Україна на межі тисячоліть. Помаранчева революціята її наслідки

Спад виробництва у 1991–1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний дохід в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що призвело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.

Економічна криза ставила під сумнів державну незалежність. Активізувалися сили, які виступали за відродження Радянського Союзу, приєднання до Росії і т. п. Особливої загрози такі тенденції набули у зрусифікованих областях Сходу й Півдня. Жителі регіонів з високим рівнем індустріалізації найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, що найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби уряду ввести в дію закон 1989 р. про державний статус української мови, викликав серед них хвилю обурення й страху перед наступом “ українського націоналізму ”. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями й росіянами, Сходом і Заходом. На щастя, цей прогноз не справдився.

Команді Л.Кучми вдалося досягли певних успіхів у проведенні економічних реформ. Рівень інфляції знизився із 72 % у листопаді 1994 р. до 4,6% у травні 1995 р., зросла середня зарплата, з’явились умови для системних перетворень у промисловості і сільському господарстві.

Поряд із кризовими зародилися та набрали силу певні позитивні тенденції та процеси на основі нових форм власності. Загалом за роки економічної кризи (1991–1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.

Важлива роль у стабілізації економічного і політичного становища належала конституційній і грошовій реформам Ухвалення 28 червня 1996 р. Основного закону держави – Конституції та введення у вересні 1996 р. національної валюти – гривні стали вагомим підсумком п’ятирічного утвердження державної незалежності України.

На виборах Президента України у 1999 р. у 2-му турі повторно був обраний Л.Кучма.

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. Україна була шокована цілим рядом резонансних вбивств (зокрема, першого Голови Національного банку України В.Гетьмана у 1998 р., лідера Народного Руху В.Чорновола у 1999 р., журналіста Ґ.Ґонґадзе у 2000 р. та ін.). У 2000 р. розгорнувся “ касетний скандал ”, пов’язаний із озвученням таємних записів розмов у президентському кабінеті.

Посилилося протистояння між Президентом і парламентом, внаслідок чого у січні–лютому 2000 р. у Верховній Раді вперше була створена некомуністична більшість. Це породило сподівання на якісно новий етап розвитку українського парламентаризму і української державності загалом. Та насправді, формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу.

У 2000 р. вперше відбулося реальне зростання ВВП (на 5,8%), виробництво промислової продукції зросло на 12,9%, а сільськогосподарської – на 9,2%. Досить високі темпи приросту як у промисловості, так і в аграрному секторі, спостерігалися і в наступні роки. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. В аграрному секторі важливою подією стало ухвалення у жовтні 2001 р. Земельного кодексу.

На виборах 2002 р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних блоків і партій. Перемогу здобув блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (23,5%); крім нього до парламенту увійшли Комуністична партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%), Блок Юлії Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і Соціал-демократична (об’єднана) партія (6,2%). Половина народних депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками. Згодом, внаслідок політичних маніпуляцій, Головою ВР обрано лідера блоку “За єдину Україну” В.М.Литвина.

Переломними подіями у політичному протистоянні влади та опозиції стали революційні події листопада – грудня 2004 р., пов’язані із черговими виборами Президента України. Діюча влада зробила все можливе для фальсифікації результатів виборів, висунувши своїм кандидатом Прем’єр-міністра Віктора Януковича. Однак, завдяки масовій народній підтримці у ході “ помаранчевої революції ”, перемогу здобув Віктор Ющенко.

23 січня 2005 р. В.Ющенко склав присягу “народного” Президента у Верховній Раді та на київському Майдані. Сформований на початку лютого 2005 р. уряд на чолі із ЮлієюТимошенко розпочав реалізацію обіцянок, що були дані на Майдані. Програму уряду підтримала більшість депутатів Верховної Ради. Серед ключових завдань визначалися: 1) наповнення держбюджету за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; 2) реприватизація незаконно приватизованої власності; 3) значне підвищення доходів громадян за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій, розширення соціальних виплат, зокрема, при народженні дітей тощо. Відбувалися значні кадрові зміни, що привели до заміни понад 13 тис. посадовців різних ланок. Планувалося здійснити адміністративну реформу тощо.

Але реалізація такого курсу викликала значні розбіжності й протиріччя. Починаючи з весни 2005 року, стрімко зросли ціни на м’ясо, нафтопродукти, згодом на цукор, і як наслідок – зростання інфляції. Невдоволення політикою уряду почали висловлювати середні та дрібні підприємці, котрі були активними учасниками Майдану. Посилилися конфлікти всередині урядової команди, близько 80 % якої не були однодумцями прем’єра. Особливо загострилося протистояння між секретарем РНБО (Рада Національної Безпеки й Оборони) П.Порошенком і Ю.Тимошенко. Конфлікт вибухнув 5 вересня, коли кілька посадовців із найближчого оточення В.Ющенка були звинувачені у корупції. Таким чином, у команді Президента відбувся розкол, який призвів до відставки уряду.

Водночас відбулася консолідація антипомаранчевих сил. Після перших місяців розгубленості вони почали активно заявляти про себе, використовуючи помилки влади. Але найбільший “подарунок” опозиції зробив сам В.Ющенко, який, в обмін на підтримку у парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду прем’єр-міністра, фактично зняв усі звинувачення з команди В.Януковича у причетності до фальсифікацій на виборах 2004 р. Така політика призвела до того, що Партія регіонів стала набирати популярності.

Ще одним провалом “помаранчевих” стали переговори з Росією наприкінці 2005 – на початку 2006 р. щодо постачання газу, ціна на який зросла майже удвічі, а сама схема постачання була заплутаною і непрозорою.

Як у 2005 р., так і тепер суспільство незадоволене, у першу чергу, “внутрішнім розбратом” серед помаранчевої команди та невиконанням передвиборчих гасел, на кшталт “ бандитам – тюрми! ”, відсутністю видимих результатів боротьби з корупцією, тінізацією економіки тощо. Не проведено системних реформ в податковій системі та оплаті праці, в енергетичному секторі, у відносинах між центром і регіонами, загальмувалися соціальні програми і т. п.

По–друге, викликає заперечення кадрова політика, за якою першорядне значення має приналежність до певної команди, особиста відданість і родинні зв’язки, а не професійні якості й ділові риси. При такій схемі марно очікувати притоку нових особистостей, а отже, й нових ідей, нового розуміння перспектив розвитку. Для політичної еліти наступив період кардинальної, а не номінальної ротації.

Як наслідок, значна частина громадян, які були активними учасниками “помаранчевих” подій і вважали, що вони “виграли” відразу після перемоги розчарувалися, їхні завищені очікування стали крахом надій.

У той же час слід зазначити позитивні зміни в країні. Головним надбанням нової влади є демократизація суспільства, значне розширення рамок свободи слова, демократичний підхід влади до засобів масової інформації, регулярні зустрічі керівників держави з представниками ЗМІ, прес-конференції тощо.

В умовах, коли популярність пропрезидентських сил стрімко падала, В.Ющенко не наважився на розпуск Парламенту і подав до ВР кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра. У новий уряд увійшло декілька представників від “Нашої України”. Проте спільної роботи не вийшло: міністри–“нашоукраїнці” були по черзі звільнені. Почалася боротьба за повноваження Президента, які не були чітко визначені внаслідок змін до Коституції. Крім того, частина депутатів “Нашої України” та “Блоку Юлії Тимошенко” перейшла до складу Антикризової коаліції. Виникла загроза створення у Парламенті конституційної більшості (300 депутатів) під керівництвом Партії регіонів, яка б остаточно нівелювала волевиявлення виборців, значна частина яких голосувала за “помаранчеві” сили та могла у будь-який момент змінити Основний Закон України.

У такій ситуації В.Ющенко 2 квітня 2007 р. видав Указ про дострокове припинення повноважень ВР і призначення нових виборів. Більшість депутатів ВР не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Їх підтримав Прем’єр В.Янукович та члени Кабінету Міністрів. В країні розгорнулася політична криза, яка супроводжувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва, боротьбою в Конституційному суді та Генеральній прокуратурі, новими Указами Президента та Постановами ВР. Зрештою, 27 травня, коли обидві сторони усвідомили, що подальша ескалація конфлікту є безперспективною й навіть небезпечною, у результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Четвертим Указом Президента було призначено дострокові вибори до ВР на 30 вересня 2007 року.

Україні бракує стабільності. Але обраний шлях національно-державного самовизначення залишається незмінним. Українці мають усі шанси стати громадянами “ єдиної, великої і сильної держави ” (М.Грушевський).

Дата добавления: 2015-05-23