Політизація українського національно-визвольного руху наприкінці ХІХ ст 2 страница

Активізацією українського руху була стурбована царська адміністрація.

Ряд російських видань звинувачували громадівців у сепаратизмі і наміру відокремити Україну від Російської імперії. Антонович та його прихильники виступають у пресі з колективними листами та заявами про свою лояльність до влади, але це їм не допомагає. Становище громадівців

особливо ускладнилось з початком у січні 1863 р. польського повстання, оскільки уряд розглядав український рух як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві Чернігові та інших містах пройшли арешти, найактивніші учасники громад, в тому числі П.Чубинський, О.Кониський, В.

Лобода були вислані на північ Росії або в інші губернії. Нарешті, 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав секретний циркуляр, у якому звинувачував ініціаторів видання української літератури в політичних замірах. Він стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і "доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути"1. На підставі цього міністр забороняв видання української літератури, за винятком "красного письменства". Недільні школи були закриті, а громада розпущені.

Однак значна частина громадівців не припинила своєї діяльності в нових умовах, а перейшла на конспіративне становище. У Києві В.Антоновичу вдалося зберегти гурт своїх прихильників, які стали основою для створення так званої "Старої громади". Сюди ввійшли М. Драгоманов, О.Русов, М.Зібер, С.Подолинський та ін. Нових членів приймали більш ретельно, громада стала приділяти велику увагу роботі в земствах, а також розвиткові науки.

У 1873 р. за ініціативою громадівців у Києві було створене українське наукове товариство під назвою "Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства". Тут розгорнулася велика робота по вивченню української етнографії, історії, філології. Були видані "Исторические песни малорусского народа" В. Антоновичата, М. Драгоманова, збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні дослідження та ін.

Щоб обійти заборону на українські видання, громадівці налагодили тісні зв'язки з українським рухом в Галичині і активно використовували західноукраїнську пресу. В 1875 р. вони придбали російську газету "Киевский Телеграф" і протягом року через неї пропагували свої ідеї.

Однак і тепер, як десятиліття тому, активність українського руху викликала підозри у царських властей. Комісія, призначена для розслідування цієї справи, підготувала указ, який був підписаний Олександром II 18 травня І876 р. в німецькому містечку Емс.

· Єфименхо О Я. Історія України та її народу. - К.: Мистецтво,' 1992,- - С. 251.

За Емським указом ухвалювалося: 1) не допускати ввозу українських видань з-за кордону; 2) заборонити видання українських творів в імперії, за винятком історичних документів і "красного письменства"; 3) заборонити сценічні вистави і навіть тексти до нот українською мовою; 4) припинити видання "Киевского Телеграфа". Водночас на громадівців накочується нова хвиля репресивних заходів, знову найбільш активних із них висилають на заслання, у Києві ліквідовується відділення Російського Географічного Товариства. Однак і після Емського указу громади продовжували діяти, перейшовши на підпільне становище. Було вирішено відкрити за кордоном своє представництво, і з цією метою М. Драгоманов відбув до Швейцарії.

У Женеві Драгоманов створює гурток громадівців у складі М.Зібера, С.Подолинського, Д.Вовка, до яких примкнули також Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис "Громада" і одночасно все більше схиляється у своїх поглядах до соціалістичних ідей. Київська громада, яка неухильно дотримується культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовляється фінансувати діяльність Драгоманова.

В.Антонович та його прихильники тримали під своїм впливом часопис "Киевская старина", що виходив з 1882 р. російською мовою, але був український за змістом.

В цілому ж 80-і роки, коли настала доба реакції, характеризуються спадом національного руху в Наддніпрянській Україні. Центр визвольної боротьби в цей час переміщується в Західну Україну.

Ще в 1861 р. в Австрійській імперії внаслідок зовнішньополітичного провалу - поразки у війні з Францією - було встановлено конституційно-парламентський устрій. Незважаючи на засилля в Галичині поляків, тут все ж склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного Руху.

В Галичині з середини XIX ст.. могутні впливи серед української інтелігенції

мала московофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з Росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б.Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті "Слово" у 1866 р. проголосили українців частиною великого російського народу, що населяє територію від Камчатки до Карпат.

Москвофілам протистояла інша течія - народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. "Просвіта" займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін. Поступово з "Просвіти" вирізняються окремі товариства, що займаються певними напрямками діяльності: економічним - "Сільський господар", "Маслосоюз", "Крайовий Кредитовий Союз", освітнім - "Руське Педагогічне Товариство", молодіжним - "Січ", "Сокіл" та ін.

Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянської України. У 1873 р. при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке згодом, у 1892р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

у 1880 р. на противагу москвофільському "Слову" народовці засновуй газету з промовистою назвою "Діло". Під впливом ідей М.Драгоманова у 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна Рада. Нарешті, у 1890 р. прихильники Драгоманова І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, К.Трильовський створюють першу політичну партію - Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України; видавались газети "Народ" і "Хлібороб". Таким чином, український національний рух в період репресій царизму Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним "українським П'ємонтом", базою для його дальшого поширення. Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції - громади твердо продовжували відстоювати необхідність лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється політичної боротьби і створює в 1890 р. першу політичну партію.

Посилення національного гніту. Заснування Української революційної партії (РУП). «Самостійна Україна».

Першою із цих партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП), створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Харкові. її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Каменський та ін. Членами РУП стали переважно студенти Харківського та Київського університетів, гімназисти, семінаристи, учителі, службовці державних і земських установ та інші представники інтелігенції. 1 Не будучи достатньо теоретично підготовленими, керівники (Д. Антонович) РУП звернулися до відомого харківського адвоката М. Міхновського з просьбою скласти програму партії.

Микола Іванович Міхновський (1873—1923) народився у 1873 р. у селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині в родині сільського православного священика, і Батьки жили в злагоді з селянами, цікавилися й шанували минуле України. Середню освіту Міхновський здобув у Прилуках. У 1890 р. він почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету і включився до українофільського руху, зайнявши радикальні позиції. У 1891 р. став активним членом «Братства тарасівців», висунувши там самостійницьку програму. Закінчивши навчання, Міхновський почав працювати в одній з адвокатських контор Києва. Однак закохавшись у дружину хазяїна адвокатської контори, він у 1899 р. переїхав з нею до Харкова, але батьки не сприйняли такого одруження сина, і Міхновський залишився неодруженим. У Харкові він заснував свою адвокатську контору і швидко став авторитетним юристом і відомим громадським діячем.

19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні шевченківських роковин Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу брошури «Самостійна Україна», яка була видана наприкінці того ж 1900 р. у Львові і стала першим програмним документом Революційної української партії.

Будучи гостро публіцистичною, «Самостійна Україна» не була програмою у власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р., обґрунтував право українського народу на державну незалежність. Держава наших предків, — говориться в брошурі, — злучилася з московською державою І «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним» і держава, українська від спілки з московською виразно бажала тільки «протекції», а не підданства. Але московські царі не виконали своїх зобов'язань за Переяславською угодою 1654 р. і чинять з українцями так, наче українська нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам. «Але наш нарід, — говорить Міхновський, — ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції».

Під владою царів наш народ перебуває у становищі «зрабованої нації». «Над нами, — говориться далі в «Самостійній Україні», — висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації... Правительство чужинців розпоряжається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу... Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців».

Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Закликаючи до боротьби за вільну, незалежну Україну, Міхновський писав: «Ми в останнє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панованнє чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України. Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття... Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!...Вперед! бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!»

Діяльність РУП.

На місцях РУП організовувала осередки, які називалися «вільними громадами». У перший час «вільні громади» були засновані в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Ніжині. Згодом на Кубані Рупівці організували Чорноморську вільну громаду, якою керував Симон Петлюра, що учителював тоді в Катеринодарі.

У грудні 1902 р. в Києві відбувся перший з'їзд РУП, на якому були присутні 6 чол. З'їзд обрав Центральний комітет партії у складі Д. Антоновича, Є. Голіцинського та В. Козиненка.

У Львові був створений «Закордонний комітет», який головним завданням мав організацію видання партійної літератури, що велося переважно в Галичині.

У своїй практичній діяльності РУП ставила своїм завданням піднесення політичної й національної свідомості селянства й робітництва, рівень його освіченості взагалі з цією метою розгортали активну видавничу діяльність. РУП видавала чотири газети — «Гасло» (у 1902—г 1903 pp. надруковано 21 номер), «Селянин» (у 1903— 1905 pp. вийшло 32 номери), «Добра новина» (в 1903 р.; надруковано 4 номери) і «Праця» (у 1904—1905 рр. вийшло 13 номерів). До початку революції в 1905 р. також і було видано за кордоном ЗО назв брошур: «Дядько Дмитро», «Народна справа», «Чи є тепер панщина?», «Козаччина» та ін.

Але у газетах та брошурах і у виступах керівників РУГ не було сформульовано програмних положень партії, У програмній праці «Самостійна Україна» була лише загальна вимога незалежності України, інші соціально-економічні та політичні питання не були розроблені, до того ж вимога відокремлення від Росії не мала тоді популярності серед широких народних мас, у тому числі серед селянства. Через це брошура «Самостійна Україна» зазнала критики одразу ще в 1900 р. від галицького молодіжного журналу «Молода Україна», який написав, що «так вставленою «самостійною Україною» не зігріється ні один селянин». Уже в першому номері газети «Гасло» за 1903 р. РУП фактично відмовилась від своєї програмної брошури «Самостійна Україна», вказавши, що велику помилку зробив би той, хто вважав би «світогляд тої брошури тепер за типовим для нашої партії» і що тепер не є відповідним для партії «брак соціалістичного світогляду тої брошури». РУП почала пропагувати соціал-демократичні ідеї, замість гасла із «Кобзаря» Шевченка «Борітеся — поборете!» стала користатися лозунгом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Вважаючи, що «вся маса нашого люду складається з селян-хліборобів», РУП головну увагу приділяла роботі на селі, «Партія,— говорилося у доповіді РУП Амстердамському Міжнародному Соціалістичному Конгресу" (1904 p.), — поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського пролетаріату України». На селах члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесіди, пропагували свої погляди, брали участь у виступах селян на Полтавщині й Харківщині, у страйках робітників на бурякових плантаціях Правобережжя в 1902 р. Були спроби організувати гуртки РУП і серед робітників, зокрема в Києві. Але в цілому серед міських робітників робота рупівців була дуже слабою. «Революційна українська партія, — писала її наступниця УСДРП у доповіді Міжнародному соціалістичному конгресу в Штудгарті в 1906 p., — була, власне кажучи, невеличкою групою пропагандистів і літераторів. її соціал-демократичний напрямок був в ті часи ще досить слабо висловлений по всіх її місцевих організаціях,...вона майже не мала в своїх рядах організованого пролетаріату. її вплив на маси — виключно сільські — був зовсім незначним, а робота серед міського пролетаріату тільки-тільки починалась».

У 1903 р. «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові і Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештовано, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зближалася з РСДРП. У 1904 р. ЦК РУП розробив проект програми партії, який пізніше став програмою УСДРП. У ньому РУП відмовилася від ідеї самостійності України. В проекті програми передбачалося перетворення Росії на демократичну республіку, а Україна мала стати автономною «з окремим представницьким зібранням (сеймом), котрому належить право законодавства в тих внутрішніх справах, що торкаються тільки люду, який мешкає на території України». Ставилися вимоги встановлення 8-годинного робочого дня, знищення викупних, оброчних платежів, конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель у власність місцевих (крайових) самоуправ та ін.

Розкол РУП. Утворення «Спілки».

Серед членів РУП наростали розходження, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна — переважно члени «Закордонного комітету» у Львові М. Меленевський, Є. Голіцинський, О. Скоропис-Йолтуховський, П, Канівець, В. Мазуренко та ін. Ця група вважала, що не слід акцентувати увагу на національному питанні, а оскільки, як говорив Меленевський, в Україні «маса промислового пролетаріату перебувала вже під впливом російських соціал-Демократичних організацій», РУП повинна ввійти до складу РСДРП, щоб згуртувати всі революційні соціал-демократичні сили для боротьби проти царизму.

Друга група — більшість членів РУП, очолюваних М. Поршем, — вважала, що національна справа не може бути байдужою пролетаріатові, що партія мусить відстоювати вимоги самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як українська соціал-демократична партія, а зв'язки з РСДРП мають бути тільки федеративними.

У грудні 1904 р. у Львові зібрався II з'їзд РУП. Були присутніми 15 делегатів: Д. Антонович, В. Винниченко, М. Меленевський, Є. Голіцинський, А. Жук, П. Канівець, М. Порш, С Петлюра, М. Ткаченко, В. Мазуренко та ін. Члени «Закордонного комітету» запропонували, об'єднатися з РСДРП, але більшість делегатів на чолі з М. Поршем не підтримали цієї пропозиції і відстоювали самостійність РУП як програмну вимогу. Тоді група делегатів, переважно членів «Закордонного комітету» (О. Скоропис-Йолтуховський, В. Мазуренко, М. Ткаченко, П. Канівець та ін.) залишила з'їзд і він, отже, не відбувся Ця група вийшла із РУП і створила «Українську соціал-демократичну спілку» («Спілку»).

12 січня 1905 р. «Група колишніх членів РУП» випустила декларацію «Розкол «Революційної української партії», яка офіційно оформила розкол РУП. У ній говорилося, що «свідомі пролетарські елементи РУП вирішили* виділитися з цієї партії і покласти початок організуванню українського пролетаріату, спрямувати потік його руху в загальну могутню ріку пролетарського руху всієї Росії в єдине кристалізоване ціле, допомогти створенню централізованої пролетарської партії всієї Росії, перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемненню класової свідомості українського пролетаріату — ось найближчі завдання цієї групи...».

Виділившись із РУП, «Спілка» у 1905 р. ввійшла до РСДРП як автономна частина меншовицької фракції, її представники брали участь у роботі конференції меншовиків у Женеві у квітні 1905 p., а потім у роботі IV/ і V з'їздів РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С Петлюра, М. Ткаченко, Л. Юркевич та ін.

Українська соціалістична партія (УСП).

У 1900 р., як і РУП, виникла у Львові Українська соціалістична партія (УСП), лідером якої став Б. Ярошевський. До її складу ввійшли «переважно українці польської культури», через що вона перебувала значною мірою під впливом Польської соціалістичної партії (ППС). УСП була невеликою інтелігентською групою. У 1903 р. УСП об'єдналася з РУП, але через короткий час вийшла з неї. УСП закликала до самостійності України. Так, у спільній відозві з ЦК ППС (квітень 1904 р.) ЦК УСП писав: «В той час, коли царат похитнеться, Самостійна Республіка Польська і Самостійна Республіка Українська стануть гаслом більш реальним. Близькою також буде наша остання мета: соціальна революція».

У 1902 p., коли більшість членів Виникнення Української РУП стала відмовлятися від народної партії (УНП) ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М. Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідеологію серед широких мас українського народу, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на шлях створення української незалежної держави.

Протягом 1902—1904 pp. УНП видала ряд відозв і прокламацій «Робітницька справа в програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Робітницьке свято Першого травня», «Десять заповідей УНП» та ін.

У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об'єднатися в боротьбі з чужоземцями за вільну Україну. «Робітники-українці, — говорилося в одній з прокламацій УНП, — з'єднайтесь тісно, міцно, плече до плеча, та не піддавайтеся чужинцям у боротьбі». Як засоби боротьби, УНП Визнавала страйки і збройне повстання.

Найбільш відомим і таким, який викликав численні різко протилежні оцінки, був твір М. Міхновського «Десять заповідей УНП», що став своєрідним маніфестом, катехізисом самостійників. Написаний він був у 1903 р. у Львові. У цьому творі містилися такі заповіді українцям:

1. Одна-єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична україна, республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.

2. Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами народу нашого, бо цим ти додаєш їм сили й відваги; не накладай вкупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

«Десять заповідей УНП» дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Махновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло «Україна для українців». Ясно, що «Заповіді» можна оцінювати як прояв шовінізму і навіть расизму. Але треба зважати, що Махновський відображав ідеологію людей, які багато століть зазнавали національного гноблення, і тому його шовінізм був своєрідною, хоча й невиправданою реакцією на російський великодержавний шовінізм. «Ми боремося; проти чужоземців,— говорив Міхновський,— не тому, що] вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори».

У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент: очолити всеукраїнське національне повстання. В порядку підготовки до повстання ця організація планувала прове сти ряд акцій проти «символів панування» Росії в Україні;' передусім висадження пам'ятників царям у Києві та Одесі.; Висадити пам'ятники царям не вдалося, але в 1904 р. був] влаштований вибух біля пам'ятника Пушкіну на Театральній площі в Харкові. Пам'ятник не був пошкоджений, від постаменту лише відколовся шматок граніту. Громадськість засудила цей вчинок.

Утворення Української демократичної та Української радикальної партій (УДП і УРП).

Одночасно з виділенням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, об'єднані в 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації і які стояли на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях. На початку XX ст. ця організація складалася з окремих автономних громад — Київської, Катеринославської, Вінницької, Лубенської, Херсонської та ін. Виконавчим органом була виборна Рада у Києві, а вищим — з'їзди, які відбувалися тричі або двічі на рік.

У нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. на з'їзді Всеукраїнської організації було вирішено утворити «Українську демократичну партію» (УДП) й схвалено її програму. Лідерами партії були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко та ін. Партія стояла за федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, за проведення реформ. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.

Обидві партії — УДП і УРП — були нечисленними інтелігентськими групами, які не мали серйозного впливу в масах. Вони були подібними до російського «Союза освобождения» з тією головною різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на початку XX ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямів — соціалістичного (Українська революційна партія, Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка), ліберально-демократичного (Українська демократична і Українська радикальна партія) і націонал-радикального (Українська народна партія). Вони мали між собою багато спільного в програмних положеннях і практичній діяльності, але їм були притаманні й свої особливості. Серед українських партій, на відміну від загальноросійських, не було ні крайнє лівих — більшовицьких, ні крайнє правих — монархічних.

На початку XX ст., в умовах тяжкої економічної кризи 1900—1903 рр. і російсько-японської війни в Україні, як і в усій Російській імперії, різко погіршилося становище робітників, селян, середніх верств, і загострилися соціальні та національні суперечності. Політикою царського самодержавства були незадоволені широкі маси населення. На цьому ґрунті розширювався революційний і опозиційний рух. В Україні, де сильним був, поряд з соціальним, національний гніт, розвивався і національно-визвольний рух, посилювалася його політизація, створювалися й діяли, поряд з загальноросійськими, українські політичні партії. В усій країні наростала революційна криза

У статті досліджується економічний розвиток України у контексті реформ другої половини XIX ст. Показано особливості становлення й розвиток промисловості та підприємництва, створення та вплив на соціально-економічний розвиток монополістичних об’єднань.

В сучасній українській історичній науці значно підвищився інтерес до проблем пореформеного розвитку країни у другій половині XIX - на початку XX ст. Це викликано не тільки необхідністю перегляду поглядів радянської історіографії, але й потребою засвоєння значного історичного досвіду, відродження певних традицій, які повинні відіграти позитивну роль у розвитку ринкових відносин сьогоденної України.

Пореформений стан Росії у другій пол. XIX ст., а в її складі й більшої частини України знаменувався проявом загальноімперських і суто національних факторів соціально-економічного розвитку окремих регіонів держави. З точки зору зародження і становлення, а також модернізації економіки виділялися південно-східні райони, тобто та частина України, де найбільш значущим елементом виступала промисловість. Пік розвитку і результативність здійснення реформ 60-х і наступних років припадає на кінець XIX - початок XX ст. Саме в цей час відбувається розвиток торговельного підприємництва, утвердження в економіці, особливо у промисловості, великих монополістичних об’єднань.

Сучасна Україна знаходиться на етапі становлення ринкових відносин, немов переживає повторення на новому історичному етапі тих процесів, що відбувалися на зламі XIX - XX ст. Тому вивчення, узагальнення процесів того часу, в т.ч. й аналіз економічного розвитку, має не тільки великий науковий інтерес, але й важливе практичне значення. В останні роки до цієї проблеми почали звертатися як окремі науковці, так і творчі колективи Росії та України. Серед російських досліджень слід відзначити колективну монографію, присвячену питанням становлення підприємництва в ці роки [1], а також монографію, у якій розглядаються ці проблеми протягом майже чотирьох століть [2]. Проте автори майже залишили поза увагою підприємництво України.

В українській історичній науці цій проблемі приділяється недостатньо уваги, хоча останнім часом науковці все активніше звертаються до неї. Окремі питання становлення ринкових відносин в Україні розглядають у своїх дослідженнях І.О. Гуржій [3] та О. А. Пиріг [4]. Проблеми торговельно-промислового обміну між Україною та Білорусією, Молдовою простежуються у публікаціях К. Завальнюк [5] та Р.І. Стовбун [6]. Праці Б.А. Кругляк [7] розглядають національні та соціальні аспекти діяльності торговельної буржуазії, розвиток ярмаркової торгівлі, М.К. Шацилло - питання трансформації купецтва [8], В.В. Крутіков - чисельність та прибутки української буржуазії напередодні революції 1905-1907 рр.[9]. Широкий спектр загальних питань, пов’язаних із суспільними явищами на зламі тисячоліть, розглянуто у збірці статей науковців відділу історії України XIX - початку XX ст. Інституту історії України НАН України [10]. Таким чином, побіжний історичний огляд показує широту проблеми і багатоплановість її аспектів, які досі не досліджено.

Мета статті - на основі комплексного аналізу літератури і джерел дослідити особливості економічного розвитку України в контексті реформ другої половини XIX ст., розвиток виробництва та його вплив на соціально-економічний розвиток у другій половині ХІХ - на початку XX ст.

19 лютого 1861 р. з’явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосницької залежності, що поклало початок буржуазним реформам. Протягом 1860-1870-х рр. було проведено земську, судову, міську, фінансову та ін. реформи. Найбільший вплив мало скасування кріпосного права. Воно враховувало інтереси поміщиків і було руйнівним для селянства. Тільки на Правобережжі селянські наділи збільшилися за рахунок земель польських поміщиків, в інших регіонах України селяни були позбавлені 1 млн десятин. Крім того, селяни мали протягом 49 років викуповувати землю за високими цінами. І все ж реформа відкрила шлях ринковим відносинам у сільському господарстві, формуванню робітничого класу, промисловій революції. Земська (на Правобережжі вона проводилася тільки в 1911 р.) та міська реформи поклали початок становленню місцевого самоврядування, що позитивно вплинуло на розвиток громадської активності заможних верств населення й сприяло становленню нового класу - буржуазії. Загалом проведені реформи, незважаючи на їх половинчатість, сприяли розвитку капіталізму в усіх сферах виробництва.

Дата добавления: 2015-05-23