Загальна характеристика політико-правової ідеології у Стародавній Греції

Політична ідеологія Стародавньої Греції, як й інших країн давнини, формувалась у процесі розкладу міфів та виокремлення відносно самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції мав свої особливості порівняно з країнами Стародавнього Сходу.

Інтенсивна торговельна діяльність, яка розширювала їхній пізнавальний кругозір, активна участь громадян у справах полісу, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові способи пояснення того, що відбувається у світі. На цьому ґрунті у Стародавній Греції зародилася філософія як особлива, теоретична форма світогляду.

Політико-правова теорія поступово відокремилась як самостійна частина філософії. До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості - натурфілософія, теологія, етика, політична теорія та ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних і доволі суперечливих взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.На зміст античних політико-правових концепцій значною мірою вплинув і розвиток індивідуалістичної моралі

Виникнувши в умовах переходу від первіснообщинного ладу до політичної форми організації суспільного життя, антична політико-правова думка Греції оформилась і розвивалась у процесі соціальної диференціації населення і посиленням боротьби між різними прошарками тогочасного суспільства.

В історії виникнення і розвитку давньогрецької політико-правової думки більш або менш виразно вирізнилися три періоди. Ранній період (ІХ-УІ ст. до н. е.) був пов´язаний з часом виникнення давньогрецької державності. Тоді спостерігалася помітна раціоналізація політико-правових вчень.

Другий період (V - перша половина IV ст. до н. е.) - час розквіту давньогрецької філософської та політико-правової думки, яка знайшла свій вираз у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона та Арістотеля.

Третій період (друга половина IV—II ст. до н. е.) - період еллінізму, час початкового занепаду давньогрецької державності, потрапляння грецьких полісів під владу інших держав. Політичні погляди того періоду представлені у вченнях Епікура, грецьких стоїків, Полібія.

Політико-правова думка раннього періоду (IX-VI ст. до н. е.)

Ранній період розвитку політико-правової думки у Стародавній Греції пов´язаний з часом становлення давньогрецької державності. Тоді було зроблено спробу дати раціоналістичні (не міфологічні) уявлення про етичні та правові порядки в людських справах і відносинах. Давні міфи поступово втрачали свій сакральний характер і піддавались етичній та політико-правовій інтерпретації. Перші ознаки етико-правового усвідомлення тогочасних порядків можна знайти у працях Гомера, а згодом і Гесіода, хоча за своєю міфологічною формою вони ще далекі від пізнішого раціоналізму, властивого давньогрецькій політичній думці. Так, Гомер і Гесіод вважали, що основою закону та етичних норм виступає не бог, а справедливість.

Вживання Гомером понять «дике» (справедливість) і «теміс» (звичай, звичаєве право) доволі суттєві для характеристики право-розуміння в ту героїчну епоху грецького ладу.

Справедливість (дике) виступала в Гомера як основа і принцип звичаю, що склався, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) було певною конкретизацією вічної справедливості (дике), її присутністю, проявом і дотриманням у відносинах між людьми, та й у взаємовідносинах самих богів.

Ідеї права і справедливості суспільного устрою набули ще більшого значення у творчості Гесіода. Боги в його тлумаченні виступали як уособлення різних морально-правових принципів і сил. Характерні для творчості Гомера і Гесіода спроби раціоналізації уявлень про етичний, морально-правовий порядок у людських справах і відносинах набули подальшого розвитку в творчості семи мудреців Стародавньої Греції (УП-УІ ст. до н. е.). То були Фалес, Піттак, Періандр, Біанд, Солон, Клеобул і Хілон. Всі вони постійно і наполегливо підкреслювали вирішальне значення панування справедливих законів у полісному житті. Дотримання законів, на їхню думку,- суттєва риса добре організованого поліса.

З-поміж них можна вирізнити знаменитого афінського реформатора, державного діяча і законодавця Солона (близько 638— 559 до н. е.). Він був обраний першим архонтом і наділений широкими повноваженнями. Доступившися до влади, Солон видав низку законів і доволі суттєво реформував соціально-політичний лад афінського поліса.

Стосовно до держави Солон писав, що вона потребує насамперед законного порядку; беззаконня і міжусобиці - найбільше зло, порядок і закон - найбільше добро для поліса. Доволі цікавою є характеристика Солоном закону (і влади закону) як поєднання права і сили, причому мова йде саме про офіційну силу поліса, а не про фактичну силу сторін або приватних осіб, які борються.

З ідеєю необхідності перетворення суспільних і політико-правових порядків на філософських засадах у VI-V ст. до н. е. виступив Піфагор. Висвітлюючи проблеми права, Піфагор і піфагорійці першими почали теоретичне розроблення поняття рівності, дуже важливого для розуміння ролі права як рівної міри в регулюванні суспільних відносин.

Справедливість, за вченням піфагорійців, полягає у відплаті рівним за рівне. Ідеалом піфагорійці вважали таку державу, в якій панують справедливі закони. А тому після божества, вчили вони, найбільше слід поважати родичів і закони, керуючись їм із переконання, а не зовнішньо і вдавано. Законослухняність, на їхню думку, є найвищою доброчинністю, а самі закони - найбільшою цінністю.Навпаки, найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя (анархію). Критикуючи анархію, вони відзначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.Уявлення піфагорійців про те, що людські відносини можуть бути звільнені від роздорів і анархії та приведені в належний порядок і гармонію, згодом надихали багатьох прихильників ідеального ладу людського життя.

Помітне місце в історії політичної думки посідає вчення Геракліта. Мислення, писав філософ, властиве всім, але більшість людей не розуміють загального логосу (всевладного розуму), якому треба слідувати. А звідси поділ людей на мудрих і нерозумних, кращих і гірших.

Життя держави та її закони, за вченням Геракліта, повинні слідувати логосу. Адже всі людські закони живляться єдиним божеством. Божественний закон як джерело людського закону - це те саме, що позначається в інших випадках як логос, розум, природа. Геракліт уважав, що демократія - це правління нерозумних і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, мислитель у такий спосіб виступив прихильником аристократії. За часів Геракліта перед прихильниками аристократії виникла актуальна проблема переоцінки цінностей, пошуку нової формули аристократії. Геракліт вибрав духовний, а не природний критерій для визначення того, хто є «кращий», «благородний», «доброчесний». Цей концептуальний перехід від аристократії крові (за принципом народження) до аристократії духу (знання і моральної гідності), здійснений Гераклітом, привів до того, що аристократія з природної замкнутої касти стала ніби відкритим класом, доступ до якого було поставлено в залежність від особистої гідності і зусиль кожного.

Період розквіту давньогрецької політичної думки (V - перша половина IV ст. до н. е.) Найвизначнішим представником етичної та політико-правової думки на початку того періоду був Демокріт (460-370 до н. е.). За вченням Демокріта, людське суспільство виникає лише після тривалої еволюції, як результат прогресивної зміни вихідного природного стану. В цьому сенсі суспільство, держава, законодавство створені штучно, а не дані природою. Але саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.У державі, підкреслював Демокріт, представлені загальне благо і справедливість. Інтереси держави він ставив вище інтересів громадян. Демокріт підкреслював, що закони покликані забезпечити добробут людей в державі, але для досягнення цих результатів необхідні відповідні зусилля не тільки з боку держави, а й самих людей, їх підкорення закону

Зміцнення демократичного ладу Афін у другій половині V ст. до н. е. зумовило виникнення нової політичної думки, яку Сократ назвав софістикою.(софісти 21 питання)

У 30-х роках V ст. до н. е. в умовах розвитку рабовласницької демократії в Греції поруч із софістами в Афінах виступив і своєю діяльністю набув великої популярності відомий політичний мислитель Греції Сократ. Ідеалом Сократа була аристократія, яку він зображав як державу, якою управляють небагато людей, але ці люди - компетентні, підготовлені до справи державного управління і дотичні до справжнього знання. Управління державою, на думку Сократа,- царське мистецтво. Як і софісти, Сократ розрізняв природниче право і закон. Але софісти протиставляли природничим законам позитивне право. Вони вважали, що стосунки між людьми, визначені моральними і правовими нормами, змінюються, бо держава сама судить про те, що є для неї справедливим або несправедливим.На відміну від софістів, Сократ вважав, що й природниче право, і позитивний закон беруть початок від розумного божественного начала, а тому вони є абсолютними, загальними і тривалими, незалежними ні від часу, ні від волі того чи іншого законодавця.Незмінним обов´язковим принципом людського співжиття для Сократа була справедливість. А справедливість - це знання і, отже, дотримання істинних законів, які управляють стосунками людей між собою.

До представників цієї епохи відносять також Арістотеля.

Політико-правова думка періоду еллінізму (друга половина ІУ-ІІ ст. до н. е.) У середині IV ст. до н. е. давньогрецькі держави потрапили в залежність спочатку від Македонії, а в II ст. до н. е.— під владу Риму.Розвиток рабоволодіння вимагав створення великих військово-бюрократичних монархій на кшталт Македонії. Саме походи Александра Македонського започаткували еллінізацію Сходу і формування елліністичних монархій.Криза давньогрецької державності, втрата державами незалежності породили серед населення Греції настрої занепаду, невпевненості, аполітизму. Елліністичні монархії уявлялися вільному грекові, вихованому в полісних традиціях, настільки великими, що він почував себе безпомічним, нездатним вплинути на результати суспільних подій. У різних суспільних колах Греції почав процвітати індивідуалізм: проповідь морального звільнення межувала зі схилянням перед державою, з обожненням монарха. Теоретичне вивчення політики деградувало, поступаючись місцем моральним настановам або релігії. З´явились ідеї космополітизму, світової держави і світової монархії.Подібні настрої виразно проявились у вченнях про державу і право Епікура, стоїків і Полібія. Епікур Як й інші прихильники демократичного напрямку, Епікур вважав, що закони і держава існують не від природи, а за встановленням. Вчення Епікура заперечує всяку можливість існування природного права, яке передувало б договору. Про природне право, на його думку, можна говорити лише стосовно до договору людей про загальну користь взаємного спілкування.

Засновником стоїцизму був Зенон (336-264 до н. е.). Стоїцизм, або філософія Портика, названі так за місцем, де навчав учнів Зенон Кітійський. Стоїки були продовжувачами платонівсько-арістотелівської лінії у філософії. За вченням стоїків, світобудова управляється долею, вищим божественним розумом. І людина нічого не може змінити в долі, світовім законі. Людині не залишається нічого іншого, як добровільно підкоритися невідворотній долі.Втім, стоїки передовсім шукали в самому індивіді принцип внутрішньої свободи, яка могла б захистити його від ударів долі та людей. Цей принцип, за їхнім ученням,- воля, яка бореться і страждає, зусилля, влада над самим собою, незалежна від усякої іншої влади.

Дата добавления: 2015-05-23