Природно-правові вчення в Німеччині XVII-XVIII cт. /СамуїлПуфендорф/

Німецькі філософи XVII ст. відверто захищали сучасні їм поліцейські держави, пригнічення ними індивіда, заперечували радикальні та ліберальні доктрини. Однак уже в першій половині XVIII ст. з´явилася тенденція до заперечення необмеженого свавілля абсолютизму, обстоювання прагнення людини до щастя як першого природного права. Водночас під виглядом турботи про добробут громадян визнавалося право держави найсуворішим чином регламентувати всі без винятку сфери життєдіяльності особи, у т. ч. й суто приватні. У другій половині XVIII ст. на політичну арену Німеччини вийшли просвітителі-гуманісти, які заперечували релігійну і національну нетерпимість, захищали ідеї справедливості, рівності людей, співчували кріпакам, бідним, проповідували необхідність політичної активності вільної особи, що скинула із себе тягар середньовіччя. На межі XVIII—XIX ст. німецька державно-правова думка збагатилась оригінальними ідеями представників німецької класичної філософії, які утвердили бачення політичної історії людства у тісному взаємозв´язку з історією Всесвіту, Сонячної системи, Землі, природи, тваринного світу тощо. У трактуванні історичного процесу вони зважали на те, що кожен народ є природним явищем і не може бути поневолений іншим народом, що насильство поступається миролюбству, що індивідуальна душа людини безмежно вдосконалюється, а людство загалом рухається до гуманності, розуму і справедливості.

Самуель Пуфендорф (1632—1694). Фундатор німецької природно-правової школи, засновник логіко-аксіоматичного та системного підходів у юридичних дослідженнях. Йому належать праці «Основи універсальної юриспруденції» (1660), «Про державний лад Германської імперії» (1667), «Про право природне і право народів» (1672), «Про обов´язки людини і громадянина згідно з природним правом» (1673), «Вибрані наукові статті» (1675), «Дискусія про брехню» (1678), «Вступ до історії великих народів та європейських держав» (1682—1685), «Історія Георгія Кастріоти» (1684), «Скандинавська полеміка» (1686), «Буття християнської релігії» (1687), «Священне міжнародне право» (1695) та ін. Першими російською мовою було перекладено праці Пуфендорфа «Вступ до історії європейської» (1718) та «Про обов´язки людини і громадянина за законом природним» (1724). Переклади здійснив Г. Бужинський — церковний діяч з гурту українців під керівництвом Ф. Прокоповича. Саме на цих перекладах ґрунтувалися козацькі літописи С. Величка та Г. Граб´янки.

Система поглядів Пуфендорфа на державу і право має своєю основою раціоналістичний метод Декарта і «моральні речі» (сім´я, громадянство, держава, право та ін.), витоком яких є воля Бога, а пізніше — людини. При дослідженні «моральних речей», які в уявленні мислителя не існують самі по собі подібно до природних речей, а сприймаються людиною тільки як їх образи, він застосував оригінальний метод «математичних аксіом», тобто переконливих доказів стосовно сутності суспільства, держави і права.

У вченні про виникнення держави Пуфендорф відхиляв патріархальні теорії Платона та Арістотеля, патримоніальні концепції Панетія, теологічні доктрини Августина і Томи Аквінського і став на бік договірної теорії, розвиваючи думки софістів, Епікура, Полібія, Лукреція і Цицерона. Він підхоплював твердження про первісний природний стан людини як методологічне припущення, а не історичну реальність, але не погоджувався з Гоббсом щодо «війни всіх проти всіх».

На погляд Пуфендорфа, у первісному стані індивід користувався свободою і незалежністю, без будь-якого утиску задовольняв власні потреби, але не був позбавлений егоїзму. Зі зростанням кількості населення у гуртожитку «ставало дедалі тісніше», з´явилась реальна загроза задоволенню природних потреб людини, її колишньому ідилістичному, безпечному існуванню, частішали прояви зла, але не слабшав потяг індивідів до продовження життя у гурті із собі подібними, оскільки поза суспільством людина не може ані жити, ані зберігати свій рід. За ініціативою Бога люди заздалегідь домовляються між собою. Отримавши від Бога дозвіл, спочатку укладають пакт про об´єднання у державу, а потім ухвалюють декрет про форму правління. Стрижень декрету — встановлення зобов´язань, яким Пуфендорф надавав великого значення: для володаря — дбати про благо народу, для підданих — беззаперечне підпорядкування єдиній верховній владі, яка має необмежені повноваження, є відповідальною, перебуває над законами і може їх не дотримуватись. Однак частина природних прав (право власності, свобода віросповідання, сфера приватного життя індивіда тощо) залишається недоторканною. Виконуючи своє головне призначення (підтримання порядку, спокою у державі, зовнішньої безпеки ЇЇ населення, обмеження дій церкви тощо), держава, найкращою формою якої є абсолютна монархія, ухвалює справедливі закони і ретельно стежить за їх виконанням.

Щодо відносин держави і церкви Пуфендорф створив теорію колегіалізму: верховна влада справді виходить від Бога, але не безпосередньо, а опосередковано (за згодою людей); церква не втручається у практичну діяльність держави і вирішує питання щодо світоглядних переконань і совісті людини; атеїзм неприпустимий і підлягає переслідуванню з боку влади; держава контролює церкву на предмет відповідності її дій державним інтересам і сприяє запровадженню «природної релігії», тобто віри у єдиного Бога, творця і правителя світу.

Верховна влада монарха священна і недоторканна. Пуфендорф, забувши про власну тезу щодо двосторонніх обов´язків, закріплених у декреті, заперечував право індивіда на повстання проти володаря, виправдовував рабство і кріпосництво, вважаючи, що вони засновані на добровільній згоді і вигідні для лінивих та безробітних. Піддані, на його думку, на знак протесту проти «утиску і примх» государя можуть від нього тікати, але в жодному разі «не оголювати проти нього меча». У деяких роботах він все ж припускав можливість опору князю, але з боку всього народу, якщо володар «явно штовхає країну до усезагальної загибелі». Натякав мислитель і на можливість створення при монархові зібрання станових представників для спільного вирішення особливо важливих державних справ. Пуфендорф обстоював абсолютизм лише стосовно влади князів і допускав обмеження імператорської влади з боку курфюрстів, як це приписувалось Золотою буллою 1356 р.

Концепція праворозуміння у Пуфендорфа вибудувана на його ж «теорії обов´язків». Обов´язки, за його вченням, мають три джерела: із світла розуму випливають найза-гальніші обов´язки, «дотримання яких робить можливим існування людської спільноти»; з постанов законодавчої влади — «обов´язки, які повинна виконувати людина як член певного народу і держави»; з одкровення божественної сутності — обов´язки людини як християнина. З цих джерел, відповідно, виникають три науки: природне право, яке є загальним для всіх народів; позитивне право окремих держав, «багатобарвність якого дорівнює кількості держав»; божественний моральний закон. Стрижень природного права — «робити те, що розум, здоровий глузд визнають необхідним для людської спільноти»; основний принцип позитивного права — «спиратись на те, що визначено законодавцем»; божественного закону — «дотримання повелінь Бога у Святому письмі, насамперед десятьох заповідей, які є об´єднувальною ланкою між Богом і людиною». Право у Пуфендорфа обумовлюється потребою у блаженстві, прагненні до самозбереження і ґрунтується на конфлікті між людиною та державою. Межа між абсолютною владою держави і правом особи у мислителя відносна.

Природне і позитивне право для Пуфендорфа — це субстанції, які мають мало спільного. Природне право є втіленням справедливості, передумовою «позитивної» юриспруденції, яка йому не може суперечити. Позитивний закон має цілком відповідати змісту і вимогам природного права. Об´єктивно, за вченням Пуфендорфа, не суперечать між собою природне право і божественний закон, оскільки він ґрунтується на не осяжному для нашого розуму одкровенні, а тому не переплітається з природним правом, дія якого визначається іншою сферою, тобто тим, що людський розум осягає. Божественне моральне право відрізняється від природного ще тим, що теологія виховує Словом Божим людину-християнина, її дух, який керується вірою, що на тому світі «хорошим буде добре, а поганим — погано». Природне ж право обмежується реальним існуванням людини, регулює тільки зовнішні її дії, виключає зі своєї сфери догми. Саме воно і є мірилом, критерієм для людського правосуддя, «компетенція якого не виходить за межі земного життя». Позитивний закон повинен підпорядковуватися, відповідати не тільки природному, а й божественному моральному праву.

До різновидів похідного від природного і божественного позитивного права Пуфендорф зараховував норми права народів (міжнародного права), кримінальне і цивільне право, у т. ч. право власності.

Класифікація договорів, здійснена Пуфендорфом із застосуванням логіко-математичних аксіом, була основою Особливої частини німецького зобов´язального права, а «теорія винуватості», яка доводила, що покарання є насамперед засобом перевиховання злочинця і відповідальність може наступати лише за умов здатності людини розуміти свої дії, значно збагачувала кримінально-правові галузі юридичної науки і практики. Водночас Пуфендорф стверджував, що право покарання належить тільки верховній владі і керується вона при цьому ідеєю загального блага. Жінка для нього — «істота мізерна». їй заборонено навіть подорожувати або ночувати поза домом без згоди чоловіка.

Під псевдонімом Северин де Монзамбано Пуфендорф у 1667 р. видав памфлет про «політичне чудовисько» Священну Римську імперію німецької нації, перекладений багатьма мовами. Державний порядок у Німеччині він називав монстром і вимагав негайно створити Союзну Раду як єдиний федеративний орган, який би втілював сильну центральну владу і запроваджував імперський суд.

Праці Пуфендорфа започаткували порівняльний метод, метод поєднання індукції і дедукції у правознавстві, природно-правову школу Німеччини, «колиску ідей кодифікації», відкрили шлях світській теорії у німецькій юридичній науці. Погляди мислителя, особливо традицію морального обґрунтування права, розвивали Г.-В. Лейбніц, X. Томазій, X. Вольф. Багато в чому від них відштовхувались І. Кант, Й.-Г. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель, інші європейські і американські мислителі — прихильники юснатуралізму і раціоналізму. Значний вплив ідеї Пуфендорфа справили на козацьких літописців, вітчизняних авторів XVII—XVIII ст. Ф. Прокоповича, С. Десницького, Я. Ковельського, П. Завадовського та інших українських мислителів-правознавців. Етику, політику і природне право аж до 70-х років XVIII ст. в Україні і Росії викладали лише за Пуфендорфом, пізніше його став витісняти Кант. Однак це не завадило українським і російським правознавцям неодноразово звертатись до ідей Пуфендорфа протягом всього XIX ст.

46. сучасний позитивізм: аналітична юриспруденція Герберт Харт (Англія)

Сучасна аналітична юриспруденція є модифікацією новітнього юридичного позитивізму, однак в своїх методологічних і концептуальньтх характеристиках вона сходить до робіт Дж. Остіна. З історико-філософської точки зору вона постає сьогодні різновидом юридико-методологічного позитивізму, багато в чому зближується з юридичним позитивізмом Г. Кельзена, з модифікаціями юридичної аналітичного догматизму, юридичної лінгвістикою. У числі попередників такого напрямку в юриспруденції зазвичай називають римських юристів, потім середньовічних докторів юриспруденції (Ірнерія, Бартоло, Бальді).

Завдання такої догматичної юриспруденції загальновідомі і не потребують розгорнутих обгрунтувань, оскільки вони завжди визначалися потребами повсякденного життя і були тісно пов'язані з юридичною практикою. Саме для цього підходу найбільше характерно сприйняття права як певної сукупності норм, як упорядкованої системи законів і галузей права. При цьому закон сприймається як словесне вираження думки законодавця. У сукупності законів є своя внутрішня логічна зв'язок і своя більш-менш досконала система супідрядності і розподілу. Зрозуміло, що така система законів не може бути послідовно логічної і розумної, тому завдання юристів і науки полягає в тому, щоб сприяти позбавленню системи від суперечностей і прогалин і подбати про більш досконалому словесному та смисловому змісті юридичних текстів, оскільки сама елементарна юридична практика вимагає розуміння і тлумачення законів. З цього аналізу і тлумачень і народжується то сукупне знання і вміння, яке називають догмою права чи догматичної юриспруденцією. Завдання науки при такому підході не мають глибоких і якісних відмінностей від практики аналітичного тлумачення законів в судах або урядових установах. Тому й сама наука - догматична (або аналітична) юриспруденція повинна бути віднесена до розряду описових наук.

Критики цієї обмеженості догматичної науки існували у всі часи. Цицерон в епоху розквіту римського права називав юриспруденцію знанням рідким. Мартін Лютерсчітал юридичну науку брудним ремеслом, яке схильне одну задачу-розбагатіти. Родоначальник історичної школи права Гуго дорікав юриспруденцію кінця XVIII в. у зайвій прихильності до авторитетів, у консерватизмі, у відсутності безкорисливих наукових устремлінь і ін У наступному столітті ці закиди повторювалися і дійшли до наших днів. Один з основоположників соціологічної юриспруденції Р. Ієрінга назвав її «юриспруденцією визначень», тобто прихильною старовинним захопленню дефініціями і навичці схоластів. На захист догматичної юриспруденції, як необхідного в галузі права способу міркування, виступив у свій час Кант, справедливо помітив, що завдання юриста-догматика полягає і в тому, щоб міркувати про самому законодавстві, і в тому, щоб виконувати приписи чинного закону.

Для догматичного розуміння права характерна формула «право є веління суверена» з «Лекцій про юриспруденцію, або Філософії позитивного права» Джона Остіна (середина XIX в.). Причому суверен, відповідно до концепції Остіна, не може бути відповідальним перед позитивним правом.

У XX в. ці ідеї були підхоплені і частково перетолковав в роботах англійця Герберта Харта. Останній розглядає право як формально-логічну систему «первинних» і «вторинних» правил, висхідних до так званої вищої нормі визнання (Концепція права. 1961). Первинні правила являють собою такі законодавчі встановлення, які були виготовлені суверенним органом (тобто парламентом) і внаслідок цієї обставини виникли певні обов'язки, зобов'язання та правомочності.

Вторинні правила складаються з трьох різновидів-правил визнання, правил зміни і правил винесення судового рішення. Останній різновид, по суті справи, постає правилами про правила, тобто такими правилами, яким судді, працівники цивільної служби, урядові міністри та інші особи повинні слідувати в процесі застосування або тлумачення закону. Правила зміни означають узгоджені правила, передбачені на випадок необхідних змін у чинному законі. Наприклад, у ситуації, коли змінюються закони про вибори, парламентські вибори можуть зрештою призвести до нового парламенту і нового уряду, які потім можуть провести зміни в «первинних правилах».

Більш складним виглядає тлумачення правил визнання. Однак їх роль дуже важлива і ці правила становлять характерну рису сучасної позитивістської школи права. Закон є законом лише за умови, якщо він визнаний таким, оскільки він виходив з визнаного, заснованого і в цій якості сприйманого джерела права. Письмова конституція США відповідає правилу визнання; неписана конституція Сполученого Королівства також підпорядковується правилу визнання, оскільки цьому правилу слідують парламент і суди. Харт стверджує, що лише в тому випадку правова система може діяти ефективно, коли існує реальне поєднання первинних і вторинних правил.

Концепція Харта вже значно розходиться з поглядами Дж. Остіна, і це пояснюється не тільки тим, що Харт жив і творив в умовах переважання плюралістичної демократії, в нових умовах опозиції ліберальних і консервативних ідей. Харт на відміну від Остіна зробив ряд поступок природно-правової традиції і синтезував у своїй концепції деякі елементи нормативізму Кельзена і аналітичного позитивізму Остіна. Найближче до Остіну Харт коштує в питанні про тлумаченні взаємовідносин права і моралі.

Дані сучасних соціальних наук, включаючи і правознавство, виходять з того, що поведінка людей управляється частково звичаєм, частково привілеєм і частково деякими визначеними і розділяються цінностями. Крім того, члени спільноти можуть відчувати вплив релігійної моралі, що включає доктрини та вчення церкви, а також етичних принципів (професійних перш за все-лікарської етики, ділової та ін.) Всі ці різновиди можуть знаходити і часто знаходять відображення в правовій системі. Позиція Харта зводиться до наступного: у всіх спільнотах існує часткове взаємопроникнення у змісті між правовим і моральним зобов'язанням; однак атрибути правових правил є при цьому більш специфічними і оточені бар'єром з більш деталізованих застережень, ніж інші зіставляється правила (тобто моральні правила).

У цьому питанні, вельми традиційному для історії філософії права, існують і інші точки зору. Так, представники карального (кримінальної) законодавства виявляють, що кримінальний закон часто розходиться із суспільною мораллю-багато моральні правила суспільства не визнаються законом. С. Столяр, автор роботи «Мораль і юридичне

мислення»(Лондон, 1980), висловлює більш категоричну точку зору:«Всупереч тому, що юридичні позитивісти часто стверджують, мораль не тільки не є всього лише пересічний джерело права, на зразок статуту чи звичаю; над більшою і особливо над центральною областю права тяжіє фактично застосована мораль». Компромісне ставлення Харта до природно-правової традиції проявилося в тому, що він вважає природне право перебуває у стані триваючої еволюції і що в будь-якій системі позитивного права можна виявити «мінімальний вміст природного права», - наприклад, у вигляді визнання тієї обставини, що при всіх інших умовах усі людські істоти є в деякому грубому наближенні рівними фізично («сближающее схожість») і в меншій мірі рівними інтелектуально.

Велике поширення та подальші модифікації отримала його класифікація правових правил на первинні та вторинні. Відсутність вторинних правил, згідно Харту, є ознака правової системи примітивного, традиційного співтовариства. Там, де немає такого розрізнення юридичних правил, не існує і парламентського процесу, який надає зазвичай сприяння в їх розрізненні і відокремленні. Якщо в суспільстві сприйняті правила визнання у вищезгаданому смислі, то і чиновники, і пересічні громадяни забезпечуються тим самим дуже авторитетним критерієм для ідентифікації первинних правил зобов'язує призначення. Джон Рац, автор роботи «Концепція правової системи» (2-е изд. 1980) підсумовував цю ж думку за допомогою наступного прикладу. Правило визнання має відношення до діяльності законодавчого корпусу як установи, керованого певними нормативними міркуваннями, наприклад тими, якими, як очікують співгромадяни, цей корпус повинен потурбуватися себе відповідно до положень, скажімо, передвиборчого партійного маніфесту, і що законодавці можуть бути покарані, якщо вони не забезпечать виконання передвиборчих обіцянок в тій чи іншій формі.

Теоретична конструкція права і правової системи Харта, що домінувала у Великобританії в середині нинішнього століття, згодом зазнала (разом з іншими позитивістськими течіями) філософської та соціологічної критики, особливо з боку американця Рональда Дворкіна, професора юриспруденції в Оксфорді. У книзі під назвою «Якщо про права говорити серйозно» він заперечував позитивістам: жоден законодавець (тобто той самий «суверен, що встановлює закон-наказ») не може дозволити собі ігнорувати суспільні погляди або почуття неправди, оскільки громадська думка, як би не було воно мінливим і текучим, тим не менше зводить кордону навколо тієї області, яку парламент і уряд можуть «проігнорувати тільки теоретично».

Концепція Харта, перебуваючи в руслі юридико-аналітичної версії сучасного позитивізму, відноситься в силу певного своєрідності своїх конструкцій і підходів до категорії так званого лінгвістичного юридичного позитивізму.

Дата добавления: 2015-05-23