Візантійські наративні джерела історії України іх-хіv ст

Серед давньогрецьких авторів, які залишили відомості про українські землі та народи, котрі їх заселяли, вирізняється Геродот, автор "Історії греко-перських воєн" (її ще називають просто "Історія"). Це єдиний автор, який свого часу подав комплексну картину природи, населення, господарства, побуту і культури Північного Причорномор'я від Істра (Дунаю) на заході й Танаїса (Дону) на сході. В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сицилійський, Страбон, Пліній Старший, Птоломей) знаходимо або ж описи подій, або ж окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Отже, відомості античних авторів, безумовно, не відтворюють неперервності історичного процесу на наших землях і можуть слугувати лише певним орієнтиром того процесу. Лише в комплексі з археологічними джерелами, речовими пам'ятками, відкритими внаслідок археологічних досліджень, у комплексі з епіграфічними, лінгвістичними, етнографічними й іншими джерелами сучасний історик має змогу реконструювати давнє минуле.

Однак для історичної науки стало традицією уважно вивчати писемні пам'ятки. Завдяки праці попередніх поколінь дослідників сучасний історик користується майже всіма творами античних авторів, які описували чи згадували наші землі. Ці твори вже у XIX ст., а також у XX ст. перекладені російського мовою. Актив­но перекладати українською почали лише в умовах незалежної України. Тут, зокрема, наголосимо на виході у світ українською мовою "Історії" Геродота. Видання здійснили Інститут археології та Інститут археографії і джерелознавства НАН України.

Ми маємо змогу користуватися творами авторів у російському чи польському перекладах або ж оглядовими працями українських авторів на зразок книжки "Чужинці про Україну" Володимира Січинського. Щоправда, ця книга містить лише описи періоду після IX ст. н.е.

Російською ж мовою відомі такі видання античних авторів: Гиппократ "Избранные книги" (М, 1936), Гиппократ "Сочине­ния" (М.; Л., 1941, 1944), Диодор Сицилийский "Историческая библиотека" (СПб, 1874-1875. Кн. 1-16), Страбон. География: В 17 кн. /Перевод Ф.Г.Мищенко. — М., 1879), Корнелий Тацит "Сочинения" (М.; Л., 1969. — Т. 1-2), Страбон "География" /Пе­ревод Стратиновского (Л., 1964), Катон, Варрон, Колумелла, Плиний "О сельском хозяйстве" (М., 1957), Амиан Марцеллин "История" (К, 1906-1908. — Вип. 1-2), Йордан "О происхождении и деяниях готов" (М., 1960).

Українською мовою свідчення авторів згаданих книг та інших в деяких місцях "Історії України-Руси" цитує Михайло Грушевський, наприклад, Птолемея про племена карпів у Карпатах.

Однак згадаймо Геродота. Він народився у Галікарнасі (Мала Азія; між 490-480 рр. до н.е, помер між 430-424 рр. до н.е.) в сім'ї багатого рабовласника. Брав участь у боротьбі проти тиранії, але змушений був залишити батьківщину. Жив на Самосі, в Афінах, Фурії (південна Італія). Подорожував по містах Малої Азії, відвідав Єгипет, Вавилонію, Фінікію, Сирію, Західне При­чорномор'я, Ольвію. Його праця "Історія" — перша широка історична оповідь про держави та народи. В центрі уваги — докладний опис греко-перських воєн від Іонійського повстання 500-493 рр. до н.е. і до здобуття афінянами Сеста, тобто до 478 р. до н.е. Особливість методу Геродота — критичне ставлення до різних оповідей і переказів. Можливо, через це вже у давнину його називали "батьком історії".

В елліністичний період александрійські вчені поділили "Історію" Геродота на дев'ять книг, давши кожній книзі ім'я однієї з грецьких муз: першій — ім'я музи історії Кліо, другій — ім'я музи ліричної поезії Евтерпа, третій — ім'я музи комедії Таліа, четвертій — музи трагедії Мельпомена, п'ятій — музи танців Терпсіхора, шостій — музи любовної поезії Ерагпо, сьомій — музи гімнів Полігімнія, восьмій — музи астрономії Уранія, дев'ятій — музи епосу Калліопа.

Джерелом до історії, історичної географії й етнографії Пів­нічного Причорномор'я є книга четверта — Мельпомена. І в цій книзі Геродот велику увагу приділяє опису воєнних дій між перськими військами царя Дарія і скіфами та їх союзниками — Гелоном, Будином і Савроматом. Скіфи відступали на схід вздовж Маєтідського озера за Танаїс, аж_ до пустелі, а Дарій ішов за ними. На лівому березі Танаїсу він спалив обезлюднене дерев'яне місто в країні будинів. Від пустелі на сході Дарій повертався на захід. Скіфи переслідували його, але без бою. Дарій послав вершника до скіфського царя Ідантірса з листом: "Дивний чоловіче! Чому ти все тікаєш, хоча міг би зробити вибір між двома можливостями? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, то зупинися і вступи у бій. Чому ти тільки бігаєш туди й сюди? Якщо ти визнаєш себе неспроможним, то перестань тікати, принеси дари своєму владареві — землю і воду — і тоді ми почнемо переговори".

Цар Ідантірс відповів, що скіфи не мають ані міст, ані оброблених полів, отже, їм нема за що воювати. Чому ж їм вступати в бій? На завершення сказав: "У нас є могили наших предків. Нумо, знайдіть їх і спробуйте завдати їм шкоди".

Після цього скіфи далі воювали, вживаючи пізнішу тер­мінологію, партизанськими методами. Підстерігали воїнів Дарія, коли ті сідали їсти, влаштовували нічні наскоки, засідки тощо. Коли ж військо Дарія опинилося у великій скруті, скіфські царі послали йому дари: птаха, мишу, жабу і п'ять стріл. Один з наближених Дарія Гобрій так розшифрував дари: "Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, ні мишами і не сховаєтеся в землю, ні жабами і не пострибаєте в болота, ви не повернетеся додому, все погублять оці стріли".

Далі описано ганебний відступ Дарія до Істра, переговори скіфів з іонійцями й іншими союзниками Дарія, котрі охороняли міст на Істрі, про те, як іонійці лавірували між скіфами і Дарієм, щоб і скіфам догодити, і Дарію залишитись вірними.

І все-таки, на нашу думку, найбільша цінність Геродотового опису Скіфії полягає не в розповіді про воєнні дії, а в зображенні географії, природи та населення краю, культури і звичаїв різних народів. І хоч у тексті історика багато явищ описано на основі приблизних розповідей, іноді — чуток і легенд або забобонів, він все-таки залишається унікальним зрізом знань епохи.

Процитуємо вислів про природу краю: "їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті. Я назову ті з них, які найбільш відомі і судноплавні від самих своїх джерел. Це Істр, що має п'ять гирл, а потім Тірас, Тіпаній, Борисфен, Пантікап, Гіпокірій, Герр і Танаїс". Про Дніпро історик написав: "Борисфен... найбільша... після Істри..., вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі серед всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку". Навколо Борисфена "найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби, і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно з іншими — з каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в ньому без колючих кісток, що їх називають антакаями" (оче­видно, білуги. — С.М.). "...Там, де Борисфен наближається до моря, з ним з'єднується Гіпаній, що вливається в те саме мілководдя".

Про народи, які були сусідами Скіфії, Геродот подає такі відомості: "Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший, котрий можна зустріти, — це калліпіди, які є напівелліни і напівскіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони і калліпіди мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють та споживають пшеницю, цибулю, часник, сочевицю і просо. Над алізонами живуть скіфи-оратаі, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі живуть неври, а на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народи живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від Борисфена". Про інших сусідів скіфів розповідається також у тому місці, де йдеться про війну з Дарієм. Скіфи скеровували посланців до царів таврів і агатірсів, неврів і андрофагів і маланхлайнів, будинів і савроматів. Хтось розповідав Геродоту, що всі неври — вовкулаки. "Мене вони цим оповіданням не переконали, але вони на цьому наполягають і ще підтверджують клятвою".

Дуже цікава розповідь Геродота про походження мови сав­роматів (сарматів). Йдеться про те, що савроматські амазонки взяли за чоловіків молодих скіфів, пішли з ними на схід Танаїда, навчилися від них скіфської мови, але недосконало. Через це

"савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не вивчили її як слід".

У цій розповіді, безумовно, не можна приймати за чисту монету легенду про амазонок і про те, як вони навчалися скіфської мови. Однак цінним є твердження Геродота про близькість мови скіфів і сарматів, що засвідчує спорідненість цих народів і дає підставу вживати термін скіфо-сармати, які жили у Причорномор'ї з VI ст. до н.е. до IV ст. н.е. — 1 тис. років.

Найцікавіші, хоч і малоймовірні, дивовижні розповіді залишив Геродот про культуру і звичаї скіфів: про їх богів, головно грець­кого походження, — Гестію, Зевса, Гею, Аполлона, Афродіту, Уранію й інших зі зміненими скіфськими іменами, особливе пошанування бога Арея, на честь якого будують священні споруди "в центрі області кожного народу", про мечі, що є символом Арея і встромлюються в культові купи хмизу (над ними приносили в жертву коней, овець, одного із сотні взятих у полон ворогів). Дуже детально оповідається, як приносили в жертву людей, про звичаї на війні. Скіф пив кров із першого ворога, котрого вбивав, а голови вбитих ворогів приносив своєму цареві. Зі шкір вбитих людей робили вжиткові речі, а з черепів — чаші. Поширений сюжет — зображення способу похорону царів, справляння поминок через рік після їх смерті.

З інтересом читаються оповіді про скіфські лазні, гігієну скіфських жінок, які маззю з кипарисової та кедрової деревини і ладану змащували тіло й обличчя. "І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони потім знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою".

Геродот наголошував на ворожому ставленні скіфів до чужих свят, обрядів і звичаїв. Коли хтось намагався переймати або наслідувати ці звичаї, його вбивали, навіть якщо такі послідов­ники були царями. Наприклад, цар Савлій убив брата Анахарсія, так з царя був скинутий, далі вбитий цар Скіл та ін.

Незважаючи на численні очевидні вигадки, "Історія" Геродота, безумовно, становить надзвичайно багате джерело вивчення епохи. І професійний історик порівняно легко може відбирати у ній зерна істини з вигадок, легенд і забобонів, зумовлених рівнем загальних знань V ст. до н.е.

Пізніші часи з історії Скіфії частково відображені у праці Гіппократа (460-377 р. до н.е.) "Про повітря, воду і місцевості". Гіппократ також був у Скіфії, щоправда, інші народи йому маловідомі. За Гіппократом, скіфи не мали будинків, а жили у повстяних будках, поставлених на чотириколісних або шес­тиколісних возах і облаштованих як хати, з двома-трьома відділами. Такий віз тягнуло дві або три пари волів, а в будках при переїздах сиділи жінки з дітьми. Чоловіки їхали верхи. За ними йшли отари овець, корови та коні. На одному місці скіфи перебували, поки їхній худобі вистачало паші, потім переходили на інше місце.

Цінні відомості з історії Боспорського царства містить "Історична Бібліотека" Діадора Сицилійського (І ст. до н.е.). Твір складається з 40 книг (збереглися 1~5, 11—20).

Чимало цікавого матеріалу про Північне Причорномор'я навів Страбон (64 р. до н.е. — 23(24) р. н.е.) — давньогрецький географ та історик, автор "Географії" в 17 книгах, де описано всю відому тоді ойкумену. Перші дві книги методологічні, історіографічні. Про Чорномор'я він писав у четвертій главі книги 7. Найбільше відомостей подано про Босфор і Херсонес. Серед народів, які проживали на схід від Дніпра, називалися роксоляни, а також язиги, царські урги, за Доном — сармаги, аорси та сіраки (пізніше Страбон усіх об'єднував назвою алани), за Каспійським морем — "східні скіфи".

Про слов'ян згадував римський автор Пліній Старший (І ст. н.е.). Він називав їх венедами, повідомляючи, що вони розселені на схід від Вісли і на північ від Дунаю. Про слов'ян у II ст. н.е. писав у своїй "Географії" давньогрецький автор Клавдій Птолемей. Він називав народи і племена, які населяли Сарматію (Північне Причорномор'я). Птолемей був видатним астрономом і географом, "обґрунтував" геоцентричну систему Всесвіту, що проіснувала як панівна аж до Коперніка. Впровадив систему координат та інші положення.

Питання про орди гуннів відображено в "Історії" Аміана Марцелліна (330-400 рр.) у кн. 16.

Вагоме місце в історіографії історії Східної Європи III-VI ст. посідає праця Йордана "Про походження і діяння готів". Йордан був секретарем при дворі готських королів у Італії. Ставився до них з повагою і возвеличував, зокрема, короля Ґерманаріха. Західний кордон слов'ян обмежував Дунай, а їх розселення на території — від м. Новієтунського й озера Мурсіанського до Дніпра та по Віслі.

Мабуть, Йордана слід вважати останнім із античних авторів, які писали чи згадували про землі сучасної України та народи, котрі їх населяли.

95. ПИСЕМНІ ПАМ'ЯТКИ ВІЗАНТІЙСЬКИХ І ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ АВТОРІВ ПРО РУСЬ VІ-ХІ ст.

Системнішими і чіткіше хронологічно прив'язаними до окремих подій та історичних діячів є праці візантійських та західно­європейських авторів від VI до XI ст. У них містяться відомості про спосіб життя і побут слов'ян, їх воєнну силу, зв'язки з Руською державою, окремих руських князів — Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира та ін.

Найвідоміші автори — Прокопій із Кессарії, секретар візан­тійського полководця Велізарія (написав "Історію війни з готами", доведену до 554 р.); візантійський імператор Маврикій — автор, а, ймовірно, псевдоавтор книги "Стратегікон"; патріарх Фотій, який залишив бесіди і послання з другої половини IX ст.; імператор Костянтин Порфирородний, автор праць "Про управління імперією" та "Про церемонії візантійського двору"; візантійський хроніст Лев Діакон, автор "Історії в десяти книгах" періоду 959-976 рр.

У розпорядженні українського читача є такі російські пере­клади згаданих авторів та праці про них: Прокопій із Кессарії "Война с готами" (М., 1950), Маврикий "Тактика и стратегия" (СПб, 1903), "Ежегодник музея истории религии и атеизма" (М., 1958. — Т. 2. — С. 107-136). (Стаття Каждана А.П. про послання і бесіди Фотія); Константин Багрянородный "Сочинения" (М., 1899); Константин Багрянородный "Об управлении империей" (М., 1991); "Византийский временник" (М., 1961. — Т. 20). (Стаття Каждана А.П. про Льва Диакона).

Прокопій Кессарійський подає відомості про розселення слов'янських відгалужень склавинів і антів, дуже виважено їх характеризуючи. "Численні племена антів розмовляють тією ж мовою, що і склав". "...Народами склавинами і антами не править один муж, але з давніх часів вони живуть так, що порядкує громада, і тому всі справи, чи щасливі, чи лихі, ідуть до громади... Єдиного Бога, що насилає блискавку, — визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертви Богу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тільки жертвою врятували собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать собі. Живуть вони в лихих хатках, селячись далеко один від одного і змінюючи часто свої житла. Вступаючи в битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сокири, ані плаща, але тільки в коротких штанах стають битися з ворогами. В обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; всі вони високі і над­звичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім у чорне, а рудуваті всі. Життя проводять суворе і нецивілізоване, як і масагети дуже брудні, як і ті, вони зовсім не злі і не підступні і в простоті заховують гунські звичаї. І ім'я у склавинів і антів колись було одне: за давніх часів і цих, і тих називали спорами, для того, думаю, що заселяють край розкиданими і відокремленими оселями".

Прокопій писав також про готів, які проживали над Азовським морем, булгарів, котрих вважав за гуннів, укріплення Херсонеса імператором Юстіаном.

У "Стратегіконі" Маврикія (чи псевдоМаврикія) йшлося про методи боротьби з варварами, зокрема зі слов'янами, називалися поради у боротьбі зі слов'янами: вдаватися до залучення їх "на свій бік промовами і подарунками", щоб вони не могли об'єднатись і "не стали під владу одного вождя". Отже, вже у VI ст. імперська ідеологія виробила такі методи, які дотепер використовуються імперськими силами в боротьбі проти національно-визвольних рухів.

Із промов і повчань Фотія дізнаємося про етнічні риси русів, деякі конкретні події, що мали місце у відносинах між Візантією та Руссю. Є описи маловідомого походу русів на Візантію 860 р., спроби хрещення русів у 867 р. та інших подій. В одному з повчань Фотій так характеризував русів: "Нарід дикий і суворий, без страху... все руйнує, все нищить... Нарід неславний, нарід, якого й не рахували, нарід, що ставили його нарівні з рабами, невідомий — та здобув ім'я, незначний — та став славним, зневажений і бідний — та дійшов високого становища й незчисленного багатства, нарід, що... так сильно і нагло ринув на наш край..."

Дуже емоційно описує Фотій напад Русі на Константинополь: "Чи пригадуєте той час незнаний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибаючим... Коли переляк і темрява опанували розум і вухо прислухалося тільки до одної вісті: "варвари перелізли стіну, вороги опанували місто! Місто, оздоблене здобиччю з багатьох народів, який народ хоче зробити тебе своєю здобиччю!... Як підняла тепер над тобою піку проста варварська рука, щоб зробити з тебе трофей".

У творі невідомого автора з IX ст. "Житіє Георгія Амстрідського" розповідається про напад русів на південне узбережжя Чорного моря близько 840-842 pp. і хрещення вождя русів.

Конкретно історичні події відображені у працях Костянтина Порфирородного (Багрянородного), зокрема описано приїзд до Константинополя в 957 р. княгині Ольги. Розділ IX у книзі К. Пор­фирородного називається "Про русів, як ідуть вони човнами з Руси до Константинополя (Царграду)". У цій праці Костянтин Порфирородний навів назви порогів Дніпра по-слов'янськи: Островний праг, Ненасйть (Ненаситець), Волнопраг (у розумінні Хвильопоріг, або Вольний), Веращий (Вручий), Напоріже, сипи ((Н)ести) та ін., а одночасно також «по-руськи», що мають явно неслов'янське звучання: Олфорсі (holm — острів, fors — поріг), Геланді (gellandi — дзвінкий), Аєфор (фyevar — бузько-голландське або in forr — бурхливий) та ін. Він також навів імена членів руських посольств до Константинополя в 911 і 944 pp., які також повторив автор "Повісті минулих літ": Карл, Інегельд, Форлоф, Веремуд та ін. Це протиставлення К. Порфирородним "руських" назв порогів та імен членів посольств слов'янським назвам та іменам дотепер активно використовується прихиль­никами норманської теорії для обґрунтування варязького похо­дження Руської держави й етноніма Русь.

Лев Діакон залишив унікальний опис князя Святослава Ігоровича, зокрема, його зовнішній вигляд: "Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на ньому була біла, нічим не різнилася від інших, окрім чистоти". Цікаво зазначити, що слова Святослава, які він виголосив перед своєю дружиною і переказані Левом Діаконом, дуже перегукуються зі словами, наведеними автором "Повісті минулих літ".

Лев Діакон так передав слова Святослава: "У нас нема звички спасатись втечею у вітчизну, але або жити переможцями, або, здійснивши знамениті подвиги, померти зі славою". У "Повісті минулих літ" ця промова передана в редакції: "Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду..."

Детальний опис битви Левом Діаконом передав В. Січинський у книжці "Чужинці про Україну".

Немає багатьох писемних пам'яток, створених західно­європейськими авторами, які відображають історію давньої Русі. Хрестоматійними вважаються "Бертінські аннали", що зберегли відомості про народ рос (Rhos), посли від якого 839 р. відвідали Константинополь. Одним із перших європейських мандрівників, що описали свою подорож в Україну, став єпископ Бруно з Кверфурта, який був висвячений на єпископа з місійною метою проповідувати християнство серед печенігів. Приблизно 1008 р. він їхав до печенігів через Київ, де зустрічався з Володимиром Великим і користувався його щирою прихильністю. Повернувшись на батьківщину, Бруно написав про все цісарю Генріху II. Подаємо фрагмент із листа, в якому характеризується київський князь: "Князь русів (русорум), великий і багатий володар, що проти моєї волі задержав мене місяць у себе, — ніби я хочу себе своїм наміром занапастити, й умовляв, аби я не ходив до такого невірного народу, де не здобуду їхнім душам жадної користі, а тільки смерть (собі), та ще й найлютішу. Коли ж не зміг він (переконати), та ще якесь видіння про мене його грішного налякало, — з військом проводжали мене два дні до останнього кордону своєї держави, яку він задля ворожих нападів звідусіль окружив дуже міцною і довгою огорожею (частоколом). Він зіскочив з коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він зі своєю старшиною йшов за нами і так вийшли ми за браму. Він став на однім горбі, я на другім; обнявши руками, ніс я хрест Христовий, співаючи прегарний спів: "Петре, чи любиш мене? паси вівці мої". Коли закінчено антіфон, князь прислав свою старшину до нас з такими словами: я довів тебе, аж де кінчається моя земля і починається ворожа. Задля Бога прошу, не занапащуй на сором свого молодого життя. Я знаю, що ти завтра до третьої години без користі, без причини мусиш скуштувати гіркої смерті". Я відповів: "Нехай тобі Бог відчинить рай, як ти мені відкрив дорогу до язичників".

Чимало місця відведено опису Києва й України у "Книгах хронік" ("8 книг хронік") бременського крилошанина Тітмара, єпископа Мерзебурзького. Про події в Україні 1017 р. він писав зі слів німецьких добровольців з війська польського короля Болеслава, що допомагав князю Святополку закріпитися в Києві.

Збереглося чимало подробиць про князя Володимира, в тому числі про гріхи його молодості. Однак той князь "пляму вчиненого гріха стер пильною щедрістю милостині. Бо писано: давайте милостиню, і все у вас буде чисто". Розповідається про його поховання в Десятинній церкві. Ймовірно, неточні, але все-таки цікаві факти подані про Київ: "Місто Хитаву дуже сильне, вороги педенеї (печеніги) знесилюють частими нападами з намови Болеслава, і зруйновано його великою пожежею... В помочі згаданому князю (Святополку) було з нашого боку 300, угрів 500, а з печенігів 1000 людей...

У великім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила, а він, як і весь цей край, боровся з дуже шкідливими для них печенігами та іншими (ворогами), перемагав силою втікачів-рабів, що сюди звідусіль збігаються, а особливо з швидких Данів".

З пізнішого часу є свідчення про Україну Івана де Плано Карпіні, папського легата до Монголії (з 1246 р.) Вільгельма Рубрука (Рубруквиса), пoсла французького короля Людвіка IX до татарської орди, котрий вертався півднем України у 1252 р., Конрада Кібурга, начальника шпиталів Тевтонського ордену, що перебував у Литві 1397 р. і описав це у "Деннику посольства до Великого князівства Литовського Витовта". Порівняно з блоками історичної інформації, вміщеними в давньому українському літописанні, відомості іноземців дуже фрагментарні. Однак їх також слід брати до уваги при вивченні тієї епохи.

Дата добавления: 2015-05-23