Праслов’яни, слов’яни та праукраїнці

(ІІІ ст. до н. е. – VІІ ст. н. е.)

Проблема слов’янського етногенезу і слов’янської прабатьківщини давня і дискусійна. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни літописець Нестор у «Повісті врем’яних літ». Він висловив гіпотезу, що слов’янською прабатьківщиною було Подунав’я і вона започаткувала Дунайську теорію походження слов’ян. Її підтримували С.М. Соловйов, М.Н. Погодін. В.Т. Ключевський, О.Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян П. Шафарик, котрий став родоначальником Прикарпатської теорії. Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь і його концепція дістала назву «Вісло-Дніпровська». Існує гіпотеза про те, що слов’янська прабатьківщина розміщувалась у міжиріччі Вісли і Одеру. А.А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. В радянській історіографії набула поширення автохтоністична модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов, П.М. Третьяков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи Полісся і Волині, котра згодом трансформувалася у зарубинецьку культуру.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На початковому етапі становлення слов’янського етносу розгорталося головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури починається новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Зарубинецька культура датується зарубинецьку археологічну культуру, в якій потрібно окреслити хронологічні межі її поширення, а це ІІІ-ІІ ст. до н. е. Вона поширилась у басейні Прип’яті та Дніпра і мала п’ять локальних варіантів – середньодніпровський, прип’ятсько-поліський, верхньодніпровський, подеснянський та південнобузький. Ця культура виникла внаслідок симбіозу прийшлих з території Польщі племен поморсько-кльошової культури та місцевого населення. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури була слов’янська.

Далі доцільно повідомити про антів. Анти це наймогутніша племінна група давніх слов’ян.Займала територію між Дністром і Дніпром. Сам етнонім має іранське походження й означає – крайній, окраїнний. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. Разом з іншими ранньослов’янськими групами анти причетні до етногенезу слов’ян. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів. Жили анти невеликими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували чернахівські, але мали вони й окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожвому селі, а спільні — для кількох поселень. М.Ю.Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві або Троякові вали, які тягвуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї: вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше антських речей у басейні р.Роси; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки — всі ці речі О.Спщия та В.Рибак» відносять до антів і всі вони згодом відбинися в українських речах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам'ятки авхів і це мало досліджені.
Збереглося чимало відомостей про громядську організацію антів.
Прокошй Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна сприяє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя («тех»), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для ангів: лотрапили до полону (ули забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках. Відомі імена деяких царів. Так, були Ардагаст, Мусокій. Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі.
Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз». Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з аварами і т. д.).
У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті.
Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.

Загальним висновком розглядуваних питань може бути такий: епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів та падіння Західноримської імперії у V ст., що змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період.

7. ОХАРАКТЕРИЗІВАТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ (ХІV – ХVІ СТ.)

Упродовж XIV-XVI ст. тривав процес формування військово-службового стану – шляхти, котра складалася з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Віховими датами процесу формування шляхти, як привілейованого суспільного стану, були: 1374 р. – шляхту звільнено від усіх податків, окрім земельного; 1433 р. – шляхті гарантована особиста недоторканість; 1454 р. – король зобов’язався обговорювати зі шляхтою законотворчі питання; 1447 р. – поширено усі права на українську шляхту; 1496 р. – українська католицька та польська шляхта були зрівняні у правах; у середині XVI ст. була зрівняна у правах православна і католицька шляхта; 1573 р. – шляхті надано право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля. У XVI ст. шляхта остаточно оформилась у привілейований стан. Вона була остаточно відокремлена від селянства, були розширені її права. Була створена і юридично оформлена система її прав, привілеїв та обов’язків.

Найвпливовішими представниками шляхетного стану в українських землях, котрі входили до складу Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської і давньоруської династій – Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі і т. д. Місце і роль шляхти в соціальній структурі визначалися знатністю походження та величиною земельної власності.

Щодо характеристики стану розвитку сільського господарства в XIV-XVI століттях. Найсуттєвішими моментами, на які варто звернути увагу при підготовці відповіді на це питання є: зміна європейської торгівельної кон’юктури викликала попит на сільськогосподарську продукцію; зростання феодального землеволодіння і наступ на общинне землеволодіння, феодальне закабалення селян; розвиток товарно-грошових відносин і зростання ринку сільськогосподарської продукції; поширення фільварків.

Поява фільваркових господарств викликала необхідність проведення аграрної та фінансово-податкової системи. „Устава на волоки” 1557 року і стала такою реформою. Земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на одинакові ділянки-волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування.

Оцінюючи „волочну поміру” важливо пам’ятати, що вона зруйнувала сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, змінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян.

Потрібно звернути увагу на зміну європейської торгівельної кон’юктури, що було наслідком падіння Константинополя у 1453 році і дефіцитом у Європі зерна, що зумовлювало зростання попиту на нього. Підвищуються ціни на худобу, що теж збільшує попит на неї. Львів і Луцьк стають великими ярмарками, з яких волів та іншу худобу продавали на Захід. Через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом.

Про встановлення внутрішнього ринку свідчить поширення ярмарок. У XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури – набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здається під заставу). Розвитку внутрішньої торгівлі сприяли такі чинники: поглиблення спеціалізації виробництва (у XV ст., існувало 200 ремісничих спеціальностей); виникнення фахових ремісничих об’єднань-цехів; виникнення мануфактурного виробництва тощо.

Варто відмітити, що багатіючи на розвитку ремесел і торгівлі, міста отримують Магдебурзьке право, за яким вони звільнялися від управління і суду великих землевласників і створювали органи місцевого самоуправління. Це міське середньовічне право було запозичене з німецького міста Магдебурга і встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів. Українські міста отримували Магдебурзьке право від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Першими його отримали такі міста: Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кременець (1374 р.), Берестя (1390 р.), Київ (1494 р.) і т. д. До речі, наше місто Умань отримало Магдебурзьке право 7 квітня 1663 року (за Регестами документів Коронної канцелярії (Польща)). У містах з Магдебурзьким правом запроваджувались становий суд присяжних (лава) та адміністративно-розпорядчий орган (рада).

Магдебурзьке право скасоване Миколою І у 1831 році по всій Україні (у Києві воно проіснувало до 1835 року.

Відповідь на дане питання передбачає з’ясування деяких правових аспектів. Варто відзначити, що литовські статути – це найвідоміші кодекси феодального права Великого князівства Литовського, що діяли й на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. („Старий”), 1566 р. („Волинський”) і 1588 р. („Новий”). Усі ці 3 акти були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту. Литовські Статути виникли як правові акти багатонаціональної держави, в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, польського, німецького права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел Литовських статутів була Руська правда, слід підкреслити, що для українського народу їх „іноземне походження” мало досить відносний характер, їхні норми відтворювали звичні „давні права” і розглядання як власне споконвічне право.

Характеризуючи Литовські статути, необхідно звернути увагу, що найдосконалішим з них був третій, котрий містив норми практично всіх галузей права. Він юридично закріпив кріпосне право, проголосив єдність права для всіх громадян, декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права. Він закріплював ідею державного суверенітету.

Як підсумок, варто підкреслити, що Литовські статути відігравали важливу роль у правовій системі України. Народом вони традиційно розглядалися як найважливіші джерела своїх „давніх прав”, своєрідна противага „новині”, яка нав’язувалася з боку Росії чи інших агресивних сусідів.

Дата добавления: 2015-05-23