з'їзду в грудні 1902. Обраний тоді ЦК РУП очолили Є. Голіцинський (псевд. Павловський), В. Козиненко (Граб) і Д. Антонович (Муха). До Закордонного Комітету з осідком у Львові увійшли прибулі туди 1903 В. Винниченко і Д. Антонович. З 1903 фактичним керівником РУП став М. Порш.Одночасно з РУП 1900 постала і Українська Соціалістична Партія (УСП), провідними членами якої були Б. Ярошевський, М. Меленевський і В. Міхновський, яка в червні 1903 приєдналася до РУП і діяла в її рамках до січня 1904. Під проводом М. Міхновського з 1902 оформилася окрема Укр. Нар. Партія.

Вплив РСДРП. З відходом від самостійницьких позицій РУП уже з 1903 почала набирати все більше характеру соц.-дем, партії. У серпні 1904 Є. Голіцинський брав участь у Конгресі Соц. Інтернаціоналу в Амстердамі, спершу як представник РУП, згодом, з уваги на опір Рос. СДРП проти окремішньої участі укр. соц. партії в Конгресі, як чл. рос. делегації. Під час 1 з'їзду РУП, що відбувався наприкін. 1904 і не був закінчений, РУП, в наслідок ідеологічно-програмових і тактичних розбіжностей в сер. партії, розкололася. Меншість, група М. Меленевського і О. Скорописа-Йолтуховського, пішла вже в січні 1905 на злиття з рос. соціал-демократами і пізніше діяла як автономна Укр. Спілка, в складі РСДРП, проіснувавши до 1913. Більшість, інтернаціоналістична й самостійницька за орієнтацією, під проводом М. Порша, С. Петлюри, Б. Содовського й ін., далі діяла як РУП і на 2 з'їзді в грудні 1905 прийняла назву Укр. Соціал-Дем. Роб. Партії (УСДРП), базованої на принципах Ерфуртської програми і з вимогою нац.-територіяльної автономії України.

На поч. своєї діяльності РУП схилялася до терору і збройних виступів проти царського режиму і великих землевласників, потім зосередилася на організації аграрних страйків серед селянства Полтавщини й Харківщини (1902) і на пропагандивній здебільше роботі поміж сільським і міським пролетаріатом. РУП співпрацювала з неукраїнськими соц. партіями в Україні: єврейським «Бундом», РСДРП, Поль. Партією Соц. (ППС), рос. соціал-революціонерами.

На початку ХХ ст. в Надніпрянській Україні утворилися і діяли українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи:

ліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична партія (УСДРП);

ліберально-демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП);

національно-радикальні: Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП).

Переважна більшість українських політичних партій, що діяли на початку ХХ ст., сформувалась на основі двох базових організацій: Революційної української партії та Всеукраїнської безпартійної загальної організації. Так, на основі РУП сформувались НУП (1902 р.), УСДРП (1905 р.), а на базі Всеукраїнської безпартійної загальної організації — УДП, УРП, УДРП. Закономірно, що і конкретний вектор політичної орієнтації партій та їх програмних вимог, включаючи національні, вимальовувався поступово в міру їхніх організаційно-політичного відокремлення і дозрівання.

Конституці́йно-Демократи́чна Па́ртія (Кадети — за першими літерами перших двох слів К і Д)) — російська ліберальна партія, з квітня 1906: — Партія народної свободи.

Головні пункти програми. У політичній частині програма кадетів виступала за перетворення Росії в конституційну і парламентарну монархію з кабінетом міністрів, відповідальним перед двопалатним парламентом, що вибирався на основі всезагального виборчого права. Програма партії включала вимоги свободи слова, совісті, зібрань, недоторканості особи та життя тощо У національному питанні кадети визнавали право на розвиток національної культури неросійських народів, але були проти перебудови Росії на засадах автономії чи федерації (автономні права в межах імперії визнавалися лише за Польщею і Фінляндією). На початку 1914 лідер кадетів П. Мілюков виступив на засіданнях Думи проти заборони святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Третина програми партії (19 параграфів із 57) була присвячена соціальній політиці. Її аграрна частина передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, кабінетських та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови компенсації їх власникам державою за справедливою, а не ринковою вартістю. У робітничому питанні програма вимагала поширення законодавства на всі види найманої праці, поступового введення 8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і утворення організацій, обов'язкового державного страхування тощо. Кадети виступали прихильниками мирного, конституційного розвитку Росії, відмовляючись від радикальних методів боротьби з урядом.

Установчий з'їзд партії відбувся в жовтні 1905 у Москві. Ядро партії складали члени «Союзу Визволення» та «Союзу Земців-Конституціоналістів», нелегальних ліберальних організацій, що існували протягом 1903 — 1905. Остаточно партія конституювалася на другому з'їзді у січні 1906, що проходив у Петербурзі. Були внесені поправки до програми партії та обраний її Центральний Комітет. Друковані органи партії — газета «Речь» (1906 — 1918) і журнал «Вестник Партии Народной Свободи» (1906 — 1908; 1917). Головну роль у керівництві партії відігравали П. Мілюков, В. Маклаков, А. Шингарьов, П. Струве, Й. Гессен, В. Набоков, кн. Д. Шаховской, кн. Павло і Петро Долгорукови, І. Петрункевич та ін.

У 1906 партія налічувала 70-100 тис. членів. У І Державній Думі кадети здобули 179 із 478 депутатських місць і стали керівним центром Думи. Її головою було обрано кадета С. Муромцева. У II Державній Думі партія кадетів одержала 98 із 518 місць, зберігаючи роль «центру».

В IV Державній Думі партія була представлена 58 депутатами (всього обрано 438), але значно активізувала свою парламентську діяльність і винесла на розгляд Думи ряд важливих законопроектів — про свободу совісті й преси, недоторканість особи, загальне виборче право та ін.

Після захоплення влади більшовиками 28 листопада (11 грудня) 1917 радянський уряд видав декрет, що проголошував кадетів «партією ворогів народу». Керівники партії підлягали арешту і суду революційного трибуналу. Кадети пішли у підпілля, брали активну участь у «білому» русі. Частина членів партії емігрували за кордон. У травні 1921 в Парижі відбувся з'їзд членів ЦК партії, який закінчився розколом. На чолі «демократичної групи», яка в 1924 оформилася в «республікансько-демократичне об'єднання», став П. Мілюков. Друга частина членів партії на чолі з Й. Гессеном і А. Камінкою групувалася навколо газети «Руль».

Кадети в Україні. В Україні ідеї кадетів поширювалися, в основному, в середовищі наукової інтелігенції. До партії належав ряд відомих українських діячів, серед яких В. Вернадський, І. Лучицький, Ю. Соколовський, Л. Яснопольський, В. Науменко, Б. Бутенко, Ф. Штейнгель, І. Шраг, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко та ін.

У Києві кадети видавали газету «Свобода і Право». Перед 1917 роком найчисленніший київський партійний осередок кадетів налічував близько 200 осіб.[1]

Намагаючись перебудувати Росію у демократичну республіку, більшість кадетів водночас виступали проти національно-політичних вимог Української Центральної Ради. У 1918 кадети М. Василенко, А. Ржепецький, С. Гутник, Б. Бутенко, Ю. Соколовський, І. Кістяківський входили до складу Ради Міністрів Української Держави.

Столипінська політика та її наслідки для України.

260-263

Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання. Основним законодавчими актами реформи були: указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Протягом 1907 — 1910 років у всій Російській Імперії виділилися з общини близько 2,5 млн. дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн. десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона переважала у степу й на Харківщині. У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%.За нового аграрного устрою селянин міг бодай частково виявити ініціативу і поліпшити своє господарство, у чому допомагала йому акція Селянського Поземельного Банку, сільгоспспілки, кооперація і земська агрономія. Завдяки прогресові агротехніки (перехід до плодозмін тощо) зросла врожайність (за 1904 — 12 на 20%) і вартість селянських господарств.

Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст). Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року. Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, нібито обороняючи покривджений сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.

Державна дума Росії 1906–1916 рр. і українці в ній.

112-113

255-260

Державна дума Російської імперії (рос. Государственная дума Российской империи) — законодавчий орган Російської імперії, який з'явився в результаті революції 1905—1907. Дума була нижньою палатою парламенту, верхньою палатою була Державна рада Російської імперії. Всього було 4 скликання Державної думи. Державна дума була першим представницьким органом влади в Росії за всю її історію.

Державні думи І-IV скликань

З 478 депутатів Держдуми I скликання було:

кадетів — 179,

автонгомістів (члени польських, українських, естонських, латиських, литовських і ін. етнічних груп) — 63,

октябристів — 16,

безпартійних — 105,

трудовиків — 97,

соціал-демократів — 18.

Головою було обрано кадета С. Муромцева, секретарем — князя Д. Шаховського(теж кадета).

Перша дума працювала 72 дні. Розпущена Миколою ІІ за намір скасувати приватне землеволодіння. Державна дума II працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 року (одну сесію). 1 червня 1907 прем'єр-міністр Столипін П. А. звинуватив 55 депутатів в змові проти царської сім'ї. Дума була розпущена указом Миколи II від 3 червня.

Державна дума III скликання працювала з 1 листопада 1907 р. по червень 1912 року. Розпущена указом Миколи II.

Державна дума IV скликання працювала з 1912 року по 25 лютого 1917, коли її засідання були тимчасово призупинені указом Миколи ІІ. 6 жотвня 1917 р. була розпущена указом Тимчасового уряду у зв'язку з підготовкою до виборів в Установчі збори. Остаточно ліквідована 31(18) грудня 1917 декретом Радою Народних Комісарів Радянської Росії, згідно з яким розпускалися канцелярія Думи та її Тимчасовий комітет.

У Думі першого скликання 45 делегатів сформували власну фракцію, що отримала назву Українська думська громада. Друкований орган — «Украинский Вестник».

Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою фрації.

У Другій Думі теж була існувала українська парламентська група — Українська трудова громада, що налічувала 47 членів і видавала часопис — «Рідна справа — Думські вісті». Українська група домагалася автономії України, місцевого самоуправління, викладання української мови у школах, поширення української мови в судах, церкві. Зміна виборчого законодавства після розпуску ІІ Державної думи, стала головною причиною відсутності у парламенті третього та четвертого скликання представників українського національного руху та, як наслідок, українських парламентських груп.

Українське питання залишалося актуальним і в роботі Третьої Думи. Перше питання з цієї теми, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське шкільництво. У 1908 році 37 депутатів внесли на розгляд парламенту проект про запровадження навчання українською мовою у початкових школах. Цей проект викликав протест з боку чорносотенних послів та «Клубу Русских Националистов», і йому не дали ходу.

У IV Державній думі українське питання, головним чином, порушувалося під час обговорення депутатами заборони святкування 100-річчя від дня народження видатного поета Тараса Григоровича Шевченка.

Лютнева загальноросійська революція 1917 р. та політичні альтернативи її розвитку. Багатовладдя в Україні.

118-121

280-288

Лютне́ва револю́ція 1917 ро́ку в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.

Передумови. Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції 27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе. Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Перехід влади до Тимчасового уряду. В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету. Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).

Інтереси різних країн і груп людей в перевороті. За даними деяких дослідників, значний внесок у загострення політичної ситуації в Російській імперії внесли певні фінансово-економічні кола Заходу, а також військова розвідка Німецької імперії. Це проявилося в неофіційному сприянні політичним силам, які мали на меті повалення існуючого у той час державного ладу, забезпечення їх фінансовими коштами, матеріальними ресурсами, зброєю тощо. Очевидно, що зазначені люди для задоволення власних інтересів жертвували життям населення.За даними деяких дослідників, значний внесок у загострення політичної ситуації в Російській імперії внесли певні фінансово-економічні кола Заходу, а також військова розвідка Німецької імперії. Це проявилося в неофіційному сприянні політичним силам, які мали на меті повалення існуючого у той час державного ладу, забезпечення їх фінансовими коштами, матеріальними ресурсами, зброєю тощо. Очевидно, що зазначені люди для задоволення власних інтересів жертвували життям населення.

Дата добавления: 2015-05-23