Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка 12 страница

Гетьману вдалося сформувати кабінет міністрів, головою якого було призначено Федора Лизогуба - голову земства Полтавської губернії, міністром закордонних справ – Дмитра Дорошенка (історика, який у роки Першої світової війни був генерал-губернатором Галичини та Буковини, а згодом членом Центральної Ради), міністром освіти та мистецтва – кадета Миколу Василенка, міністерство юстиції очолив син етнографа П.Чубинського, професор криміналістики Харківського університету М. Чубинський.

Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.

Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін.

14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.

Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.

Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського.

Чаша терпіння опозиції переповнилась після 14 листопада 1918р., коли гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р.

64 Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою (за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці наСофіївському майдані провели військовий парад.

26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С.Остапенка, Б.Мартоса, І.Мазепи і В.Прокоповича).

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва, серед основних його напрямків були:

- курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

- встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;

- встановлення військової диктатури.

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919р. виклакали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому.

Трудовий конгрес. Криза, яка охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Депутати сповідуючи ідею суверенності УНР. були поділені в питаннях соціально- економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну, правову республіку, інші орієнтувались на соціалізм. Але навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів:

- він дав змогу українському політикуму перевірити і уточнити свої позиції;

- вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику;

- було обговорено і прийнято тимчасову Конституцію УНР;

- депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р.

- вперше Наддніпрянська Україна об”єдналася з Західною Україною, вперше було створено єдину Українську Державу

Першими, використавши “троянського коня” – “Тимчасовий робітничо-селянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну протягом одного року.

Соціалістичний уряд В.Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що “війська Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас, він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики планували експортувати через Україну в Західну Європу. Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом.

Рівненський період Директорії. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізовує Директорію. Є.Петрушевич і П.Андрієвський переїхали до Станіслава.. Вийшов зі складу Директорії і Ф.Швець. В ній залишилися С.Петлюра, А.Макаренко, один представник від ЗУНР і по одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б.Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С.Петлюри, В.Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це, Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.

У вересні 1919 р., незважаючи на поради У.Черчілля підтримувати український національний рух, білогвардійці відмовилися від наступу на Москву і розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі, між трьох вогнів – більшовиків, денікінців і поляків. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу.

Можна стверджувати, що основними причинами були:

- порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя;

- недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація;

- відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;

- слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;

- відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;

- надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою;

- важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.

6 7. Нова економічна політика (НЕП) - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений з'їздом РКП(б) у березні 1921 р. Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Суть НЕПу полягала у використані ринкових відносин і різних форм власності. Головним заходом НЕПу була заміна продрозкладки продподатком на селі.

Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.

Основними заходами непу стали:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:

- розвиток підприємництва;

Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.

3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19.

Поворот державної влади обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємництво. Активну діяльність розгорнули так звані непмани-орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці і т. ін. Приватновласницький сектор змагався з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості. Непмани сприяли виведенню країни з кризи та економічної розрухи.

Неп досяг свого розквіту в 1926 р.: на цей час оплата в промисловості зросла в 1,6 разу (у порівнянні з 1924 p.), заробітну плату вчителям підвищили в 3,6 рази, розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла, обов'язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах, прибутки селян на третину перевищили довоєнні.

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.

Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.

Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.

Влітку 1922 р. країну охопило безробіття. На деяких підприємствах заробітна плата продовжувала видаватися продуктовими пайками, але в перерахунку на ринкові ціни. Інколи платня не видавалася через те, що підприємство не могло знайти готівки.

На ХV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.) керівництвом компартії було поставлене завдання повного витіснення з економіки країни приватного сектора. 3 цією метою збільшувалися податки з приватних та орендних підприємств, транспортні тарифи, ціни на сировину, матеріали, устаткування, які приватники купували у державних підприємств та організацій.

Методи наступу на приватні підприємства були різними. Один з них - під будь-яким приводом розрив договорів на оренду державних підприємств. 1930 р. став останнім у легальній діяльності приватних підприємств.

Виник дефіцит (нестача) товарів широкого споживання, що відразу викликало невдоволення широких верств населення. Ліквідація приватного підприємництва призвела до збільшення кількості безробітних у країні.

Для виправдання погіршення економічної ситуації радянське керівництво розпочало активний пошук внутрішніх і зовнішніх «ворогів», яких звинувачували у шкідництві народному господарству.

У підсумку це означало відмову від ринкових відносин і перехід до директивних методів управління.

68.. Дисидентсво – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський.

Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

На Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

69. Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром — Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Манільський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано,

В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, зле механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 p., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню: зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.

IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити бобі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Наслідки політики українізації (коренізації)

• У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила

• Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

• Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої.

М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у його знаменитому гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін наказав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.

7 0. Більшовики пов'язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927—1928 pp. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. Керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарство на рівень 1913 р.

1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села».

У країні розпочалася суцільна колективізація — процес примусового об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

Дата добавления: 2015-05-23