Історичні корені українського народу. Трипільська культура

Питання 1.Перші державні утворення на території України

Київська Русь-ранньослов’янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VII-IX століть. Існування цієї держави охоплює період з IX століття по 30-ті роки XII століття. Територіальні мережі – від Балтики до Чорного (“Руського”) моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

лово” Русь” часто використовувалось у географічному значенні, як визначення території Середнього Подніпров’я. Візантійці називали русів скитами або тавроскитами.

Ім’я “Русь” у X-XII століттях було тісно пов’язано з Київщиною. Цим словом спочатку називали варягів, потім землі полян у центральній Україні, а потім – те політичне утворення, діставше назву Київська Русь. Слово “Україна” вперше з’являється в літописах у 1187 р. і вживається як географічне поняття Київського порубіжжя. Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Йому належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Ще до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід’ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені – відповідно – України. Одні з вчених стверджували, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини не прийшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи вони навіть не помічали існування окремого українського народу! Інші вважали, що російський народ не моє будь-якого відношення до Київської Русі. В радянський історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам: російському, українському і білоруському. Це суто політична акція – “злиття націй”.

Взагалі, розглядаючи події в житті українського народу, треба справедливо сказати, що за масштабами вони перевершують усі інші соціальні конфлікти тогочасної Європи. Хто тільки не посягав на країну, не маячу самостійної Української держави! Українське минуле – це історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток. Колись аграрна за самою своєю суттю, Україна стала індустріальною в надзвичайно швидкий час.

Трипільска культура

Ще археологічна культура часів мідного століття, пам’ятники якого розповсюджені на Правобережній Україні та в Молдові. Назва – від с. Трипілля Київської області. Де на при кінці 19 ст. вперше знайдені пам’ятники цієї культури. Основні заняття людей часу трипільської культури – це землеробство і скотарство. Поселення людей того часу являли собою великі глинобитні домівки, побудовані по колу. Велику цікавість з’являють гончарні вироби (посуд, модельки житлових будинків, фігурки тварин). У період свого розвитку між 3500 та 2700 Рур. до н. е. Трипільці жили великими селами по 600 – 70 чоловік. У довгих та вузьких спільних оселях кожна сім’я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла. Орнаменти на череп’яному посуді являв собою поєднання плавних візерунків жовтого, чорного та білого кольорів. Це свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в їхній культурі. Трипільцям теперішні люди зобов’язані появою дерев’яного плуга, свердлом для пророблювання отворів у камені та дереві. На 2000 р. до н. е. трипільська культура перестала існувати. Частину їх покорили степові племена, решта зникла у північних містах.

Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України: державні об’єднання кіммерійців, таврів та сарматів. Скіфське царство. Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я. (питання 2)

Кіммерійці – найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в VIII –VII ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем’ям. В 7 ст. до н. е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор’я в Малу Азію. Кіммерійці – перші кочові вершники.

Сармати – стародавні кочові іраномовні племена, родинні скіфам. Кочували у степах Казахстану, Уралу, Поволжя, з другого ст. до н. е. панівне положення у степах Північного Причорномор’я перейшло від скіфів до сарматів. Кінець їх панству поклали нашестя гоплів (середина III ст.) та гунів (кінець VI ст.) Пам’ятники сарматів на території України, Усть-Каменські кургани. Сармати являли собою не єдине родинне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні.

Сарматські жінки жили, як колись амазонки: полювали верхи, брали участь у війнах, одягались, як чоловіки. Сармати торгували китайським шовком, кавказьким кришталем, напівкоштовним камінням у Ірані та Індії.

Таври - основне населення горяних та передгірних районів південного Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви Кримського п. – острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о таврах маються у Геродота (5 ст. до н.е.). У кінці другого століття таври попали під власть Понтійського царства.

Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і ховали його молодих жінок.

Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи.

Це був народ безжалісний, жорстокий до ворогів, але відданий в дружбі поміж собою. Крім грабування у війнах скіфи займались торгівлею з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Вони пропонували віск, мед, хутро, рабів. За це отримували вина ювелірні вироби, предмети розкошів. Завдяки скіфам Україна стала важливою частиною античної цивілізації Середземномор’я. Через грецькі колонії скіфи зрозуміли грецьку цивілізацію і почали шанувати її.

У 513 р. до н.е. військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України, але скіфи змусили його відступити. Наприкінці V – початку VI ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців на Дунаї. Але у 339 р. до н.е. Філіп Македонський, батько Олександра Великого завдав страшної поразки скіфам- це було початком їхнього кінця.

Античні міста-держави Північного Причорномор´я

VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор´я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. є. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація є побічним продуктом торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну — постійна соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор´ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. є. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з´явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор´ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Давньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, мали широкі права. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. є. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор´я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. є. на Керченському і Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об´єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор´ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е.). Характерними ознаками цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв´язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, посилення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній на центри посередницької торгівлі, що пов´язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. є. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 до н. є.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор´я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор´я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор´ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор´я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров´я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

Етногенез слов´ян

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв´язання дає змогу з´ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов´ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов´ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов´яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов´ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов´ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з´явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов´ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів розв´язання проблеми етногенезу слов´ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов´ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов´ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов´ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов´ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов´янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов´ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов´янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов´яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов´янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом розв´язання проблеми слов´янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-ті роки XX ст. Ця теорія пов´язує слов´янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов´янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

У 50—60-ті роки польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов´янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов´янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов´яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов´ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов´язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. є. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов´янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов´янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов´янського етносу, під час якого центр активної слов´янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Дата добавления: 2015-05-23