Програмні засади та політична діяльність ОУН 1 страница

Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція — вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність

Українська культура початку 20-х років була в дуже тяжкому стані. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Культурний потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні і матеріальні надбання минулого, а й нищили інтелігенцію — основного творця культурних цінностей.

Становище з кадрами національної культури на початок 20-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917—1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована» попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інтелігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. В цьому також коренилися трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. При чин цьому багато. Це і інерція позитивних процесів у національно- культурному творенні часів української державності, і намагання націо нальне свідомих сил в українському суспільстві, в самій КП(б)У, особ ливо «боротьбистів», попри всі труднощі використати можливості офі ційно проголошуваної більшовиками національно-культурної політи ки. Певний час ця політика щодо української культури в цілому дійсно була толерантною. Це неважко зрозуміти. Втрачені Польща, Фінляндія, Прибалтика. Селянські повстання в самій Україні. Зволікання респуб лік з конституційним оформленням СРСР. За цих та інших об'єктив них обставин і був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які' були перешкодою на шляху розвитку української національної культури.

Прояви їх були очевидними і на початку 20-х років, зокрема в так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, підтриманий своїми московськими однодумцями, стверджував, що в Україні змагаються дві культури — міська (російська, пролетарська) і сільська (українська, селянська). Перемогти мала російська культура як більш прогресивна. Погляди Д. Лебедя не стали офіційною політикою, більше того, в умовах проголошеної в 1923 р. коренізації він був відкликаний з України. Ще деякий час тривала боротьба з «лебедівщиною», але несподівано для авторів цієї «теорії» стала перемагати українська культура.

Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної XII з'їздом РКП(б) коренізації.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі — зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР* прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Активним суб'єктом українізації була інтелігенція, яка вітала її як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський та багато інших. Причому М. Грушевський умовою свого повернення поставив свободу наукової діяльності в ім'я розбудови культури українського народу. Всього ж під впливом українізації із

зарубіжжя до України повернулося кілька десятків тисяч чоловік, в їх числі багато тих, хто працював на ниві культуротворення. В 20-ті роки найбільшою мірою за всі часи розколу оживилися культурні контакти між Наддніпрянською Україною і західноукраїнськими землями, сприяючи зближенню дещо різних типів культури — східного і західного — єдиного українського народу.

Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О. Шумському і М. Скрипники, які в 20-ті — на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. Більшість діячів українського національно-культурного відродження були під їх безпосереднім патронажем і заступництвом, оскільки у віданні Наркомосу перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін. Небезпідставно, наприклад, М. Скрипнику закидали, що на всіх відповідальних ділянках культурного будівництва він розставляв вихідців з Галичини. Дійсно, в театрі «Березіль» він підтримував галичан Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушель-ницького, Й. Гірняка. Ряд установ ВУАМЛІН (Всеукраїнської асоціації марксоленінських інститутів) також очолювали галичани: інститут історії — Д. Яворницький, інститут географії — С. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Галичини В. Юрин-цю і П. Демчукові. М. Скрипнику імпонувало, що багато галичан здобули освіту на Заході, знали іноземні мови.

Передусім українізація вплинула на освіту. Успіхи останньої в 20-ті роки були незаперечними. На кінець десятиліття писемність населення в УРСР зросла в кілька разів і становила понад 70 % у містах і близько 50 % у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах, технікумах. Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова.

Позитивні процеси відбувалися і в культурному житті національних меншин республіки. Зокрема, наприкінці 20-х років в УРСР діяло близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання (не враховуючи російських), серед них — 786 єврейських, 628 німецьких, 380 польських та ін. Учительські кадри для них готували польський і молдавський інститути народної освіти, 6 єврейських і 1 німецький сектори в україно- і російськомовних інститутах народної освіти, 8 національних педтехнікумів. У системі ВУАН діяли інститути єврейської і польської культури. Функціонувало 634 бібліотеки на мовах некорінних національностей. У 1935 р. мовами національних меншин в УРСР видавалося 70 газет і 55 журналів.

Протилежні тенденції діяли на західноукраїнських землях, що входили до складу Польщі. Зокрема, в Галичині кількість українських шкіл зменшилася з 2,6 тис. в 1920. р. до 690 в 1930 р., на Волині —відповідно з 443 до 8. В результаті в україномовних школах навчалося лише 7 % українських дітей. У змішаних школах, кількість яких за цей період значно збільшилася, переважали вчителі-поляки, які не знали укра-їнської мови. Було скасовано українознавчі кафедри у Львівському університеті. Переслідувалися українські культурно-освітні заклади, това-риства. Те саме можна сказати про культурний розвиток українців, які перебували під владою Румунії. Дещо кращим було становище лише українців Карпат у складі Чехословаччини.

Досить швидкими темпами розвивалася в УРСР і вища школа. Щоправда, цей розвиток мав суперечливий характер. З одного боку, скасовувалися майнові, станові, національні обмеження дореволюційних часів, що відкривало шлях до вищої освіти дітям робітників і селян, з-іншого — робітничо-селянське походження, належність до партії комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вузів, тобто за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові. До того ж «оробіт-ничення» вузів докорінно змінювало соціально-класові риси, професій- но-кваліфікаційний рівень інтелігенції. Нова інтелігенція була не стіль-ки елітою інтелекту, скільки елітою посади, що було не на користь культури.

Важливою подією в культурному житті УРСР 20-х років ста-ла літературна дискусія 1925—1928 pp. Вона була природною реак- цією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура: збе-регти свою самобутність на шляхах національно-культурного відрод- ження чи перетворитися на культурну провінцію, хай навіть з допущен-ням української мови.

Започаткував дискусію М. Хвильовий — один з найбільш яскравих літературних талантів України 20-х років, який у політичному житті репрезентував український націонал-комунізм.

Суть дискусії зводилася до таких гостросоціальних питань: як краще зберегти українську самобутність культури — через її «масовізм» чи «олімпійство», тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; яким має бути мистецтво— глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим «мистецтвом»? Далі питання ще більше загострювалися: як має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності і духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до відриву від світової культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі?

Саме в цьому контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», «Європа, а не Москва!». Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські

зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. При цьому М. Хвильовий підкреслював, що не треба плутати нашого політичного союзу з Москвою з літературними справами. Проте саме на цьому передусім і фабрикувалися всі звинувачення проти нього.

З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Хоча не завжди їм вдавалося бути до кінця послідовними, проте вони намагалися відстоювати культуру нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу.

Ваплітяни шукали і знаходили підтримку інших сил національно-культурної орієнтації, зокрема неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та ін.), які підтримували гасло «психологічної Європи», вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури. «Освоюймо джерела європейської культури, щоб не залишитися назавжди провінціалами» — таким було кредо лідера неокласиків М. Зеро-ва. Як і ваплітяни, неокласики вважали, що Україна більше схильна до європейської культури, ніж до московської, оскільки Росія «прорубала» вікно в Європу лише за Петра І, а Київська Русь — ще за перших київських князів.

Зусиллями неокласиків вперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури, зокрема античної. Мета — вийти на широкі простори світової культури, її першоджерела. Варто зазначити і таке. Ваплітяни та неокласики розглядали світову культуру як суму національних культур. Все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, стає надбанням культури всього людства. Як і інші видатні діячі національно-культурного відродження, вони були далекі від ідеалізації сучасного культурного стану української нації, як і її минулого. Тут слід згадати застереження відомого вченого, академіка ВУАН А. Кримського, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні: спроби реставрувати національно-культурне будівництво в стилі старого козацького бароко є культурним відступом щодо сучасної світової культури.

Червневий (1926) пленум ЦК КП(б)У розцінив «ідеологічну роботу української інтелігенції типу неокласиків» як спрямовану на задоволення потреб української буржуазії, а самих неокласиків — як «реакціонерів». Переклади римських поетів розглядалися не як культурний здобуток українського народу, а як вияв «глитайського духу». Такою була офіційна оцінка неокласиків, ваплітян, усіх тих, хто розділяв їх кредо українського культурного відродження. Немало однодумців було у них і в інших галузях культури. В сценічній діяльності це найбільшою мірою стосувалося Л. Курбаса, в кіноре-' жисурі — О. Довженка.

Лесь Курбас (1887—1937) справедливо вважається творцем нового українського театру, реформаторство якого він здійснював на основі національного самовизначення. Створене ним мистецьке об'єднання «Березіль» (а не лише, одноіменний театр у Харкові, як це здебільшого подається) виховало плеяду акторів і режисерів нового типу і для інших українських театрів. Об'єднання, основою якого став модерний театр, згуртувало навколо себе відомих українських акторів, драматургів, художників, композиторів.

Всього на кінець 30-х років у республіці налічувалося 140 державних театрів (в 1925 р. — 45). Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї українського театрального мистецтва, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Юра, І. Мар'я-ненко, О. Ватуля, Н. Ужвій.

У 20-ті роки в самостійну галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін.

Наприкінці 20 — початку 30-х років проводирем українського кіномистецтва став Олександр Довженко (1894—1956). Поставлені ним фільми «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград» та інші увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був названий серед І2 найкращих фільмів усіх часів.

У 30-ті роки українське кіно потрапляє під жорсткий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми «Кармалюк», «Аероград», «Тарас Трясило» і «Земля», в яких «біологічні моменти переважали над соціальними». О. Довженко уник заслання, лише погодившись на постановку фільму «Щорс» — прототипу мосфільмівського «Чапаева».

Міжвоєнний період позначений небаченим до цього злетом української музичної культури. Уперше в історії українського народу було створено національні театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консерваторії, театри музичної комедії. Не лише в республіці, а й далеко за її межами українське музичне мистецтво пропагували хорова капела «Думка», Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр та інші музичні колективи.

У широкому діапазоні — від обробки народних пісень до створення модерної української музики — працювали видатні композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лято-шинський, Л. Ревуцький, К. Стеценко. На західноукраїнських землях

українську музичну культуру творили композитори М. Колесса, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, славетна співачка С. Крушельницька. В радянській Україні неперевершеними майстрами оперного і камерного співу були П. Білинник, 3. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Поряд із постановкою класичних творів театральний репертуар поповнився новоствореними українськими операми, в тому числі «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» Ю. Мейтуса, «Марина» Г. Жуковського, першим національним балетом «Пан Каньовський» М. Вериківського, балетом К7 Данькевича «Лілея», українськими оперетами «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

Українське образотворче мистецтво в цей період переживало складну та неоднозначну еволюцію. Свого часу відомий діяч російської культури П. Киреєвський з гіркотою зазначав, що російські інтелекти не повірять, що в Росії може з'явитися щось таке, що б заслуговувало на увагу, поки про це не скаже німець і не напише ефектної замітки француз. В історіографії української культури також нерідко можна зустріти твердження, що в зв'язку з історичними обставинами в Україні діяли лише провінційні школи художників, без особливих претензій на «ізми», а українське мистецьке життя майже не зазнавало впливу західноєвропейського богемського індивідуалізму — кубізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Дійсно, поняття «український авангард» визначилося лише в 70-ті роки, коли на Заході вперше побачили роботи раніше невідомих там українських художників В. Єрмилова і О. Богомазова. Це примусило згадати про відомих в 20—30-ті роки майстрів авангардистського напряму, за походженням, вихованням і національними традиціями тією чи іншою мірою пов'язаними з Україною — К. Малевича, В. Татліна, А. Петрицького, О. Архипенка, О. Екстер та інших. П. Киреєвський мав рацію: саме один з французьких мистецтвознавців назвав Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що ряд всесвітньо відомих російських авангардистів, у тому числі і Татлін і Малевич, провели свої дитячі та юнацькі роки на Україні. Україна стала й останнім пристанищем російського авангарду. Київський журнал «Альманах-Авангард» і харківський «Нова генерація» наприкінці 20-х років ще продовжували друкувати твори вже переслідуваних у Москві й Ленінграді російських авангардистів. А після закриття в 1926 р. Ленінградського інституту культури К. Малевич в 1928—1930 pp. працював професором Київського художнього інституту.

В основу пошуків українських авангардистів покладено досвід шкіл Франції, Італії, Німеччини, російського авангарду. І хоча авангардистські напрями транснаціональні, найменше пов'язані з національними ознаками, особливість українського авангарду полягала в тому, що в ньому модернізм органічно вписувався в українське національне мистецтво. В рит-мжу українського орнаменту, народних «мальовок» авангардисти закладали принципи художнього сприймання, які на той час утвердилися в західноєвропейському модерністському образотворчому мистецтві.

Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук (1882—1939). Вихідець з Галичини здобув художню освіту у Краківській, Віденській і Мюнхенській художніх академіях. Він, як і його сподвижники Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, М. Рокицький та інші, в своїй творчості намагався поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії і Італії доби Ренесансу, з сучасністю. М. Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій сільськогосподарській виставці в Москві, на зразок знаменитого мексиканського монументаліста Д. Ріверй розписав фрескою один із санаторіїв поблизу Одеси.

У 20—30-ті роки плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Іжакевич, К. Трохименко, А. Петриць-кий, М. Самокиш, О. Шовкуненко та багато інших), так і митці молодшої генерації (В. Касіян, М. Дерегус, О. Довгаль, В. Костецький, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). В їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті роки на перший план вийшли твори історико-революційної тематики. Це не означає, що була втрачена специфіка українського національного мистецтва й авангардистська спрямованість творчості окремих художників. Так, режисерські новації Л. Курбаса стали можливими завдяки конструктивістському оформленню сцени А. Петрицьким і О. Екстер. З ім'ям останньої пов'язаний переворот у сценографії і в інших театрах Харкова, Києва, Одеси. З її київської майстерні вийшли майбутні реформатори не лише української, а й російської та європейської сценографії.

Українське образотворче мистецтво Галичини в 20—30-ті роки репрезентували художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський, О. Курилас, О. Кульчицька та ряд інших. Іван Труш (1869—1941) став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму (виконав майже 300 полотен з мотивами Дніпра під Києвом). Скульптор С. Литвиненко створив такі монументальні твори, як погруддя І. Мазепи, А. Шептицького, В. Кричевського, генерала М. Тарнав-ського. Чільне місце в творчості західноукраїнських малярів посідав іконопис.

Архітектурна творчість 20—30-х років позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель у стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві у стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму. Споруди конструктивістського напряму зводилиря переважно

у великих містах. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика у Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. В змішаному стилі були збудовані будівлі Верховної Ради і Раднаркому у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка у Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими архітекторами міжвоєнного періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

Суперечливо, проте результативно розвивалася українська наука, особливо в 20-ті роки. Виданий у 1929 р. систематичний каталог видань ВУАН за 10 років — це книга на 285 сторінках, в якій 888 бібліографічних позицій. З них більша частина — з різних галузей українознавства.

Центром українського наукового життя, як і української (традиційної) культури в цілому, залишався Київ. Тут знаходилися Всеукраїнська академія наук (ВУАН), більша частина її наукових установ, особливо гуманітарного профілю. Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М. Грушевський. Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Своїм авторитетом і невтомною працею він заохочував численних діячів науки і культури до активних дій за розбудову української культури. Зокрема, багато зробив в організаційному плані, щоб історична наука розвивалася не тільки в академічних установах, а й в таких містах, як Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава тощо. Поряд з М. Грушев-ським працювали такі авторитети української гуманітарної науки, як С. Єфремов, А. Кримський, В. Перетц, В. Гнатюк, М. Петров.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків — столиця УРСР до середини 30-х років. Тут зосереджувалося в основному молодше покоління української інтелігенції, хоч немало було і діячів старшого покоління. Так, групу молодих істориків Харкова очо--лював один із патріархів української історичної науки Д. Багалій.

З вагомими науковими результатами вели дослідження українські вчені в царині фундаментальних, природничих і технічних наук. Широко відомою в світі була українська математична школа, зокрема такі її представники, як Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов. Два останніх заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут (Харків), в якому деякий час працювали вчені світового рівня І. Курчатов і Л. Ландау. В 1932 р. тут вперше в Радянському, Союзі було успішно здійснено розщеплення атома літію, а написана Л. Ландау робота з кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиліття вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. Результати досліджень Ю. Кондратюка з теорії космічних польотів використовувалися як у вітчизняному ракетобудуванні, так і в американських програмах космічних польотів. Світової слави здобув також заснований Є. Патоном у 1932 р. у Києві Інститут електрозварювання.

У царині біологічних наук, медицини у міжвоєнний період плідно працювали українські вчені О. Богомолець, М. Гамалія, Д. Заболотний, М. Стражеско, В. Філатов, М. Холодний, В. Юр'єв та ін.

Українська наука, особливо гуманітарного напряму, розвивалась і на' західноукраїнських землях. Вона зосереджувалась переважно у Науковому товаристві імені Т. Шевченка, що діяло у Львові. Частина західноукраїнських учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукраїнською академією наук.

Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х років виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму й особливості його прояву в Україні.
Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР.
Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:
1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві й монополізація нею права на істину. Цю монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х років. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходило у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із «зміновіхівцями», яка завершилася у 1924 р. Цей процес пов'язаний із проголошеним у 1920 р. «завоюванням»
«Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929—1930 pp. «Просвіти» було закрито командно-адміністративними методами. Утвердження комуністичної ідеології пов'язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури.
2, Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою Комуністиною партією. На завершальному етапі громадянської війни
в Україні в легальних умовах працювали три партії:
— КП(б)У — фактично філіал РКП(б) в Україні;
— Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.
Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумсь-
кий, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;
—Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-ненко-Давидович — виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.
Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Проти нелегальних було оголошено справжню війну. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з політичної арени конкурентів, Комуністична партія монополізувала всю повноту влади в країні. Конституція СРСР 1936 р. законодавчо закріпила керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії у політичній системі Радянського Союзу.
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
На державні пости, як і на всі інші посади в органах державної влади, за окремими винятками, призначалися або «обиралися» комуністи, які згідно зі статутом мали проводити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у 1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їх заступників — 40%. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зрощувалася з державним апаратом і фактично становила єдиний партійно-державний механізм, який зводив нанівець роль державних органів і забезпечував панівне становище комуністичної керівної верхівки.
4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже
на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію, почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично оформлений цир
кулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі». У жовтні 1924 р. ВЦВК і РНК Ук
раїни ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств». Положення утверджувало дозвільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства перево
дилися під юрисдикцію НКВС. Держава створювала позадержавні формування і сама ж ними управляла. Після прийняття Положення підконтрольні державі товариства активно утворювалися по всій Україні. Це «Антиалкогольне товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, тримаючи під тотальним контролем профспілки, комсомол, громадські організації, фактично забезпечила цілковиту власну монополію на суспільне життя, яку для зручності називали державною.
5. Встановлення тоталітарного контролю над економікою і зміцнення централізованого керівництва нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід).
Особливо важливий елемент адміністративно-командної системи — апарат, який був провідником політики «верхів» у «низи». Сталін завжди наголошував, що питання про держапарат — одне із найістотніших питань радянського будівництва, і що кадри вирішують все. Для того щоб тримати апарат, кадри у німому підпорядкуванні згори до низу, час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий, бюрократичний, що його треба скорочувати. Кожний апаратник намагався догодити вищестоящому і зберегти своє місце. Незважаючи на часті чистки, апарат завжди був громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у народному господарстві, за офіційними даними, було зайнято 1 942 тис. робітників і службовців, в тому числі 242 тис. осіб, що працювали в апараті органів державного і господарського управління, в органах управління кооперативних і громадських організацій тощо, апаратником був кожен 8-й працюючий.
Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Він виконував три ключові завдання:
—ліквідація організованої опозиції та індивідуального інакомислення у партії та державі;
—забезпечення держави безкоштовною робочою силою через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення — рос. Главное управление лагерей);
—суворий контроль над суспільними процесами.
Особливо активно ці завдання вирішувалися у 20— 30-х роках. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» і «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала «шахтинська справа». (Навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказького краю було викрито велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців.)
Партійне керівництво України (Л. Каганович) одразу ж відгукнулося, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опинилися керівники промисловості України,
яким інкримінували створення «Харківського центру» з керівництва «шкідництвом». Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфальсифіковано судовий процес «Спілки визволення України»(СВУ), «розгромлено» міфічний «Український національний центр», «Польську організацію військову», «Блок українських націоналістичних партій», «Троцькіетсько-націоналістичнийблок» тощо. Впродовж 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» і «розгромлено» понад 100 ворожих центрів, блоків і організацій.
Перехід до директивного планування, Форсування індустріалізації
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. З жовтня 1928 р. розпочалася перша п'ятирічка. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до відвертого насильства в будівництві «соціалізму». Значних змін зазнала й політика щодо України.
Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, на державу, яка їх виробляє, з аграрної країни — на промислову. Оскільки СРСР перебував у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували, здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни. Поставало питання, де взяти кошти для індустріалізації. На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і пограбування колоній. Більшовицькі теоретики на словах заперечували такий шлях для СРСР, але фактично його було втілено в життя. «Внутрішньою колонією» для радянської промисловості стало селянство, передусім українське. Перший п'ятирічний план (1928—1932) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас у процесі виконання п'ятирічки Сталін шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр. Це спричинило диспропорції і зриви. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т. У процесі п'ятирічки ці завдання збільшили до 80 млн т. У 1933 p. видобуток вугілля досяг 45 млн т. Виплавку чавуну в Україні планували збільшити із 2,4 до 6,6 млн т. У 1933 р. було виплавлено 4,3 млн т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п'ятирічки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю показників вона не була виконана навіть за п'ять років.
Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала понад 20% загальних капіталовкладень, із 1500 нових підприємств майже 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства — «За-поріжсталь», Харківський тракторний завод та ін. У другій і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні розміщувалися до 1000, у незакін-ченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це було пов'язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни.
Напружені плани потребували інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Перший — масовий ентузіазм. Для цього використовували так зване соц-змагання, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя соціалістичної праці тощо. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі О. Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стаханівського руху. Другий шлях — прямий примус і залякування. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання. Більше того, випуск бракованої продукції, пошкодження устаткування, верстатів кваліфікували як підривну діяльність, за яку належав арешт. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в СРСР, який можна порівняти із капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.
Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти «Запоріжсталь», «Криворіж-сталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.
Тридцяті роки — період бурхливого розвитку в Україні цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «До-бролет» було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву — Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. — «Аэрофлот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень Аерофлоту.
У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад ЗО аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Бро-варах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889—1938;^розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5 впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.
У 30-ті роки два вищі навчальні заклади готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації загалом. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. — Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ, нині — Національний авіаційний університет). До початку Другої світової війни ці два інститути підготували майже 2000 спеціалістів. Крім того, готували спеціалістів для потреб цивільного повітряного флоту Харківський (1930), Валківський і Крас-нокутський Харківської обл. (1931), київські авіатехніку-ми (1933). Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України.
Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:
—з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;
—розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;
— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);
—для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село;
— демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств;
— ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;
— створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій.

Дата добавления: 2015-05-23