Дисидентський рух

Причини активізації дисидентського руху в другій половині 60-х – на початку 70-х рр.:

- інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;
- нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський акт, що передбачав гарантію громадських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;
- ігнорування конституційних прав людини в СРСР;
- репресії проти інакомислячих;
- видання у Львові В.Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник» (1970 р.).

Самвидав – у СРСР неофіційне копіювання і розповсюдження творів, не схвалених радянським режимом.

Форми діяльності дисидентів:

- створення підпільних і легальних груп та організацій;
- розповсюдження нелегальних видань («самвидав»);
- порушення національної проблеми на різних наукових конференціях;
- організація Шевченківських свят, вечорів пам’яті Лесі України, Івана Франка тощо;
- створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді;
- організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань;
- надсилання письмових заяв («відкритих листів») до вищих органів влади в СРСР та УРСР, до міжнародних організацій.

Форми репресій проти дисидентів:

- залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі);
- застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи);
- арешти та ув’язнення;
- ізоляція у психічних лікарнях.

Видатні представники українського дисидентського руху:

М.Горинь, В.Марченко, В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І.Світличний, С.Хмара, В.Лісовий…

Основні напрямки дисидентського руху в Україні

1. Правозахисне (демократичне) дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженициним…, а в УРСР — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р.

- УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві.
- Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О.Бердник, генерал П.Григоренко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, М.Маринович та інші, всього 37 осіб.
- Підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А.Сахаровим, Ю.Орловим та ін.
- Завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями.
- До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін.

Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї – аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Репресії влади проти українського дисидентського руху

У вересні 1965 р. Україною прокотилася перша хвиля арештів проти дисидентів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін.

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій.

У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки В.Чорновола «Лихо з розуму». В.Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О. Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури.

У 1970 р. починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. – другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус (помер у в’язниці 1985 р.), І.Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

Історія України. Тема 43. Україна і процес перебудови (1985-1991 рр.)

Листопад 1982 р. – смерть Л.Брежнєва. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Ю.Андропов. Починається боротьба за укріплення дисципліни, боротьба з корупцією.

Лютий 1984 р. – смерть Ю.Андропова. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає К.Черненко.

Березень 1985 р. – смерть К.Черненка. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.

Квітень 1985 р. – початок курсу на перебудову радянського суспільства.

Перебудова в СРСР – це курс, проголошений М.Горбачовим після приходу в 1985 р. до влади в СРСР, що передбачав реформування економіки (від командно-адміністративної до ринкової), демократизацію суспільства і гласність в управлінні державою, відкритість зовнішньої політики, зближення з Заходом, відмову від силових методів розв’язання міжнародних проблем.

Травень 1985 р. – постанова ЦК КПРС «Про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом».

Чинники, що зумовили процес перебудови:

У міжнародній сфері:

- реальна загроза відставання від країн Заходу;
- загострення міжблокового протистояння, гонка озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;
- участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.

У політичній сфері:

- підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;
- ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;
- узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;
- максимальне обмеження самостійності, одержавлення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;
- обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об’єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості;
- зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль.

У соціально-економічній сфері:

- затухаючий економічний розвиток, падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров’я тощо);
- розростання бюрократичного апарату;
- деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;
- зрівнялівка в оплаті праці;
- поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;
- фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;
- загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;
- спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;
- ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.

У духовній сфері:

- встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;
- блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;
- посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники:

- міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;
- прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М.Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;
- накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;
- дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;
- наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ.

ХІД ПОДІЙ ПЕРЕБУДОВИ

Дата добавления: 2015-05-23