Київської Русі

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА – СПАДКОЄМИЦЯ

Варто підкреслити, що наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське через нескінченні князівські уособиці, зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочовників тощо занепадають і втрачають своє значення. Державотворчі процеси тут пригальмовуються, а натомість Південно-Західна Русь стає новим консолідуючим центром і осердям нового державного утворення – Галицько-Волинської держави. Її виникненню та піднесенню сприяла низка чинників, серед яких: вдале географічне положення, необхідність об’єднання зусиль для спільної боротьби проти агресії з боку Польщі та Угорщини, енергійна об’єднавча політика Романа Мстиславовича і Данила Романовича, а також спільні економічні та торговельні інтереси головним чином в результаті розробки багатих покладів солі. Як етапи становлення Галицько-Волинської держави доцільно виділити: 1) утворення та становлення (1199-1205 рр.); 2) тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.); 3) об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом (1238-1264 рр.); 4) стабільність та піднесення (1264-1323 рр.); 5) поступовий занепад (1323-1340 рр.).

Окремо має бути розповідь про Данила Романовича Галицького – князя волинського і галицького, старшого сина Романа Мстиславовича та його дружини Анни. Вона може бути побудована за таким планом: вокняження на Волині, відновлення Галицько-Волинського князівства, коронування Данила Галицького, боротьба із золотоординцями. Як підсумок, має бути аргументований висновок про те, що роки князювання Данила Галицького – це період найбільшого внутрішнього зміцнення і централізації Галицько-Волинської держави.

Необхідно охарактеризувати діяльність нащадків Данила Галицького – Лева, Мстислава і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264-1301 рр.), котрий приєднав Закарпаття і Люблінську землю, завдяки чому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. На початку ХІV ст. від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятв’язька. В цей час правив син Лева Даниловича, король Юрій І, головним здобутком якого було утворення у 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія та Лева Юрійовичів, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар. Останнім галицько-волинським князем був Юрій ІІ Болеслав, син дочки Юрія І Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 роках. Період правління Юрія ІІ став поступовим занепадом Галицько-Волинської держави: посилився ординський вплив, бузуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення поверталось до католицизму.

Відразу після смерті Юрія ІІ у внутрішні справи Галицько-Волинської держави втрутились іноземці. Польський король Казимир ІІІ Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися в Галичині. Лише після кількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1349) Галицько-Волинська держава перестала існувати, і у 1349 р. Казимир ІІІ захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Белзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.

Впродовж ХІІ ст. відбувалося поступове та неухильне проникнення угорських колоністів до Закарпаття. Наприкінці ХІV ст. угорський король передав місто Мукачеве з округою своєму родичеві литовському князеві Федору Коріатовичу, який привіз з Поділля, де княжив раніше, військову дружину й двір, що складалися включно з українців. Але по смерті цього князя його закарпатські володіння перейшли до угорського королівства.

Насамкінець необхідно підкреслити, що Галицько-Волинська держава, як спадкоємиця Київської Русі, зберегла і модернізувала давньоруську організацію, зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, продовжила військові та дипломатичні традиції Київської Русі тощо.

Дата добавления: 2015-05-23