Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка 13 страница

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 pp.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х pp. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 pp.

Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими, І Однак для успішного проведення індустріалізації хліб був потрібний за будь-яку ціну..

Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію 1932 p., але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.

7 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років.

Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточувалися загонами НКВС.

Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932— 1933 pp. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Такими були наслідки колективізації в Україні.

Отже, політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—1933 pp., який забрав життя мільйонів людей.

7 1. У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустріалізації

• Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.

• Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Складові індустріалізації

• Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.

• Примус населення до придбання облігацій державної позики.

• Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.

• Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.

• Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).

• Широке використання праці в'язнів.

• Жорсткий режим економії бюджетних коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.

Підсумки індустріалізації

Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.

Зміцнилась обороноздатність країни.

Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.

Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).

Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.

Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

7 2. Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20 – 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя”) – головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний – благом народу. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Тоталітаризм як систему створювали такі його складові:

Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця – держави, а практично – від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва – усі засоби людського існування.

Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в “інтересах держави” застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.

Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційним демократизм із жорсткою централізацією влади.

Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо.

Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).

Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо тими людьми, які вибивались з колони “будівників комунізму”.

Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною “інстанцією”, що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тотального режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.

Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.

7 3. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша – 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга – 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя – 1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

1929-1931 рр.

Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу” (за офіційними статистикою, в Україна до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. – 1,4% сільського населення). Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду і хвороб.

Невідступно переслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року.

По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в “музеї атеїзму”, як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві.

Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне “світле майбутнє”.

У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 “членами СВУ”. На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич та ін. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах.

Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв – зі смертними вироками.

1932-1934 рр.

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на “шкідників” – передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-агараників у тому, що вони спеціально “прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.” Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах.

Так наприкінці 20-х – на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції.

1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

Голодомор 1933 р. збігся в часі (звичайно ж, не випадково) з другою хвилею масових репресій, спрямованою насамперед проти членів партії. Якщо в інших регіонах масові репресії проти партійних активістів розгорнулися в 1937 р., то в Україні початок був покладений уже в 1933 р. Українських комуністів треба було покарати за “націонал-ухильництво”, яке ширилося в їхніх рядах, і фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали.

У 1933 р. в Україну прибув П.Постишев, а ДПУ республіки очолив В.Балицький; спільними зусиллями вони організували масовий терор. Звинувачений у націоналістичному ухилі М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Сфабриковано справи “Української військової організації” (УВО. Заарештовано О.Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з ним зв’язані.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі “боротьбистів”, за яким О.Полоцький, Ю.Мазаренко, Г.Епік, О.Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Терор 1937 – 1938 рр. охопив цілий Радянський Союз, усі нації та соціальні групи. З 1937 р. репресії охопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала старомодних революційних фантазій і рівно служила “вождю”.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР.

Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було “розкрито” більше 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру “Березіль” Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.

74. УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. А 14 березня 1923 року Рада ослів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республики. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 20 - 30 роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньої колонією польської держави. Уряд ділив територію України на дві частини: Польщу "А" (корінні польські землі) і Польщу "Б" (так звані східні креси - Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі "А" йшла більша частина капіталовкладань, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща "Б" служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини. Україці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти.

Провідну роль у політичному, культурному і навіть економічному житті відігравала інтелігенція, до якої належало близько 1% зайнятого українського населення. Для українських інтелігентів була практично недоступною служба на державних посадах, ім важко було знайти роботу в місті. Тому багато освічених молодих людей йшли на село, що мало своїм позитивним наслідком прискорення культурного та економічного розвитку українського села. Економічна криза 1929-1933 років боляче вдарилаао українській інтелігенції, значна її частина залишиласябез роботи. Дискримінація породжувала невдоволення в середовищи освічених українців і сприяла поширенню національно- визвольних ідей.

У 20 -30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства "Рідна школа" і "Просвіта", молодіжні організації "Сокіл", "Луг", "Пласт" та інші. Жиночий рух представляв "Союз українок".

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу молодіжних організацій і жиночих товариств і навіть власні політичні організації - Українську католицьку народну партію (згодом - Українська народна обнова) і Український католицький союз. У 1933 році церква організувала збір "Українська молодь Христові", в якому взяло участь 50 тис. молодих людей. У 1929 році вона заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі - Богословську академію у Львові (ректор - Йосип Сліпий).

На чолі греко-католицької церкви з 1900 року незмінно стояв митрополит Андрей Шептицький. Його гуманізм, принциповість і широта поглядів здобули йому загальну повагу. У 1930 році він протестував проти "паціфікації", але водночас засуджував "злочинну роботу українських терористів". Митрополіит Андрей був найвищим авторитетом для більшості галицьких українців. Православна церква на північно-західних українських землях, на відміну від греко-католицької, не мала протекції римського папи і зазнавала більших переслідувань. У 1924 році вона проголосила автокефалію. Польська влада розгорнула компанію навернення православних у католіцізм, що супроводжувалася руйнуванням церков. Але переважна більшість віруючих зберігла вірність православній церкві.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.

НТШ підтримувало тісні зв"язкі з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України.

УКРАЇНЦІ ПІД ВЛАДОЮ РУМУНІЇ

У 1918 році скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські земля: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бассарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини - Сигітщину в Закарпатті. Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Українці в румунській державі поділялися на три групи. Перша з них мешкала на придунайських землях Бессарабії, якаі належали колись Росії. Друга невелика група українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявила політичної активності. Третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсівнішою.

Буковинці зазнали найбільших утисків з боку румунської влади. Українців тут навіть не визнавали окремою національністю. Закон про шкільноцтво від 26 липня 1924 року трактував їх як " румунів за походженням, що забули рідну мову", і вимагав, аби вони віддавали своїх дітей до румунських шкіл. До 1927 року всі українські школи були закриті або румунізовані. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри.Румунізації піддавалася і православна церква. Українська преса була заборонена До 1928 року на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 році почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що дало змогу частково відродити українське громадське життя. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи, хори тощо. Існували студентські товариства "Чорноморе", "Запороже", товариство "Кобзар", спортивне товариство "Довбуш" та інші. З"явилася українська преса: тижневик "Рідний край", єдина українська щоденна газета "Час" за редакцією Лева Когута.

УКРАЇНЦІ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення на її території було кращим ніж у Польщі та Румунії.

Закарпаття в чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Підкапатською Руссю, а з 1928 року - Підкапатським краєм. Це був найвідсталіший регіон країни, і чеська влада докладала певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. За аграрною реформою 20-х років українські селяни отримали додаткові наділи з колишніх маєтків угорських поміщиків. Однак капіталовкладення в економіку регіону були надто малі, щоб піднести її низький рівень. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як "Просвіта" й товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори.

У той час, коли на Східній Україні 20-30-ті роки були часом небувалого піднесення української культури: пробудження національної самосвідомості та духовне відродження; ліквідація неписьменності; вихід науки в багатьох галузях на світовий рівень; бурхливий розвиток української літератури та мистецтва,-соціально-економічні та культурні умови життя західних українців по суті лишалися без змін. Населені українцями землі Польщі, Румунії та Чехословаччини були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.

75. Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА.

Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Української Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.

Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділено на 13 військових округ, округи на повіти з округовими і повітовими командами (всіх 58).

Поставали гуртки УВО й за океаном, які стали статутовими товариствами під різними назвами і політично й фінансово підтримували УВО.

У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: революційно-військовий (1920 — 22) і революційно-політичний (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й магазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні польські, велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник- Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН була розбудова незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як на українських територіях, так і за кордоном.

ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях ОУН здійснила в Східній Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також близько 60 вбивств.

У 1934 р. польська поліція заарештувала декшькох провідних діячів ОУН, у т.ч. Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни. Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Є. Коновальця в Роттердамі у 1938 р.

Смерть Є. Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН.

Другий Великий конгрес ОУН, що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Ця міра несподівано призвела до протилежного наслідку: Степан Бандера, який був звільнений з ув'язнення після краху Польщі у 1939 р., разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 р. Революційний провід і проголосив себе спадкоємцем Є. Коновальця.

У квітні 1941 p. фракція C. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою ОУН. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б)-«бандерівці» та ОУН(М)-«мельниківці». У 1942 р. члени ОУН(Б) и ОУН(М) створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН(Б) вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Т. Бульби-Боровця і ОУН(М). Остаточно утворена 14 жовтня 1942 р. ця армія дістала назву Українська повстанська армія (УПА).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців. УПА діяла переважно на Волині, Поліссі та Східній Галичині. УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких окупантів і радянських партизан і за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування: розпорядження в земельній справі, де йшлося про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

У 1943 р. ОУН(Б) захопила контроль в УПА. Прагнучи розширити свою соціальну базу, ОУН(Б) на третьому Надзвичайному Великому Зборі 21- 25 серпня 1943 р. засудила «фашистську націонал-соціалістичну програму та її політичну концепцію», так само як і «російський комуно-більшовизм», і запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі.

76. Відтак у міжвоєнний період національне питання лишалося нерозв"язаним; із зростанням напруженості між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним.

Більшість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь і особливо в Польщі та Румунії, об"єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав"язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхувалися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.

Дата добавления: 2015-05-23