Вчення про державу і право Михайла Драгоманова

Тарас Шевченко про незалежну демократичну Українську державу.

Теоретичні погляди Тараса Шевченка (1814—1861)1, зрозуміло, не мають політико-правовій цілісності і системності, але спираються на чітко виражені ідеї, що йдуть із глибин народного духу.

Погодимося з філософом Д.Чижевським: у поезії Шевченка в центрі світу, природи, історії, буття — людина. Людина,що стогнала і стогне в кайданах, від «неволі» і «неправди», що уособлюються царями, панами. У поета народ — образ Прометея, прикутого до скелі, Україна — образ заплаканої матері. Поеми «Кавказ», «Сон», «Заповіт» та ін. передають нестримний гнів. Проти абсолютизму, бездушної системи влади, кріпосництва, неволі. Царі, царська Росія — є головними винуватцями поневолення українського народу. У поемі «Сон» Шевченко називає Петра І тираном, катом, людожером, «першим, хто розпинав Україну», а Катерину II — «второю, що її доконала». Поет не чекає змін на краще від Росії — там «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить». Немає надій у нього і на українську шляхту, шукачів російського дворянства: «І хилитесь, як і хилились / І знову шкіру дерете / 3 братів незрячих гречкосіїв...»

Згідно з Шевченком, людина наділена природними правами, вона від природи вільна. У неї «доля—воля». Однак давно вже — у ярмі в панів, несправедливих конів («луплять за законом»), тому що право в Росії «катами писане», тут неправосуддя правди немає в суді»). Поет славить волю запорізьких козаків, Козацької держави, коли «Пишалася синами мати, / Синами вольними....... Він закликає пам'ятати колишню славу, вивчати славне минуле («Подивіться лишень добре, / Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте /Од слова до слова...»/), боротись за волю поневоленого народу.

Якщо в минулому для Шевченка суспільно-політичним ідеалом виступає Запорізька Січ, Козацька держава часів Хмельницького, то із сучасних держав — США, з їх демократією і «праведним законом» («...Коли ж / Діждемось Вашингтона з новим і праведним законом / А діждемось таки колись!»). «Праведний закон», — синонім правди і справедливості, закон, що відповідає природному праву, оберігає свободу людини, свободу соціальну і політичну. («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніколи. Нащо ж себе таки дурить?»). У поета тільки соціально справедливе може бути правом, законом, не підвладним державній сваволі.

Національне звільнення поет пов'язує з революційними перетвореннями, з відродженням слов'янського братерства. Він вірить: «Вогонь добрий, смілим серцем» оживить «слов'ян сім'ю велику / Во тьмі і неволі», коли обіймуться брат із братом («Навіки і віки!») і «потечуть в одне море слов'янськії ріки».

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895) – український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.

Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.

Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.

Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

92. Політико-правова доктрина Фрідріха Ніцше (Німеччина).

Німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму в філософії Фрідріх Ніцше (1844—1900) розглядав питання держави і права в роботах «Грецька держава», «Так говорив Заратустра» (1883—1884 р.), «По той бік добра і зла» (1886 р.), «Воля до влади» (1889—1901 р.) та ін.

Світ, згідно з Ніцше, є становлення, рух, «вічне повернення одного і того ж». Він заперечує суспільний прогрес, протиставляючи йому аmor fati («любов до долі»). В основі світу лежить «воля», як рушійна сила становлення, пристрасть, прагнення до влади, до розширення свого «Я», до експансії. За Ніцше, у людини «воля до влади» тотожна «волі до життя», в основі якої інстинкт самозбереження і боротьба за існування.

Згідно з Ніцше, вся соціально-політична історія це — боротьба двох воль — волі сильних, аристократів духу і волі слабких: юрби, рабів, «черні». Аристократична воля до влади («в кому воля лева») — це інстинкт підйому, воля до життя. Рабська воля до влади — інстинкт упадку, воля до смерті, ніщо. В історії з підйомом пов'язане володарювання аристократії (у давніх Індії, Греції, Римі), яка спирається на нижчі касти чи рабів. Історичний період боротьби народу за демократію філософ називає періодом упадку, що тривав понад тисячу років. Демократія — деградуюча форма держави.

Ф. Ніцше критикує існуючі теорії походження держави («це — неправда!»). Родоначальниками народів, на його думку, були творці — вони наділили вірою і любов'ю своїх одноплемінників. Держава є знаряддям виникнення і продовження насильницького соціального процесу, народження піраміди влади, підпорядкування. «Тільки залізні лабети держави можуть згуртувати одне з одним великі маси настільки, щоб міг початися хімічний розклад суспільства й утворення його нової пірамідальної над будови».

Коли в державі втілюється воля аристократії «до прояву влади чи застосування влади», тоді політика, законодавство, право — інструментарій культури, прояв сили і волі, підйому. Висока культура — аристократична, влада юрби веде до виродження культури, декадансу.

Сучасність належить черні. Тому потрібна нова аристократія, ворожа юрбі і всякій тиранії, аристократія, що знову напише слово «шляхетний» на нових скрижалях. Прихильність Ніцше до аристократичної державності, естетизму, заперечення демократії пояснює його різкі і часті випади проти сучасної держави («державою зветься саме холодне з чудовиськ»). Відзначаючи тенденцію падіння ролі держави, філософ вважає, що «менш за все наступить хаос, а швидше за все ще більш доцільна установа, ніж держава, здобуде перемогу над державою». Він розвиває елітарну концепцію устрою «здорового суспільства». Воно поділяється на: 1) «вищу касту» (вожді, керівники, генії), які мають право «втілювати щастя, красу, добро»; 2) виконавців їх волі (стражі права, порядку і безпеки; 3) решта маси «посередності», що сама природа призначила бути «суспільною користю, колесом, функцією».

Право, за Ніцше, — похідне, вторинне від волі, влади і сили. Саме з цих позицій заперечуються ним ідеї свободи і рівності. Він ділить право на звичаєве (традиції) і «довільне», «наказове». Перше — «легше за все зрозуміле». Друге — «повніше за все продумане». Справжнє природне право — результат війни і перемоги, що створює аристократично-кастовий правопорядок. Нинішній правопорядок у європейських державах є результатом різних воль до влади, договором сил, що борються. «Без договору немає права». Воно — перевага, привілей сильних. Справедливість у тому, що люди нерівні: «краще повинно панувати, і краще хоче панувати!»

«Вища людина», «надлюдина» у Ніцше — символ людини майбутнього, яка переборює нинішній світ і нинішніх людей, діє поза всякими моральними нормами і з крайньою жорстокістю. Культ сильної особистості, одержимою волею до влади, протиставляється ідолопоклонству «зайвих людей» — шануванню держави. «Туди, де держава кінчається, — туди дивіться, брати мої! Хіба не бачите ви райдугу і мости, які ведуть до надлюдини!»

Час королів, дрібної політики минув, пророкував Ніцше. Наступне, двадцяте століття буде часом великої політики — боротьби за світове панування, небачених раніше воєн. Війна необхідна. «...Всяке людство, як сучасне європейське людство, потребує не тільки війни, але навіть найбільшої найстрахітливішої війни» і тимчасового повернення до варварства. На його думку, не інтересам народів, а інтересам злиттю європейських, націй можуть подати допомогу німці «в силу їх старої випробуваної властивості бути толмачами і посередниками народів». Знищення націй, «принаймні європейських», так що з усіх їх в результаті безупинних схрещувань повинна виникнути змішана раса — раса європейської людини. Людина виходить з війни більш сильною для добра і зла. Ніцше закликає: «Побратими по війні! Любіть мир як засіб до нової війни, і мир короткий — сильніше, ніж мир тривалий... Війна і мужність здійснили більше великого, ніж любов до ближнього».

Соціалізм німецький філософ відкидає — це «фантастичний молодший брат майже віджилого деспотизму». Він жадає такої ж повноти державної влади, прагне до формального знищення особистості, перетворення її «у доцільний орган колективу». Відкидаються й революції, повстання пригноблених.

Роботи Ніцше одержали широку популярність тільки після його смерті, підтвердивши його містичне пророцтво: «Тільки післязавтрашній день належить мені. Деякі народжуються посмертно». Його основні ідеї лягли в основу ідеології фашизму і націонал-соціалізму або були інтерпретовані в її дусі.

Дата добавления: 2015-05-23