Епікур. греція

Творчість цього мислителя, який жив у 341–270 рр. до н.е., припадає на період занепаду давньогрецької державності. Зі занепадом державності пов'язаний і занепад давньогрецької політичної та правової думки, який чітко проявляється у вченнях епікурійців та стоїків.

Епікур автор багатьох праць, головна з них — "Про природу". Природа, згідно з вченням Епікура, розвивається за своїми власними законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — відзначав він, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обгрунтовує етичну автономію людини, яка, тільки завдяки пізнанню природи і розумному дотриманні її законів, може звільнитися від страху і марновірства і досягнути щастя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. Разом з тим, все вчення Епікура, в цілому, базується на його етичних ідеях. Провідним принципом етики Епікура є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснює він сам основу своєї етики, — коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає у розумінні того, що не можна жити приємно (в задоволення), не живучи, в той же час, розумно, морально і справедливо.

Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя.

Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не співпадає з необхідністю. Необхідність є лихо, стверджує Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь — взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не мати шкоди". Справедливість Епікур розуміє, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є щось, але в домовленостях людей один з одним завжди є певний договір про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського спілкування. У цій конструкції співвідношення природного права і закону рушійною основою і, разом з тим, джерелом "природних уявлень про справедливість" є мінливі практичні "потреби взаємного спілкування людей".

Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих " (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Притаманні етиці Епікура мотиви аполітичності не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. "Я, — підкреслював Епікур, — ніколи не прагнув подобатися натовпу. Що їм подобалося, тому я не навчився; а що знав я, те було далеке від їхніх почуттів". Умовно кажучи, епікурівській етиці відповідає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливим ступенем свободи і автономії індивідів.

34. Політико-правова ідеологія левеллерів /Джон Лілберн/

Левелери були ідеологами революційної дрібної буржуазії й відстоювали принципи буржуазної демократії, відбиваючи щодо цього інтереси широких мас англійського народу: селянства, ремісників, сільських і міських «низів», солдатської маси. У своїх численних памфлетах і програмних документах вони піддали індепендентську республіку різкій критиці, просоченої демократичним радикалізмом і духом народних мас.

У першу чергу левелери боролися за прийняття Англією конституції. Свій варіант вони назвали «Народною угодою» і подали на розгляд офіцерських зборів, де воно було піддано значним перекручуванням, були випущені основні пункти програми. Це спонукало Джона Лільберна - лідера левелерів - опублікувати 15 грудня 1648 року споконвічний, неспотворений текст документу. 19 січня левелери виступають із петицією в парламент із вимогами волі печатки: «Підтверджено на практиці, що завжди всі, хто прагне до тиранії, закривали рот народу, щоб він не робив шуму, коли викрадають його волю». Наступного дня, 20 січня, у палату громад була внесена перероблена офіцерськими зборами редакція «Народної угоди», що навіть у такому усіченому варіанті виявилася неприйнятним для парламенту. Воно було відкладено на невизначений строк і згодом ніколи не розглянуте. У той же час військове командування намагалося зменшити вплив левелерів в армії, з метою не допущення їх можливого розколу. Був прийнятий ряд репресивних мір, особливо проти агітаторів, а також встановлені суворі покарання за пропаганду й підбурювання.

Реакцією на такий поворот подій послужив памфлет Джона Лільберна «Викриття нових ланцюгів Англії» (England New Chains Discovered) від 26 лютого. У цьому документі він з різкою критикою обрушується, насамперед, на Державну раду, але в той же час звертається до олдерменів і членів парламенту досить стримано, сподіваючись на те, що вони прислухаються до його слів. Основні положення цього памфлету: 1) вираження побоювань із приводу того, що Державна рада, утворена недемократичним шляхом й має значні повноваження, може зосередити всю повноту влади в себе в руках; 2) звертання до членів парламенту із приводу сформованої ситуації; 3) Лільберн таврує «великих» інтриганів (contrivers), що плекають плани поневолення республіки, тобто вищих чинів армії; 4) критика наданого в парламент проекту «Народної угоди» й існуючого державного ладу республіки. Слідом за цим через місяць, 24 березня, виходить «Друга частина викриття нових ланцюгів Англії» (The Second Part of England New Chains Discovered) або «Сумне подання про ненадійне й небезпечне положення республіки». Цього разу Лільберн критикує парламент. Лільберн також пропонує перейти до активних дій: він закликає народ до повстання [

Відповідь на такі різкі вислови отримана негайно. 27 березня «Друга частина...» оголошується заколотною, а автори піддаються судовому переслідуванню за обвинуваченням у державній зраді. Наступного дня чотири видатні діячі руху левелерів - Лільберн, Уолвін, Прінс, Овертон - були арештовані й відправлені в Тауер. 29 січня вони були допитані перед Державною радою. Наступного дня в їхню підтримку була спрямована петиція, під якою поставили підписи 30 тисяч чоловік, а 1 квітня - 80. Але незважаючи ні на що 11 квітня парламент ухвалив рішення щодо передачі керівників левелерів «Суду високої лави». У в'язниці Лільберн й інші ув'язнені пишуть ще два документи: «Картина Державної ради, представлена вільному народу Англії» і датований 14 квітня «Маніфест підполковника Джона Лільберна, містера Вільяма Уолвика, Містера Томаса Принса й містера Річарда Овертона, ув'язнених у лондонському Тауері», у якому вони пояснювали програму свого руху - «нашою метою є таке положення республіки, коли кожний із забезпеченістю буде користуватися своєю власністю (be enjoy his propriety). Поки лідери левелерів перебували у тюрьмі, рух у їхню підтримку не слабшав й поширився на армію: 16 квітня - 10 тисяч підписів, 18 квітня - новий численний виступ у Лондоні, 23 квітня - подавлений виступ левелерів до Уолли.

У той же час, 1 травня 1649 року, виходить остання, третя редакція «Народної угоди». Його основні положення: народний суверенітет; республіка з однопалатним парламентом, що обирають раз у рік; принцип поділу влади; обмеження повноваження верховних органів влади; вимоги релігійної волі й волі печатки; рівність всіх перед законом; свобода торгівлі; захист інтересів революції. Але й цей проект не був прийнятий владою до уваги. Наступні великі виступи левелерів відбулися восени в армії (Оксфордшир і Бекінгемшир) незадовго до суду над Джоном Лільберном і були подавлені. Суд проходив 24-26 жовтня, і в результаті процесу Лільберн був виправданий, але згодом був висланий парламентом із країни

35. Політико-правова ідеологія російського марксизму (Георгій Плеханов, Володимир Ленін)

Інше ставлення до філософії марксизму характерне для соціал-демократичної течії Росії. Прогресивні російські мислителі Павло Анненков, Микола Михайловський та інші сприйняли вчення марксизму про суспільство спрощено: як «економічний матеріалізм». Подолати таке розуміння марксизму намагається Микола Зібер, підкреслюючи його діалектичний характер. Але лише з Георгія Плеханова (1856-1918 pp.) починається якісно новий етап в історії російської соціально-філософської думки, що зв'язав її з західноєвропейською культурою. Тривала еміграція у Швейцарії дозволила Георгію Плеханову глибоко вивчити марксизм, перекласти російською мовою «Маніфест Комуністичної партії», «Злиденність філософії», «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії» та ін. У творах «Про матеріалістичне розуміння історії», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» та інших Георгій Плеханов досліджує і розвиває матеріалістичне розуміння історії, діалектику свободи та необхідності, доводить застосовність категорій діалектики до аналізу розвитку капіталізму в Росії. Підкреслюючи, що економічна еволюція приведе до політичної революції, Георгій Плеханов розвиває ідеї історії філософської та суспільної думки, матеріалістичної діалектики, піддає критиці ідеологію народництва, легального марксизму, економізму, опортунізму Едуарда Бернштейна, ревізіонізму, богошукання та богобудівництва в Росії, неокантіанства, позитивізму. Діалектичний та історичний матеріалізм вважається фундаментом наукового соціалізму, так що без революційної теорії немає революційного руху. Такою теорією Плеханов вважає марксизм. Матеріалістичне розуміння історії, сприйняте Георгієм Плехановим, сприяло розробці ним політичної ідеології, права, релігії, моралі, мистецтва, філософії, що дає підстави говорити про нього як про мислителя європейського масштабу.

Одним з найталановитіших пропагандистів і послідовників філософії марксизму є Володимир Ілліч Ленін (1870-1924 pp.), який вивчав праці Маркса, Енгельса, філософію Гегеля, Фейербаха. Уже першими творами Володимир Ленін виступив як послідовний марксист, з позицій матеріалістичного розуміння історії критикував філософію народництва, показував значення революційного перевороту, здійсненого Марксом і Енгельсом у філософії, підкреслював їх заслуги, особливо у створенні наукової, соціології, аналізував найважливіші категорії соціальної філософії - суспільно-економічна формація, спосіб виробництва, матеріальні та ідеологічні відносини тощо, розкривав значення діалектики, історичних закономірностей, ролі народних мас, класів і особи в історії. Віддаючи належне теорії Маркса, що націлила класову боротьбу пролетаріату на завоювання політичної влади і організацію соціалістичного суспільства, Володимир Ленін пише, що не вважає теорію Маркса як щось закінчене і недоторкане, а навпаки, вважає, що закладено лише наріжні камені науки про суспільство, людину, про перетворення світу, вказує, що для російських соціалістів особливо необхідна самостійна розробка теорії Маркса, тому що теорія дає лише загальні керівні положення, які застосовуються, зокрема, до Англії інакше, аніж до Франції, до Франції інакше, аніж до Німеччини, до Німеччини інакше, аніж до Росії. Ця заява, співзвучна з західними концепціями марксизму, свідчила про творчий підхід Володимира Леніна до марксизму з урахуванням соціальних реалій і специфіки російської дійсності. Поглиблюючи вчення Маркса, зосереджується на проблемах соціальної революції, класової боротьби і диктатури пролетаріату, ролі суб'єктивного фактора, особливо революційної теорії і робітничої політичної партії, історичній боротьбі за перетворення існуючого, створення гуманного, справедливого суспільства. Володимир Ленін пішов далі Маркса: узагальнюючи небачений в історії досвід створення суспільних відносин, нового суспільного ладу, дає філософське обґрунтування моделі гуманного, справедливого суспільства, поклавши в її основу «більш високий тип суспільної організації праці порівняно з капіталізмом». На початку соціальних перетворень намічалось введення самоуправління, відмова від товарних відносин, тобто воєнний комунізм, заснований на примусовій праці, насильстві. Невдачі штурмового переходу до соціально справедливого, гуманного суспільства привели до глибокої економічної й політичної кризи, і Володимир Ленін докорінно переглядає модель гуманного, соціально-справедливого суспільства, пропонує нову економічну політику. Головне питання: економічний союз робітників з селянством, торгівля з селянством на основі твердого податку. Приватник допускався до дрібної промисловості і торгівлі. Визнавалась кооперація і збереження різних соціальних спільностей, верств і класів. І головне: введення державного регулювання комерційних і підприємницьких відносин. Думка про комерційну і підприємницьку функції раніш не згадувалась у книгах з наукового соціалізму. Нове, сказане Володимиром Леніним, не зрозуміли його прихильники.

Однією з особливостей існування філософії марксизму є боротьба за її чистоту, завдяки чому досягла всесвітнього тріумфу. Але тут і джерело її трагедії: плодотворна творчість, збагачувана марксистами Заходу, Плехановим, Леніним, поступово стала прерогативою окремих лідерів російського марксизму. Плюралізм виганяється з філософії марксизму, а сама теорія дедалі більше перетворювалась в набір догм, цитат, коментаторство, опинившись ізольованою від світової філософської думки.

Дата добавления: 2015-05-23