Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка 5 страница

Незабаром після смерті Івана Степановича гетьманом українського козацького "уряду у вигнанні" став П. Орлик — не тільки масштабний політичний діяч, а й видатний соціальний мислитель свого часу.

Бажання створити незалежну від Росії українську державу посилювалося ще й тим, що Петро І із кожним роком дедалі брутальніше й безцеремонніше нехтував традиційними правами України і всіх її станів. Орлик, маючи ґрунтовну освіту й володіючи тонким розумом, був здатен відстоювати претензії соціально активних верств українського суспільства до російського самодержавства, протиставляючи царському деспотизмові козацьке розуміння особистих прав і свобод.

Після Полтавської битви він разом із Карлом XII та Іваном Мазепою мусив утікати в турецькі володіння, де тимчасово облаштувався в Бендерах на Дністрі. Тут, поховавши Мазепу, 5 квітня (за іншими даними — 5 травня) 1710 р. козаки, які вирушили у вигнання, обрали Пилипа Орлика гетьманом України — на противагу Іванові Скоропадському, затвердженому на цій посаді Петром І. Як гетьмана України Орлика відразу ж визнали турецький султан та шведський король, із якими було укладено спеціальну угоду щодо продовження спільної боротьби проти Петра І аж до повного звільнення України.

Утім, в історичному розумінні значно важливішим було прийняття в цей день першої конституції України, створеної Орликом на засадах традиційного козацького права, але на рівні раціоналістичної європейської суспільно-політичної думки доби Просвітництва. Втілити в життя цю конституцію, зі зрозумілих причин, не вдалося. Але факт появи такого документа (в той час, коли інший науково мислячий українець, Феофан Прокопович, розробляв для Росії концепцію освіченої, але абсолютної самодержавної влади) свідчить про рівень державної та правової свідомості козацької старшини мазепинських часів.

Конституція була схвалена козаками, які обрали Орлика на гетьманство, й мала послугувати підґрунтям політичної системи майбутньої незалежної України. Вона починалась урочистою декларацією: "Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого панування". "Гетьманське самодержавство", як мовилося далі, мало обмежуватися генеральною радою, утвореною з представників козацької старшини, полковників та обраних депутатів від кожного полку. Гетьман повинен був радитися з ними щодо всіх державних справ, а крім того тричі на рік скликати сейм (парламент), який мав складатися з полкової та сотенної старшини, депутатів та послів од Війська Запорозького, міст і духівництва України.

При цьому гарантувалися права і свободи, відповідно до традиційного українського права, людей усіх станів. Мала бути проведена ревізія земельних володінь старшини, що збагатилася в минулі десятиліття шляхом свавільного захоплення ділянок, належало скасувати багато обтяжливих для селян повинностей і податків. Загалом ця конституція пройнята ліберальними устремліннями й демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими політичними документами XVII—XVIII ст. у масштабі цілого світу.

Утвердившись як гетьман в очах європейських держав, Пилип Орлик на початку 1711 р. зібрав під своїми знаменами до 16 тисяч козаків і, маючи при собі шведських інструкторів, польський загін І. Потоцького та допоміжні татарські сили, почав наступ на Правобережній Україні. Спершу йому таланило, й козацькі полки переходили на його бік. Наприкінці березня він уже наблизився до Білої Церкви, тобто був на підступах до Києва, але, не маючи облогової артилерії, не зміг узяти добре укріпленого міста й перейшов до затяжної облоги.

З відновленням миру між Росією і Туреччиною, за ослаблення Швеції, Орлик уже не розраховував на допомогу з боку колишніх союзників. За всієї непевності перспектив подальшої боротьби він зі своїми військами в лютому 1713 р. знову зайняв Правобережжя. Однак наступного року султан уклав мир із союзним Росії польським королем Августом II, визнавши за ним права на Правобережну Україну.

Опинившись затиснутим зі сходу й заходу російськими та польськими військами, не покладаючись на підтримку Османської імперії, яка від нього відвернулася, Орлик із Карлом XII (у чиїй порядності він не сумнівався) вирушив у довгу дорогу — через Угорщину, Австрію та Німеччину до Швеції. Для обгрунтування в очах дворів Європи ідеї відтворення козацької української держави гетьман писав і розсилав до основних столиць різноманітні петиції та меморандуми, а також свій трактат "Вивід прав України". У нього виник масштабний план утворення антиросійської коаліції з участю Швеції, Англії, Польщі, Австрії і Туреччини, для реалізації якого він вирушив у подорож Європою.

Політичної підтримки своїх планів Орлику в європейських монархів знайти не вдалося. Європа стомилася від двадцятиліття воєн, і 1721 р. між Швецією та Росією був укладений Ніштадтський мир, що узаконював завоювання Петра І у Прибалтиці. Українські політемігранти ставали небажаними в усіх європейських столицях, тож Орлику 1722 р. довелося знову вирушити до Османської імперії.

Сподіватися на поновлення української держави не доводилося. Орлик залишився вигнанцем. Він помер у бідності в молдавській столиці Яссах 24 травня 1742 р.

В історію Пилип Орлик увійшов, насамперед, як автор першої, нехай і не реалізованої, української конституції. Вона з'явилася на 66 років раніше за американську "Декларацію незалежності" й майже на 80 — за французьку "Декларацію прав людини і громадянина", цілком відобразивши новітні для того часу зрушення суспільної думки (пов'язані з ідеями поділу влади, гарантій прав особистості тощо), які в Західній Європі пов'язують з іменами Дж. Локка та Ш. Монтеск'є.

31. Соціально-економічний і політичний розвиток Гетьманщини у І пол. XVIII ст.

Кінець ХVII – початок ХVIII ст. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Українi, дальшим наступом російського царизму на автономію козацької держави. Згідно з Коломацькими статтями (1687) новому гетьману Івану Мазепi довелося погодитися на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було обмежено владу гетьмана у розпорядженні військовими землями, усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорозького у справі виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати право гетьманськiй адміністрації зносин з іноземними державами, фактично підтверджено обов’язок старшини доглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього.

Слід підкреслити – досвід багаторічної боротьби виробив у більшості козацької старшини переконання, що лише політична автономія у складi Російської держави створює реальний ґрунт для дальшого розвитку України й забезпечення її життєвих інтересiв. У цьому переконувало економічне й культурне піднесення Гетьманщини, яке було наслiдком автономії, значною мірою утвердженої зусиллями Многогрішного і Самойловича. В новій гетьманській столиці – Батурині сподівались активною співучастю у воєнних акціях Росії прилучити Правобережжя, а також широкі степові простори над Чорним і Азовським морями.

Соцiальна полiтика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москвi він зажадав від царя дозволу на здійснення запису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. В 1701 р. гетьманським універсалом офiційно була пiдтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових суперечностей.

Необхідно усвiдомити, що незважаючи на певні успiхи у поширенні впливів Мазепи на Правобережжі – підтримка С.Палія у відродженні козацтва і колонізації краю - наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм знаходились у гострій суперечності з самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, що почала формуватися Петром Першим. Уніфiкація всiх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишала в ній місця для автономiї України з її традиціями козацького демократизму і прагненням до незалежностi. Ця тенденція посилилася з початком Пiвнічної війни, яку почала Росiя у 1700 р., прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря для безпосереднiх зносин з європейськими країнами. Україна виявилася втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Висилаючи мало не щороку козацькі вiйська за межі України коштом українського населення, Гетьманщина мусила також утримувати російську армiю і військові гарнізони у кількох мiстах, що тяжким ярмом лягло на плечі народу. Петро Перший вимагав все нових і нових жертв, ігноруючи забезпечені попередніми договорами автономнi права України, нехтуючи її територіальною цілiсністю. Серед загального незадоволення політикою російського царизму посилилося занепокоєння козацького стану щодо збереження його станових прав, загрози їм з боку царської адміністрації. Все це спричинило усвiдомлення Мазепою необхiдності зміни свого ставлення до російського уряду і його полiтики щодо України. Треба підкреслити, що гетьман був речником насамперед устремлінь старшинських кіл, якi рішуче вимагали захисту інтересів козацького стану, зазіхань з боку росiйського уряду на політичну автономію України. Ось чому, керуючись саме цими мотивами, а не особистими інтересами, спираючись на традиції Хмельницького і Виговського у шведсько-українських відносинах, Мазепа виступив на боці Карла ХII.

Після Полтавського розгрому росiйський царизм посилив наступ на політичну автономію України. Було заарештовано і заслано до Сибіру багатьох представників козацької старшини, посилилося полювання за мазепинцями по всій Європі. Тривало систематичне ослаблення козацького стану в цілому. Ігноруючи гетьманські права, російський уряд призначав на важливі посади в Гетьманщині російських офіцерів та іноземців, яким роздавалися великі земельні маєтності.

Вивчаючи соціально-економічне становище Гетьманщини, слід звернути увагу на певне піднесення її суспільного і культурного розвитку, господарського життя за часів гетьманування Данила Апостола. Однак це викликало занепокоєння російського царизму, який побоювався втратити свої позиції в Україні. Пiсля смертi гетьмана управління Україною було передано т.зв. Правлінню гетьманського уряду (1734-1750) на чолі з кн.Шаховським, яке згiдно з вказівками Петербурга вело лінію на дискредитацію автономного устрою місцевих урядових установ і призвичаєння українського населення до «великороссийского правления». Царизм безоглядно розпоряджався людськими і матеріальними ресурсами України в імперських інтересах.

Студенти мусять знати, що бурхливі події другої половини XVII ст. не перервали тісних економічних, суспільно-політичних і культурних зв’язків між обома частинами козацької України, поділеної її великодержавними сусідами. Ідея політичної єдності України пронизувала найширші верстви козацтва, міщанства і селянства, патріотично налаштовану козацьку старшину й духовенство. Важливу роль у культурно-національному єд­нанні українського народу відігравала Києво-Могилянська академія, де навчалися представники усіх регіонів України. До об’єднання українських земель в одному державному організмі прагнули наступники Б.Хмельницького - гетьмани П..Дорошенко, Д.Многогрішний, І.Самойлович, І.Мазепа. Походи Дорошенка і Мазепи в Галичину і на Во­линь кожного разу пробуджували у свідомості найширших верств українсь­кого суспільства ідею національного єднання.

Слід звернути увагу на те, що важливим фактором зміцнення зв’язків між обома частинами колишньої козацької держави було відродження на Правобережній Наддніпрянщині козацького устрою всупереч спробам польської магнатерії знищити козацтво остаточно. Правобережному коза­цтву на чолі з С.Палієм, Самусем та Абазою, спираючись на підтримку Гетьманщини, вдалося колонізувати значні регіони і відродити завмерле на тривалий час соціально-економічне і культурно-національне життя.

Важливе значення мали заходи Мазепи, спрямовані на інтеграцію Правобережжя у державний організм Гетьманщини в ході російсько-шведської війни. Однак після поразки шведської армії Правобережна Ук­раїна знову повернулася під владу Польщі. Козацькі війська були виведені на територію Гетьманщини, магнати й шляхта почали повертатися на старі місця, вступаючи у земельні володіння після 60-літньої перерви. Знову як перед початком Хмельниччини виросли величезні латифундії магнатів Любомирських, Потоцьких, Яблоновських, Браницьких, Сангушків, Чарторийських, які мали вирішальний політичний вплив у польській державі і вели до цілковитого ослаблення королівської влади.

Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яке дістало назву «гайдамаччина». Вона здійснюва­лася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих прошарків українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експан­сії. Гайдамаки (від турецького “турбувати”, “гнати”, “переслідувати”) орга­нізовувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони, яка постачала найбільш досвідчений і загартований прошарок вояцтва.

32. Розквіт української культури у другій половині ХVІІ ст.

Наявність політичної автономії на Лівобережній Україні (Гетьманщині) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму російського самодержавства, яке виснажувало економічнi та духовні сили українського народу. Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу.

Слід наголосити, що найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античних філософії, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С.Яворського, П.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. 3 філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-полiтичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

Студентам слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма (найвідоміша драма Ф.Прокоповича «Володимир», присвячена І.Мазепі). Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля, Плавта, Теренція та ін.

Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів - вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика, представниками якої виступають поети С.Климовський, Р.Корецький, В.Пашковський, І.Бачинський, О.Подальський, Танський та ін.

Традицію української історичної літератури XVII ст. продовжили літописи­ Г.Граб’янки і С.Величка. З’являються перші спроби систематичного викладу історії України у працях П.Симовського, В.Рубана, О.Ригельмана. У багатожанровій українській прозі XVIII ст. студентам слід звернути увагу на щоденники М.Ханенка (1691-1760) і Я.Марковича (1696-1770), в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного та економічного життя Гетьманщини, «Странствованіє» Василя Григоровича-Барського, який фактично започаткував українські наукові студії в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо.

Постійна боротьба з різними виявами деспотизму, що точилася в Україні, формувала в свідомості передової української суспільності ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом П.Орликом «Дедукції прав України» - яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. В ній проголошувався пріоритет суспільних інтересів, демократизму і свободи, боротьби з насильством. Ці ідеї знайшли своє продовження в творчості В.Капніста, вимогах українських делегатів до «Комиссии по составлению уложения» Катерини II, патріотичному настрої «Історії Русів», дали підстави великому Вольтеру зазначити - «Україна завжди бажала бути вільною».

Розглядаючи процес розвитку культури наприкінці XVII - початку XVIII ст. студенти повинні знати, що в цей період у руках старшини зосередились значні матеріальні цінності, що дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку всіх галузей мистецтва в Україні. В епоху гетьманування Мазепи в українській архітектурі остаточно утвердився стиль, який дістав назву «українського бароко» (також козацького, або мазепиного бароко). Заходами гетьмана було побудовано чимало архітектурних шедеврів як у Києві, так і в інших містах, oновлено Софійський та Успенський собори, інші давні споруди у Києві, які одержали яскраве барокове оформлення. Від меценатської ді­яльності гетьманів прагнула не відставати козацька старшина, яка спору­джувала величезні муровані храми, палаци, брами, адміністративні і навчальні будівлі. Поряд з Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.

Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини був монументальний живопис. Дедалі глибше світська тематика проникала у релігійний живопис, у результаті чого від­бувався процес творення самостійних світських жанрів у живопису. Сту­денти мають ознайомитися з блискучим розвитком портретного мистецтва в Україні, творчістю Д.Левицького, В.Боровиковського, А.Лосенка, плея­дою талановитих представників української гравюри європейського рівня Щирського, братів Тарасевичів, Мигури, Зубрицького, Г.Левицького, О.Казачковського. Нарешті слід мати на увазі високий рівень розвитку ук­раїнської музики XVIII ст., найвищим досягненням якої була творчість М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.

Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення роз­маїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвро­пейський культурний процес.

33. Діяльність Києво-Могилянської Академії. Меценатство гетьманів і козацької старшини (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.)

Найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античних філософії, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С.Яворського, П.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. 3 філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-полiтичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

В історії благодійності та меценатства часів козаччини та гетьманування Б. Хмельницького знайшли своє відображення всі соціально-політичні складнощі епохи. Безсумнівною заслугою його було те, що у вирі воєнних та політичних подій у діяльності гетьмана знайшлося місце для милосердних, доброчинних та меценатських діянь. Гетьман опікувався розвитком освітніх установ. Зокрема, універсалами 1651 і 1656 рр. передбачалася матеріальна підтримка Києво-Могилянського колегіуму. Гетьман надавав великі пожертви Лубенському та Густинському монастирям, власним коштом збудував Іллінську церкву в с. Суботові поблизу Чигирина.

Приклад гетьмана наслідувала старшина. Зокрема, Сава Туптало (1600 – 1703) – сотник війська Богдана Хмельницького, ктитор Києво-Кирилівського монастиря – усе життя разом з дружиною був благодійником Кирилівської обителі. Допомагали Кирилівському монастирю грошима, коштовними подарунками й «трудами рук своїх» і доньки Сави Туптало, які заснували при Іорданській церкві жіночий монастир і по черзі були там ігуменями. Старша – Параскева Туптало у 1710 р. перед смертю відписала Кирилівському монастирю «дім свій отечний».

В Україні широко відома меценатська діяльність гетьмана Івана Мазепи (1639 – 1709). Його благодійництво та меценатство – це не примха магната і не бажання здобути собі славу і популярність. Своїми універсалами Мазепа підкреслює загальноукраїнське значення Києво-Могилянської академії. Гетьман України протягом свого 23-річного правління надавав на неімущих студентів 1 000 золотих щорічно, що зазначено в старшинських реєстрах про його меценатську діяльність, складених в еміграції 1709 р. Мазепа піклувався про розбудову академії, яка за його гетьманування досягла високого піднесення й здобула визнання у світі. У 1703 – 1704 рр. його коштом будується новий академічний навчальний корпус з високими вікнами, стрункою колонадою і тінистою галереєю, що став першою палацовою спорудою в Києві і отримав назву «Мазепин». У збудованому для академії Братському соборі відбувались урочисті збори, а професори влаштовували проповіді. Мазепа часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі – І. Обидовський та А. Войнаровський. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл, друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти»

Ще одним джерелом фінансування навчальних закладів України в умовах бездержавності були пожертвування громадськості, насамперед козацької старшини. Так, патроном колегіуму також був один з найбагатших представників козацької старшини чернігівського краю М. Б. Корсак. Меценат утримував декількох студентів, так званих клієнтів. Благодійність і меценатство, взагалі значення гетьмана І. Мазепи у сфері духовної творчості – це, можливо, найменш досліджена сфера діяльності цього видатного державника. Так, восени 2007 р. у Києві вулиця Січневого повстання, перейменована на вулицю Івана Мазепи. Названа вулиця прямує до духовної святині України і світу – Печерської Лаври. Ця неординарна подія змушує відкривати завіси правди на духовні і просвітницькі діяння Мазепи, який, ставши заможним, витрачав кошти на вказані цілі. Цим він намагався заглушити розмови про те, що він «лях», чужий, «скатоличений». Так, Мазепа «відновив Печерську Лавру, обвів її монументальною огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарні брами з церквами на них – так звану Святу браму і другу, так звану Економську». У Пустинно-Миколаївськім монастирі вибудував величаву церкву св. Миколая, відбудував також братську церкву Богоявлення.

Завдяки гетьманам-меценатам Богдану Хмельницькому, Івану Самойловичу, Івану Мазепі, Івану Скоропадському, Івану Полуботку, Петру Конашевичу, Данилу Апостолу Лаврі були подаровані маєтки. Так чинили й кращі родини України – Якубовичі, Кандиби, Борковські. На особливу увагу заслуговує меценатство Івана Мазепи. Зокрема, Троїцька церква Печерської Лаври зведена на кошти Мазепи.

Повернути Києву та Академії славу часів Мазепи не зміг уже ніхто. Хоча за Данила Апостола та за митрополита Рафаїла Заборовського академія стала поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишилися в її володінні. Митрополит Рафаїл Заборовський з власних коштів підтримував академію та її професорів. Посилав бідних учнів до закордонних університетів, допомагав бідним учням, прибудував другий поверх на будинку академії, спорудженому Мазепою.

Гідний внесок у справу меценатства на розвиток духовності виховання, освіти, культури України зробив представник духовної еліти XVIII ст. Тимофій Щербацький (1698 – 1767), митрополит Київський (1748 – 1767). Він продовжив і завершив будівельні справи Рафаїла Заборовського, перебудову софійської дзвіниці, добудову будинку митрополита, при якому завів сади, створення іконостаса з розкішними царськими вратами. Було зведено величезний будинок чернечих келій на території Софії Київської, в якому пізніше розмістилася бурса. Митрополит збагатив кафедральну ризницю начинням, прикрасив намісні ікони срібними окладами, переважно за власний кошт. Ці та інші факти відображають моральні й духовні оцінки меценатства, які сприяли розвитку духовності виховання, освіти, культури. У наші дні історичний досвід меценатства є яскравим прикладом наслідування для державних діячів України. Цей досвід сприяє відродженню віри, надії, любові в суспільстві. Виховує гордість за величне минуле, любов до своєї Вітчизни, повчає гідного служіння на благо держави.

34. Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі.

Певне пом’якшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761). Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці – Кирила Розумовського (1750-1764). Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини. Реформа Гетьманщини

Дата добавления: 2015-05-23