Українські партії на початку 20 ст., їх програми, стратегія, тактика

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського цари­зму на поч XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національ­но-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легаль­не, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського ру­ху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна ор­ганізація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гур­тків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформу­льовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідом­лення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвит­ку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними полі­ тичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Ру- півці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну ре­спубліку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона нама­галася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлю­ра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Українґактивізувалися ліберальні си­ли. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Укра­їнській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єф-ремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з доку­ментів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістич­ної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зор­ганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Най-видатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левиць-кий, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

#3

Для України XX століття було найтрагічнішим за всю її історію. І це не перебільшення чи художній образ, а констатація факту: адже внаслідок політики геноциду, що її проводили колонізатори, внаслідок двох світових війн, чиї фронти прокотилися по Україні, та революцій українці зазнали колосальних втрат. У процентному відношенні вони близькі до рівня втрат, яких зазнали інші народи — жертви геноцидів XX ст.: білоруси, євреї, вірмени, ассірійці. Якщо ж урахувати репресії, депортації, політику денаціоналізації, то стає зрозумілим, чому нині, на початку XXI ст., українців не набагато більше, ніж на початку XX ст. І це при тому, що рівень народжуваності в Україні на початку XX ст. був одним з найвищих у світі!

Перша світова війна не була випадковою історичною подією, а стала результатом політичного, економічного й суспільного розвитку великих європейських держав, США та Японії кінця XIX - початку XX ст. У результаті загострення міждержавних суперечностей, великі країни на зламі віків об'єдналися у дві великі коаліції (союзи). У 1882 р. Німеччина,Австро-Угорщина та Італія склали «Троїстий союз». На противагу йому 1907 р. Англія, Франція та Росія утворили «Троїсту згоду», або Антанту. Кількість учасників блоків з часом змінювалася і зростала, так що у розпал війни в ній брало участь 33 держави.

Війну розпочала 19 липня (1 серпня) 1914 р. Австро-Угорщина проти Сербії, використавши вбивство сербськими патріотами спадкоємця австрійського престолу. За кілька днів у війну вступили всі учасники (крім Італії) «Троїстого союзу» та Антанти. Метою її був перерозподіл уже поділеного світу. Україна стала об'єктом мілітаристських домагань Росії, Австро-Угорщини та Німеччини. Кожна з цих держав прагнула захопити всі без винятків українські землі і, приєднавши до своїх володінь, перетворити на аграрно-сировинний придаток, широкий ринок збуту товарів і дешевої робочої сили.

Поділені між двома ворогуючими блоками українці, які не мали власної держави, що захищала б їхні інтереси, опинилися перед прірвою братовбивчої війни. Цар мобілізував до свого війська 3,5 млн. українців, а цісар - 250 тисяч. Потрапивши по обидві лінії фронту, вони змушені були вбивати один одного і воювати за інтереси чужих, ненависних імперій, які століттями докладали зусиль, щоб знищити їх як народ.

З початком війни у підросійській Україні закрито і заборонено всі українські газети, «Просвіти»,культурно-освітні товариства, клуби. Українських лідерів оголошено поза законом. МихайлаГрушевського, який з великими труднощами, через фронти, повернувся з Галичини до Києва, полишивши все своє майно у Львові, заарештували і, як державного злочинця, вислали до Симбірську. Зорганізувати національне політичне життя було неможливо.

Українцям Галичини зробити це було легше. Із серпня 1914 р. всі західноукраїнські партії й організації об'єдналися у Головну Українську Раду, очолену депутатом парламенту Костем Левицьким. ГУР закликала боротися за поразку Росії, у результаті якої Україна об'єднається у складі федеративної і конституційної Австрії. Лідери Ради утворили з учасників «Пласту», «Соколів» і «Січей» Українськийлегіон, що згодом прибрав назви Українських січових стрільців. Але налякана можливістю утворення окремого українського війська влада обмежила легіон загоном у 2,5 тисяч чоловік.

Емігранти з Наддніпрянщини, які жили у Львові, утворили політичну спілку, що взяла за мету утворення соборної самостійної й незалежної України. Нова організація, що називалася «Союзвизволення України», очолена Володимиром Дорошенком (член УСДРП) та Мар'яном Меленевським (колишня «Спілка»), для досягнення своєї мети підтримувала Троїстий союз проти Російської імперії.

Воєнні дії на території України розпочались у серпні 1914 p. по всій лінії австро-російського кордону, на якій відразу ж був створений Пів-денно-Західний фронт 3, 4, 5 та 8 російських армій. З боку Австрії ця фронтова лінія називалася Східним фронтом.

5 серпня 8 армія генерала О. Брусилова і 3 армія гєнерала М. Рузьського, прорвавши лінію оборони австро-угорського війська на р. Золота Липа, розпочали навальний наступ у Галичині. За ними перейшли у наступ на Буковину інші російські армії. За 33 дні боїв вони окупували всю Східну Галичину і Північну Буковину, загарбали Львів, Чернівці, Станіслав, Перемишль і на вимогу головнокомандування Антанти стабілізували фронт по Карпатському хребту. У боях з російськими військами на горі Маківка пройшли своє бойове хрещення й січові стрільці.

Відступаючі австрійські війська, підбурені польськими шовіністами, які поширювали наклепи, що це українці спричинилися до успіху росіян, розпочали дикий терор проти галичан. Тисячі москвофілів і політично свідомих українців страчували за «законами війни», а також забирали з собою і гнали у концентраційні табори до Австрії. Найбільший з них знаходився у Талергофі, де зосередилося понад 30 тисяч захоплених українців. Під натиском російських військ евакуювалися до Відня Головна Українська Рада та «Союз визволення України».

Гірка доля спіткала тих галичан і буковинців, які потрапили під владу російського окупанта. Цар гнав свої армії до Західної України під гаслом «освобождения исконно русской Червоной Руси», тому ні про який національний розвиток тут не могло йтися.

Загарбані Галичину і Буковину перетворено на воєнне генерал-губернаторство, на чолі якого призначено графа Юрія Бобринського, котрий розпочав перетворювати їх на «русский край». Йому всемірно допомагали москвофіли - Ю. Яворський, В. Дудкевич, С. Бандасюк і польські поміщики.

Генерал-губернаторство відразу ж поділили на губернії з губернаторами на чолі та повіти - з повітовими начальниками. У Львові витворено градоначальство. Всі поміщицькі маєтки, навіть тих польських магнатів, які втекли з австрійцями,було взято під пильну військову охорону, щоб не допустити розподілу майна і землі селянами.

З наказу російського командування закрито всі українські кооперативи,НТШ, погромлені його бібліотека і музей, «Просвіту», культурні установи, газети, журнали, видавництва. З допомогою москвофілів вишукували діячів національних партій, народовців, радикалів і розстрілювали. Заборонили прилюдні виступи українською мовою, обмежили її викладання у школах, впроваджуючи натомість російську мову.

Жорстоких гонінь зазнала греко-католицька церква, яка від цієї першої російської окупації перетворюється на церкву-страдницю. Митрополита А. Шептицького заарештували й вивезли до Суздаля; вислали до Сибіру і багатьох священиків, наславши натомість юрби московських попів.

Вся довголітня москвофільська пропаганда луснула як мильна бульбашка. Стало зрозуміло, що в особі «единоверной России» у Галичину прийшов жорстокий і кривавий загарбник.

Але в розпал «творчої роботи» російської адміністрації, австро-німецькі війська прорвали у квітні 1915 р. фронт під Горлицею в Карпатах і перейшли у наступ. До літа російська армія, залишивши Перемишль, Львів, Чернівці, втекла за Збруч. Із собою вона захопила у полон багатьох діячів національно-визвольного руху. В обозі за відступаючими поїхали і горезвісні москвофіли, які відтепер сталиполітичними трупами. Протягом 1915-1916 pp. через Буковину та Галичину пройшло ще кілька відступів і наступів мільйонних армій воюючих сторін, руйнуючи і нищачи все на своєму шляху, довівши край до цілковитого виснаження.

В умовах окупації Галичини російськими військами, лідери українських політичних партій утворили у Відні загальнонаціональний координаційний центр - Загальну Українську Раду. До неї ввійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини і 3 - від «Союзу визволення України». ЗУР, продовжуючи програму ГУР, проголосила боротьбу за самостійну Україну над Дніпром і за автономію Західної України у складі Австрії. Робилося це і тактичних міркувань, щоб не спровокувати уряд цісаря на репресії.

У Відні діяв також Український клуб австрійського парламенту, що об'єднував депутатів-українців на чолі з Євгеном Петрушевичем. «Союз визволення України», що перетворювався у велику організацію, розгорнув широкомасштабну діяльність. З метою пропаганди незалежної України члени «Союзу» розіслали послів до великих європейських держав. Окрім того, місіонери СВУ діяли серед військовополонених українців з російської армії, котрі перебували у австрійських та німецьких концтаборах. Завдяки цій праці, організація створила з них дві дивізії майбутньої національної армії - сірожупанну та синьожупанну (названі за кольором верхнього одягу).

Після ганебних провалів на фронті й під тиском всезростаючого революційного руху в Росії та діяльності національних партій за кордоном і в підпіллі, цар змушений був пом'якшити тон щодо українців і піти їм на деякі поступки, щоб вкрай не озлоблювати та не насичувати і так нездорову атмосферу неприязню. В Україні починають знову працювати товариства, книгарні, кооперативні спілки, виходити газети й журнали. У Москві С. Петлюра видає журнал «Украинская жизнь», a B. Винниченко, який жив нелегально, - журнал «Промінь». М. Грушевському теж дозволили жити у Москві, під наглядом поліції.

У кінці 1916 р. стало зрозуміло, що Російська імперія, впрягшись у колісницю війни, довела себе до цілковитого виснаження. Уряд Миколи II роз'їдали казнокради, зрадники і нездари. На початку 1917 р. невдачі на фронті та економічна криза у країні остаточно його паралізували.

На межі розвалу стояла економіка Росії, і в першу чергу України, яка з воюючих держав несла найбільші збитки у живій силі, техніці, в економічних витратах. В Україні було до решти підірвано промисловість, зруйновано сільське господарство, з якого викачали не лише мільйони чоловічих рук, але й збіжжя, коней, волів, вози тощо. Над усіма українськими землями від Сяну до Дону нависла страшна примара тотального голоду.

Під тиском хвилі страйків і демонстрацій, що прокотились у лютому 1917 p. по імперії, віковий царський режим упав, мов спорохнявіле дерево. 3 березня 1917 р. бездарний Микола II, не в змозі справитися із ситуацією у державі, підписав акт про зречення від престолу.

У Петрограді утворилися Тимчасовий уряд і Петроградська рада, які ділили владу між собою. Аналогічна ситуація склалася в основних центрах імперії, у тому числі й у Києві, де від імені Тимчасового уряду діяв Виконавчий комітет і паралельно існувала Київська рада. Обидва органи представляли російську владу в Україні.

Відразу ж як стало відомо про зречення, 4 березня, у Києві зібралося на засідання Товариство українських поступовців, до якого приєдналися представники всіх українських партій і утворили єдиний координуючий орган українського руху, що прибрав назви Центральної Ради. До неї увійшли: від ТУП - Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, від УСДРП -Симон Петлюра та Володимир Винниченко, від новоствореної Української партії соціалістів-революціонерів - Павло Христюк і Микита Шаповал. Головою Центральної Ради став Михайло Грушевський, котрий щойно повернувся із заслання. В Україні розпочалася Національна революція

Дата добавления: 2015-05-23