Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка 9 страница

Оригінальним бунтарем проти кріпосного рабства був виходець із кріпацької родини села Антополя (Калинівський район Вінницької області) Семен Олійничук (1798-1852). Схований батьками від поміщика, талановитий хлопець під чужим прізвищем закінчив Вінницьку гімназію і працював певний час вчителем. Лише у 1845 р. він звільнився від ненависного кріпацтва. Багато подорожуючи по Україні, щирий захисник пригноблених допомагав селянам писати скарги царю на своїх панів. Одночасно С. Олійничук написав чималий твір: «Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської та Житомир-Волинської губерній про своє життя-буття».

He зважаючи на царистські ілюзії та релігійні погляди, Олійничук піддав сміливій критиці кріпосницькі порядки, за яких «дворянин міг продавати і навіть часто буває на собаку або худобу поміняти» кріпака. З особливою гіркотою автор характеризує кріпосників - вихідців із козацької старшини, які тяжко пригноблювали і знущались над «одноутробними своїми братами». Заарештований за свої погляди і перевезений, за наказом царя, до Шліссельбурзької фортеці, він у 1852 р. помер.

Нової сили й яскравого національного забарвлення набрав суспіль-но-політичний рух в Україні з появою в ньому справді могутньої історичної постаті, вихідця з низів пригнобленого народу, геніального поета і мислителя, палкого українського патріота Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).

48. Кримська війна. Посилення селянського руху в Україні київська козаччина.

Будучи “жандармом Європи”, після придушення революції 1848–1849 рр. російський царизм вважав, що зміцнив свої позиції у Європі і може приступити до розв’язання важливого для себе “східного питання”. Росія прагнула встановити контроль над Балканами і Чорноморськими протоками.

Приводом для розгортання воєнних дій проти Османської імперії став конфлікт навколо святих місць у Палестині, пов’язаних із життям Ісуса Христа. У червні 1853 р. російські війська раптово перейшли кордон із Туреччиною і зайняли дунайські князівства. Упевнившись у підтримці Великобританії і Франції, які не бажали посилення позицій російського царя, турецький султан оголосив війну Росії. Спочатку хід бойових дій складався сприятливо для Росії.

Російські війська стримували наступ турецьких військ у Закавказзі, натомість самі почали просуватися до Болгарії, взяли в облогу важливу фортецю на Дунаї Сілістра. Турецька чорноморська ескадра була вщент розгромлена російським флотом у Синопській бухті. Та перемога Росії не входила до плану великих держав.

Австрія і Пруссія зажадали від царя вивести війська з Придунайських князівств. Опинившись у міжнародній ізоляції, Микола І був змушений підкоритися. Втім, в березні 1854 р. Великобританія, Франція і Сардинія оголосили війну Росії. Маючи перевагу на морі, англо-французькі війська спершу вдалися до атак з моря на Одесу, Миколаїв, Севастополь та інші міста. У квітні 1854 р. ескадра союзників наблизилась до Одеси й почала обстрілювати місто. Під час другої атаки один із англійських фрегатів сів на мілину і його команда мусила здатися в полон. Третя атака в липні також була невдалою.

Активну участь в обороні узбережжя від р. Дунаю до Одеси взяли козаки Дунайського (Усть-Дунайського) війська.

На початку вересня 1854 р. англо-французькі війська висадились на Кримському п-ві в районі Євпаторії. Після поразки у битві на р. Альта царська армія під проводом князя О.Меншикова відступила на північ, залишивши напризволяще головну військово-морську базу Росії на Чорному морі – Севастополь.

Війна засвідчила величезну військово-технічну перевагу союзників, озброєних новітньою технікою. За браком залізниць російське командування (на відміну від противника, який використовував пароплави) не могло вчасно постачати армію всім необхідним.

Розпочалася облога Севастополя. Її здійснювала 60-тисячна армія союзників. Гарнізон бази налічував 18 тис. осіб, крім того, до оборони було залучено 20 тис. моряків. Обороною міста керували адмірали П.Нахімов, В.Корнілов, В.Істомін. При такому співвідношенні сил нападникам навряд чи вдалося б здобути головну базу, якби вони не мали переваги в озброєнні та боєприпасах. Застарілі російські гармати не йшли у порівняння з артилерією союзників – скорострільною, далекосяжною і точною. Умовно кажучи, на кожні 10 гарматних пострілів ворога захисники Севастополя могли відповісти тільки одним. Після неодноразових штурмів англо-французьким військам вдалось оволодіти Малаховим курганом, головною опорною точкою в обороні міста.

На 349-й день боїв російські війська змушені були залишити свої позиції у південній частині міста, однак продовжували утримувати північний сектор оборони. В обороні міста активну участь брали пластуни (розвідники) Чорноморського козацького війська, які здійснювали вилазки на позиції ворога. Хоробрістю, кмітливістю, а також блискучим умінням застосовувати військову хитрість відзначилися у севастопольській обороні матрос П.Кішка та сестра милосердя Д.Севастопольська. Зразкову медичну службу організував у місті М.Пирогов, який на практиці розробив основоположні принципи вчення про військово-польову хірургію. Протягом героїчної севастопольської епопеї царський уряд, маючи незліченні людські й матеріальні ресурси, так і не спромігся послати в Крим свіжі війська. Така кволість пояснювалася військово-технічною і економічною відсталістю кріпосницької імперії, а також постійною загрозою вторгнення через західні кордони Росії. Розгортання бойових дій на Балканах, а згодом у Криму перетворило Україну у найближчий тил військ. Територія України стала джерелом поповнення продовольства і нових рекрутів. Під впливом війни в Україні розгорнувся масовий антикріпосницький рух, у 1855 р. – “Київська козаччина”, а в 1856 р. – “в Таврію за волею”.

Приводом до цього став царський маніфест від 25 січня 1855 р. про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у “козаки”, відмовляючись виконувати повинності. У лютому 1855 р. в Київській губернії виступи селян поширились на 9 повітів. Уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, дві роти саперів. Відбулися криваві сутички між повсталими і військами, 39 селян було вбито, 63 – поранено. Цей рух отримав назву “Київська козаччина”. Єхидна політика царського уряду, що з одного боку примилювався до селян паперовими «правилами», а з другого боку гнобив їх непосильними повинностями, поширювала серед народніх мас хвилювання. Селяне, спираючися на царські «укази», а не розуміючи їх як слід, бунтувалися проти панів, що в свою чергу кликали на бунтівників військо, а воно розправлялося з ними по свойому. Таких селянських бунтів, викликаних незрозумінням «інвентарних правил», було на Правоберіжжі більш пядесяти, та найголосніший з них це так зв. «Київська козаччина» з 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною видав царський уряд, весною 1855 р. маніфест з зазивом добровільного зголошування в військові ряди. Селяни зрозуміли це як поклик до відновлення козаччини. Вони кидали роботу на панщині, творили козацькі сотні й примушували своїх священиків проводити їм присягу. Пани підняли гвалт і, як звичайно, викликали військо проти захоплених царським маніфестом селян. «Козаччину» придушено кулями, нагайками та засланнями, але до чаші горя, що її пив український народ під царським ярмом, впала ще одна капля зловісної отрути.

На квітень 1856 р. припадає другий виступ селян – так званий похід “у Таврію за волею”. Після закінчення Кримської війни серед селян розійшлися чутки, що можна переселитися на Кримський півострів, уряд надасть значну допомогу і звільнить від кріпацтва. Влітку 1856 р. біля Перекопу зібралися десятки тисяч селян. Тільки урядовим військам вдалося припинити цей рух.Але селянські заворушення тривали. Кримська війна виявила економічну, політичну і військово-технічну відсталість Росії. Війна ще більше загострила кризу феодально-кріпосницької системи.

У березні 1856 р. в Парижі було підписано мирний договір на умовах, продиктованих переможцями. Росія позбавлялася права мати військово-морський флот і фортеці на Чорному морі. Гирло Дунаю знову переходило під владу Туреччини.

49 Український суспільно-політичний рух у другій пол. ХІХ ст. (на шляху від культурництва до політичної боротьби).

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову-вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Ва-луев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. Припинив своє існування часопис «Основа».

Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.

Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, за-боронив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

50. У XX ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, а також США. Але попри всі успіхи розвитку капіталізму, який уже переріс в імперіалістичну стадію, Російська імперія була надто обтяжена феодальними пережитками та національними проблемами, і це відкривало
загрозливу перспективу кривавих революцій. Економічні кризи початку XX ст. загострили ситуацію. Спроба знайти звичний вихід зі становища, яке склалося, за рахунок переможної війни, ганебно провалилася. Відносно маленька Японія, яка дуже швидко йшла шляхом капіталістичних перетворень, завдала Росії потужної поразки у російсько-японській війні 1904—1905 pp. Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило першу російську революцію 1905—1907 pp.
Причини революції:
- невирішеність аграрного питання;
- самодержавство, відсутність демократичних свобод;
- колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

51. Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 рр. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша з них — Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організаторами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Анд-рієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала з українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою була «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Першочерговою метою проголосили «повернення нам прав, відзначених Переяславською конституцією 1654 р.». Згодом гасло самостійної України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах Російської імперії.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. УСДРП проголосила себе представником «українського пролетаріату». Спроби об'єднання з РСДРП були невдалими. Каменем спотикання стало національне питання. Російські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не хотіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником українського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою УСДРП.

Під могутнім революційним натиском царизм змушений був послабити національний гніт українського народу. Законом від 21 листопада 1905 р. дозволяли видавати літе-ратуру національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства і відкривати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед рево-люціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в ро-сійсько-японській війні 1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесення — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

52. У другій половині XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях продовжував розвиватися суспільно-політичний рух, у якому діяли різні течії, що виражали інтереси й ідеологію різних класів і суспільних груп.

Москвофільство.

Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво, чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.

Стоячи на позиціях великодержавного російського шовінізму, москвофіли вважали, що від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру живе єдиний «руський», або «пан-руський» народ з єдиною «панруською» мовою і культурою: На їх думку, окремого українського народу не було й нема, а € лише українське відгалуження «руського» народу. А раз так, то москвофіли заперечували й правомірність розвитку української мови як літературної. Самі вони писали «язичієм» — сумішшю російської, української, старослов'янської і польської мов.

Поряд з москвофільством з 60-х років на західноукраїнських землях розвивалася течія, яка дістала назву «народовства». До народовців належали переважно представники інтелігенції (чиновники, адвокати, вчителі, професори, лікарі та ін.) і уніатського та православного духівництва". Лідерами народовців були О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький та ін.

Народовці виступали проти революційної боротьби з експлуататорським ладом, займали лояльну позицію щодо Австро-Угорської монархії.

Народовці займалися проведенням культурницької роботи: розвитком української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет українською мовою тощо. В 1864 р. у Львові товариство «Руська бесіда» на гроші, зібрані серед народу, заснувало український професійний театр. Виходило ряд народовських видань — журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та ін., в яких друкувалися твори як письменників Західної України, так і Східної.

Були засновані культурно-освітні товариства «Руська бесіда» (1861) і «Просвіта» (1868), які мали свої філії на місцях — у містах і селах. Вони відкривали читальні, бібліотеки, клуби, видавали шкільні підручники, популярні освітні книжечки, твори українських письменників, влаштовували різні вечори, концерти тощо.

У 1873 р. у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. До нього входили вчені різних профілів: історики, філологи, математики, медики та ін. Товариство випускало ряд видань: «Записки», «Літературно-науковий вісник» та ін. Тривалий час — з 1897 по 1913 р. — пост голови товариства займав історик

М. Грушевський. У роботі товариства брали участь видатні українські учені і діячі культури, такі, як І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. У цілому наукове товариство ім. Шевченка внесло свій великий вклад у розвиток науки і культури на Україні.

У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП), а буковинські народовці в 1908 р. перейменували себе в поступову партію. Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій. До Народного комітету — керівного органу УНДП — входили М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та ін. Партія видавала газети «Діло» і «Свобода».

УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії.

Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу.

І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.

Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Диттє і слово», в якій автор уперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежності України.

3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й життя тощо.

Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкарень Львова. Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власники друкарень змушені були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочого дня. У травні 1870 р. страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравці швейних майстерень, стельмахи і колісники, у 1873 р. — робітники нафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870 по 1878 р. у Галичині відбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому нафтовому районі.

У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися. Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролися робітники різних національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін.

Селянський рух.

Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови.

Дата добавления: 2015-05-23