Політико – правова думка в італії. 17-18 ст. правова теорія чезаре беккаріа

В Італії у XVII—XVIII ст. після тривалого суспільно-політичного занепаду, на ґрунті національної спадщини епохи Середньовіччя й Відродження та поширення ідей Французьких мислителів поступово сформувалася когорта Діячів італійського Просвітництва, найвідомішими серед яких були П. Джанноне, П. Філанджері, Дж. Віко, П. Мураторі, Ф. Галіані, Ф. Джанні, Ч. Беккаріа.

Чезаре Беккаріа (1738—1794). Юрист і просвітитель. Завдяки праці «Про злочини та покарання» він увійшов в історію політичної і правової думки як основоположник класичної школи в науці кримінального права. У цій праці він гостро розкритикував жорстокість і несправедливість феодального правосуддя і сформулював нові принципи кримінального права і процесу, засновані на ідеях Просвітництва XVIII ст.Він спирався не лише на історичний досвід, а й на ідеї таких мислителів, як М. Монтень, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск´є.

Особливо різкій критиці Беккаріа піддав юристів, що виправдовували середньовічні порядки, а також всі аспекти діяльності феодального суду: формальну систему доказів, жорстоку і безглузду процедуру слідства й судового дізнання, несправедливу систему покарань.

Важливим положенням теорії Беккаріа була ідея стосовно обмеження сфери кримінальної відповідальності лише діями, що завдають шкоди суспільству, а не намірами чи словами людей. Він сформулював принцип рівноваги злочину і покарання.

Із метою досягнення співмірності злочину і покарання Беккаріа запропонував ієрархію злочинів і відповідних їм покарань від найвищого ступеня — тих, які руйнують саме суспільство, до нижчого — порушення прав приватної особи. Смертну кару він називав «війною нації з громадянином», наводив низку аргументів на користь її скасування. Звертаючись до історичного досвіду, Беккаріа дійшов висновку, що насильницьку смерть, заподіяну громадянину, не можна абсолютизувати як єдиний дієвий засіб для утримання інших від скоєння злочину. Як засіб залякування смертна кара («жахливе, але миттєве видовище страти»), на його думку, поступається довічному рабству. А смертна кара подає людям приклад жорстокості, сприяючи цим самим скоєнню нових злочинів. Саме така позиція мислителя щодо смертної кари започаткувала рух аболіціоністів (лат.— скасування) — прибічників її скасування, а також переорієнтацію системи правосуддя і правосвідомості, сформованих в епоху Середньовіччя.

У праці «Про злочини та покарання» значну увагу Беккаріа приділив проблемі запобігання злочинності, не обмежуючись кримінально-правовими методами боротьби з нею. До ефективних засобів боротьби зі злочинністю він, зокрема, зараховував якість, чіткість і доступність законів, публічність і невідворотність покарання, подолання сваволі в діяльності влади, виховання в людях поваги до закону замість страху перед владою.

Книга Беккаріа «Про злочини і покарання» на духовній межі Середньовіччя і Нового часу вплинула на формування кримінального законодавства, нових уявлень про функції і характер справедливого правосуддя. Вона є зразком розгорнутої програми реформування кримінального права та процесу і була оцінена юристами різних часів та народів. Один із перших часткових перекладів книги російською мовою було здійснено за наказом Катерини II українським юристом Г. Козицьким. Серед її перекладачів був українсько-російський правознавець С. Зарудний. Український правознавець О. Кістяківський зазначив, що ця книга належить до тих, які не втрачають ціни ніколи, бо все у ній є сама істина.

Італійські мислителі XVIII ст. відобразили характер і спрямованість національної державно-правової думки у своїх творах. Вони захищали такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, справедливі закони і гарантії прав особи. Творчість італійських мислителів значною мірою вплинула на розроблення європейськими просвітителями теорії правової держави та основоположних принципів лібералізму.

49. позитивістський нормативізм ганса кельзена (австрія)

Попри те, що юридичний позитивізм у XX ст. був суттєво за-тиснутий соціологічними і природноправовими теоріями, формалізм іще посідав значне місце в буржуазному правознавстві. Най-впливовішим напрямком юридичного неопозитивізму є нормативізм Ганса Кельзена (1881-1973).

Вчення Г. Кельзена склалося під сильним впливом неоканті-анства, від якого він перейняв протиставлення категорій «сущого» і «належного». Згідно з Кельзеном, право цінне тільки як наказ, як норма. У такому смислі право характеризувалося ним як форма належного. «Адже право складає цінність якраз тому, що воно є нормою». Ця «норма» в нього - чиста належність - наказ, але не норма рівності, свободи, справедливості. Кельзенівська норма - це чиста й порожня форма належного, здатна надавати імперативно-наказного статусу і характеру будь-якому довільному позитивному змісту.

Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія права». Характеризуючи своє «чисте вчення про право», мислитель писав: «Воно пробує відповісти на питання, що є право і як воно є, але не на питання, яким воно повинно бути або створюватися. Воно є правознавство, але не політика права». Це вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів. Такий основний принцип його методики

Отже, за чистою теорією права Кельзена право має розглядатись у повному відриві від соціального буття. Воно повинно бути предметом суто логічного, формального аналізу, вільного від будь-яких соціологічних нашарувань. Аналіз права не може виходити за межі вивчення самих правових норм. Виникнення і зміна права, вважав він,- «метаюридична проблема», яка не належить до юриспруденції. Юриста повинні цікавити тільки норми права та їх логічний аналіз.

Поруч із положенням про основну норму ще одним наріжним каменем нормативізму є теза про ступеневу будову права. Ця теза сповіщає, що в правовому комплексі юридичні норми зв´язані між собою за принципом субординації. Тобто, за допомоги основної норми Кельзен створив порядок, в якому нижчі норми випливають із вищих. Вищий ступінь права - конституція - здобуває свою значимість безпосередньо в основній нормі. Закони й загальні норми (укази й розпорядження, які мають силу закону) здобувають свою дійсність у конституційній нормі. Нижчий ступінь утворюють індивідуальні норми, створені судами та органами управління стосовно до окремих правових ситуацій, договори та інші черпають свою дійсність у законі, який містить ширше правило про належне.

Отже, якщо взяти ступеневу теорію на її внутрідержавному відтинку, себто від індивідуальних норм до конституції, то неважко побачити, що вона відображає, хоч і в загадковому вигляді, дійсну ієрархію джерел права. Найбільш загадковим пунктом ступеневої теорії Кельзена є основна норма (вища норма), яка ніким не створена, існує сама по собі, не може бути виведена з будь-якої іншої норми, навпаки, з неї виводяться всі норми даної правової системи. Кельзен фактично не робив різниці між право-творчістю і правозастосуванням: суд не просто знаходить право, а творить його. Завдяки цьому, вважав він, право перебуває в постійній динаміці.

З позицій ототожнення права і держави Кельзен уважав, щовсяка держава є правовою. Але як радикальний позитивіст він відкидав поняття «правова держава» в загальноприйнятому смислі, що використовується для позначення такого типу держави, яка відповідає вимогам демократії та правової безпеки, оскільки таке поняття правової держави, за оцінкою філософа, є забобоном, заснованим на теорії природного права. Він же під правопорядком (і як право, і як державу) має на увазі тільки позитивне право з будь-яким довільним змістом.

Чисте вчення про право Г. Кельзена можна було б характеризувати як позитивістську філософію позитивного права, але позитивістський підхід до права за сутністю заперечує предмет і зміст будь-якого філософського вчення про право, заперечує науковий статус і вивчення філософії права як такої. Тому точніше було б сказати, що за своїм профілем, змістом і сутністю кельзенівське нормативістське вчення розроблено у вигляді позитивістської теорії права в руслі аналітичної юриспруденції, яка належить до розряду описових наук.

Дата добавления: 2015-05-23