Програмні засади та політична діяльність ОУН 2 страница

Колективізація сільського господарства. Знищення класу селян-власників.

Ще драматичніші зміни відбувалися у сільському господарстві України. В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Тому, обманувши селян гаслом «Земля — селянам!», більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 р. таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 р. — 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні господарства, сформовані переважно із бідняцьких господарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести господарство і нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 р. колгоспи об'єднували понад 1% селянських господарств. Бурхливо розвивалися різні форми кооперації.
До початку масової колективізації селяни ще певною мірою зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Еко-
номічними важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине — насильницькими методами підкорити їх, Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Пертим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928—1929 pp. 1928 рік приніс Україні неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Саме це і означало крах непу стосовно селян. Внаслідок «надзвичайних заходів» з України стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі, під час поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним «уральсько-сибірський» метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість. Такий метод застосовували в Україні навесні 1929 р.
Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося «перекачати» із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до самостійних селян-господарів було неможливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи залежали від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення «трійки», заохочувалися, хто не виконував, — отримували догани, на них чекали концтабори, тюрми, розстріли. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб із колгоспних полів вивозили на державні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.
Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 p., заслухавши доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, визнав головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації Степу України. У постанові ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги колгоспному будівництву» (січень 1930 р.) ставилося завдання завершити колективізацію в республіці восени 1931 р., а в крайньому разі — навесні 1932 р. Особливо жорстоко проводили колективізацію взимку 1930 р. Партійно-радянські працівники і так звані активісти-бідняки заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. У 1928— 1932 pp. її поголів'я в Україні скоротилося вдвоє.
С. Косіор, намагаючись догодити Сталіну, який планував провести колективізацію десь за рік, нехтуючи навіть постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., вже 24 лютого того ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати Степ за час весняної посівної 1930 p., а всю Україну — до осені 1930 р. Районні власті (з метою також вислужитися) готові були ще скоротити ці терміни.
На той час Україна поділялася на райони. Всього було 581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. селянських господарства. Оскільки селяни без захоплення ставилися до колективізації, Сталін і його прибічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова поставили завдання шляхом роз'єднання сіл на окремі групи домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія порушила проблему куркульства. На той час куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920—1923 pp. власті винищили усіх, хто будував свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголошено куркулями. Комісія розробила порядок розкуркулюван-ня. Куркулів поділяли на три категорії. До першої віднесли учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. їх пропонували ізолювати в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддалені райони півночі СРСР разом із сім'ями. У третій категорії були ті, хто не чинив опору, їм виділяли земельні ділянки за межами колгоспних земель. В Україні розпочалася ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквідація куркульства на практиці означала фізичне знищення заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади. Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 p.; вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств.
На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств (2,5%). Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. Внаслідок цього восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств (80% орної землі). До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.
Наслідки колективізації драматичні:
1) сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;
2) ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків;
3) поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним;
4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося
«розселянювання»;
5) голодомор 1932—1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не- наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно.
Це був справжній геноцид проти українського народу.
Колективізація спричинила різке зниження продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. — 18, 1932 р. — 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися, в 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. — 55%. До проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л. Каганович, В. Молотов, С. Косіор, В. Чубар, П. Постишев.
Взимку і навесні 1933 р. — апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м'яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. Внаслідок голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності становили від 5 до 6 млн. Деякі дослідники наводять і вищі цифри — 7 млн. Голод 1933 р. — найстра-хітливіший серед численних злочинів сталінщини. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки.
Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили в своїх руках всю повноту влади у сільськогосподарському виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаючись зацікавити селян-колгоспників у піднесенні громадського господарства, у колгоспах створювали бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Кожна бригада відповідала за свою земельну ділянку.
Держава дбала про технічну базу колгоспів. Так, за кожний рік другої п'ятирічки в Україні виникало 73 МТС. Однак це не означало, що влада почала піклуватися про селянство. Вона переслідувала ту саму мету — експлуатацію безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисловості. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.
У середині 1937 р. в Україні існувало 27 347 колгоспів, які об'єднували 3 757 тис. селянських дворів (96% наявної кількості). А до початку суцільної колективізації в Україні нараховувалося 5 044,8 селянських дворів, отже, їх зменшилося на 1 288 тис.
Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективізація стала фактом.

Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки.
Формування культу особи Сталіна. Утвердження тоталітарної системи.

Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ особи й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:
1) примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929—1931pp.);
2) голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля 1932—1934);
3) «великий терор» (1936—1938 pp.).
Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна на з'їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва — під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце посів С. Кіров. 1 грудня 1934 p. C. Кірова було убито. Сталін позбувся суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів народу», переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові, особливо після лютого-березня 1937 p., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 осіб, з яких негайно знищити 75 950. Ці завдання за гіркою традицією перевиконувалися.
Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», — винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичногоцентру», «Національно-терористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналістичного терористичного блоку». В 1936р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясова-них обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-стишев (розстріляний в 1940 p.). Подібна доля спіткала С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М. Хрущов (січень 1938 p.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого терору».
Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін «обманна українізація». Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів розуміла, що така політика має на меті виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, «коренізація» була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х років КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася передусім на неукраїнські елементи. У 1922 р..з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади українськими масами необхідно було надати партії та уряду національних особливостей. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані вихідцями з партії боротьбистів О. Шумським, В. Еланом-Бла-китним, а згодом — і колишні укапісти, які на чолі з М. Ткаченком і Ю. Мазуренком у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація була реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами М. Хвильового, «українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації». Свого часу С. Петлюра так писав про «українізацію»: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть».

Індустріалізація УРСР 1920-1930-х рр. — форсований процес будівництва промислових підприємств важкої і легкої промисловості на території Української РСР з кінця 1920-х років до 1941 р.

Індустріалізація України кардинально змінила соціально-економічні процеси, а також у великій мірі менталітет українського народу в ХХ столітті.

Будівництво ДніпроГЕСу, 1930 р.

Дата добавления: 2015-05-23