Зародження укр.. визвольного руху

Національно-визвольний рух є невід’ємним компонентом історії людства. Феноменальність його полягає в тому, що в різні історичні періоди існували (і сьогодні існують) етноси, які борються за здобуття незалежності або намагаються її повернути. Тобто прагнуть здобути: політичне, національне, релігійне, соціальне та економічне визволення. Це є водночас основною причиною існування руху і його метою.Поява українського національно-визвольного руху була спричинена потребою відновити широкомасштабні політичні права, з метою збереження власних державних та етнічних традицій і звичаїв. У свою чергу, всі інші вищенаведені чинники теж впливали на формування і становлення цього руху. У процесі боротьби за реалізацію українцями свого права на самовизначення були періоди тріумфу і трагедії. Тому історія українського національно-визвольного руху включає в себе декілька етапів, під час яких, після чергового консолідування українського визвольного потенціалу, наступав період напруженої боротьби за свободу. Що характерно, незважаючи на поразки, українці вели багатовікову боротьбу за незалежність. Ця боротьба супроводжувалася багатомільйонними жертвами найкращих представників нашого народу, завдяки непохитній вірі в перемогу українцям вдалося наприкінціХХ століття відновити суверенітет Української держави.Нашому народу довелося протягом усієї своєї історії відстоювати законне право на життя як окремої етнічної спільноти. Після розпаду могутньої Київської держави – Руси-України, її спадкоємниця – Галицько-Волинська держава наполегливо здійснювала боротьбу за відновлення власного політичного суверенітету. Грізним її ворогом стала держава монголо-татар – Золота Орда, що утворилася в пониззі Волги. Здійснивши спустошливий напад на територію східноєвропейських держав, у тому числі на територію Галицько-Волинської держави, правителі монголо-татарської орди намагалися обмежити політичні права князівства. Супроти цього князі Галицько-Волинської держави розпочали рішучий опір, визвольну боротьбу.Галицько-Волинський князь Данило Галицький, на час правління якого припав напад монголо-татар, став організатором боротьби проти Орди. Для цього він шукав союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, розпочав переговори з папою Інокентієм ІV щодо організації хрестового походу проти монголо-татар. Однак, ця діяльність не принесла реальних результатів і князь Данило зважується на самостійні антиординські дії. Війна тривала з перемінним успіхом, закінчившись згодою Данила визнати васальну залежність від Орди. Невдача у війні з татарами хоч і вплинула на зростання воєнно-політичного потенціалу Галицько-Волинської держави, однак все ж її авторитет серед інших держав залишався значним. Спадкоємці Данила Галицького продовжили здійснювати антиординську визвольну боротьбу і здобули право цілковитого суверенітету власних дій [14, с. 90].Позбувшись впливу Золотої Орди, Галицько-Волинська держава, внаслідок внутрішнього політичного ослаблення (припинення власної князівської династії), стала об’єктом експансії Польщі, Угорщини та Литви. На території Волині та Правобережній і Лівобережній Україні утвердилося Литовське князівство; Галичина попала під владу Польщі; Угорщина захопила Закарпаття, Буковину – Молдавія. Під час цього процесу, визвольна боротьба розгортається з новою силою, особливо в Галичині, де польський режим, на відміну від литовської влади, почав вносити кардинальні зміни в соціально-економічне життя регіону. Тому одразу після вторгнення поляків в Галичину місцеве населення підняло проти них повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці визволили свої землі і польський король Казимир ІІІ відмовився від своїх претензій. Проте, на цьому інтервенція Польщі не припинилася. Після смерті Дмитра Дедька польські війська знову вторгнулися в Галичину і декілька років придушували народні виступи. Отримавши перемогу в цій боротьбі, польська влада розпочала політику асиміляції місцевого українського населення.З огляду на толерантне ставлення литовської влади до населення Волині, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Поділля, приєднання цих земель до Литви відбувалося мирним чином, антилитовських виступів не спостерігалося, та вже наприкінці ХІV ст. ситуація змінюється. Після зближення Литви і Польщі, в Литовському князівстві посилився польський вплив, у результаті чого українська і українізована литовська знать почала втрачати свої політичні позиції. Порушуються права православної церкви та ліквідовуються автономні українські князівства.За таких обставин українська аристократія стала в опозицію до державної влади. Розпочалася боротьба за державну незалежність українських князівств, яка характерно посилилась з 90-х рр. ХІV ст. Більшість українських князів відмовилися визнати Кревську унію (1385), а відтак і владу як польського короля, так і великого князя литовського. Патріотичні сили очолили: київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович. Однак, діяли вони розрізнено, неузгоджено і тому визвольний рух зазнав невдачі. Литовський князь Вітовт протягом 1392–1399 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Удільному устрою України було завдано серйозного удару.У 1481 р. українські князі, що походили з литовської династії, організували таємну змову з метою вбивства литовського князя Казимира, для припинення політики централізації. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Але конспірацію було розкрито і змова не вдалася. Останньою спробою українських аристократів здобути давні права було повстання, організоване Михайлом Глинським у 1508 р. Повстання охопило Київщину і Полісся, знайшло підтримку серед української знатті і духовенства. Литовська влада вислала проти Михайла Глинського війська і він, не змігши зорганізувати опір, припинив повстання та втік у Московію.Після цієї невдачі українські аристократи відмовилися від подальших спроб змінити своє становище в державі за допомогою зброї, сподіваючись тільки мирними засобами обороняти свої давні права та надбання [13, с. 127]. Здебільшого місцеві українські феодали дотримувалися угодовської політики і не поспішали захищати інтереси співвітчизників (стримувати утиски і окатоличення). Загалом у середині ХVІ ст. українські князі і верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства. Значна частина аристократії асимілювалась, перейняла мову, традиції і віру завойовників.Зважаючи на це, провідна роль у захисті етнічної самобутності переходить до міщанства. Вони разом з окремими представниками української аристократії проводять боротьбу за збереження української мови, освіти, культури, православної віри. Задля згуртування власних сил постали організовані структури – братства. Оскільки не було створено єдиного координаційного центру братств, то вони контактували між собою індивідуально. Завдячуючи діяльності братств, які постали в багатьох містах України (Львів, Київ, Кременець та ін.), українська спільнота не втратила своїх культурних надбань, навпаки вони примножувалися.Водночас із боротьбою братств за збереження власної культури відбувався процес формування нової української визвольної сили – козацтва. Безперечно, значний вплив на формування світогляду провідників козацтва здійснила культурна діяльність братств. Досить швидко козацтво перетворилося з соціального явища в соціальний стан, окрему верству, яка генерувала нову українську еліту з розвиненим політичним мисленням. Українське козацтво перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.Визвольна боротьба козацтва мала єдину стратегічну мету з боротьбою братств, але відрізнялася тим, що козацтво знову стало захищати права української спільноти за допомогою зброї. Сформувавшись й зміцнівши в боротьбі з Османською імперією і Кримським ханством, козацтво наприкінці ХVІ ст. переходить до боротьби проти польської окупаційної влади. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. відбувається низка козацьких повстань, що посилили позиції козацтва та заставили польську владу з ним рахуватись. Крім того, зріс міжнародний авторитет козацтва, Запорозька Січ перетворюється в своєрідну окрему козацьку республіку, з якою правителі інших держав вели дипломатичні переговори. Це, звичайно, дратувало Польщу, тому польська влада наполегливо намагалася знищити козацтво, однак, незважаючи на існування сильного військово-адміністративного апарату, їй це так і не вдалося.Наприкінці ХVІ та на початку XVII ст. у повстаннях проти польської окупації брала участь велика кількість селян та козаків, а тереном їхніх дій була вся територія України від Закарпаття до Слобожанщини. Хоча вони зазнали поразки, проте підготували ґрунт для подальшої боротьби проти соціального та національно-релігійного гніту. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалася в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреволюції.

Дата добавления: 2015-05-23