Питання 51. Українізація російської армії

На початку 1917 року в діючих з’єднаннях і резервних частинах російської імператорської армії перебувало близько 3,5 млн українців та осіб, що походили з українських губерній, за загальної чисельності армії 9,6 млн солдатів та офіцерів. В умовах активізації національного руху та спроб запровадити автономний статус для українських губерній у складі Росії необхідність спертися на цю силу була очевидною.

6 березня група офіцерів і військових урядовців, що належали до «Братства самостійників», зібрала в Києві підготовче віче тамтешнього гарнізону. Очолював цю ініціативну групу військовий урядовець і лідер самостійників, харківський адвокат Микола Міхновський. 9 березня збори оголосили про створення Установчої військової ради, а вже через два дні майже тисяча вояків сформувала український охочекомонний (себто добровольчий) полк.

16 березня постав Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, завданням якого було «згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Безпосередньою організацією наших частин зайнявся Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським.

Самостійники, які виявилися в меншості у складі створеної на початку березня 1917 року Центральної Ради, знайшли для себе повноцінну нішу у військовому русі, сподіваючись вибити за його допомогою політичний ґрунт з-під ніг українських соціалістичних партій, що домінували в ЦР й орієнтувалися на автономію Наддніпрянщині у складі Росії. В українізації вони вбачали своєрідний шлях до побудови регулярних збройних сил, які у вирішальний момент могли стати на оборону незалежної України.

Командування Київського військового округу ідею створення українського полку в складі російської армії категорично відкинуло. Зрозумівши, що безпосередньо нічого домогтися не вдасться, полуботківці пішли ва-банк, обравши стратегію доконаних фактів, таким чином змушуючи російське командування визнати формування українських частин.

18 квітня 1917 року члени клубу Полуботка оголосили про створення із солдатів-добровольців київського етапного пункту 1-го Українського козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Полуботківцям вдалося привернути на свій бік командувача Київського гарнізону генерала Миколу Ходоровича, а 20 квітня 1917-го Ставка Верховного Головнокомандування дала дозвіл штабу Київського військового округу на формування окремої української частини.

Однак ініціативу самостійників було вибито під час проведення І Всеукраїнського військового з’їзду (5–8 травня 1917 року), на якому головою Українського генерального військового комітету (УГВК), керівного органу, відповідального за українізацію в російській армії, замість упливового серед українських військових колах поручика Миколи Міхновського обрали маловідомого на той час соціал-демократа Симона Петлюру, протеже очільників ЦР.

Незважаючи на це, натхнені першими успіхами самостійники заходилися формувати наступну військову частину – полк імені гетьмана Полуботка. Аж тут коса найшла на камінь. У своїх українізаторських планах полуботківці відверто сподівалися на підтримку Центральної Ради як головного національного представницького органу, у складі якого працювали також члени УГВК. Однак соціалістичні партії ЦР у військовому питанні дотримувалися кардинально іншої думки. «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій», – наголошував голова уряду ЦР Володимир Винниченко.

Коли командування Київського військового округу рішуче відмовило у створенні другого українського полку, Центральна Рада пристала саме на його бік. Протистояння полуботківців із владою закінчилося їхнім виступом 4–5 липня 1917 року, який рішуче придушили російські урядові війська за прихильного нейтралітету ЦР.

Просто під завісу згаданого виступу новобранці на київському пересильному пункті зажадали визнати їх третім українським полком імені Грушевського. Щоб не загострювати ситуації, ЦР негайно зробила це, після чого відправила його на фронт. Туди ж один за одним вирушили частини імені Богдана Хмельницького й імені гетьмана Полуботка, а за ними й більшість членів військового клубу Полуботка. І хоча діяльність останнього була припинена, приборкати стихійну українізацію армійських частин виявилося практично неможливо. Ініціаторами цього процесу часто-густо ставали самі солдати та офіцери російської армії.

Дата добавления: 2015-05-23