Воєнні дії на території України 1941-1942 рр

Ввечері 21 червня 1941 р. німецькі війська, що розташовувались уздовж кордонів СРСР, одержали сигнал до початку здійснення плану «Барбаросса» - плану нападу на Радянський Союз.

22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. За кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР. На Україні їм протистояли армії Київського особливого військового округу (КОВО), перетвореного на Південно-Західний фронт (командуючий - генерал-полковник М. Кирпонос) і Одеського військового округу (ОдВО), перейменованого у Південний фронт (командуючий - генерал I. Тюленєв).

3 23 червня п'ять днів і ночей точилися танкові бої на лінії Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Це була перша і найбільша танкова битва початку війни. 3 обох сторін у ній взяло участь близько 2 тис. танків. Втративши значну частину бойової техніки, війська Південно-Західного фронту вимушені були відступити.

Неприступними фортецями на шляху фашистських військ стали міста Київ, Одеса, Севастополь. Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. Вже на світанку 22 червня вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників. Місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога 87 днів. 19 вересня радянські війська залишили Київ. У результаті військової катастрофи 663 тис. червоноармійців опинилися у ворожому полоні, величезна кількість з них загинула у нацистських концтаборах.

Вічною славою вкрили себе захисники найбільшого порту на Чорному морі - військово-морської бази Чорноморського флоту Одеси. 73 дні (з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.) Приморська армія, моряки-чорноморці, народні ополченці відбивали наступ німецьких та румунських військ. 250 днів (з 30 жовтня 1941 p. Пo 4 липня 1942 р.) тривала героїчна оборона Севастополя. Севастопольська оборона зірвала плани нацистів щодо наступу на Кавказ і Закавказзя. У той же час прорахунки Ставки під час евакуації радянських військ із Севастополя призвели до того, що частина захисників міста залишилася в оточенні. Блоковані з усіх боків, маючи на озброєнні лише легку зброю, воїни-севастопольці до останнього подиху відбивали атаки ворога.

У травні 1942 p., одночасно з боями в Криму, розгорнулись активні бойові дії радянських військ у районі Харкова. Вважаючи, що основний удар ворожих військ буде спрямований на Москву, Й. Сталін прийняв авантюристичне рішення про наступ радянських військ у районі Харкова з метою розбити противника на південному крилі радянсько-німецького фронту. Heзвертаючи уваги на критичні зауваження Генерального штабу, Сталін віддав наказ про наступ, що розпочався 12 травня.

Початок бойових дій був вдалим: радянські війська просунулись за три дні боїв на 25-30 км. Але в результаті потужних контрударів гітлерівських дивізій з півночі й півдня в оточенні опинились 240 тисяч бійців і командирів Червоної Армії. Стратегічна ініціатива перейшла до противника. Протягом кількох тижнів німецьким військам вдалося просунутись на 400 км. A 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської (нині Луганської) області, територія Української РСР була остаточно окупована.

Після загарбання фашистськими військами всієї України, її територія була поділена на чотири частини:

- по-перше, землі Східної Галичини (у складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей) були приєднані до генерал-губернаторства Польщі під назвою Дистрикт «Галичина»;

- з більшої частини українських земель був утворений Райхскомісаріат «Україна», до якого увійшли Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська, Житомирська області, північні райони Тернопільської, Вінницької, східні райони Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської і Кримської областей, а також південні території Білорусії та РРФСР;

- райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню;

- нарешті,Чернівецька, Ізмаїльська,Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія».

3)Українська Гельсінська група (УГГ) (1976-1982 рр.)

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами встановилися тісні зв'язки. У липні 1976 р. члени московської групи Олександр і Валентин Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю українського політв'язня Івана Геля. Під час перебування в Західній Україні вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської. 9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, Іван Кандиба та інші проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, Петро Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного пpec-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень на терені України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 чоловік. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисельнішою і найактивнішою. Вона діяла в рамках чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. У 1984—1985 pp. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. У середині 80-х років, з початком перебудови, він дістав новий імпульс. Влітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Л. Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів.

Дата добавления: 2015-05-23