Повстання 1734 року під проводом Верлана 1 страница

Гайдамацький рух

Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорізька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно вони ділили між собою та віддавали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом Голим, адже він усе віддавав людям, нічого не залишаючи собі. Гайдамаки знаходили повне співчуття й підтримку серед простого народу та православного духовенства. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях. Поява гайдамацьких загонів сповнювала жахом панів. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди. Про багатьох з них казали, що вони заговорені, тому їх не бере ні куля, ні шабля.

Наприкінці 1733 року російська армія вступила в Польщу, щоб підтримати претендента на польський престол Августа III Фридерика, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Російський полковник Полянський звернувся до надвірних козаків, щоб вони діяли проти шляхти, яка підтримувала С. Лещинського.

У відповідь на цей заклик вибухнуло повстання, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Повсталі вбивали панів та орендарів, знищували маєтки та костьоли, захоплювали панські володіння. Центром повстання стала Брацлавщина, де народний рух очолив сотник надвірних козаків Верлан.

З Брацлавщини Верлан повернув на південно-західну Волинь, а влітку 1734 року дійшов до Кам'янця і Львова.

Поляки звернулися до царського війська з проханням придушити повстання, і російська армія виступила проти повстанців разом із шляхетськими загонами. Повстання зазнало поразки. Рятуючись від переслідувань, Верлан відступив у Молдову, Грива й Медвідь — на Запоріжжя.

Гайдамацьке повстання 1750 року

Виступи селян на Правобережжі й у Галичині тривали, а 1750 року перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьондзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів.

Боротьба зі шляхтою тривала з весни до зими 1750 року. На допомогу польському урядові знову прийшли російські війська. Повстання було придушене. Польські пани люто розправилися з учасниками народних повстань.

Проте це не змогло припинити гайдамацького руху. У 50-60-ті pp. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.

Поділи Польщі і які їх наслідки для українських земель?

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її. За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину. У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря. У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном. Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії. ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ На початку 19 ст. Україна залишалася підневільною. Щоправда, кількість держав, які володіли українськими землями, зменшилася. Тепер Україну переділили дві імперії - Російська та Австрійська: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина й Південна Україна перебували під царською владою, а Галичина, Північна Буковина й Закарпаття - під цісарською. І хоч у житті двох імперій було чимало відмінностей, проте ставлення володарів обох держав до нашого народу було однаковим: українців не вважали за окремий народ, що має власну історію та велику культуру, обмежували вживання української мови, зокрема забороняли відкривати школи з українською мовою навчання, не дозволяли використовувати її у вищих навчальних закладах. Та найтяжчим лихом тих часів було кріпацтво. Мільйони українців народжувалися та вмирали не маючи особистої волі. Українські селяни-кріпаки були власністю своїх панів. Пан мав право продати кріпака, обміняти його на іншого тощо. Звісно, за таких умов годі було й думати про власну державу. Саме тому освічені українці і в підросійській, і в підавстрійській Україні докладали зусиль для скасування кріпацтва. Не менш опікувалися вони й духовним життям. У різних українських землях діяли осередки збирачів і шанувальників усної творчості та народних звичаїв, почали друкуватися українські журнали, ставилися п'єси в мандрівних театрах. Пожвавлення духовного життя в Україні спостерігалося після виходу у світ першого твору сучасною українською літературною мовою - поеми «Енеїда». Свій безсмертний твір Іван Котляревський почав писати 1794 р., коли козацтво під несамовитим тиском російського царату відходило в минуле. Проте в поемі Котляревський створив неперевершені картини боротьби, життя й побуту козаків-українців. Перед нами постають високоосвічені, волелюбні й хоробрі лицарі. Водночас у поемі з винятковою любов'ю описано народні традиції, обряди, вірування. Літературні твори, починаючи від «Енеїди», називають творами нової української літератури, на відміну від творів давніх, писаних раніше. Хвиля національного відродження захопила й західноукраїнські землі. Слави галицьких будителів - тобто тих, хто своїми вчинками утверджував у західноукраїнських землях думку про самобутність української історії та культури, зажили Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ще студентами вони заприсяглися жити задля рідного народу. У колі тогочасної галицької молоді їх називали «Руською трійцею», наголошуючи на їхній щирій дружбі та прагненні поліпшити долю українського (в Галичині тоді казали руського) народу. Заповзяті хлопці невтомно записували уснопоетичні твори, бо вважали, що жива народна мова галицьких українців має бути вживаною в навчальних закладах, державних установах, нею повинні друкувати книжки й газети. За тих часів у краї панували німецька й польська, а освічені українці послуговувалися незрозумілою селянам церковнослов'янською. Великою справою «Руської трійці» став вихід у світ 1836 р. першої друкованої книжки живою народною мовою - «Русалки Дністрової». її складала низка народних дум, пісень, творів трійчан і перекладів. Найвидатнішим явищем першої половини 19 ст. стала поява 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка. Вірші Шевченка мали не тільки літературне значення. Адже ніколи раніше з такою силою та переконанням не лунав заклик до власного народу скинути чужоземне ярмо та здобути волю. Палке Шевченкове слово багатьох спонукало до дії. У середовищі найосвіченіших киян - учених, письменників, учителів, студентів - визріла думка згуртуватися, щоб укупі посувати справу визволення українського народу. Так року 1846 постало Кирило-Мефодіївське товариство. Учасники товариства називали його братством, наголошуючи на своєму духовному зв'язку з українськими церковними братствами 16-17 ст. До кирило-мефодіївців належав і Тарас Шевченко.Щоправда, товариство проіснувало недовго. У 1847 р. царський уряд викрив його, а учасників покарав ув'язненням і засланням. Реформа 1861 р. Скасування кріпосного права Поразка Росії у Кримській війні та принизливі для неї умови Паризького мирного договору 1856 р. поставили перед імператором Олександром II складні проблеми. Однією з них було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права в Російській імперії означало її невідворотне перетворення в майбутньому на другорядну державу. До того ж кріпосне право, володіння «хрещеною власністю», дуже схоже на рабство, викликало осуд своєю аморальністю. 19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив «Положення», «Маніфест» та інші документи селянської реформи. «Положення» поширювалися на більшість губерній європейської Росії, в яких налічувалося близько 25 млн кріпосних селян. За «Маніфестом» вони отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики й заводи. У «Положеннях» визначалися окремі питання реформи: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Усі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика і знаходились у селян на правах землекористування. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували на становищі «тимчасовозобов'язаних». Лише після викупу наділів селяни ставали їх власниками. До викупу вони виконували на користь поміщика повинності у вигляді оброку. Термін викупу землі селянами чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80% вартості селянського наділу грошима або цінними паперами поміщикові виплачувала держава, решту — сам селянин. Виплачена поміщикові державою сума стягувалася з селянина протягом 49 років у розмірі 6% річних. Усього селянам довелося заплатити майже 1,5 млрд карбованців (за вартості землі близько 500 млн карбованців). Попри те, що після реформи 1861 р. збереглися великі поміщицькі землеволодіння (30 тис. поміщиків мали 95 млн десятин землі, в той час як 20 млн колишніх поміщицьких селян — 116 млн десятин), деяка залежність селян від поміщиків і дріб'язкова опіка з боку селянської «общини», селянська реформа створила умови для швидкого економічного розвитку країни. П. Скоропадського Внутрішня політика П. Скоропадського.Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів. - Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння. Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій,:і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню. Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу. Утвердження Радянської влади в Україні. Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу (до соціалізму). Скасовувалась приватна власність,Ю декларувались демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів (уряд республіки). У другій полвині 1919 р. у зв’язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР тимчасово припинила своє існування. Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади – Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено. Проте загрозу для неї складали ще два ворожі вогнища: – перше – в Криму, де була сконцентрована 150 тис. білогвардійська армія генерала Врангеля, який у квітні 1920 р. заступив на посту головнокомандувача збройними силами Півдня Росії А. Денікіна; –друге – з боку Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі (Ю. Пілсудський) у квітні цього ж року було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти радянської влади на Україні і відновлення УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою (як своєрідну компенсацію за допомогу С. Петлюра віддавав полякам західноукраїнські землі, а також управління українськими залізницями, брав на себе утримання військ тощо). І лише після розгрому польсько-петлюрівських військ і заключення між Росією і Польщею в жовтні 1920 р. перемир’я (18 березня 1921 р. було підписано Ризький мир між Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною) та очищення впродовж червня-листопада 1920 р. українських земель (у т. ч. і Криму) від врангелівських військ, радянська влада остаточно укріпилася на всій території України, окрім західноукраїнських земель. Західна Україна увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини і Румунії (Буковина). Отже, боротьба за незалежність України завершилась поразкою. ЗУНР Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич. УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголосила утворення держави на західних землях — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 1 листопада 1918 р. У Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд — Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого: · новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР); · були визначені кордони держави; закріплювалася державна незалежність; · визначалися державний устрій, прапор, герб. Відбулися вибори до законодавчого органу влади — Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи: · початок відновлення роботи залізничного транспорту; · уведення в обіг валюти — гривні й карбованця; · 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами. Зовнішньополітичний курс передбачав стосунки з урядом УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кінця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано попередній договір про об'єднання ЗУНР і УНР. ЗУНР прагнула створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Отже, революційні події 1917—1919 pp. позначили перехід від національно-культурного пробудження до масової боротьби українців за державний, суверенітет. Хоча державна незалежність не була виборена, не були вирішені соціальні проблеми, українці за часи драматичних подій революції й громадянської війни усвідомили себе окремою нацією, яка вимагала національного самовизначення в політичному сенсі. Виразником боротьби за державотворення стала Українська Центральна Рада, у складі якої діяли видатні представники української національної еліти того часу. Національно-демократична революція стала періодом масового героїзму й високих патріотичних почуттів. УЗАГАЛЬНЕННЯ. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. Наприкінці 50-х - на початку 60-х років XIX ст. розвинувся громадівський рух. Він продовжив вирішення поставлених Кирило-Мефодіївським братством питань освіти народу, розвитку української видавничої справи, які мали б сприяти відродженню української національної самосвідомості. Найвидатнішими громадами початкового періоду стали Петербурзька та Київська. Вони видавали популярні книжки для народного читання, організовували недільні школи для дорослих, книгозбірні. Російські власті придушили першу хвилю громадівського руху, оскільки в культурно-освітній діяльності вбачали загрозу «потрясіння держави». Вершиною реакції початку 60-х років став Валуєвський циркуляр. Після поразки революції 1848-1849 pp. пішов на спад національно-визвольний рух і в Західній Україні. У другій половині 60-х років, досягнувши компромісу з Габсбургами, владу в Східній Галичині перебрали до своїх рук польські шляхтичі. Частина галицьких провідників старшого покоління через відчай і безпорадність обрали москвофільську орієнтацію. Представники молодшого покоління — народовці — звернули свої погляди до Східної України. Вони брали наснагу з культури власного народу. Свою діяльність народовці розпочали з культурно-освітньої роботи, а наприкінці 70-х років поступово почали вести політичну роботу, яка відображала не лише духовно-культурні, а й соціально-економічні потреби та інтереси народу. У другій половині 90-х років це привело до створення політичних партій і визначення нової політичної мети: здобуття політичної самостійності та соборності України. На початку 70-х років XIX ст. знову набрав сили громадсько-політичний рух у Східній Україні. Представники старшого покоління громадівського руху зосередили свою увагу на літературній та науковій роботі, досягнувши в цій царині помітних успіхів. Громадівців молодшого покоління вони спрямовували на ведення культурно-освітньої роботи. Пожвавлення українського руху спричинив новий удар властей - Емський указ, яким заборонялося українське друковане й усне слово. Новий етап українського громадсько-політичного руху започаткувало «Братство тарасівців». І хоча його діяльність була припинена імперськими властями, воно дало поштовх до розгортання студентського громадівського руху. Цей рух спочатку заявив про себе як неполітичний, організовуючи заходи культурно-освітнього змісту. Разом із тим він ставав на захист конституційних політичних прав і свобод демократичного суспільства. Головним винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу студентський рух вважав російський абсолютизм. Особливе місце в еволюції національного руху в Західній і Східній Україні посів М. Драгоманов. Саме його ідеї спрямовували молоде покоління громадсько-політичних діячів до зацікавлення соціально-економічними питаннями життя народу, захисту його потреб та інтересів політичними засобами, створенням перших українських партій. Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання нової економічної політики і знищення товарно-грошових відносин. За формулою Сталіна, плани мали носити не прогнозний, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені "правим ухилом" і під час "чистки" партії розгромлені. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 - 1932/33 роки відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад. Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно підправлялись у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів. У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі "Дніпроспецсталь", Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської економіки. У роки другої п'ятирічки 1933-1937 pp. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод важкого машинобудування — один з найбільших у Європі. Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо). Запровадження антинародного колгоспного ладу в Україні Проголосивши індустріалізацію промисловості, більшовики визначили одним з основних джерел її фінансування село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати його державі за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Суцільна колективізація розпочалася вже у 1929р., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я. Яковлєвим (Ешптейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" зарахувала Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання скоротити терміни колективізації на 1—1,5 року. Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її в колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, хто не вступав до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо. Особливо активним був наступ проти заможних селян — т.зв. куркулів, до яких зараховували не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у господарстві мотор або просто мали хату, вкриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — запроваджувався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада розпочала політику відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув´язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, хто не хотів йти до колгоспів. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій проти всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то насправді до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як "спец поселенців" чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима. "Ліквідація куркульства як класу" мала на меті насамперед знищення сільського прошарку, яким здатен був організувати опір "суцільній колективізації". Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У1928—1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів´я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Загалом, за підрахунками дослідників, упродовж 1930 р. в Україні відбулося понад 4 тис. виступів за участю 1,2 млн. селян. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. бронетанкові підрозділи, артилерію, а подекуди навіть авіацію. Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися "перегини" в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "викривлення парт лінії" Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян із колгоспів, насамперед в Україні, де їх кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не влаштовував більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кінця 1932 р. в УСРР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивними заходами, їх, по суті, перетворили на людей "другого сорту". Всі ці дії партійно-державних органів сплямувалися на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало зважати на зовнішньоторговельну кон´юнктуру і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, попри зниження цін, тривав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн. ц, з яких 48,4 млн. було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовили значно менше — 695 млн. ц, а на зовнішній ринок вивезли 51,8 млн. ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У деяких районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Врожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшити експорт зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності полягають у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні", воно вирішило їм помститися. Голодомо́р 1932–1933 років Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодoмору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України^[2], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[3]. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[4], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду^[5]. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Становище українців у Польщі. Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назвb “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін “Малопольська Всходня”. Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51. Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі). Мав рацію історик І. Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це – дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів. Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець).

Політичні сили, які очолювали український визвольний рух у Західній Україні (20–30-х рр.)

В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях діяли три основні течії: легальні партії,націоналістичнепідпілля та комуністичний рух. Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету встановлення незалежної Української держави. В своїй діяльності вони широко використовували парламент, легальну пресу, віча, демонстрації. З часу окупації Польщею Галичини тут працювали такі основні українські партії: Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія (УХСП). На Волині – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Влітку 1925 р. в результаті об’єднання УНТП з іншими організаціями Галичини та Волині створена найчисельніша, найважливіша політична партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Найстаріша на Галичині УРП після об’єднання з УПСР (1926 р.) утворила Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм; своєю метою проголошувала об’єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку. Українська соціал-демократична партія (УСДП) була малочисельною і не мала великого впливу на населення. У 1926– 1929 рр. відбулося об’єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами. В січні 1929 р. відкрився І Конгрес українських націоналістів у Відні, де було проголошено утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Вся влада зосереджувалась в руках вождя – Є. Коновальця. Серед найважливіших програмних вимог ОУН були: 1. Боротьба проти польської окупації.2. Боротьба з більшовизмом.3. Утворення самостійної соборної Української держави з авторитарним, тоталітарним устроєм.4. Складова ідеології ОУН – крайні форми націоналізму, що сконцентровані в гаслі: “Україна для українців”. На початку 30-х років відбувся розкол між ОУН в еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях тактики (легальних і нелегальних засобів боротьби). Найактивнішою, радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так званий Академічний Дім, в який входила молодь, особливо студенти Львова. Їх ватажком був С. Бандера. Вони проголосили про перехід ОУН на підпільні бойові позиції і визнавали основним засобом боротьби терор (вбивство проф. Бабія у Львові; в Трускавці – польського журналіста Т. Голувка; у Варшаві – міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького та ін.). Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті Є. Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в ПУН (Провід українських націоналістів) А. Мельника. Отже, 30-ті роки для історії України – дуже складний період. Обидві частини її знаходились в умовах авторитарних держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю. Українські землі у складі Чехословаччини Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини за Сен-Жерменським мирним договором й отримало офіційну назву Підкарпатська Русь (від 1928 р. — Підкарпатський край). Півмільйонне українське населення регіону під владою Чехословаччини не відчувало такого непримиренного утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії. У Чехословаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й початкові школи. Але Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам платили у півтора-два рази менше, ніж у центральних районах країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що фактично дві третини державних земель призначалися чеським колоністам. Після Мюнхенської угоди 1938 р. Німеччина отримала фактичну свободу дій у Центрально-Східній Європі — почалося розчленування Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Автономний уряд А. Волошина розпочав запровадження у життя засад закарпатської державності. На початку 1939 р. була утворена політична організація, яка стояла на платформі творення суверенної держави — Українське національне об’єднання (УНО). У лютому відбулися вибори до парламенту — Сейму Закарпатської України. У цей же час формується військова організація — Карпатська Січ, яка поповнювалася за рахунок добровольців, більшість з яких прибували з Галичини. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас війська Угорщини, за згодою Гітлера, почали загарбання всього Закарпаття (ще в листопаді 1938 р. були окуповані Ужгород та Мукачеве). 15 березня 1939 р. у Хусті на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпаття. Сейм ухвалив закон, згідно з яким проголошувалася незалежна держава з назвою Карпатська Україна, яка мала стати республікою на чолі з президентом. Державною мовою щойно створеної держави проголошувалась українська, кольорами державного прапора — синій і жовтий. Президентом країни став А. Волошин, але через кілька годин він разом з урядом змушений був емігрувати. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли 40-тисячній угорській армії. У боях загинуло понад 5 тис. закарпатців, у тому числі командири Карпатської Січі М. Колодзінський та З. Коссак. Карпатська Україна опинилася в міжнародній ізоляції.  Українські землі у складі Румунії.Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош. 2.1. Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква. 2.3. Політична боротьба.Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена. Політика польщі щодо україни Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблині Польської республіки ознаменувало завершення багатолітніх зусиль польського народу в справі відродження своєї державності. Зазначимо, що ще на етапі підготовки до проголошення незалежності політичні сили у Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реаґували тоді, коли, на їхню думку, ситуація не відповідала або загрожувала майбутнім польським державним інтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини і Підляшшя до Української Народної Республіки та щодо виокремлення Східної Галичини і Буковини в окремий коронний край). Події 1918–1921 рр. яскраво засвідчили, що польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані польськими політичними силами доктрини і концепції в українському питанні. Не заглиблюючись у підробиці, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Західно-Українську Народну Республіку новоповстала польська держава буквально задушила в ході українсько-польської війни (1918–1919 рр.) за Східну Галичину. Поляки не побачили в патріотичному злеті українців національно-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подібного до польського відродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвічних (як вони гадали) польських землях і який загрожував територіальній цілісності новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Східній Галичині незалежної української держави. І в цьому усі політичні сили тогочасного польського суспільства були єдині. Ще яскравішим прикладом реалізації готових зовнішньополітичних концепцій в українському питанні була спільна польсько-українська війна 1920 р. проти більшовиків. Переважна більшість істориків небезпідставно вважає, що це була спроба реалізації «федералістської» програми Юзефа Пілсудського. Як відомо, 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено т.зв. Варшавський договір (або договір Пілсудський — Петлюра) ³. Він містив визнання Польщею незалежної Української Народної Республіки. Армія УНР разом із поляками брала участь у війні проти більшовицької Росії з метою відновити владу Директорії в Наддніпрянській Україні. Проте, договір не був рівноправним. Користуючись безвихідним на тоді становищем Директорії, Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину з Підляшшям і Полісся. Варшавський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси і залізниці України. Договір вороже сприйняли західні українці та неприхильно — значна частина українців Наддніпрянщини. Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору і віддала УНР на поталу більшовицькій Росії. У жовтні 1920 р. Пілсудський, маючи військову ініціативу, під тиском ендеків загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР і УРСР. За Ризьким миром українські землі було поділено між Польщею і Росією. Поляки визнали Радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися, крім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів 15 березня 1923 р.), Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були інтерновані в Польщі. Таким чином, вислідом «київського походу» Юзефа Пілсудського стала реалізація не його «федералістської» програми, а «інкорпораційної» концепції ендеків. За рахунок самостійної української держави було укладно мир з Росією партизанський рух. Створення УПА У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України. Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 p., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". ЗО травня 1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р. — штаб партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач. Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, в Поліссі й Правобережжі — з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей з декількох загонів було створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем. З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення цього регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН—Б і ОУН—М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН—Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони ОУН—Б і ОУН—М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН—Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом, прийнявши назву УПА (Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер, керівник розформованого загону "Нахтігаль" Роман Шухевич (Тарас Чупринка). У середині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи "Поліської Січі" та частини (ОУН—М). Залишки загонів "Поліської Січі" були перейменовані в Українську народну революційну армію (УНРА) і продовжували боротися проти червоних партизан й німців до кінця 1943 p., коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний табір Заксенхаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в серпні 1943 р. розбили з'єднання Ковпака під Делатином під час Карпатського рейду. УПА виросла у велику армію. Вона дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. У 1943—1944 pp. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків. У липні (11—15 липня) 1944 р. з ініціативи ОУН—Б, неподалік від Самбора (Галичина), таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН—М) і створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). У прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднуватися проти Москви. УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей. Визволення України від німецько-фашистських військ Восени 1942 року на Волзі в районі Сталінграда розпочалася одна з найбільших битв Другої світової війни. У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилося 330-тис. німецьке угруповання. 2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для наступу радянських військ в Україні. 18 грудня 1942 року фашистів вибили із с. Півнівка Міловського району (Луганщина). Того ж дня від нацистів звільнено ще декілька населених пунктів України. Першим районним центром, звільненим від окупантів, було м. Мілове. 1 066 солдатів і офіцерів загинули за визволення першого міста на українській землі. Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам удалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року). Уперше за всю історію Другої світової війни Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України. Протягом серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосували тактику «випаленої землі» — знищували все, передусім промислові об'єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука. На черзі була операція з визволення столиці України. Втрати України в Другій світовій війні Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб. Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис сіл, без даху над головою залишилося понад 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині — 97, Сумщині — 128, Рівненщині — 176. Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці. За час війни завойовники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров'я. З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося проблематичним. Проте найтрагічніші соціальні втрати — загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України у воєнному вогнищі немає. Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем'єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 p. M. Хрущов називає 20 мільйонів радянських людей. Л. Брежнєв у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні в травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги називає 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в 1940 p., як свідчить офіційна державна статистика, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чол. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розмінування об'єктів і територій, пропало без вісти, зокрема в невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо. Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України. Десталінізація - процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним. Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії, і Георгій Маленков, прем'єр-міністр Радянського Союзу. Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був початий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком. У своїй промові «Про культ особи і його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, 25 лютого 1956 року, Хрущов шокував своїх слухачів, засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії. Хрущовська компанія з очищення від спадщини Сталіна у громадській сфері проводилася в кінці 1950-х. Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акта десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане^[1], а по-друге, 11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград^[2]. У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області була перейменована в Цхінвалі. Політико-ідеологічна криза системи. Неосталінізм та Україна (1965—1985 pp.) У жовтні 1964 року замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Спочатку Л. Брежнєв виправив лише деякі так звані «волюнтаристські» наслідки діяльності М. Хрущова. Згодом стало очевидним, що гасло стабільності, яке висунув Л. Брежнєв, насправді означає звичайну відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою. Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михайло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший вияв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів. Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Активізується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува­лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот­ні відомих українських діячів культури й нау­ки, рядові службовці, робітники й студенти різ­ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих ке­рівництву республіки. Ці документи друкували­ся у самвидаві, потрапляли за кордон. Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967року в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства. Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, підтримуючи в цілому політику Москви, було не проти використати щирі прагнення української національно-свідомої інтелігенції у власних цілях — боротьбі з союзним центром за розширення обсягу своєї влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.   Дисидентський рух Дисидентсво (від лат. dissident – незгодний) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора. У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини". Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Укра

Дата добавления: 2015-05-23